Skip to main content

Full text of "Енциклопедія історії України: Т. 5 (Кон–Кю)"

See other formats


НАЦІОНАЛЬНА 
АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ 

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ 



ЕНЦИКЛОПЕДІЯ 
ІСТОРІЇ УКРАЇНИ 


ЕНЦИКЛОПЕДІЯ 

ІСТОРІЇ УКРАЇНИ 


І.М 


Редакційна рада 

Голова ради — В.М. ЛИТВИН 
Члени ради: В.М. ГЕЄЦЬ, Л.В. ГУБЕРСЬКИЙ, 
ДЗЮБА, М.Г. ЖУЛИНСЬКИЙ, С.В. КУЛЬЧИЦЬКИЙ, 
ЕФ. КУРАС] , О.С. ОНИЩЕНКО, Ю.М. ПАХОМОВ, 

С.Е ПИРОЖКОВ, М.В. ПОПОВИЧ, В .А. смолій, 
Ю.С. ШЕМШУЧЕНКО 


Редакційна колегія 

Голова колегії — В.А. СМОЛІЙ 
Члени колегії: Г.В. БОРЯК (заступник голови колегії), 

В.Ф. ВЕРСТЮК, С.В. ВІДНЯНСЬКИЙ, В.О. ГОРБИК, 

В.М. ДАНИЛЕНКО, М.Ф. ДМИТРІЄНКО, Я.Д. ІСАЄВИЧ, 

Г.В. КАСЬЯНОВ, С.В. КУЛЬЧИЦЬКИЙ (заступник голови колегії), 
О.С. ЛИСЕНКО, В.М. ЛИТВИН, Ю.А. ПІНЧУК, О.П. РЕЄНТ, 
О.С. РУБЛЬОВ (відповідальний секретар), П.С. СОХАНЬ, 

П.П. ТОЛОЧКО, П.Т. ТРОНЬКО, О .А. УДОД 


ВИДАВНИЦТВО «НАУКОВА ДУМКА» 





ЕНЦИКЛОПЕДІЯ 

ІСТОРІЇ УКРАЇНИ 


5 

том 

Кон-Кю 


КИЇВ НАУКОВА ДУМКА 2008 



ББК 63.3(4УКР)я2 
Е64 



ЕНЦИКЛОПЕДІЯ 
ІСТОРІЇ УКРАЇНИ 


І8ІШ 966-00-0632-2 

I8ВN 978-966-00-0855-4 (т. 5) 


© Інститут історії України НАН України, 2008 
© Видавництво «Наукова думка» НАН України, 2008 


Основні принципи розміщення статей 
та деякі особливості подачі інформації 
в Енциклопедії історії України 


1. Статті розміщено за українським алфавітом; російськомовні назви періодичних ви¬ 
дань — відповідно до їхнього звучання в українській транскрипції; статті, що мають латино- 
мовні гасла, друкуються наприкінці останнього тому ЕІУ за латинським алфавітом. 

2. Великими літерами напівжирним шрифтом з наголосами подаються або повні назви 
статей, або їхні головні частини; в останньому випадку менш інформативна частина друку¬ 
ється з дотриманням правил вживання великої та малої літер напівжирним шрифтом без на¬ 
голосів. За гаслом, після коми, напівжирним шрифтом даються: повне (без інверсії) напи¬ 
сання назви установи чи видання, а також різні уточнення реєстрового терміна. У круглих 
дужках зазначаються: загальновживані абревіатури до гасел, етимологічні довідки до слів, 
справжні прізвища або навпаки — псевдоніми, дати народження та смерті. 

3. Реєстрові назви подані переважно в однині. У множині вони наводяться тоді, коли це 
відповідає загальноприйнятій практиці. 

4. Слово чи словосполучення реєстрової назви скорочується в середині тексту до перших 
літер. 

5. Назви вищих навчальних закладів, як правило, даються за географічною ознакою. 

6. У випадках, коли абревіатура частіше вживана, ніж розгорнута назва, гаслом є абре¬ 
віатура. 

7. У переважній більшості дати подаються за новим стилем, однак можливі випадки, ко¬ 
ли стиль не є визначеним. Там, де вказано старий стиль, його розміщено в дужках. 

8. Назви населених пунктів подаються відповідно до адміністративно-територіального по¬ 
ділу, що існував у роки висвітлюваного в статті історичного періоду, а також, у переважній 
більшості, за сучасним адміністративно-територіальним поділом. Після означень місто, село 
і т. д. назви населених пунктів друкуються в називному відмінку. 

9. Числа, що означають рік, подаються без слова «рік», при них може не вживатися прий¬ 
менник у (в). 

10. Написання іншомовних імен, прізвищ, країн, географічних об’єктів подано за чин¬ 
ним «Українським правописом». 

11. Вживані в статтях і бібліографії скорочення та умовні позначення до карт наведені на¬ 
прикінці тому. 

12. Курсивом у основному тексті статей виділяються терміни, які є гаслами у цій енцик¬ 
лопедії, в бібліографії — прізвища авторів видань. 

13. Бібліографію розміщено переважно наприкінці статті шрифтом меншого кеглю, од¬ 
нак можливі випадки, коли бібліографія згадується в основному тексті й друкується шриф¬ 
том звичайного кеглю. 

14. В об’єднаних під одним гаслом статтях різних авторів під кожною статтею зазначаєть¬ 
ся прізвище її автора. Тексти без вказаних прізвищ їхніх авторів підготовлені як реферативні 
огляди джерел, що подані в рубриці «Література» до відповідного гасла. 




КОН Фелікс Янович (30.05.1864— 
28.07.1941) — парт, та держ. діяч. 
Н. в м. Варшава. Закінчив г-зію. 
Навч. у Варшавському ун-ті. З 
1882 — чл. Польс. робітн. партії 
«Пролетаріат». 1884 заарештова¬ 
ний. 1885—1904 перебував на ка¬ 
торзі (Нерчинський пов. Забай¬ 
кальської губ.) та засланні 
(Якутськ, Іркутськ, нині міста в РФ). 
1904 повернувся до Варшави, 
вступив до Польс. соціаліст, пар¬ 
тії (ППС). З 1906 - чл. ЦК ППС 
(лівиці). 1905—07 проводив рево- 
люц. роботу в Одесі , Варшаві та 
ін. містах. 1907—17 — на емігра¬ 
ції в Австро-Угорщині та Швейца¬ 
рії. У травні 1917 приїздить до 
Петрограда (нині м. Санкт-Пе¬ 
тербург). 1917—18 — комісар у 
польс. справах по Харків, губ. 
1918 разом із Харків, групою 
ППС (лівицею) вступив до 
РКП(б). 

1919 керував групою польс. 
комуністів у Києві, редагував газ. 
«Голос комуніста» (польс. мо¬ 
вою), завідував представництвом 
Зафронтового бюро ЦК КП(б) Ук¬ 
раїни при Дванадцятій армії , очо¬ 
лював видавничу комісію Рев- 
військради Зх. фронту, був чл. 
колегії Наркомату земельних 
справ УСРР та Наркомосу 
РСФРР. 

1920 — голова Галицького органі¬ 
заційного комітету КП(б)У, один 
із організаторів Закордонного від¬ 
ділу ЦК КП(б)У. Липень-серпень 
1920 — чл. Польс. тимчасового 
революц. к-ту в м. Білосток (нині 
місто в Польщі). В лютому 1921 
разом з Ю .Коцюбинським підпи¬ 
сав від імені УСРР мирну угоду з 
Литвою (див. Договір мирний між 
Українською СРР і Литовською 
Демократичною Республікою 1921). 

Березень—грудень 1921 — 1-й 
секретар ЦК КП(б)У. 1922 — 
нач. Укр. політуправління РСЧА 
(див. Радянська армія). 1922—23 
— секретар виконкому Інтерна¬ 


ціоналу Комуністичного. 1925—30 
— ред. газ. «Красная звезда», «Ра- 
бочей газети», ж. «Каторга и 
ссьілка». В 1930-х рр. працював у 
держ. установах РРФСР, редагу¬ 
вав журнали. 1920 — канд. у чл. 
політбюро, чл. оргбюро ЦК 
КП(б)У. Чл. ВУЦВК і Президії 
ЦВК СРСР. Автор численних 
книг і статей. 

П. у м. Москва. 

Тв.: Збірка творів, т. 1—3. X., 
1933-35. 

Літ.: Нагорна Л.О. Фелікс Кон. К., 
1963. 

[777. Прилуцький\ 

КОНАР (Палащук) Федір Михай¬ 
лович (20.02.1895—12.03.1933) — 
громад, і політ, діяч. Н. в с. Руд¬ 
ники (нині село Підгаєцького 
р-ну Терноп. обл.). Від 1912 нав¬ 
чався на правничому ф-ті Львів, 
ун-ту. Там же став чл. Української 
соціал-демократичної партії. 1913 
обраний секретарем Спілки со¬ 
ціаліст. молоді Галичини і Буко¬ 
вини, редагував газ. «Життя». Під 
час Першої світової війни воював 
у лавах УСС (див. Легіон Ук¬ 
раїнських січових стрільців). У 
листоп. 1918 — один з організа¬ 
торів протигетьманського пов¬ 
стання на Волині. 1919 був заст. 
губернського комісара (див. Гу¬ 
бернські комісари) Подільської гу¬ 
бернії. Входив до Ради республі¬ 
ки, що діяла в м-ках Хмільник та 
Літин (нині с-ще міськ. типу 
Він. обл.) під кер-вом І.П. Мазе¬ 
пи. У берез. 1920 вступив у 
КП(б)У, увійшов до складу ко¬ 
мандування Червоної Української 
Галицької армії. Брав участь у 
створенні Комуніст, партії Сх. 
Галичини (див. Комуністична 
партія Західної України). У лип,— 
верес. 1920 — чл. Галицького рево¬ 
люційного комітету, очолював 
відділ внутр. справ. 

Від груд. 1920 перебував у 
м. Москва, завідував відділом ін¬ 


формації, преси і пропаганди 
Червоного Інтернаціоналу проф¬ 
спілок. Делегат 3-го конгресу 
Інтернаціоналу Комуністичного 
(1921). Надалі завідував вид-вом 
«Красная новь», був чл. правлін¬ 
ня Держ. вид-ва, Всесоюзного 
текстильного синдикату і Пром¬ 
банку СРСР, головою правління 
Всесоюзного синдикату паперо¬ 
вої пром-сті. У листопаді 1930 
призначений зав. фінансового 
сектору і одночасно заст. нарко¬ 
ма земельних справ СРСР, чл. 
колегії наркомату землеробства 
СРСР. Від берез. 1932 працював у 
Союзколгоспбанку. 

Заарештований органами 
ОДПУ СРСР 9 січ. 1933, безпід¬ 
ставно звинувачений як «учасник 
контрреволюційної організації 
галичан» і «польський шпигун». 
Страчений згідно з постановою 
Особливої колегії ОДПУ СРСР 
від 11 берез. 1933. 

Похований у спільній могилі 
на Ваганьковському кладовищі в 
Москві. 

Реабілітований 12 берез. 1957. 

Літ.: Гуцал П. Українські прав- 
ники Тернопільського краю. Терно¬ 
піль, 2008. 

П.З. Гуцал. 

КОНАРЄВ Микола Семенович 

(19.01.1927-10.04.2007)- держ. 
діяч. Д-р тех. н. (1981), проф., 
акад., віце-президент Академії 
транспорту РФ, Герой Соц. Пра¬ 
ці (1989), почесний громадянин 
м. Харків (1999). Н. в м. Сталіно 
(нині м. Донецьк). 1944—49 — 
студент Харків, ін-ту інженерів 
транспорту залізниць. Після за¬ 
кінчення ін-ту його доля була 
тісно пов’язана з Пд. залізницею, 
де він послідовно пройшов усі 
ступені професійного зросту від 
інженера з техніки безпеки шля¬ 
хів сполучення (з 1949) до нач. 
Пд. залізниці (1972—76). Зробив 
вагомий внесок у справу тех. пе- 




Ф.Я. Кон. 



М. С. Конарєв. 







8 _ 

КОНАРСЬКИЙ 


реобладнання і зміцнення мате- 
ріально-тех. бази магістралі, був 
одним з ініціаторів обгрунтуван¬ 
ня доцільності та організації буд- 
ва Харків, метрополітену. 1976 пе¬ 
рейшов на роботу в центральне 
союзне відомство — обіймав по¬ 
саду заст. (1976), а згодом — 1-го 
заст. міністра шляхів сполучення 
СРСР. Одночасно з 1978 — нач. 
гол. управління руху Мін-ва шля¬ 
хів сполучення СРСР. Від лис- 
топ. 1982 по трав. 1991 — міністр 
шляхів сполучення СРСР. 1991 — 
2007 — президент, ген. директор 
закритого зовнішньоекон. т-ва 
«Інтертранс» (РФ). 

Нагороджений 2-ма орденами 
Леніна, орденом Жовтневої Ре¬ 
волюції, 2-ма орденами Трудово¬ 
го Червоного Прапора та ін. від¬ 
знаками. 

П. у м. Москва. 

Г.Г. Єфіменко. 

КОНАРСЬКИЙ (Копагзкі) Ши- 
мон (Шимон-Констант-Юзеф-Іг- 
наци; 05.03(22.02).1808-27(15). 
02.1839) — військовик, революці¬ 
онер, журналіст. Походив зі 
шляхти протестантського віро¬ 
сповідання. Н. в батьківському 
маєтку Добкішки (Добкишки) 
Кальварійського пов. Ломзького 
департаменту Варшавського кня¬ 
зівства. 1825 закінчив школу в 
м. Ломжа Августовського воєвод¬ 
ства (нині місто в Польщі) і доб¬ 
ровольцем вступив до стрілец. 
полку армії Царства Польського. 
1827 номінований підофіцером. 
Прилучився до польського пов¬ 
стання 1830—1831, підвищений в 
офіцери, зріс до чину капітана, 
командував батальйоном, не раз 
відзначався в боях і походах. Пе¬ 
ретнувши влітку 1831 із сорат¬ 
никами кордон Прусського коро¬ 
лівства поблизу м. Мемель (нині 
м. Клайпеда, Литва), потрапив до 
табору інтернованих, звідки 1832 
перемістився до Франції. 

Як емісар емігрантських кіл 
1833 намагався розгорнути пар¬ 
тизан. дії на своїй рідній землі, 
що опинилась в Августовській 
губернії Російської імперії. Зат¬ 
риманий по дорозі туди прус¬ 
ькими властями, скористався 
фальшивими документами і за 
два місяці арешту дочекався 
вислання до Бельгії, у серп, при¬ 
був до Антверпена, потім переї¬ 
хав до Брюсселя. На життя заро¬ 
бляв переважно грою на флейті в 
сільс. оркестрі. 



Ш. Конарський. 


Восени 1833 у Швейцарії 
ввійшов до створеної під впли¬ 
вом Дж .Мадзіні громади «Молода 
Польща» — осередку міжнар. де¬ 
мократ. орг-ції «Спілка прав лю¬ 
дини та громадянина». 1 лют. (20 
січ.) 1834 під орудою ген. І.Рамо- 
ріно взяв участь у невдалій «са¬ 
войській» експедиції карбонаріїв, 
покликаній каталізувати визвол. 
боротьбу в Італії. Після залишен¬ 
ня інсургентами П’ємонту уник 
репресій. Працював на годинни¬ 
ковій ф-ці в кантоні Невшатель 
(Швейцарія). 

Від січ. до трав. 1835 з Я.Чинь- 
ським видавав у Парижі (Фран¬ 
ція) двотижневик «Роїпос» («Пів¬ 
ніч»), чия назва пов’язана з ідеєю 
досягнення революц. звільнення 
народів пн. та сх. Європи. Публі¬ 
кував програмні статті радикаль¬ 
ного спрямування, головно про¬ 
ти кріпацтва та нац. гноблення. 
Обстоював необхідність респ. 
держ. ладу, заг. свободи «на заса¬ 
дах релігійної, політичної, грома¬ 
дянської та соціальної рівності». 
Того ж року депортований до Ве¬ 
ликої Британії, звідки з чужим 
паспортом дістався Кракова, 
зв’язався із заснованою там неле¬ 
гальною «Спілкою польського 
люду» («Зіоууаггуягепіа І_шіи Рої- 
зкіе§о»), щоб за дорученням 
Й .Лелевеля консолідувати висту¬ 
пи проти царату на всіх теренах 
колиш. Речі Посполитої (провід 
цього т-ва, у т. ч. С .Гощинський, 
невдовзі розташувався у Львові). 

Восени 1835, таємно перет¬ 
нувши австро-рос. кордон побли¬ 
зу м. Броди, перейшов з Галичини 
на Волинь з метою очолити й по¬ 
ширювати антиурядову конспіра¬ 
цію в Україні, Білорусі та Литві. 
Мав нелегальну резиденцію в 
с. Лісове (нині село Маневицько- 


го р-ну Волин. обл.), опорні пун¬ 
кти по різних місцевостях, зо¬ 
крема в Кременці, с. Воютин (ни¬ 
ні село Луцького р-ну Волин. 
обл.). Утверджуючи орієнтацію 
на волю нар. мас задля щастя ко¬ 
жної особи в «гармонії» станів 
сусп-ва, об'єднав польс. підпіль¬ 
ні гуртки Києва, Житомира, Оде¬ 
си, Вільно (нині м. Вільнюс), Ста- 
рокостянтинівського, Кремене¬ 
цького та деяких ін. повітів. 
Улаштував контрабандне одер¬ 
жання та пропаганду забороненої 
цензурою літератури. Був схопле¬ 
ний поліцією 1838. Рос. офіцери 
А.Кузьмин-Караваєв і К.Де-Лю- 
сине спробували підготувати вте¬ 
чу К. з-під варти, проте їхню 
змову було викрито. Після трива¬ 
лих і жорстоких допитів за рі¬ 
шенням військового суду К. роз¬ 
стріляний у віденському передмі¬ 
сті Погулянка. Тримався в ув’яз¬ 
ненні мужньо, проте спец, слідчі 
комісії у Вільні та Києві після 
допитів його сподвижників від¬ 
крили дізнання про «конарщи- 
ну», в результаті чого сотні підоз¬ 
рюваних у «заколоті» за цією 
справою зазнали переслідувань, у 
т. ч. в Київ., Волин., Подільській 
губерніях. Десятки з них потра¬ 
пили на каторжні роботи чи 
примусове мешкання у віддале¬ 
них од їхніх країв регіонах, а 
частину молоді, притягнутої до 
відповідальності, було віддано в 
солдати. Серед причетних до ак¬ 
цій К. виявився, зокрема, Броні- 
слав Залєський. 

Постать К. як незламної ду¬ 
хом людини набула популярності 
в польс. визвол. русі. 

18 (6) 1861 масовий похід 
мешканців Вільна до могили К. 
намагалися зупинити урядові 
підрозділи — дві роти солдатів і 
дві сотні козаків, але зрештою 
відступили перед демонстран¬ 
тами, озброєними підручними 
засобами. 

Тв.: П/іеппік 2 Іаі 1831 — 1834. 
\Угос1а\у—ХУагз/адаа— К такту—Осіатітк. 
1973. 

Літ.: Могила Конарского. «Коло- 
кол», 1861, 15 сентября; Бахіуткі / 
Я/утоп Копагчкі: \¥ 60 тс/пісу 8Ігасе- 
піа. ! лусну, 1902; 8д>о1аткі 8. Ко- 
паг 82 сгу 2 па. Ктакту, 1906; 7аНог$кі .V/. 
Я/у топ Копагекі. \Уаг8/а\уа, 1907; 
Мошковский К. Рукопись в тюрьме. 
«Русский архив», 1909, № 4; 8ес1- 
Іасгкдюпа /. Я/утоп Копагекі. ілуоуу, 
1910; Ктаікоткі IV. Я/утоп Копагекі 
па Не утусі ерокі. \\ і і по. 1939; Ьикшіе- 
тсі IV. Я/утоп Копагзкі. \Уаг8/а\уа. 
1948; Моісіскі Н. Я/утоп Копагекі. 
\\аі8/а\уа. 1949; Мшлер И.С., Нарский И. С. 




Шимон Конарский. В кн.: Избранньїе 
произведения прогрессивньїх поль- 
ских мьіслителей, т. 2. М., 1956; 
Смирнов А.Ф. Революционньїе связи 
народов России и Польши: ЗО—60-е 
годьі XIX века. М., 1962; Лебедева Г.М. 
Новьіе материальї о «Содружестве 
польского народа» и Шимоне Конар- 
ском. В кн.: Из истории обществен- 
но-политического движения в России 
XIX века. М., 1967; Кіепіетсі 8. Ко- 
пагзкі 8/утоп Копйапіу .16/еГ 1§пасу. В 
кн.: Роїзкі 81о\гаік Віо@гайс 2 пу, І. 13. 
^госіа»—ХУагзхадаа—Кгакоіу, 1968; 
Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний 
рух на Україні після повстання дека¬ 
бристів. 1826-1850. К.. 1971; Мара- 
хов Г.И. Шимон Конарский и «Содру- 
жество польского народа». В кн.: 
2тцт.кі ге\¥01исіопІ8Іо\¥ роїзкісії V/ XIX 
V/. ХУгосІа», 1972; Вагхісіетка А. 8 гу- 
топ Копагзкі. \Уагз 2 а\¥а, 1976; Марахов 
Г.И. Социально-политическая борьба 
на Украине в 20—40-е годьі XIX века. 
К., 1979; Удгада 1. \Уе1ка Еті§гасіа ро 
Рстзіапіи Іізюрасіочут. ХУагз/аи'а. 
1987; Зкотопек ■/. Об копзріїасд бо ка- 
р і І її І ас] і. \\'аг8/аи'а, 1989; Усешо П.Г. 
Т.Г.Шевченко в русско-украинско- 
польских революционньїх связях се¬ 
редини XIX в. В кн.: Культурньїе и 
общественньїе связи Украиньї со 
странами Европьі. К., 1990; Савіч Ф. 
Успаміньї. В кн.: Шляхам гадоу. 
Мінск, 1994; Бовуа Д. Шляхтич, крі¬ 
пак і ревізор. К., 1996. 

П.Г. Усенко. 

КОНАШЕВИЧ-БУТ Антон (р. н. 

і р. с. невід.) — гетьман Війська 
Запорозького. Перша згадка про 
К.-Б. в джерелах датується бл. 
1610 і пов'язана з його даром чи¬ 
гиринській церкві Пречистої Бо¬ 
городиці (Успенській) рукопи¬ 
сного Євангелія 16 ст. з коштов¬ 
но оздобленою обкладинкою. Із 
зробленого ним вкладного запису 
на полях Євангелія випливає, що 
на той час він був простим коза¬ 
ком, його батько мав ім’я Конош, 
а мати — Пелагія (в історіографії 
цей запис приписували П.Кона- 
иіевичу-Сагайдачному). Прихід до 
гетьман, влади К.-Б. припав на 
період, коли козаки, які брали 
участь у Федоровича повстанні 
1630, шукали примирення з геть¬ 
маном польним коронним С.Конец- 
польським. К.-Б. змінив Т. Федо¬ 
ровича на гетьманстві, вірогідно, 
у 2-й пол. трав. 1630. У ході пере¬ 
говорів відмовився видати Т.Фе- 
доровича польс. стороні. Втратив 
гетьман, булаву 8 черв. (29 трав.) 
1630 під час укладення Перея¬ 
славської угоди 1630 внаслідок об¬ 
рання гетьманом Т .Орендаренка, 
якого «подав» на старшого Війсь¬ 
ка Запороз. С.Конецпольський, 
після чого К.-Б., зібравши кіль¬ 


ка десятків тисяч козаків, вер¬ 
нувся на Запорожжя. Подальша 
його доля невідома. 

Літ.: ГЦербак В.О. Антифеодальні 
рухи на Україні напередодні визволь¬ 
ної війни 1648—1654 рр. К., 1989; Гру- 
шевський М. Історія України-Руси, 
т. 8. К., 1995; Сас П.М. Петро Кона- 
шевич-Сагайдачний: Молоді роки. К., 
2006. 

П.М. Сас. 

КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ 
Петро Кононович (бл. 1582 — 
20(10).04.1622) — гетьман Війська 
Запорозького , відомий полково¬ 
дець і політ, діяч. Н. в родині 
дрібного шляхтича правосл. ві¬ 
росповідання із Самбора. Його 
батька звали Конон, а матір, імо¬ 
вірно, Мокрина (у чернецтві). Ві¬ 
рогідно, протягом 1589—92 здо¬ 
був початкову освіту в Самборі, 
1592—98 навч. в Острозькій шко¬ 
лі. По завершенні навчання став 
запороз. козаком. На поч. 17 ст. 
брав участь у походах козац. 
війська в Молдову та Волощину, а 
також Лівонію (тер. Центр, і Пн. 
Латвії та Пд. Естонії). Ходив у 
мор. походи, засвоював традиції 
воєн, мист-ва запороз. козаків. 
Бл. 1602 — на поч. 1603 одружи¬ 
вся зі шляхтянкою Анастасією 
Повченською, від шлюбу з нею 
мав, очевидно, сина Лукаша (н. 
бл. 1604). Перша достовірна згад¬ 
ка про К.-С. як козац. полковни¬ 
ка зафіксована в джерелах 4 бе- 
рез. 1615. Протягом 1616—22 чо¬ 
тири рази був обраний гетьманом 
Війська Запороз., вперше — у 
черв, або на поч. лип. 1616, імо¬ 
вірно, після гетьмана В.Стрілков- 
ського. Невдовзі після обрання 
К.-С. гетьманом бл. 4 тис. ко¬ 
заків під його проводом висади¬ 
лися 22 лип. під Кафою (нині м. 
Феодосія) — сильною турец. фор¬ 
тецею та великим невільницьким 
ринком. За допомогою військо¬ 
вих хитрощів запорожці проник¬ 
ли за міськ. мури. Здобувши дві 
кам’яні цитаделі, оволоділи мі¬ 
стом із бл. 80-тис. нас. та виз¬ 
волили багато християн, бранців. 
На поч. 1617 запороз. гетьманом 
став Д.Барабані, а в жовт. (під час 
переговорів з урядовими коміса¬ 
рами) — К.-С. Він відкинув жор¬ 
сткий антикозац. проект польс. - 
запороз. угоди гетьмана великого 
коронного С.Жолкевського, доміг¬ 
шись внесення до тексту Віль- 
шанської угоди 1617 пунктів, що 
були менш неприйнятні для ко¬ 


заків. Навесні 1618 активізувала¬ 
ся запороз. дипломатія, що мала 
протитурец. спрямованість. У 
квіт, у Варшаві посли Війська За¬ 
пороз. в принципі погодилися з 
антитурец. планом перського ша¬ 
ха Аббаса І Великого щодо пере- 




_ 9 

КОНАШЕВИЧ 


П.К. Конашевич- 
Сагайдачний. Портрет 
роботи художника 
С. Васильківського. 
1900-ті рр. 


П.К. Конашевич- 
Сагайдачний. Гравюра 
з книги Касіяна 
Саковича «Вірші 
на жалосний иогреб...». 
1622. 


Пам ’ятник 
П. Конашевичу- 
Сагайдачному в Києві. 
Скульптор В. Швецов 
(за участю Б. Крилова , 
Е. Кунцевича, 

O. Сидорука), 
архітектори 
М. Жариков, 

P. Кухаренко 
(за участю 

Ю. Лосицького). 2001. 



10 _ 

КОНАШЕВИЧ 


Хотинська битва 
1621. Картина роботи 
невідомого художника. 
Кінець 18 ст. 


селення 10—12 тис. козаків у 
чорномор. порт Яні. 7 квіт, в 
польс. столиці запороз. посли на 
чолі із Дмитром Отрохимовичем 
підписали угоду з Олівером де 
Марконом (представником гер¬ 
цога Карла Гонзага де Невера, 
який згодом став одним із за¬ 
сновників нового рицарського 
ордену під назвою Ліга християн, 
міліції). Згідно з цією угодою, 
О. де Маркон став повіреним 
запорожців у справі залучення їх 
до хрестового походу проти Ос¬ 
манської імперії, що його нама¬ 
гався організувати герцог де Не- 
вер. Запороз. посли пообіцяли 
виставити на цю війну разом зі 
своїми союзниками (можливо, 
донські козаки ) 60-тис. військо. 

К.-С. та його козаки пого¬ 
дилися рушити в Рос. д-ву на 
допомогу королевичу Владиславу 
(згодом — польс. король Вла- 
дислав IV Ваза), який домагався 
царської корони, що її бояри по¬ 
обіцяли йому 1610 (див. Польсь¬ 
ко-московська війна 1617—1618). 
За участь у моск. поході запорож¬ 
ці вимагали від польс. влади сво¬ 
боди віросповідання для правос¬ 
лавних та припинення насиль¬ 
ницького насадження церк. унії 
(див. Берестейська церковна унія 
1596). У черв. 1618 у похід висту¬ 
пили кілька десятків тисяч коза¬ 
ків, у т. ч. 20-тис. військо з арти¬ 
лерією під командуванням К.-С. 
Захопивши низку міст, 8 жовт. 
під Тушином запорожці об’єдна¬ 
лися з силами королевича Влади- 
слава. 11 жовт. відбувся невдалий 
для польс.-козац. війська штурм 
укріплень Москви, а згодом було 
укладено рос.-польс. Деулінське 


перемир ’я 1618. На поч. черв. 
1619 запороз. гетьманом став 
Д.Барабаш, однак уже на поч. 
лип. К.-С. повернув собі гетьман, 
булаву. У лип. він скликав у Киє¬ 
ві раду, на яку прибули бл. тися¬ 
чі козаків та старшин, делегова¬ 
них з місць. Діючи в інтересах т. 
зв. старовинних козаків (соціаль¬ 
на база яких складала бл. 10 тис. 
осіб з числа запороз. ветеранів, 
потомственних козаків, стар¬ 
шин), учасники ради висловили¬ 
ся за політ, компроміс із польс. 
владою: в обмін на визнання ста¬ 
нових прав «старовинних» коза¬ 
ків вони добровільно погоджува¬ 
лися очистити Військо Запороз. 
від «нових» козаків — покозаче- 
них селян та міщан. На цій раді 
ухвалили також узяти під протек¬ 
цію та оборону Війська Запороз. 
Правосл. церкву. В жовт. при 
укладенні Роставицької угоди 
1619 К.-С. та його старшинам 
вдалося значною мірою нівелю¬ 
вати антикозац. програму урядо¬ 
вих комісарів. Разом з тим, пунк¬ 
ти цього документа щодо випис¬ 
ки козаків з Війська Запороз. та 
обмеження місця їх проживання 
територією королівщин становили 
чималу загрозу для козацтва, на¬ 
самперед «нового». У серед, лис- 
топ. — на поч. груд. 1619 К.-С. 
повів козац. військо чисельністю 
бл. 5 тис. вояків на татар, улуси з 
виходом під Перекоп, де відбувся 
бій із бл. 8-тис. військом хана 
Джанібек-Гірея. Запорожці зав¬ 
дали противнику помітних втрат, 
а також визволили з неволі чи¬ 
мало бранців-християн. У січ. 1620 
К.-С. відправив до Москви своїх 
послів із запевненням царя Ми¬ 
хайла Федоровича в службі «по- 



старому» (воєн, служба іноз. мо¬ 
нархам була традиційною для 
запорожців). Очевидно, це ж са¬ 
ме посольство провело попередні 
переговори з єрусалимським па¬ 
тріархом Феофаном III, який пе¬ 
ребував у Москві, щодо висвя¬ 
чення єпископату укр.-білорус. 
Правосл. церкви. 25 берез. в Ки¬ 
єві гетьман з кількома тис. ко¬ 
заків урочисто зустрів єрусалим¬ 
ського патріарха, попросивши в 
нього від імені всього Війська 
Запороз. відпущення гріхів за 
пролиття крові християн під час 
моск. походу 1618. Виразною де¬ 
монстрацією політ, підтримки 
правосл. церкви став вступ геть¬ 
мана разом з усім Військом Запо¬ 
роз. до Київ. (Богоявленського) 
братства, що відбувся між 27 
трав, і 5 черв. 1620. К.-С. був се¬ 
ред тих, хто активно переконував 
Феофана III відновити вищу іє¬ 
рархію Правосл. церкви. У 20-х 
числах черв. 1620 К.-С. організу¬ 
вав напад із суші та моря на Пе¬ 
рекоп 17-тис. козац. війська. По 
завершенні цієї виправи, 9 лип., 
невдоволені К.-С. козаки, насам¬ 
перед виписані з Війська Запо¬ 
роз. згідно з умовами Роставиць¬ 
кої угоди 1619 (див. Виписні ко¬ 
заки), а також ті, які всупереч йо¬ 
го заборонам хотіли йти на море, 
виступили проти гетьмана. К.-С. 
було позбавлено влади, а новим 
гетьманом обрано Я .Бородавку 
(Нероду). Наприкінці лют. — на 
поч. берез. 1621 К.-С. з кількома 
сотнями козаків провів до Дні¬ 
стра єрусалимського патріарха 
Феофана III, який повертався 
додому по висвяченні в Україні 
правосл. ієрархів (див. Феофана 
IIIмісія в Україні 1620). На козац. 
раді (див. Рада козацька), що від¬ 
булася над р. Кагарлик 15—17 
черв, у зв’язку з Хотинською вій¬ 
ною 1621, К.-С. та ще трьох осіб 
обрали послами до короля Си- 
гізмунда III Ваза, наказавши їм, 
зокрема, домагатися від польс. 
влади визнання нововисвячених 
правосл. ієрархів. У період 20— 
Зі лип. К.-С. та ін. послів прий¬ 
няв у Варшаві гнєзненський архі¬ 
єпископ В.Гембіцький, а також 
Сигізмунд III Ваза, який дав їм 
ухильні обіцянки. 25 серп, під 
Могилевом (нині м. Могилів-По- 
дільський) відбулася козац. рада, 
на якій Я.Бородавку було скину¬ 
то з гетьманства і вручено булаву 
К.-С. Під його командуванням 
козац. військо з’єдналося з 





польс. силами під Хотином і віді¬ 
грало вирішальну роль у зриві аг¬ 
ресивних планів султана Османа 
II щодо Речі Посполитої. У січ. 
1622 К.-С. та ін. запорожці від¬ 
мовилися без скликання заг. ко- 
зац. ради розглянути вимогу ко¬ 
ролів. комісарів про скорочення 
їхнього війська до 3 тис. осіб. 
Водночас до польс. влади було 
висунуто низку вимог, у т. ч. що¬ 
до дотримання конфесійних прав 
православних. К.-С., який під 
час Хотинської війни 1621 отри¬ 
мав тяжке поранення, помер у 
Києві. Перед смертю гетьман 
призначив опікунів для своєї 
дружини та близьких родичів, а 
також заповів значні статки на 
доброчинні цілі, підтримку в Ук¬ 
раїні освіти, Правосл. церкви, 
Київ, братства та Львівського 
братства. Похований у Київсько¬ 
му Братському Богоявленському 
монастирі (його могила не збере¬ 
глася). Ректор Київ, братської 
школи К .Сакович відгукнувся на 
смерть К.-С. твором «Вірші на 
жалісний потреб зацного рицера 
Петра Конашевича-Сагайдачно- 
го» (1622), в якому прославляли¬ 
ся подвиги гетьмана і запорож¬ 
ців, а також наголошувалося на 
громадян., рицарському служінні 
К.-С. християн, світові й Вітчиз¬ 
ні. Нині в Національному музеї іс¬ 
торії України зберігається сріб¬ 
ний позолочений хрест, який 
1622 гетьман передав до церкви 
Богоявлення-Благовіщення (на 
спорудження цього храму він по¬ 
жертвував великі кошти). У 
Держ. зібранні мист-в на Вавелі 
(Краків) є меч, що його нібито 
подарував К.-С. королевич Вла- 
дислав за участь у Хотинській 
війні 1621. У Держ. Владимиро- 
Суздальському історико-архіт. та 
художньому музеї-заповіднику 
(м. Владимир, РФ) зберігається 
Євангеліє 16 ст. із вкладним за¬ 
писом на полях, що його до 
останнього часу приписували К,- 
С. (насправді автором запису був 
А .Конашевич-Бут). У різних жан¬ 
рах худож. літ. про гетьмана пи¬ 
сали П .Куліш (1885), ІХ-Мордовець 
(1909), А.Чайковський (1910), 
3. Тулуб (1930-ті рр.). До його об¬ 
разу не раз зверталися худож¬ 
ники та скульптори. Пам’ятники 
К.-С. відкрито в с. Кульчиці (ни¬ 
ні село Самбірського р-ну Львів, 
обл.), в Хотині, Києві та Севасто¬ 
полі. 


Літ.: Рісша 8іапіДа\\'а 2о1кіетокіе- 
$о капсіег/а когоппеао і Ііеітапа. 
І_\¥о\¥, 1861; Пзіу Зіапісіасса 261- 

кіеткіе§о 1584—1620. Кгак('н\\ 1868; 
Максимович М.А. Собрание сочине- 
ний, т. 1. К., 1876; Кулиш П.А. Мате- 
риальї для истории воссоединения Ру- 
си, т. 1. М., 1877; Повесть об осаде 
г. Михайлова гетманом Сагайдачним 
в 1618 г. «Киевская старина», 1885, 
№ 12; Мемуари, относящиеся к исто¬ 
рии Южной Руси, вьш. 2. К., 1896; 
Каманин И.М. Очерк гетманства Пе¬ 
тра Сагайдачного. «Чтения Историче- 
ского общества Нестора-Летописца» 
(К.). 1901, кн. 15, внп. 1; Жерела до 
історії України-Руси, т. 8. Львів, 1908; 
Тгеїіак У. НІ8Іогіа тупу сіюсітакіеі 
(1621). Кгакот 1921; Ьикавіеткі А. 
Росіккі/епіе Ріоіга Копаа/стс/а 5аІіа|- 
Оас/пеао. [_тпу, 1929; Барвінський Б. 
Конашевичі в Перемиській землі в XV 
і XVI ст. «ЗНТШ», 1930, т. 100; Крох- 
малюк Ю. Воєнний шлях Сагайдачно¬ 
го на Москву 1618 р. (Стратегічно- 
тактична студія). Львів, 1936; Алекбер- 
ли М.А. Хотинская война (1621 г.). 
Черновцн, 1957; Ма]е\\хкі IV. Копазге- 
«чс 2 (Кипазгешсг) 8акаіс1ас/пу Ріоіг. 
В кн.: Роккі 8Іо\\'пік ВіоагаПс/пу, І. 13. 
ЗУгосІаи'—ЗУагзгахга—Кгакот 1967— 
68; Гуслистий К.Г. Петро Конашевич- 
Сагайдачний. «УІЖ», 1972, № 4; Ба¬ 
ран О. Козаки в описах Пієтра Делла 
Валле з XVII ст. «Український істо¬ 
рик», 1980, ч. 1—4; РойИогосІескі Б. 
Сіюсіт, 1621. \Уаг 82 а\¥а, 1988; Груиіе- 
вський М.С. Історія України-Руси, 
т. 7. К.. 1995; Документи російських 
архівів з історії України, т. 1. Львів, 
1998; Мицик Ю. Нові дані до біографії 
Петра Конашевича (Сагайдачного). 
«Україна: культурна спадщина, на¬ 
ціональна свідомість, державність» 
(Львів), 1998, вип. 5; Сас П.М. Полі¬ 
тична культура українського суспіль¬ 
ства (кінець XVI — перша половина 
XVII ст.). К., 1998; Мицик Ю.А., Хи- 
жняк 3.1. Сагайдачний (Конашевич, 
Конашевич-Сагайдачний) Петро Ко- 
нонович. В кн.: Українське козацтво: 
Мала енциклопедія. К. — Запоріжжя, 
2002; Сас П.М. Взятие запорожскими 
казаками во главе с гетманом П. Са¬ 
гайдачним Кафьі (вопросн хроноло- 
гии). В кн.: Сурож, Сугдея, Солдайя в 
истории и культуре Руси-Украинн. К. 
— Судак, 2002; Сас П.М. Дипломатич¬ 
на місія Війська Запорозького до 
Москви у 1620 р. В кн.: Україна та Ро¬ 
сія: проблеми політичних та соціо- 
культурних відносин. К., 2003; Гур- 
жій О.І.. Корнієнко В.В. Гетьман Пе¬ 
тро Конашевич-Сагайдачний. К., 
2004; Сас П.М. Петро Конашевич-Са¬ 
гайдачний: молоді роки. К., 2006. 

П.М. Сас. 

КОНВЕНЦІЙНА СИСТЕМА- 

австрійс. монетна система, за¬ 
проваджена за реформою графа 
Ф. фон Гаугвітца від 7 жовт. 1750 
та австро-баварською монетною 
конвенцією від 20 верес. 1753, до 
якої до 1760 приєдналися д-ви 
Пд. та Зх. Німеччини. За К.с. лі¬ 


чильний флорин, якому як обіго¬ 
вій монеті відповідав гульден, мі¬ 
стив: два півгульдени або чверть- 
талери, чи чвертаки, три двадця- 
тикрейцеровики, 3,75 сімнадця- 
тикрейцеровика, 6 десятикрейце- 
ровиків, 8,57 зібенера (семикрей- 
церовика), 12 п’ятикрейцерови- 
ків, 20 трьохкрейцеровиків, 60 
крейцерів та 120 денаріїв, карбо¬ 
ваних за двадцятигульденовою 
стопою з кельнської марки срібла 
(233,89 г срібла). Два флорини 
або гульдени складали 1 талер, а 
4,5 флорина (1786) — 1 дукат. Ці 
високоякісні монети отримали 
назву «конвенційні монети». їх 
доповнювали мідні розмінні мо¬ 
нети: крейцер, його 3/4 (грешль), 
1/2, 1/4 (пфеніг), 1/8 (гелер). Кон¬ 
венційні монети були замінені 
1857 монетами австрійської ва¬ 
люти. 

Літ.: Зварич В.В. До питання про 
грошовий обіг у Галичині під пану¬ 
ванням Австро-Угорщини. «Історичні 
джерела та їх використання» (К.), 
1966, вип. 2; Його ж. Нумизматиче- 
ский словарь. Львов, 1978; Біаіуеіі Е. 
Мііп/каїаіоа ОзІеггеісЬ. Уоп 1740 (Ма- 
гіа Тііегезіа) — 1990. Аи§8Ьиг§, 1991; 
Кгаиве СИ., МівИІег С. 8іашЗагс1 такі 
соіп8: 1701 — 1800. Іоіа, 1994; РгоЬвгі (і. 
Озіеггеісіїізсіїе МІІП2- и псі ОеІсКе- 
зсіїісіпе: Уоп сієп Дп(сі паси Ьіз 1918. Іп 
2 Теііеп. 3. Аиіі. \Уіеп—Кбіп—ХУеітаг, 
1994; Зварич В ., Шуст Р. Нумізматика: 
Довідник. Тернопіль—Львів, 1998. 

О.Д. Огуй. 

КОНВЕНЦІЯ «ПРО МІЖНА¬ 
РОДНО-ПРАВОВЕ ОБ’ЄДНАН¬ 
НЯ» УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ 
РЕСПУБЛІКИ ТА РОСІЙСЬКО¬ 
ГО ПОЛІТЙЧНОГО КОМІТЕТУ 
1921 — двостороння угода, під¬ 
писана 1 квіт. 1921 у Варшаві 
О.Ейхельманом, Л.Михайловим, 
С.Стемпковським (від першого 
уряду Державного центру УНР на 
еміграції під кер-вом В .Прокопо- 
вича) та Д.Філософовим і О.Дик- 
гоф-Деренталем (від Рос. політ, 
к-ту), затверджена 2 квіт. 1921 
А .Ніковським і 6 квіт. 1921 — 
Б. Савінковим. Містила взаємне 
визнання суверенності сторін в 
етнічних межах; передбачала об¬ 
мін офіц. представниками для ін¬ 
формації та зміцнення союзних 
відносин, узгодження і, в разі по¬ 
треби, об’єднання дипломатич¬ 
них представництв (за участю 
також Білорус. Нар. Республіки, 
Грузин. Демократ. Республіки і 
Кубанської Народної Республіки) 
та спільне військ.-політ, кер-во 


_ 11 

КОНВЕНЦІЯ 



12 _ 

КОНВЕНЦІЯ 


антибільшовицьким повстансь¬ 
ким рухом, для чого обрана з 
представників договірних сторін 
спец, комісія мала виробити 
стратегічний план. Термін дії 
конвенції передбачалося визна¬ 
чити окремою умовою. (Див. та¬ 
кож Конвенція «Про міжнародно- 
правове об’єднання» між Держав¬ 
ним центром Української Народної 
Республіки на еміграції та Донсь¬ 
кою демократичною групою 1921). 

Літ.: Матвієнко В.М. Українська 
дипломатія 1917—1921 років: на тере¬ 
нах постімперської Росії. К., 2002; Го- 
ловченко В. І. Угода між урядом УНР і 
Російським політичним комітетом Бо¬ 
риса Савінкова. В кн.: Україна дипло¬ 
матична — 2002: Науковий щорічник, 
вип. 3. К., 2003. 

В. І. Головченко. 

КОНВЕНЦІЯ «ПРО МІЖНА¬ 
РОДНО-ПРАВОВЕ ОБ’ЄДНАН¬ 
НЯ» МІЖ ДЕРЖАВНИМ ЦЕН¬ 
ТРОМ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОД¬ 
НОЇ РЕСПУБЛІКИ НА ЕМІ¬ 
ГРАЦІЇ ТА ДОНСЬКОЮ ДЕ¬ 
МОКРАТИЧНОЮ ГРУПОЮ 
1921 — двостороння угода про 
взаємовизнання та об’єднання 
зусиль Державного центру УНР 
на еміграції (ДЦ УНР) й Донської 
демократ, групи, що оформилася 
в середовищі евакуйованих до 
Болгарії з Криму підрозділів 
Донського козачого корпусу, у 
рамках спільного антибільшо¬ 
вицького фронту. Підписана в 
м. Тарнув (Польща) 2 квіт. 1921 
міністром закордонних справ ДЦ 
УНР А .Ніковським і заст. голови 
Донського військ, кругу полк. 
М.Гнилорибовим, який предста¬ 
вляв Донську демократ, групу. 
Складалася з 14 статей. Розмежу¬ 
вання території УНР і Області 
Війська Донського (ОВД) відкла¬ 
далося на розгляд парламентсь¬ 
ких органів обох д-в у майбу¬ 
тньому, а доти межі ОВД визна¬ 
валися за станом на 1917 (ст. 3). 
Передбачалася можливість ство¬ 
рення спільних офіц. представ¬ 
ництв до урядів ін. країн і до ус¬ 
танов Ліги Націй (ст. 6). Договір¬ 
ні сторони зобов’язалися за 
першої нагоди укласти фінансо¬ 
вий та екон. договори. З огляду 
на активізацію антибільшовиць¬ 
кого повстанського руху (див. 
Повстанський рух в Україні 1918— 
1922) ДЦ УНР і Донська демо¬ 
крат. група задекларували намір 
узяти на себе політ, кер-во ним і 
виробити з цією метою заг. стра¬ 


тегічний план (ст. 9). Ст. 11 пе¬ 
редбачала укладення військ, кон¬ 
венції щодо спільної військ, бо¬ 
ротьби регулярних військ проти 
рад. урядів. Спираючись на вже 
укладені союзні угоди УНР із 
Кубанською Народною Республікою 
та ДЦ УНР з Рос. політ, к-том 
Б. Савінкова (див. Конвенція «Про 
міжнародно-правове об і єднання» 
Української Народної Республіки 
та Російського політичного комі¬ 
тету 1921), а також між останнім 
і Кубанською радою, МЗС ДЦ 
УНР висунуло завдання заверши¬ 
ти договірно-правове оформлен¬ 
ня Чорномор. союзу шляхом під¬ 
писання аналогічних договорів з 
урядами Грузин. Демократ. Рес¬ 
публіки, Азерб. Демократ. Респу¬ 
бліки та Вірм. Демократ. Респу¬ 
бліки. Департамент чужоземних 
справ МЗС ДЦ УНР 21 квіт. 1921 
розіслав усім послам і головам 
дипломатичних місій «Загальну 
інструкцію у справі організації 
конференції і союзу Причорно¬ 
морських держав» у складі Укра¬ 
їни, Дону, Кубані, Тереку, Закав- 
каз. республік і Рос. політ, комі¬ 
тету. 

В.М. Матвієнко. 

КОНВЕНЦІЯ ПРО ОХОРОНУ 
ВСЕСВІТНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ 
ТА ПРИРОДНОЇ СПАДЩИНИ 
1972 — міжнар.-правовий доку¬ 
мент, прийнятий Ген. конферен¬ 
цією ЮНЕСКО 16 листоп. 1972 в 
м. Париж (Франція). Набула 
чинності 17 груд. 1975. Ратифіко¬ 
вана 158 д-вами, у т. ч. УРСР 
(2 січ. 1988). Складається з пре¬ 
амбули, 8 розділів, 38 статей. 

У преамбулі наголошується, 
що пошкодження або зникнення 
будь-яких елементів тієї чи іншої 
культ, цінності або природного 
середовища є згубним збіднен¬ 
ням спадщини всіх народів сві¬ 
ту, а також що охорона культ, 
та природної спадщини лише 
на нац. рівні може бути недо¬ 
статньою у зв’язку з обсягом за¬ 
собів, яких вона потребує, і за 
браком екон., наук, і тех. ресур¬ 
сів. Під міжнар. охороною культ, 
та природної спадщини в кон¬ 
венції мається на увазі «створен¬ 
ня системи міжнародного співро¬ 
бітництва і допомоги для надан¬ 
ня державам — сторонам Кон¬ 
венції допомоги в зусиллях, 
спрямованих на збереження й 
виявлення цієї спадщини» (ст. 7). 


Обов’язок забезпечувати вия¬ 
влення, охорону, збереження, 
популяризацію і передачу майбу¬ 
тнім поколінням культ, та при¬ 
родної спадщини, яка є на тер. 
певної д-ви, покладається на¬ 
самперед на цю державу. Для ре¬ 
алізації даного положення кожна 
д-ва повинна максимально вико¬ 
ристовувати наявні в неї ресурси, 
а в разі необхідності — міжнар. 
допомогу та співробітництво, що 
передбачає фінансове, наук., тех. 
і худож. сприяння (ст. 4). 

На підставі положень конвен¬ 
ції утворено Міжурядовий к-т 
охорони культ, і природної спад¬ 
щини (ст. 8), який за звернення¬ 
ми д-в складає, поновлює й пу¬ 
блікує «Список всесвітньої спад¬ 
щини» та «Список всесвітньої 
спадщини, що перебуває під за¬ 
грозою» (ст. 11). Внесення па¬ 
м’ятки до одного із цих списків є 
підставою для надання їй коор¬ 
динованої ЮНЕСКО міжнар. до¬ 
помоги з боку д-в та міжнар. орг- 
цій. У Списку всесвітньої спад¬ 
щини Україну нині репрезенту¬ 
ють нац. історико-культурні запо¬ 
відники «Києво-Печерська лавра» 
(див. Києво-Печерський національ¬ 
ний історико-культурний заповід¬ 
ник) і «Софія Київська», а також 
істор. центр м. Львів. Частина 
тер. нац. історико-архіт. заповід¬ 
ника «Кам ’янець», розташована в 
каньйоні р. Смотрич (прит. Дніст¬ 
ра) разом з комплексом фортифі¬ 
каційних споруд, номінується до 
Списку всесвітньої спадщини 
ЮНЕСКО як «Культурний ланд¬ 
шафт каньйону в м. Кам'янець- 
Подільський». 

Згідно зі ст. 15 конвенції, за¬ 
сновано Фонд всесвітньої спад¬ 
щини, який акумулює кошти для 
здійснення програм охорони все¬ 
світньої спадщини. Завдяки ство¬ 
ренню к-ту і фонду визначилася 
постійна юрид., адм. та фінансо¬ 
ва структура всесвітнього міжнар. 
співробітництва у сфері охорони 
найвизначніших об’єктів культ, і 
природної спадщини. 

Норми конвенції на міжнар. 
рівні набувають подальшого роз¬ 
витку і втілення у двох формах: 
1) практичній — у вигляді здій¬ 
снення програм порятунку такої 
спадщини. Прикладом такої ро¬ 
боти стали міжнар. кампанії з 
урятування Акрополя (Афіни, 
Греція); пам’яток Нубії (істор. 
область у серед, течії р. Ніл від 
1-го порога у м. Асуан (Єгипет) 



на півночі й до м. Хартум (сто¬ 
лиця Судану) на півдні), Мальти; 
стародавніх міст Мавританії та 
ін.; 2) теор. — йдеться про розви¬ 
ток положень і принципів кон¬ 
венції в ін. міжнар. актах. Кожна 
д-ва-учасниця конвенції може 
звернутися по міжнар. допомогу 
(ст. 19—29); така допомога вва¬ 
жається справою всього людства, 
незалежно від того, якій д-ві на¬ 
лежить пам’ятка. 

В. В Максимов. 

КОНВЕРГЕНЦІЇ ТЕОРІЯ (від 
лат. сопуєг§о — зближуватися, 
сходжуватися) — одна з пошире¬ 
них у 1950—60-х рр. оптимістич¬ 
них концепцій конструктивного 
розвитку людства після його по¬ 
ділу на капіталіст, та соціаліст, 
системи (див. Капіталізм , Соціа¬ 
лізм). Згідно з нею за умов посту¬ 
пу науково-технічної революції не¬ 
минучим є стирання екон., со¬ 
ціальних, політ, та ідеологічних 
розбіжностей між цими система¬ 
ми і творення в майбутньому 
«змішаного суспільства», в якому 
будуть синтезовані всі кращі яко¬ 
сті цих двох систем. Висунута 
П .Сорокіним, Дж.Гелбрейтом, 
У.Ростоу (СІНА), Х.Шельським 
та О.Флейтхеймом (ФРН), Я.Тін- 
бергеном (Нідерланди). У СРСР у 
1960—70-х рр. була популярною в 
дисидентських ліберально-демо- 
крат. колах, зокрема, її пропагу¬ 
вав у своїх публіцистичних робо¬ 
тах акад. А .Сахаров. Однією з 
причин появи цієї концепції ста¬ 
ла яскраво виражена в 3-й чв. 20 
ст. у провідних країнах Заходу 
тенденція до усуспільнення вир¬ 
ва, введення елементів плануван¬ 
ня в екон. життя, розвитку со¬ 
ціальних програм, зростання пи¬ 
томої ваги держ. сектору в еконо¬ 
міці, акціонування капіталу. Ві¬ 
дігравало роль і те, що вже в со¬ 
ціаліст. країнах Центр, та Пд. 
Європи ( Югославія , Угорщина, 
Польща, Чехословаччина до 1968) 
не без успіху велися пошуки по¬ 
єднання планового госп-ва з еле¬ 
ментами ринкових відносин при 
наявності дрібної приватної вла¬ 
сності. Нарешті, неабияке зна¬ 
чення мало прагнення гумані¬ 
стично орієнтованих інтелекту¬ 
алів сприяти подоланню небез¬ 
печної для миру в усьому світі 
конфронтації між соціальними 
системами й відповідними блока¬ 
ми країн. Теор. підгрунтям цієї 
концепції була, насамперед, 
праця У.Ростоу про стадії екон. 


зростання сусп-ва. Згідно з нею, 
у розвинутому індустріальному 
суспільстві соціально-екон. струк¬ 
тура менш залежна від форм вла¬ 
сності, ніж це було раніше, а це 
означає, що визначальним фак¬ 
тором структури такого сусп-ва 
стає саме рівень індустріалізації 
країни і, отже, капіталізм і соціа¬ 
лізм на певному етапі їх зрілості 
повинні стати різними варіан¬ 
тами «єдиного індустріального 
суспільства». Криза К.т. наміти¬ 
лася в 1970-х рр., коли З.Бже- 
зинський та С.Хантінгтон висту¬ 
пили з її критикою і поставили 
під сумнів можливість «кінцевого 
злиття» двох антагоністичних 
систем. Тоді ж певного поширен¬ 
ня набула ідея т. зв. негативної 
конвергенції (Г.Маркузе, Ю.Ха- 
бермас, Р.Хелбронер) — перей¬ 
мання кожною з протилежних ко¬ 
нкуруючих систем одна від одної 
не стільки позитивних, скільки 
негативних якостей, що немину¬ 
че веде до «кризи сучасної інду¬ 
стріальної цивілізації» в цілому. 
У 1980-ті рр. критика концепції 
конвергенції посилилась, що 
було зумовлено черговим по¬ 
силенням напруженості між За¬ 
ходом і СРСР, новим витком 
гонки озброєнь (т. зв. програма 
зоряних війн Р.Рейгана), очевид¬ 
ною системною кризою в СРСР 
та стрімким ривком Заходу зав¬ 
дяки використанню найновітні- 
ших електронно-інформаційних 
технологій до нового, постінду- 
стріального суспільства , яке нев¬ 
довзі отримало назву інформацій¬ 


ного суспільства. Ставало дедалі 
зрозумілішим, що Захід та най¬ 
розвинутіші країни Далекого Сх., 
адаптувавши до своєї суспільно- 
екон. системи деякі модифікова¬ 
ні елементи соціалізму (плану¬ 
вання, держ. соціальні програми 
тощо), вийшли на принципово 
нову, порівняно з індустріальним 
сусп-вом (на рівні якого зали¬ 
шився СРСР), стадію розвитку. 
За таких умов ідея конвергенції 
втратила свій сенс. Крах СРСР та 
подальша деградація більшості 
пострад. країн упродовж 1990-х 
рр. виразно це підтвердили. 
Разом з тим, досвід постіндустрі- 
альних країн Заходу і Далекого 
Сх., а також стрімкий розвиток 
Китаю упродовж двох останніх 
десятиліть доводять продуктив¬ 
ність синтезу планових і ринко¬ 
вих регуляторів економіки, що 
долає обмеженості й вади кожно¬ 
го з них. 

Літ.: Вогокіп Р.А. ТІїе Ьазік І ге псі в 
оґ оиг Іітев. Ке» Насеп. 1964; Гел- 
брейт Дж. Новое индустриальное об- 
щество. М., 1969; Коле С. \Уав віескі 
Іііпіег сіє і Копссгаеп/ІІіеогіс? Вєгііп, 
1969; Современньїе буржуазньїе тео- 
рии о слиянии капитализма и социа- 
лизма. М., 1970; Міеллпег Н. Копуєг- 
ееп/ІІіеогіе иші Кеаіііаі. Вєгііп, 1971; 
Сахаров А.Д. Мир, прогресе, права че- 
ловека. Л., 1990. 

Ю.В. Павленко. 

КОНГРЕС УКРАЇНСЬКИХ НА¬ 
ЦІОНАЛІСТІВ (КУН)- ПОЛІТ, 
партія. Зареєстрована Мін-вом 
юстиції України в січ. 1993. Ви¬ 
никла після серпневих подій у 



_13 

КОНГРЕС 


Акція Конгресу 
українських 
націоналістів. 
Вшанування пам 'яті 
героїв Армії 
Української Народної 
Республіки, які заги¬ 
нули під с. Базар (нині 
село Народицького р-ну 
Житомир, обл.) 1921. 
Листопад 2006. 



14 _ 

КОНГРЕС 



о. В. Кушнір — 
один із засновників 
Комітету українців 
Канади. 


СРСР 1991 (див. Акт проголошен¬ 
ня незалежності України) в ре¬ 
зультаті перенесення на терени 
України діяльності Організації ук¬ 
раїнських націоналістів ( С.Банде- 
ри), котра через переслідування з 
боку рад. влади змушена була, 
починаючи від 1950-х рр., діяти 
за кордоном. 

28—29 берез. 1992 в м. Київ 
ОУН(б) провела конф., на ній 
були ухвалені вимоги про від¬ 
ставку КМ України, вихід Украї¬ 
ни зі Співдружності Незалежних 
Держав, про розпуск ВР України 
12-го (1-го) скликання й прове¬ 
дення нових виборів на багато- 
парт. основі, а також Маніфест 
про створення політ, орг-ції. 

17—18 жовт. цього ж року в 
Києві відбувся Установчий з’їзд 
КУНу. Як партія політична КУН 
пройшов певну ідейно-політ. 
еволюцію. Спочатку його провід¬ 
ною суспільно-політ. ідеєю була 
ідея християн, демократії, яка 
відкидала традиційну для ОУН(б) 
елітарну теорію, замінивши її 
теорією народовладдя зх. демо¬ 
кратії, а його гол. екон. ідеєю — 
ідея «народного капіталізму» — 
соціально орієнтованої ринкової 
економіки, що забезпечує со¬ 
ціальні та політ, права всім гро¬ 
мадянам д-ви. Автором цих ідей 
був Р.Зварич, представник т. зв. 
детройтського центру ОУН. Пі¬ 
сля усунення Р.Зварича з посади 
заст. голови КУНу програма пар¬ 
тії змінилася: нові ідейно-теор. 
розробки наблизили програмні 
документи партії до ідей С.Бан- 
дери та Я .Стецька, зорієнтували 
їх на побудову в Україні нац. уні¬ 
тарної д-ви на засадах укр. націо¬ 
налізму. 

Структурно партія побудова¬ 
на за територіальним принци¬ 
пом: а) первинний осередок; 
б) районні, міські, міськрайонні 
(р-нів у містах) орг-ції; в) обласні 
орг-цїї. Її керівними та орг. 
структурами є: збір, голова кон¬ 
гресу, політ, рада, провід, голова 
секретаріату, референти секрета¬ 
ріату. Між зборами найвищим 
органом є політ, рада, вона скла¬ 
дається з представників голів 
обласних орг-цій. Статут КУНу 
передбачає індивідуальне, асоці¬ 
йоване і колективне членство. 

На виборах до ВР України 
1994 КУН одержав 5 депутатсь¬ 
ких мандатів, дещо пізніше було 
обрано ще 3 нар. депутати. Усіх 
депутатів парламенту України від 


КУНу обрано в Галичині. На ви¬ 
борах до ВР України 1998 партія 
провела до ВР 3 своїх чл. (2 — від 
Івано-Франк. і 1 — від Терноп. 
областей). У парламентських ви¬ 
борах 2002 КУН здобув 3 депу¬ 
татських мандати: 2-у блоці 
«Наша Україна» і 1 — в одноман¬ 
датному окрузі на Івано-Фран- 
ківщині. У виборах до парламен¬ 
ту 2006 КУН брав участь у складі 
блоку «Наша Україна» і отримав 
2 мандати. 

Тривалий час головою КУНу 
була Ярослава Стецько, вдова 
Я.Стецька, від 1997 — нар. депу¬ 
тат України. Після її смерті ліде¬ 
ром КУНу 3 квіт. 2003 обрано 
О.Івченка (нар. депутат України 

4- го та 5-го скликань, випускник 
Львів, політех. ін-ту, за фахом 
інженер-будівельник, канд. екон. 
наук. Під час Помаранчевої рево¬ 
люції 2004 — командувач «На¬ 
родної гвардії». Від берез. 2005 до 
трав. 2006 — голова правління 
НАК «Нафтогаз України». У ВР 

5- го скликання входив до фракції 
блоку «Наша Україна», чл. пар¬ 
ламентського к-ту з питань па¬ 
ливно-енергетичного комплексу, 
ядерної політики та ядерної без¬ 
пеки). 

2006 КУН налічував бл. 24 
тис. чл., мав свої осередки в усіх 
областях України, а також бл. 600 
районних і міських та понад 1500 
селищних орг-цій. Найбільші йо¬ 
го орг-ції діють у Львові, Івано- 
Франк. та Терноп. областях. 

Партія видає газети «Гроно» і 
«Шлях перемоги». 

Літ.: Політичні партії України. К., 
1996; Яблонський В. Сучасні політичні 
партії України: Довідник. К., 1996; 
Парламент України: вибори'98, ч. 1— 
2. К., 1998; Політична система сучас¬ 
ної України. К., 1998; Довідник з істо¬ 
рії України. К.. 2001; Малярчук В. 
Міжнародна політика: простір партій¬ 
ного змагання і співробітництва. К., 
2005; Хімченко О.Г. Політичні партії і 
виборчий процес в умовах розбудови 
демократичного суспільства. К, 2006. 

А.Д. Пахарєв. 

КОНГРЕС УКРАЇНЦІВ КАНА¬ 
ДИ (КУК; до 1989 — Комітет ук¬ 
раїнців Канади) — нац. коорди¬ 
наційна рада укр. політ., громад., 
культ, орг-цій та церков Канади. 
Комітет українців Канади був за¬ 
снований як громад, орг-ція за 
ініціативою канад. уряду в лис- 
топ. 1940 у м. Вінніпег з метою 
ефективної участі українців у 
боротьбі проти нім. нацизму. 


Чл.-засновниками к-ту були: 
Братство українців-католиків, Со¬ 
юз гетьманців-державників, Союз 
українців-самостійників, Укр. 
нац. об-ня. Після Другої світової 
війни в систему к-ту ввійшли орг- 
цїї, утворені українцями 3-ї хвилі 
еміграції, — Укр. євангельське 
об-ня, Укр. нац.-демократ. союз, 
Укр. канадійське т-во прихиль¬ 
ників визвол. боротьби України, 
Ліга визволення України та ін. У 
2-й йол. 1950-х рр. к-т об’єднував 
практично всі громад, орг-ції (за 
винятком Товариства об’єднаних 
українських канадців), члени яких 
становлять значну частину орга¬ 
нізованої укр. громадськості Ка¬ 
нади. На серед. 1960-х рр. К-т ук¬ 
раїнців Канади мав 32 складові 
орг-цїї. Серед них: Укр. робітн. 
орг-ція, Союз укр. канадійських 
ветеранів, Укр. молодіжна орг- 
ція «Пласт» (див. «Пласт»), Нау¬ 
кове товариство імені Шевченка, 
Українська вільна академія наук. 
Братство карпатських січовиків, 
Союз укр. бувших вояків, Союз 
укр. нац. демократів, Укр. тех. 
т-во, Український народний союз, 
Союз укр. студентів Канади, Со¬ 
юз українців — жертв російсько- 
комуніст. терору, Рада укр. моло¬ 
ді, К-т українок Канади, Осере¬ 
док укр. к-ри й освіти. Братство 
вояків 1-ї д-зії Укр. нац. армії, 
Спілка української молоді, Об-ня 
укр. педагогів, Спілка укр. жур¬ 
налістів, Укр. наук, рада, Об’єд¬ 
нання укр. ветеринарних лікарів, 
Федерація укр. професіоналістів 



ТРИНАДЦЯТИЙ конгрес 

Українців Канади 

відзначу є 
40 РОКІВ ПРАЦІ КУН 
1940—1980 



ІЗїЬ ІЖКАІІЧІАІчІ САМАОІАИ СОІЧСКЕБЗ 

У/іппірєд. ОсІоЬег 10, 11. 12 & 13. 1980 


«Бюлетень Комітету Українців 
Канади». Т. 28, № 3. 1980. 
Липень—вересень. Обкладинка. 





«Бюлетень Комітету Українців 
Канади: Відділ Монтреал». 1964. 
Лютий. Обкладинка. 


та підприємців, Укр. сусп. служ¬ 
ба Канади. 

У 1940—80-х рр. діяльність к- 
ту була спрямована на об’єднан¬ 
ня зусиль українців Канади для 
допомоги укр. народові в бороть¬ 
бі за незалежність, збереження 
етнічної та духовної самобутності 
еміграції. Традиційними в 2-й 
пол. 20 ст. стали заходи відділів 
комітету з відзначення нац. свят, 
істор. дат з життя укр. народу 
(«День української державності і 
соборності», 50-ті роковини голо¬ 
домору 1932—1933 років в УСРР та 
ін.), цілеспрямованого характеру 
набули акції протесту проти полі¬ 
тики русифікації України, проти 
переслідування учасників диси¬ 
дентських (опозиційних) рухів 
1960—1980-х років в Україні. 

Довголітнім президентом к-ту 
1940—52 й одним із засн. орг-ції 
був о. В.Кушнір (1893—1979). За 
його головування К-т українців 
Канади разом з ін. орг-ціями ук¬ 
раїнців Пн. та Пд. Америки утво¬ 
рили Панамер. укр. конферен¬ 
цію. 1967 к-т увійшов до складу 
Світового конгресу вільних укра¬ 
їнців. З ініціативи к-ту 1988 в 
м. Оттава створено Укр. інформа¬ 
ційне бюро, яке представляє ін¬ 
тереси укр. громади перед члена¬ 
ми парламенту та уряду Канади. 

Вищим керівним органом 
комітету, а нині КУКу, є конгре¬ 
си українців Канади, які відбу¬ 
валися і відбуваються кожні три 
роки. У період між конгресовими 
засіданнями орг. роботу здійснює 
президія (екзекутива), яку фор¬ 
мують складові громад, орг-ції 


через своїх представників. 1989 
16-й конгрес перейменував К-т 
українців Канади на Конгрес ук¬ 
раїнців Канади. КУК має місц. та 
провінційні управи по всій краї¬ 
ні, координує громад., освіт., 
молодіжну, жін. і допомогову 
діяльність українців Канади. З 
часу проголошення незалежності 
України допомагає й співпрацює 
з її орг-ціями та установами. 

Літ.: Збірник матеріалів і доку¬ 
ментів у 25-ліття діяльності КУК. 
1940—1965. Вінніпег, 1965; Зарубіжні 
українці. К., 1991: Марунчак М. Істо¬ 
рія українців Канади, т. 2. Вінніпег, 
1991: Нарис історії Конгресу україн¬ 
ців Канади в Торонті. Торонто, 1991. 

О.Г. Бажан. 

КОНГРЕСИ НАЦІОНАЛЬНИХ 
МЕНШЙН, конгреси національ¬ 
них меншин Європи міжвоєнної 
доби. Проводилися з ініціативи 
Німеччини від 1925 до 1938 що¬ 
річно: 1925—31 — у м. Женева 
(Швейцарія), 1932 — ум. Відень, 
1933—38 — ум. Берн (Швейца¬ 
рія). У центрі уваги були питання 
діяльності Ліги Націй щодо за¬ 
хисту нац. меншин. 

Після вступу Німеччини до 
Ліги Націй (1926) уряд Німеччи¬ 
ни розпочав пропагандистську 
кампанію про утиски нім. мен¬ 
шин у чужих країнах. Міністр 
закордонних справ Німеччини 
А.Штреземан наполягав на роз¬ 
ширенні компетенції Ліги Націй 
у справах меншин. Цьому сприя¬ 
ло й укладення низки двосторон¬ 
ніх угод між д-вами Антанти та 
східноєвроп. країнами, спрямо¬ 
ваних на міжнар. захист меншин. 
На грунті ідеї захисту меншин 
правлячі кола Німеччини висува¬ 
ли претензії до сусідніх країн, 
створюючи тим самим підгрунтя 
для виправдання відкритої агресії 
проти них. Веймарська Німеччи¬ 
на намагалася використати пита¬ 
ння захисту прав нім. нац. мен¬ 
шин у країнах Центр, та Пд.-Сх. 
Європи для підготовки ревізії 
Версальського мирного договору 
1919 та зміни сх. кордонів Німеч¬ 
чини, у першу чергу з Польщею. 
Польща ж, навпаки, прагнула за¬ 
перечити правомірність втручан¬ 
ня ззовні у внутр. стосунки зі 
своїми нац. меншинами. 

У всіх конгресах брали участь 
українці Польщі (представники 
Українського національно-демокра¬ 
тичного об’єднання), вони послі¬ 
довно відстоювали ідею створен¬ 


ня єдиної й незалежної укр. дер¬ 
жави. На 1—3-му конгресах чле¬ 
ни укр. делегації — М.Черкав- 
ський, О.Левчанівська, П.Ва- 
сильчук, Д .Левицький, О.Марітчак 
— через незгоду з офіц. програм¬ 
ними засадами конгресів, спря¬ 
мованими на надання меншинам 
національно-культурної автономії, 
та через невнесення до порядку 
денного територіального питання 
були присутні лише як спостері¬ 
гачі. Українці вважали, що про¬ 
грамною основою з’їздів меншин 
повинен стати принцип права 
націй на самовизначення. Свою 
позицію вони задекларували в 
спільних українсько-білорусько- 
литов. деклараціях. Останні мі¬ 
стили перелік умов, на яких 
представники цих меншин по¬ 
годжувалися брати повноцінну 
участь у роботі конгресів, а саме: 
не відмовлятися від боротьби за 
реалізацію права на нац. само¬ 
визначення, обговорювати не ли¬ 
ше заг. проблеми, а й становище 
конкретних нац. меншин, а та¬ 
кож надання їм двох місць у пре¬ 
зидії конгресів. Ухвалення рі¬ 
шення про задоволення чи неза¬ 
доволення цих вимог було від¬ 
кладене до прийняття статуту 
конгресів. Статут був ухвалений 
на 3-му конгресі в 1927. У ньому 
зазначалося, що конгреси не роз¬ 
глядають питання про можливі 
зміни існуючих міждерж. кордо¬ 
нів. 

Активну участь у конгресах 
українці почали брати від 1928, 
коли до складу президії було об¬ 
рано Д.Левицького (він був пов¬ 
торно обраний і 1929). У роботі 
4-го конгресу взяли участь також 
М .Рудницька та Л.Куницький. У 
декларації укр. делегації, яку ви¬ 
голосив Д.Левицький, зазначало¬ 
ся, що українці, співпрацюючи 
з конгресами заради захисту сво¬ 
їх культ, прав, ніколи не відмо¬ 
вляться від прагнення створити 
незалежну та єдину укр. д-ву. В,- 
Р .Залозецький-Сас, який предста¬ 
вляв на конгресі українців Руму¬ 
нії, заявив, що українці Румунії 
не прагнуть до руйнування іс¬ 
нуючих держ. рамок нац. життя й 
беруть участь у конгресах мен¬ 
шин лише заради захисту своїх 
культ, прав. До порядку денного 
7-го конгресу (1931) було внесе¬ 
но питання про пацифікацію (від 
лат. расііісаііо — умиротворяти; 
насильне утихомирювання, за¬ 
спокоєння повстань, національ- 


_ 15 

КОНГРЕСИ 




16 _ 

КОНДАК 


но-визвол. рухів). На нвому від 
укр. делегації виступила М.Руд- 
ницька, вона закликала взяти під 
захист переслідуване укр. нас. Га¬ 
личини. На 8-му конгресі (1932) 
М.Рудницька виступила з кри¬ 
тичною оцінкою діяльності Ліги 
Націй щодо розгляду петицій 
представників нац. меншин, зо¬ 
крема укр. петицій з питань «па¬ 
цифікації», військ, колонізації та 
укр. політв’язнів. На 9-му кон¬ 
гресі (1933) обговорювалися пи¬ 
тання масового голоду в СРСР 
(див. також Голодомор 1932—1933 
років в УСРР). Від імені україн¬ 
ців Польщі та Румунії з осудом 
дій комуніст, режиму виступила 
М.Рудницька. У резолюції, ухва¬ 
леній на з’їзді за пропозицією 
ген. секретаря конгресів Е.Ам- 
менде, висловлювалася подяка 
всім, хто брав участь в акціях 
допомоги голодуючому нас. в 
СРСР, та містився заклик до про¬ 
довження таких акцій. 

Міжвоєн. конгреси проходи¬ 
ли в умовах різного роду кон¬ 
фліктів між окремими їхніми 
учасниками, зокрема між поля¬ 
ками та німцями. Представники 
Німеччини виступали, зокрема, 
за надання нім. меншинам у чу¬ 
жих країнах культ, автономії та за 
«звільнення націй від панування 
їх держав». Українці на цих кон¬ 
гресах у повний голос постійно 
заявляли, що вони прагнуть не до 
автономії, а до незалежної й со¬ 
борної укр. держави. 

Літ.: Кушнір В.В. Українці Галичи¬ 
ни на європейських конгресах на¬ 
ціональних меншин 1925—1938 рр. 
«Збірник наукових праць Одеського 
державного політехнічного універси¬ 
тету», 1998, № 5; Газін В.П. Економіка 


і зовнішня політика Веймарської 
республіки (1925—1933 рр.): східно¬ 
європейські аспекти. Кам’янець-По- 
дільський, 1999. 

І. В. Євсеєнко, Н.В. Кравець. 

КОНДАК ТА ЇКОС. Кондак (від 
грец. иоутакюу — короткий) та 
ікос (від грец. оїкод — оселя, 
містилище) — це дві частини 
акафіста — похвальної пісні на 
честь Ісуса Христа, Пресвятої 
Богородиці чи святого. Найстар¬ 
шим і зразковим акафістом вва¬ 
жається «Акафіст Божій Матері», 
написаний у 7 ст. на честь уряту¬ 
вання Богородицею Константи¬ 
нополя від персів і аварів. Він скла¬ 
дається з 25 пісень: 13 кондаків і 
12 ікосів. Кондак та ікос мають 
однаковий зміст, проте в кондаку 
він викладений коротко, а в іко- 
сі — більш широко (у зв’язку з 
цим кондак називають темою, а 
ікос — розвитком теми), ікоси 
стоять після кондаків і співають¬ 
ся після них. У грец. оригіналі 
кондак та ікос подані одним і 
тим же віршованим розміром. 
Кондаки та ікоси співають поза 
добовим колом богослужіння (це 



Благовіщенський кондакар. Кондак 
Борису і Глібу. Початок 12 ст. 
Фрагмент. 


Устав студійський 
і Кондакар (створений, 
вірогідно, у Києво- 
Печерському мона¬ 
стирі, нині Києво- 
Печерська лавра). 
Кінець 11 — початок 
12 ст. Фрагмент 
сторінки 
з ілюстрацією. 



'ЩЩЩУЩІЩЩ:ж 


,ГЛД'Д' ддна'&деНІ'»"* * .О : 
V і і.|Г МНМ'ГС.ІІК І >11 н 

гкь іу. • *. , 


% ■ 'і '■* 7 




5* .є \ 



Устав студійський і Кондакар 
(створений, вірогідно, у Києво- 
Печерському монастирі, нині 
Києво-Печерська лавра). Кінець 11 
— початок 12 ст. Сторінка 
з нотними знаками. 

коло містить: дев’ятий час, вечір¬ 
ню, повечір’я, опівночницю, 
утреню, перший час, третій час, 
шостий час, Літургію). 

За поясненням митрополита 
Ефеського Марка (15 ст.), пер¬ 
шим творцем кондаків був св. 
правосл. Церкви преподобний 
Роман Солодкоспівець (5—6 ст.), 
який прибув із Сирії до Констан¬ 
тинополя. Романові, як пише 
Марк, приснилася Пресвята Бо¬ 
городиця, яка вручила йому 
чистий сувій і повеліла цей сувій 
проковтнути; прокинувшись, він 
відчув натхнення й проспівав 
свій перший кондак «Діва днесь». 

Літ.: Никольский К. Обозрение бо- 
гослужебньїх книг православной Рос- 
сийской Церкви по отношению их к 
церковному уставу. СПб., 1858; Ака¬ 
фіст Пресвятої Богородиці світлій 
оселі вигнанців бездомних. Б/м, 1946; 
Наука про службу Божу. К., 1993; Пе- 
тровский А. В. Кондак. В кн.: Христи- 
анство, т. 1. М., 1993; Барсов Н.И. 
Икос. Там само; Дещиця М. Малий 
український церковно-історичний 
словник. Львів, 1994; Молебни та ака¬ 
фісти, найчастіше вживані. Жовква, 
1996; Пуряєва Н. Словник церковно- 
обрядової термінології. Львів, 2001. 

П.В. Голобуцький, О. В. Зорька. 

КОНДАКАР И - староукр. руко¬ 
писи кондаків (див. Кондак та 
ікос) 11 — 14 ст. Усі розспівні 
тексти в них помічені особли¬ 
вими нотними знаками — кон- 
дакарним знам’ям, деякі еле¬ 
менти якого досить подібні до 
знаків грец. нотописів (невм), 
однак не тотожні їм. У 14 ст. 
кондакарне знам’я вийшло з 
ужитку й було забуте. На сьогод- 






ні воно ще не розшифроване. 
Найстарший К. — «Благовіщен¬ 
ський» — датується 11—12 ст. і є 
найстарішою староукр. нотною 
книгою. 

П.В. Голобуцький, Т.А. Карадобрій. 

КОНДАКОВ Никодим Павлович 

(13(01).1 1.1844-17.02.1925) - 
рос. історик візант. і давньорус. 
мист-ва, археолог, педагог. Дійс¬ 
ний чл. петерб. Акад. мист-в 
(1893), акад. Петерб. АН (1898), 
чл. багатьох іноз. академій. Н. в 
с. Халань Новооскольського пов. 
Курської губ. (нині с. Большая 
Халань Бєлгородської обл., РФ) в 
родині селянина-кріпака. Навч. 
1861—65 на історико-філол. ф-ті 
Моск. ун-ту у Ф.Буслаєва. 1870— 
88 та 1918—20 — викл. у Ново- 
рос. ун-ті в Одесі (з 1877 — його 
професор). 1888—1917 — проф. 
Петерб. (з 1914 — Петрогр.) ун¬ 
ту, завідував відділенням мист-ва 
середніх віків та епохи Відро¬ 
дження Ермітажу. В 1910-х рр. 
жив у Криму. 1920 емігрував, 
викладав в університетах Софії 
(Болгарія) і Праги ( Чехословаччина). 

Був чл. Одеського товариства 
історії та старожитностей , Ар- 
хеол. комісії (від 1876), Рос. ар- 
хеол. т-ва (від 1886) та ін. Брав 
участь в організації і роботі 
Одеської рисувальної школи. 
Один з фундаторів сучасної ві- 
зантиністики. Ввів у мистецтво¬ 
знавство історико-порівняльний 



Кондаков Н.П. «Изображенія 
русской княжеской семьи 
вь миніатюрахь XI віка». СПб., 
1906. Титульний аркуш. 


метод дослідження, розробив іко¬ 
нографічний метод вивчення 
пам’яток мист-ва. У своїх працях 
поєднав інтереси історика мист-в 
і археолога, підкреслював зв’язок 
мист-ва з ін. сферами к-ри та іс¬ 
торією. Серед найзначніших 
праць: «История византийского 
искусства и иконографии по ми- 
ниатюрам греческих рукописей» 
(1876), «История и памятники 
византийской змали» (1892), «О 
научньїх задачах истории древнє- 
русского искусства» (1899), «Ар- 
хеологическое путешествие по 
Сирии и Палестине» (1904), «Ли- 
цевой ИКОНОПИСНЬІЙ подлинник. 
Иконография Господа Бога и 
Спаса нашего Иисуса Христа» 
(1905), «Иконография Богомате- 
ри» (1914—1915), «Русская ико- 
на» (1928—33). Досліджував 
пам’ятки к-ри і мист-ва України 
(«Русские древности в памятни- 
ках искусства», 1889—99, вип. 1 — 
6; «Русские кладьі», 1898; «Изо- 
бражение русской княжеской се¬ 
мьи в миниатюрах XI века», 1906, 
та ін.). Створив наук, школу дос¬ 
лідників середньовічної худож. к- 
ри. Серед учнів К. — Д .Айналов, 
Є.Редін, Я.Смирнов. 

П. у м. Прага. 

Літ.: Лазарев В.Н. Н.П.Кондаков. 
1844-1925. М., 1925; Масленицьін С. 
Академик Н.П. Кондаков. «Искус- 
ство», 1981, № 7; Кьізласова И.Л. Ис¬ 
тория изучения византийского и древ- 
нерусского искусства в России: Ф.И. 
Буслаев, Н.П. Кондаков: методьі, 
идеи, теории. М., 1985. 

Н.Г. Ковпаненко. 

КОНДЗЕЛЕВИЧ Йов (світське 
ім’я — Іван; 1667 — бл. 1740) — 
живописець, ієромонах (з 1693). 
Н. в м. Жовква. Мистецьку осві¬ 
ту, як вважають, здобув у живо¬ 
писця Г.Семигиновського в Жов- 
кві, де провів свої дитячі та юна¬ 
цькі роки, а також у Києві й, мо¬ 
жливо, за кордоном. Жив у Біло- 
стоцькому монастирі й у Луцьку. 
Був провідним діячем Луцького 
братства та, імовірно, викладав 
у Луцькій братській школі. Серед 
найраніших відомих творів К. — 
ікони шести апостолів та «Успін- 
ня Богородиці» для іконостаса 
Білостоцького монастиря. 1695 
виконав кіот для Загоровського 
монастиря Різдва Богородиці. 
1698—1705 на чолі групи іконо¬ 
писців працював над п’ятиярус- 
ним іконостасом (1785 проданий 
до м. Богородчани, тому й назва- 



_Ґ7 

КОНДЗЕЛЕВИЧ 


Йов (Кондзелевич). Ікона «Неруко¬ 
творний Спас». З Вощатинського 
іконостаса Загоровського мона¬ 
стиря Різдва Богородиці. 

ний Богородчанським) для мона¬ 
стирської Свято-Воздвиженської 
церкви Манявського скиту на 
Прикарпатті, де йому належать 
великі намісні образи «Успіння», 
«Вознесіння», «Тайна вечеря», 
«Розп’яття», «Христос з самари¬ 
тянкою», «Христос і Никодим», 
образи архангелів Михаїла та Га- 
вриїла на пд. і пн. дияконських 
вратах. Після повернення на 
Волинь брав участь у створенні 
іконостасів у с. Городище, м-ку 
Локачі (1710; нині с-ще міськ. 



Н.П. Кондаков. 



Йов (Кондзелевич). 
Ікона Апостола. 

З іконостаса 
Білостоцького 
Хрестовоздвиженського 
монастиря. 


Йов (Кондзелевич). 
Ікона «Успіння». 

З Білостоцького 

Хрестовоздвиженського 

монастиря. 







18 _ 

КОНДОГУРІ 



І.М. Кондогурі. 



Р.С. Кондратенко. 


типу Волин. обл.), т. зв. Вогцатин- 
ського іконостаса для Загоров- 
ського монастиря Різдва Богоро¬ 
диці (1722), виконав «Розп'яття» 
для Черчицької церкви поблизу 
Луцька (1737). В іконах К. при¬ 
сутні архіт. та побутово-жанрові 
мотиви, а бібл. та євангельські 
персонажі наділені портретними 
рисами конкретних людей. Жи¬ 
вопис Богородчанського іконос¬ 
таса Манявського скиту, викона¬ 
ний під кер-вом К., належить до 
найвищих досягнень давнього 
укр. мист-ва. Твори К. зберіга¬ 
ються у Львів, музеї укр. мист-ва, 
Луцькому краєзнавчому музеї. 

Літ.: Пещанський В.П. Богород- 
чанський іконостас. В кн.: Скит Ма- 
нявський і Богородчанський іконос¬ 
тас. Жовква, 1926; Батіг М.І. Йов Кон- 
дзелевич і Богородчанський іконос¬ 
тас. Львів, 1957; Возницький Б. Твор¬ 
чість українського художника Іова 
Кондзелевича. В кн.: Возницький Б. та 
ін. Львівська картинна галерея. Львів, 
1967; Жолтовський П.М. Український 
живопис ХУІІ-ХУІІІ ст. К., 1978; Си- 
дор О.Ф. Міські краєвиди й інтер'єри 
у творах Йова Кондзелевича. В кн.: 
Українське мистецтво у міжнародних 
зв'язках. К., 1983; Його ж. Художня 
спадщина Йова Кондзелевича. «Об¬ 
разотворче мистецтво», 1985, № 5; Іс¬ 
торія української культури, т. 3. К.. 
2003. 



Л.Л. Кондратович. 


Н.Г. Ковпаненко. 

КОНДОГУРІ Іван Миколайович 

(1820—1881)— моряк, військ, 
діяч. Спадковий дворянин Та¬ 
врійської губернії. 14 (2) жовт. 
1836 вступив на службу до Чорно¬ 
морського флоту гардемарином. 
12 жовт. (ЗО верес.) 1839 зі 
старшинством од 2 січ. 1839 (21 
груд. 1838) став мічманом і пе¬ 
реведений на Балтику, де служив 
до 1842. З 7 квіт. (26 берез.) 1844 
— лейтенант. 

Учасник Кримської війни 1853— 
1856 , нагороджений орденом св. 
Анни 3-го класу. Під орудою 
П .Нахімова ЗО (18) листоп. 1853 
на посаді старшого офіцера лі¬ 
нійного корабля «Три Святителя» 
вправно діяв у Синопській битві 
(хоча в запеклій перестрілці вог¬ 
нем турец. берегової батареї його 
судно дістало пошкодження, 
проте швидко було відремонтова¬ 
не й успішно продовжило бій). 
За подвиги отримав орден св. 
Володимира 4-го ст. з мечами та 
бантом і чин капітан-лейтенанта. 
Під час Севастопольської оборони 
1854-1855 від 25 (13) верес. 1854 
командував артилер. батареєю № 18 


на Малаховому кургані. 23 (11) 
жовт. цього ж року зазнав важко¬ 
го поранення у скроню, контузії 
в голову та лівий бік. Наприкінці 
1854 затверджений кавалером ор¬ 
дена св. Георгія 4-го класу. 1857, 
командуючи гвинтовим канонер¬ 
ським човном, чатував бранд- 
вахтенним постом на бердянсь¬ 
кому рейді в Азовському м. Од 11 
листоп. (ЗО жовт.) виконував 
обов’язки ялтинського градона¬ 
чальника, 1861 нагороджений ор¬ 
деном св. Станіслава 3-го ст. 1862 
у статусі капітана 2-го рангу на¬ 
правлений до штурманської ро¬ 
ти, потім прикомандирований до 
мор. корпусу, 10 листопада (29 
жовтня) того ж року — до 1-го 
флотського зведеного чорномор. 
екіпажу. Тривалий час лікувався. 
8 січ. 1866 (27 груд. 1865) призна¬ 
чений будівничим Миколаїв, 
мор. госпіталю. 1866 підвищений 
до капітана 1-го рангу. 1867 
удостоєний ордена св. Станіслава 
2-го ст., 1870 — ордена св. Анни 
2-го класу. 27 (15) червня 1871 
зарахований до складу чорномор. 
екіпажу. 1873 увільнений зі 
служби у званні контр-адмірала. 

П. у Санкт-Петербурзі. 

Літ.: Общий морской список, ч. 
10. СПб., 1898; Ляшук П.М. Дворяне 
Таврической губернии — Георгиев- 
ские кавалери первой оборони Севас¬ 
тополя. «Известия Крьімского респуб- 
ликанского краеведческого музея», 
1995, № 12; Доценко В.Д. Словарь 
биографический морской. СПб., 2001; 
Строгонов А.А. Севастополь в лицах за 
150 лет (1770—1920). Севастополь, 
2003. 

П.Г. Усенко. 

КОНДРАТЕНКО Роман Сидоро¬ 
вич (12.10(30.09). 1857-02.12.1904) 

— рос. генерал-лейтенант, військ, 
інженер, герой оборони Порт- 
Артура (нині м. Люйшунь, Ки¬ 
тай) у період російсько-японської 
війни 1904—1905. Н. в м. Тифліс 
(нині м. Тбілісі, столиця Грузії) в 
сім’ї офіцера. Закінчив у Санкт- 
Петербурзі Миколаївське інже¬ 
нерне уч-ще (1877), Інженерну 
акад. (1882) та Акад. Генштабу 
(1886). Служив на Кавказі, у Ли¬ 
тві, Білорусі та Україні, зокрема 

— в Києві й Одесі, звідки був на¬ 
правлений 1900 на Далекий Сх. 
Пройшов шлях від командира 
роти до команд. 7-ї Східносибір¬ 
ської стрілец. д-зїї (1903). Після 
початку рос.-япон. війни 1904— 
05 створив нову систему оборони 
Порт-Артура. Безпосередньо ке¬ 


рував обороною фортеці й успіш¬ 
но відбив 4 наступи япон. військ. 
Загинув разом з ін. офіцерами в 
казематі форту № 2, куди влучи¬ 
ла япон. бомба. Через 20 днів по 
його загибелі — 22 груд. 1904 — 
гарнізон Порт-Артура капітулю¬ 
вав. 

Родина К. переїхала в Ук¬ 
раїну. Його син штабс-капітан 
М.Кондратенко загинув у роки 
Першої світової війни в боях під 
Тернополем. 

Літ.: Митковт В.. Дубенский Д. 
Роман Исидорович Кондратенко. 
СПб., 1908; Куличкин С. Кондратенко. 
М., 1989. 

І В. А/. Волковинський ,| 

КОНДРАТОВИЧ Лука Лукич 

(17.10.1866 — р. с. невід.) — військ, 
діяч. Н. в м. Мінськ (нині сто¬ 
лиця Білорусі). Закінчив Олек- 
сандрівське військ, уч-ще ( Мо¬ 
сква. , 1887), Миколаївську акад. 
Генштабу (Санкт-Петербург, 1895). 
Учасник російсько-японської війни 
1904—1905. У роки Першої світо¬ 
вої війни — генерал-майор, нач. 
дивізії. Учасник Першого Ук¬ 
раїнського військового з’їзду 1917 
та Другого Всеукраїнського війсь¬ 
кового з’їзду 1917. На останньому 
в черв. 1917 обраний до Укр. ген. 
військ, к-ту (УГВК; див. Гене¬ 
ральний військовий комітет), де 
був призначений головою комісії 
спецслужб, а згодом очолив кон¬ 
сультативний відділ. Як чл. УГВК 
кооптований до складу Українсь¬ 
кої Центральної Ради. На відміну 
від соціаліст, більшості УЦР об¬ 
стоював необхідність формуван¬ 
ня регулярної нац. армії. Викону¬ 
вав особливі доручення ген. се¬ 
кретарства військ, справ. На поч. 
1918 виїхав до Ташкента (нині 
столиця Узбекистану), де очолив 
антирад. Туркестанську військ, 
організацію. Подальша доля неві¬ 
дома. 

Літ.: Голинков Д.Л. Крушение ан- 
тисоветского подполья в СССР (1917— 

1925 гг.). М., 1975; Історія українсько¬ 
го війська. Львів, 1992. 

А. О. Буравченков. 

КОНДРАТЬЄВ (Кіндратович) 
Герасим Кіндратович (р. н. не¬ 
від. — п. 1701) — полковник Сум¬ 
ського полку 1658—1701. Засн. ко- 
зац. роду Кондратьєвих. Походив 
з м-ка Ставище Білоцерківського 
полку. Після поразки в Бере¬ 
стецькій битві 1651 і каральних 
акцій Речі Посполитої у Правобе¬ 
режній Україні став ініціатором 







Г.К. Кондратьєв. Портрет роботи 
невідомого художника кінця 17ст. 

У верхній частині портрета 
ліворуч — родовий герб. 

переселення 1652 сотні козац. сі¬ 
мей у Слобідську Україну. Був 
засн. і осадчим м. Суми, його 
першим городовим отаманом 
(1652—58), пізніше — першим сум. 
полковником. Відіграв значну 
роль в освоєнні та заселенні 
Сумщини, заснував кілька її на¬ 
селених пунктів. 1668 підтримав 
гетьмана П .Дорошенка, але після 
укладення останнім союзу з Ос¬ 
манською імперією розірвав сто¬ 
сунки з ним. Під час протибор¬ 
ства 1 .Самойловича та П.Доро¬ 
шенка підтримував першого, 
оволодів Медведівкою (нині село 
Чигиринського р-ну), Жаботи- 
ном (нині село Кам’янського 
р-ну; обидва Черкас, обл.), Субо- 
товим (1674), брав участь у обло¬ 
зі Чигирина (берез. 1674), пізніше 
— його обороні від військ Осман. 
імперії (1677, 1678; див. Російсь¬ 
ко-турецька війна 1676—1681), у 
Кримських походах 1687 і 1689. 
Заснував два монастирі під Су¬ 
мами (Успіння Пресвятої Бого¬ 
родиці та св. Іоанна Предтечі), 
сприяв буд-ву Спасо-Преобра- 
женського собору в Сумах. Мав 
чотирьох синів — Григорія, Ро¬ 
мана, Андрія, Івана, останні два 
були сум. полковниками. 

Літ.: Дорошенко Д.І. Гетьман Пе¬ 
тро Дорошенко. Нью-Йорк, 1985; Ба- 
галій Д.І. Історія Слобідської України. 
X., 1993. 

Ю.А. Мицик. 

КОНДРАТЬЄВ Микола Дмитро¬ 
вич (04.03.1892—17.03.1938) — 
економіст, автор теорії «циклів» 
екон. розвитку сусп-ва. Н. в 


с. Галуєвське Кінешемського 
пов. Костромської губ. в сел. ро¬ 
дині. 1900—03 навч. в церковно- 
приходській школі. Поступив до 
вчительської семінарії. 1905 став 
чл. Партії соціалістів-революціо- 
нерів. 1906 звільнений із семінарії 
за участь у революц. подіях (див. 
Революція 1905—1907)', бл. 7 міся¬ 
ців провів у в’язниці. Упродовж 
1907/08 навч. року відвідував 
уч-ще землеробства і садівництва 
в м. Умань, переховуючись у та¬ 
кий спосіб від переслідувань по¬ 
ліції. 1908—10 навч. на Петерб. 
загальноосвіт. курсах. Весною 
1910 склав екстерном іспит на 
атестат зрілості при 1 -й Костром¬ 
ській г-зії. 1911 поступив на 
юрид. ф-т Петерб. ун-ту, слухав 
лекції з економіки М.Туган-Бара- 
новського, історії О.Лаппо-Дани- 
левського, соціології Макс .Кова- 
левського. Його однокурсника¬ 
ми були П . Сорокін, Г.Пятаков, 
Л.Караханян. 1913 за участь у ре¬ 
волюц. русі знову був заарешто¬ 
ваний, місяць провів у в’язниці. 
1915 закінчив ун-т і залишився 
на каф-рі політ, економії для під¬ 
готовки до професорського зван¬ 
ня; 1916 працював зав. стат,- 
екон. від. Земського союзу Пе¬ 
трограда (нині м. Санкт-Петер¬ 
бург). Був чл. Ліги аграрних ре¬ 
форм. У січ. 1917 опублікував ст. 
«Продовольственньїй кризис и 
задача организации хозяйства» 
(«Ежемесячньїй журнал», 1917, 
№ 1), у якій відстоював необхід¬ 
ність держ. регулювання екон. 
життя в умовах подолання продо¬ 
вольчої кризи. Брав активну 
участь у революц. подіях 1917 
(див. Лютнева революція 1917), у 
лют.—лип. (ст. ст.) був секрета¬ 
рем О .Керенського з питань с. 
госп-ва. Розробляв програму со¬ 
ціалізації землі — передачі її у 
трудове користування селянам, 
відстоював ідею кооперації. У 
жовт. 1917 займав посаду товари¬ 
ша (заст.) міністра продовольства 
3-го коаліційного кабінету Тим¬ 
часового уряду. Був делегатом 
Всерос. сел. з’їзду (1917) та Все¬ 
російських Установчих зборів (від 
Костромської губ., за списком 
Партії соціалістів-революціоне- 
рів). Після Жовтневого переворо¬ 
ту в Петрограді 1917 спочатку пі¬ 
шов у опозицію до нової влади, а 
згодом почав співпрацювати з 
нею. 1918 переїхав до Москви, 
очолив там екон. від. Ради с.-г. 
кооперації, працював у правлінні 


Центр, т-ва льонарів. 1919 вий¬ 
шов з Партії соціалістів-револю- 
ціонерів і зосередився на наук, 
роботі, зокрема на розвитку ідей 
теорії криз М.Туган-Баранов- 
ського. 1919—20 працював зав. 
лабораторією с.-г. кон’юнктури 
Вищих курсів с.-г. економії і по¬ 
літики, очолюваних О.Чаяновим. 
Підтримував зв’язки з укр. нау¬ 
ковцями і госп. діячами, зокрема 
з чл. Всеукр. агрономічного т-ва 
(створене в листоп. 1920). Від 
1920 — дир. Кон’юнктурного ін- 
ту, професор Тімірязєвської (до 
1923 — Петровської) с.-г. акад., 
нач. управління с.-г. економії і 
планових робіт Нар. комісаріату 
земельних справ РСФРР. Пра¬ 
цюючи над проблемами с. госп- 
ва, запропонував, зокрема, вне¬ 
сти зміни до земельного законо¬ 
давства «в розумінні відновлення 
більш міцного зв’язку з землею, в 
розумінні більшої свободи та 
гнучкості в земельному обороті й 
виборі форм землекористуван¬ 
ня». Двічі перебував під вартою: 
спочатку — в справі «Союзу ві¬ 
дродження», а 1922 — з метою 
висилки за кордон (однак за на¬ 
поляганням Наркомату фінансів 
РСФРР був звільнений з в’язниці 
й залишений у країні). 1925 опу¬ 
блікував книгу «Большие цикли 
коньюнктурьі», яка принесла йо¬ 
му світ, визнання. Його обрали 
членом багатьох зарубіжних екон. 
і стат. т-в, з ним листувалися 
відомі економісти світу — У.Міт- 
чел, І.Фішер, Дж.-М.Кейнс та ін. 
По завершенні нової економічної 
політики більшовики оголосили 
«кондратьєвщину» «ідеологією 
куркульства» та реставрацією ка¬ 
піталізму (зокрема в Україні роз¬ 
почався суд. процес проти «кон- 
дратьєвців»), 1929 його звільнили 
з Кон’юнктурного ін-ту, а 1930 
заарештували в справі «Трудової 
селянської партії» (див. «Трудової 
селянської партії» справа 1930— 
1931), 1931 — засудили до 8 років 
таборів. Свої останні праці він 
написав у Бутирській тюрмі та 
Суздальському політізоляторі. 
1938, коли завершувався строк 
відбування покарання, відбувся 
новий суд, який виніс йому 
смертний вирок. Страчений. 

Реабілітований 1987. 

Вважається одним з найбільш 
видатних економістів рад. часу. 
Досліджені ним півстолітні ци¬ 
кли суспільно-екон. змін сьогод- 


_19 

КОНДРАТЬЄВ 



М.Д. Кондратьєв. 


20 _ 

КОНДРАТЬЄВИ 



М.К. Кондратюк. 



Ю.В. Кондратюк. 


Герб роду 
Кондратьєвих. 


ні називаються в науці «кондра- 
тьєвськими». 

За рішенням ЮНЕСКО 1992 
був оголошений роком пам’яті 
М. Кондратьєва. 

Тв.: Большие цикльї коньюнкту- 
рьі. В кн.: Вопросьі коньюнктурьі, 
вьіп. 1. Б/м, 1925; Проблемьі зконо- 
мической динамики. М., 1989; Основ- 
ньіе проблемьі зкономической ста¬ 
тики и динамики: Предварительньїй 
зскиз. М., 1991; Рьінок хлебов и его 
регулирование во время войньї и ре- 
волюции. М., 1991; Избранньїе сочи- 
нения. М., 1993; Особое мнение: Из¬ 
бранньїе произведения, кн. 1—2. М., 
1993. 

Літ.: Ефимкин А.Л. Дваждьі реа- 
билитированньїе: Н.Д. Кондратьев, 
Л.Н. Юровский. М., 1991; Научное 
наследие Н.Д. Кондратьєва и совре- 
менность, ч. 1—2, М., 1991; Горкіна 
Л.П. Нариси з історії політичної еко¬ 
номії в Україні. К., 1994. 

В. І. Марочко, Д.В. Грузім. 

КОНДРАТЬЄВИ - козац.- стар¬ 
шинський, згодом дворянський 
рід, найвизначніший на Сумщині 
в 17—19 ст. Його родоначальни¬ 
ком був Герасим Кіндратович 
(Кондратьев; див. Г .Кондратьев), 
козак зі Ставищ Білоцерківського 
полку, який 1652 переселився 
в Слобідську Україну, заснував 
м. Суми та став першим полков¬ 
ником Сумського полку. Він був 
тричі одруженим, мав чотирьох 
синів — Івана, Андрія, Романа і 
Григорія (п. 1679). Перші два 
були сум. полковниками, відпо¬ 
відно 1673 (разом з батьком) та 
1701—08, а третій — охтирським 
полковником 1691—92 (перед 
тим він був сотником Сум. по¬ 
лку). Сум. полковниками та ін. 
значними старшинами були в 1 -й 
йол. 18 ст. також онуки, правну¬ 
ки та праправнуки Герасима Кін¬ 
дратовича, деякі з них обіймали 
високі посади і в ін. слобідських 
козацьких полках. Іван Андрійович 
був сум. полковником 1708—27, 
Василь Андрійович — обозним, а 
його син — Андрій Васильович — 



сум. полковником 1734—48. К. 
були споріднені з визначними 
старшинськими родами Гетьман¬ 
щини ( Апостолами, Миклашев- 
ськими, Полуботками, Савичами, 
Томарами та ін.), виступали як 
покровителі правосл. церкви та 
освіт, закладів. Зокрема, Андрій 
Герасимович, який загинув у бою 
з повсталими козаками-булавін- 
цями (1708; див. Булавінське пов¬ 
стання 1707—1709), власним 
коштом збудував Свято-Воскре- 
сенський собор у Сумах. У 18 ст. 
К. отримали рос. дворянство, а 
після ліквідації полкового устрою 
на Слобожанщині стали одними 
з найбагатших поміщиків у регіо¬ 
ні. У 2-й пол. 19 ст. рід занепав. 

Літ.: Багалій Д.І. Історія Слобідсь¬ 
кої України. X., 1993; Модзалев- 

ський В.Л. Матеріали до «Малорос - 
сийского родословника», вип. 1 (То- 
мари). К., 1996; Кривошея В.В. На¬ 
ціональна еліта Гетьманщини, ч. 1. К., 
1998; Маслійчук В.Л. Козацька стар¬ 
шина Харківського Слобідського по¬ 
лку 1654-1706 рр. X., 1999. 

Ю.А. Мицик. 

КОНДРАТЮК Микола Кіндрато¬ 
вич (05.05.1931 —17.11.2006) — 
оперний та концертно-камерний 
співак (баритон), педагог. Нар. 
арт. СРСР (1978), проф. (1979). 
Н. в м. Старокостянтинів у сім’ї 
військовослужбовця. 1953—58 навч. 
в консерваторії (клас О.Гро- 
дзинського). 1957—59 — соліст 
Держ. укр. нар. хору під кер-вом 
Г .Верьовки, 1959—66 — Київ, теа¬ 
тру опери та балету ім. Т. Шев¬ 
ченка (нині Національна опера 
України імені Т.Шевченка), 1962— 
63 стажувався в міланському те¬ 
атрі «Ла Скала» (Італія). 1966—74 

— соліст Укрконцерту і Київ, фі¬ 
лармонії. Партії: Остап («Тарас 
Бульба» М.В .Лисенка), Посол Ве¬ 
ликої Русі («Богдан Хмельниць¬ 
кий» К .Данькевича), Ігор («Князь 
Ігор» О.Бородіна), Максим («Ар¬ 
сенал» Г .Майбороди), Алеко 
(«Алеко» С.Рахманінова), Ді 
Луна, Жермон («Трубадур», «Тра- 
віата» Дж.Верді), Фігаро («Се¬ 
вільський цирульник» Дж.Россі- 
ні). В репертуарі К. були твори 
українських — М.В. Лисенка, 
Я .Степового, К.Стеценка ; рос. — 
М. Глинки, П.Чайковського, М.Му- 
соргського, С.Рахманінова та за- 
хідноєвроп. композиторів, нар. 
пісні. 1968—2004 — викл., з 1972 

— зав. каф-ри оперної підготов¬ 
ки, від 1979 — проф., 1974—83 — 
ректор, з 1999—2004 — зав. 


кафедри сольного співу Київсь¬ 
кої консерваторії (від 1995 — На¬ 
ціональна музична академія Ук¬ 
раїни імені П.Чайковського). Одно¬ 
часно 1973—85 — голова правлін¬ 
ня Муз. т-ва УРСР. 

Лауреат 7-го Всесвітнього фе¬ 
стивалю молоді та студентів у 
Відні (1959, золота медаль), Держ. 
премії УРСР ім. Т.Шевченка 
(1972). 

П. у м. Київ. 

Літ.: Білаш О. Шлях на сцену. 
«ЛУ», 1971, 19 лют.; Задерацкий В. В 
расцвете творчества. «Советская му¬ 
зика», 1977, № 10; Майборода П. Кри¬ 
ла пісні. «Радянська Україна», 1981, 
5 трав.; Лисенко І. Словник співаків 
України. К., 1997; Мистецтво Ук¬ 
раїни. К., 1997. 

П.М. Бондарчук. 

КОНДРАТЮК Юрій Васильович 

(справжні прізв., ім’я та по бать¬ 
кові — Шаргей Олександр Гнато- 
вич; 21(09).06.1897 — імовірно, 
23.02.1942) — учений-винахід- 
ник, один з піонерів космонавти¬ 
ки, обгрунтував і розрахував най- 
економнішу схему польоту на 
Місяць із поверненням на Зем¬ 
лю. Н. в м. Полтава. Його бать¬ 
ко — Гнат Бенедиктович Шар- 
гей — був свого часу студентом 
юрид. ф-ту Київ, ун-ту (п. 1910 в 
Санкт-Петербурзі), мати — Люд¬ 
мила Львівна Шліппенбах — 
працювала вчителькою географії 
Києво-Подільської жін. г-зії (п. 
1910). Із шестирічного віку вихо¬ 
вувався в бабусі Катерини Кири- 



Меморіальна дошка на місці будинку 
Українського науково-дослідного 
інституту Променергетики, 
де в 1933—1934 роках працював 
Ю. Кондратюк. Архітектор 
М. Овсянкін. Харків, 1997. 





лівни і нерідного діда Якима Ми¬ 
китовича Даценка. 1916 закінчив 
зі срібною медаллю 2-гу Полтав. 
г-зію. Того ж року без іспитів 
вступив до Петрогр. політех. ін- 
ту. Провчився там усього 40 днів 
і в жовт. був призваний до армії 
й направлений у школу прапор¬ 
щиків при Петрогр. юнкерському 
уч-щі. По закінченні уч-ща отри¬ 
мав призначення на Закавказ. 
фронт. У берез. 1918 демобілізо¬ 
ваний, однак невдовзі по дорозі 
до Полтави знову був мобілізо¬ 
ваний до армії ген. від інфантерії 
Л .Корнілова. В трав, цього ж року 
самовільно залишив військову 
частину. Будучи ще студентом, а 
потім на службі в армії розробляв 
ідеї косміч. польотів, побудови 
проміжних міжпланетних баз, 
створення дзеркал-відбивачів для 
використання енергії сонячного 
проміння. Своє бачення цих про¬ 
блем і шляхи їх вирішення вик¬ 
лав у праці «Тим, хто буде чита¬ 
ти, щоб будувати» (1918—19). Від 
1919 до 1925 жив в Україні. Спо¬ 
чатку працював у Полтаві на різ¬ 
них роботах, згодом — ум. Смі¬ 
ла робітником націоналізованої 
олійниці, з весни 1921 — у Малій 
Висці (нині місто Кіровогр. обл.) 
на млині (саме тут, видавши себе 
за свого нещодавно померлого в 
Києві знайомого — Юрія Ва¬ 
сильовича К., 1890 р. н., 15 серп. 
1921 отримав документи на чуже 
ім’я), потім від листоп. 1922 до 
серп. 1925 — на цукровому з-ді 
на різних посадах. Від жовт. 1925 
впродовж одного року працював 
механіком на буд-ві зернового 
елеватора на ст. Криловська Пів- 
нічнокавказ. залізниці (нині на 
тер. Краснодарського краю, РФ), 
а з жовт. 1926 до квіт. 1927 — ме¬ 
ханіком на буд-ві елеватора на ст. 
Ельхотово в Пн. Осетії (нині 
РФ). Потім займався експлуата¬ 
цією, ремонтом, будівництвом 
зерносховищ і елеваторів у Зх. 
Сибіру та на Алтаї. Від 1928 — 
заст. гол. інженера Сибірської 
крайконтори «Хлібопродукт», за¬ 
ймаючи цю посаду збудував най¬ 
більше на той час у світі механі¬ 
зоване дерев’яне зерносховище 
на 10 тис. т зерна, назване ним 
«Мастодонтом». 

1929 в Новосибірську під ре¬ 
дакцією та з передмовою проф. 
В.Вєтчінкіна опублікував працю 
«Завоевание межпланетньїх про- 
странств». Це був перероблений і 
доповнений варіант його попе¬ 


редньої книги «Тим, хто буде чи¬ 
тати, щоб будувати». У ній було 
систематизовано, технічно й ма¬ 
тематично обгрунтовано осн. ідеї 
космонавтики; розглянуто мо¬ 
жливості створення проміжних 
баз на штучних або природних 
супутниках малої маси для доза¬ 
правки косміч. кораблів, проан¬ 
алізовано питання використання 
рідких компонентів ракетних 
палив для охолодження двигуна, 
бороводню і озону для підвищен¬ 
ня теплового ефекту, запропоно¬ 
вано обгрунтування принципу дії 
багатоступеневих ракет, дано 
опис конструкції спускового апа¬ 
рата з аеродинамічним гальму¬ 
ванням, розглянуто можливості 
використання крилатих ракет. 

31 лип. 1930 був заарештова¬ 
ний і засуджений на 3 роки ув’яз¬ 
нення. Невдовзі, однак, вирок 
було змінено — на заслання до 
Зх. Сибіру, там він працював у 
проектному бюро № 14 ПБК 
ОДПУ СРСР при Кузбасбуді 
інж.-конструктором залізобетон¬ 
них конструкцій. 1932 на прохан¬ 
ня наркома С.Орджонікідзе його 
достроково звільнили з заслання, 
і він на виконання розпоряджен¬ 
ня Головенерго Наркомтехпрому 
СРСР почав працювати над про¬ 
ектом потужної вітроелектрос¬ 
танції (ВЕС) в Криму, який завер¬ 
шив у квіт. 1934 (його тогочасні 
розробки з питань будівництва 
залізобетонних веж згодом були 
використані також при буд-ві те- 
лебашти в Останкіно, Москва). 
Від 1934 до 1938 працював у Хар¬ 
ків. ін-ті пром. енергетики над 
розробкою робочого проекту 
Крим. ВЕС. Після загибелі С.Ор¬ 
джонікідзе будівництво Крим. 
ВЕС було зупинено, а К. переве¬ 
дено на посаду нач. тех. від. віт- 
росектору при Теплоелектропро- 
екті Наркомтехпрому СРСР з 
розробки малопотужних ВЕС. 
Згодом він став нач. проектного 
від. Проектно-експериментальної 
контори. З початком Великої віт¬ 
чизняної війни Радянського Союзу 
1941—1945 добровільно вступив 
6 лип. 1941 до д-зії нар. ополчен¬ 
ня Київ, р-ну Москви і був зара¬ 
хований червоноармійцем роти 
зв’язку стрічкового полку. 

Загинув на Орловській землі. 

Одним із втілень його ідей у 
практичній космонавтиці став 
політ на Місяць 21 лип. 1969 
амер. астронавтів Н.Армстронга, 
М.Коллінза й Е.Олдріна. На кос¬ 


модромі Канаверал (США) йому 
встановили пам’ятник, його 
ім’ям назвали кратер на зворот¬ 
ному боці Місяця та одну з малих 
планет. 

1997 святкувався 100-літній 
ювілей К. у рамках ЮНЕСКО , на 
його честь у Полтаві було зведе¬ 
но пам’ятник (скульп. І.Білоус), 
у станиці Криловська — відкрито 
меморіальний комплекс. 

Тв.: Про завоювання міжпланетних 
просторів. К., 1996; Завоевание межп¬ 
ланетньїх пространств. М., 1997; Тим, 
хто буде читати, щоб будувати. 1918— 
1919. Рукопис. Автограф 1918—1919 
(Інститут історії природознавства і тех¬ 
ніки РАН. Фонд Ю.В.Кондратюка). 

Літ.: Романенко В.И. Юрий Ва¬ 
сильєвим Кондратюк. М., 1988; Кос¬ 
мічні і земні орбіти Ю.В. Кондратю- 
ка (О.Г. Шаргея). Дніпропетровськ, 
1996; Чуприна Ф. Космічний геній 
з Полтави. «Вечірній Київ», 1996, 
13 червня; Гринь Г., Ніколаєнко Л. Сяй¬ 
во згаслої зорі. «Голос України», 1997, 
21 черв.; Дормідонтов А.Г. Творець мі¬ 
сячної траси. К., 1997; Ємченко О. Ге¬ 
ній в обмотках, або «Я не жилець на 
цьому світі...» «Урядовий кур’єр», 
1997, 21 черв.; Завалішин А.П., Дацен- 
ко А.В. Ю.В. Кондратюк (О.Г. ІІІар- 
гей) — основоположник космонавти¬ 
ки. К., 1997; Сорока М. Юрій Кондра¬ 
тюк: хто він? «Урядовий кур’єр», 1999, 
23 жовт.; Малишевский И. Под чужим 
именем. «Зеркало недели», 2002, 
23 февраля — 1 марта, № 7. 

В.А. Шендеровський. 

КОНДУФОР Юрій Юрійович 

(30.01.1922-10.01.1997)- істо¬ 
рик, компарт. діяч. Акад. АН 
УРСР (1985), засл. діяч н. Ук¬ 
раїни (1992). Н. в с. Зубані (нині 
село Глобинського р-ну Полтав. 
обл.). 1939—40, 1946—49 навч. на 
істор. ф-ті Харків, ун-ту. 1940—46 
служив у танк, частинах Забай¬ 
кальського військ, округу в Мон¬ 
голії, брав участь у боях з япон. 
Квантунською армією. 1949— 
52 — аспірант, з 1952 — доцент 
Харків, ун-ту. Канд. дис. на тему: 
«Боротьба робітничого класу і 
біднішого селянства України за 
хліб у період іноземної воєнної 
інтервенції і громадянської вій¬ 
ни. 1919 рік» (1952). 1958—68 — 
зав. від. науки та к-ри ЦК КПУ. 
1965 в Акад. сусп. наук при ЦК 
КПРС (Москва) захистив доктор¬ 
ську дис. на тему: «Союз робіт¬ 
ничого класу і селянства в період 
громадянської війни» (науковий 
консультант — акад. АН СРСР 
І .Мініі). 1968—78 — зав. каф-ри 
історії рад. сусп-ва, одночасно з 


_21 

КОНДУФОР 



22 _ 

КОНЕЦПОЛЬСЬК 


Ю.Ю. Кондуфор. 



Герб роду 

Конецпольських 

(«Побуг»), 


Замок Конецпольських 
у с. Підгірці (нині село 
Бродівського р-ну 
Львівської обл.). 
Фото 2008. 


1973 — декан істор. ф-ту Київ, 
ун-ту. 

1978—93 — дир. Ін-ту історії 
АН УРСР (з 1990 — Ін-т історії 
України АН УРСР; нині Інсти¬ 



тут історії України НАН Украї¬ 
ни), з 1994 — радник дирекції. 

1979— 88 — гол. ред. «Українсько¬ 
го історичного журналу». З кін. 

1980- х рр. сприяв створенню в 
ін-ті обстановки ідеологічного 
плюралізму та можливості дослі¬ 
дження принципово нових тем 
(голод 1921—1923 років в УСРР, 
голодомор 1932—1933 років в 
УСРР, голод 1946—1947 років в 
УРСР, історія Української Цен¬ 
тральної Ради та ін.), хоча сам за¬ 
лишався на старих методологіч¬ 
них позиціях. Підготував 3 д-рів і 
15 канд. наук. 

Делегат’ XXI, XXII, XXIII і 
XXVI з’їздів КПУ, на яких оби¬ 
рався канд., а на XXVII — чл. ЦК 
КПУ, делегат XXVI і XXVII з’їз¬ 
дів КПРС. Депутат ВР УРСР 5— 
7-го скликань. 

Опублікував понад 250 праць, 
в яких переважно популяризував 
історію Жовтневої революції в 
Україні. Брав участь у колектив¬ 
них працях, у т. ч. «Великий 
Жовтень і громадянська війна на 
Україні» (Київ, 1973); «Історія 
Української РСР: Короткий на¬ 
рис» (Київ, 1981; рос. мовою, 
Київ, 1983); «Великое содруже- 


ство народов-братьев. К 60-ле- 
тию образования Союза ССР» 
(Київ, 1982); «Социалистическое 
строительство на Украине в го- 
дьі гражданской войньї» (Київ, 
1986); «Великий Жовтень і Ук¬ 
раїна» (Київ, 1987) та ін. Очолю¬ 
вав авторські колективи видань 
«Українська РСР в період грома¬ 
дянської війни. 1917—1920» (Ки¬ 
їв, 1968, т. 2) та ін. Гол. ред. «Іс¬ 
торії Української РСР» (у 8-ми т., 
10-ти кн., Київ, 1977—79), «Ис- 
тории Украинской ССР» (у 10-ти 
т., Київ, 1981—85), «Історії Киє¬ 
ва» (у 3-х т., 4-х кн., Київ, 1986— 
87), циклу праць з історії істор. 
зв’язків і дружби укр., рос., біло¬ 
рус. і моддав. народів з 6-ти томів 
(Київ, 1978—82, Держ. премія 
УРСР в галузі н. і т., 1984), «Ис- 
тории рабочих Донбасса» (у 2-х 
т., Київ, 1981). 

Лауреат Держ. премії УРСР в 
галузі н. і т. «за вагомий особи¬ 
стий внесок у справу створення 
багатотомної “Історії Української 
РСР”» (1980). Нагороджений ор¬ 
денами Вітчизн. війни, Жовтн. 
Революції, 2-ма орденами Трудо¬ 
вого Червоного Прапора, орде¬ 
ном «Знак Пошани». 

П. у м. Київ. 

Тв.: Робітничі продовольчі загони 
на Україні в 1919 році. X., 1953; Рево- 
люционньїе собьітия 1905—1907 гг. в 
Харькове и губернии. X., 1955 (у спів- 
авт.); Пролетариат Харькова в борьбе 
за победу Октября. X., 1957 (у спів- 
авт.); Пролетаріат Харкова у трьох ре¬ 
волюціях. X., 1959 (у співавт.); Укре- 
пление союза рабочего класса и кре- 
стьянства на Украине в период граж¬ 
данской войньї (в ходе проведення 
продовольственной политики 1918— 
1920 гг.). К., 1964; Великий Жовтень і 
захист його завоювань. К., 1971; Ис- 
тория СССР: Поступающим в вузьі. 
К„ 1977, 1980, 1983, 1987, 1988 (у спів¬ 
авт.); Великий Октябрь на Украине. 
К.. 1986. 



Літ.: Учені вузів Української РСР. 
К., 1968; Історія Академії наук Ук¬ 
раїнської РСР. К., 1982; Вчені Інсти¬ 
туту історії України: Біобібліографіч- 
ний довідник. К., 1998; Історичний 
факультет Київського національного 
університету імені Тараса Шевченка: 
минуле й сьогодення. К., 2004; Акту¬ 
альні проблеми вітчизняної історії XX 
ст.: Збірник наукових праць, присвя¬ 
чений пам’яті академіка НАН України 
Юрія Юрійовича Кондуфора, т. 1—2. 
К., 2004; Інститут історії України 
НАН України. 1936-2006. К„ 2006. 

О. В. Юркова. 

КОНЕЦПОЛЬСЬКИЙ Олек¬ 
сандр (1620—30.03.1659) — один 
із найбагатших магнатів Речі По¬ 
сполитої, коронний хорунжий 
(1641—56), сандомирський воєво¬ 
да (1652—59), також староста Пе¬ 
реяслав. (з 1637), корсунський і 
канів., проскурівський (з 1643), 
чигиринський (з 1643), кам’ян- 
кострумилівський (з 1652; див. 
Староство), князь (з поч. 1640-х 
рр.). Син С.Конецпольського та 
його другої дружини Кристини 
Любомирської. Вчився в Ново- 
дворському колегіумі в Кракові, 
потім — у Падуанському та Бо¬ 
лонському ун-тах в Італії (1641), 
в 1630—40-х рр. чимало подоро¬ 
жував по Зх. та Центр. Європі зі 
своїми вихователями й учителя¬ 
ми — відомими польс. істори¬ 
ками та мемуаристами С.Освен- 
цімом та Ш.Старовольським. На 
поч. 1640-х рр. служив у війську 
герм. імп. Фердинанда III Габс- 
бурга, отримав титул князя «Свя¬ 
щенної Римської імперії германсь¬ 
кої нації», набував також військ, 
досвіду під наглядом батька. 1642 
одружився з Яною-Барбарою 
Замойською — донькою Т.За- 
мойського. На відміну від батька 
був прихильником безоглядного 
придушення запороз. козацтва, 
переслідував Б.Хмельницького, 
підтримав чигиринського підста¬ 
росту Д.Чаплинського в його 
нападі на Суботів. Після того, як 
під Корсунем (нині м. Корсунь- 
Шевченківський) війська гетьмана 
Б.Хмельницького полонили ко¬ 
ронних гетьманів (див. Корсунсь- 
ка битва 1648), став одним із 
трьох (разом з кн. В.-Д .Заслав- 
ським та М.Остророгом) регімен- 
тарів коронними військами Речі 
Посполитої. Виявився недостат¬ 
ньо зрілим для такої посади 
(Б.Хмельницький назвав його 
«дитиною»), що стало однією з 
причин поразки польс. військ від 
українських повстанців у Пиля- 






С. Конецпольський. 



В ’їзна брама до замку у с. Підгірці 
(нині село Бродівського р-ну 
Львівської обл.), прикрашена гербом 
«Побуг». Фото 2008. 

вецькій битві 1648. Пізніше був 
одним з організаторів і активних 
учасників каральних операцій в 
Україні, зокрема, брав участь у 
Берестецькій битві 1651. 

Літ.: Документи об Освободи- 
тельной войне украинского народа 
1648-1654 гг. К., 1965. 

Ю.А. Мицик. 

КОНЕЦПОЛЬСЬКИЙ Станіслав 

(між 1591 і 1594- 11.03.1646) — 
військ, і держ. діяч Речі Посполи¬ 
тої 17 ст., староста велюнський 
(1606—27), сандомирський (1625— 
33), а також жарновицький, ра- 
домський, проскурівський, бусь- 
кий, белзький, ковельський, 
стрийський, переяславський (див. 
Староство)', підстолій коронний 
(1615—18), каштелян краківський 
(1633—46), гетьман польний ко¬ 
ронний (1618—32), гетьман вели¬ 
кий коронний (1632—46). Походив 
зі старовинного польс. шляхетсь¬ 
кого роду Конецпольських герба 


«Побуг», родовим гніздом яких 
було м. Конєцполь, що за 35 км 
на сх. від Ченстохови (Польща). 
Його батько — Олександр Ко¬ 
нецпольський — був сенатором 
Речі Посполитої, активним учас¬ 
ником Лівонської війни 1558— 
1583, мати — Анна (уроджена Сро- 
чинська) — донькою кам’янецького 
войського. Навч. в Краківській 
академії. Бойове хрещення дістав 
під час облоги Смоленська 
(1610—11; нині місто в РФ), тоді 
ж загинув його брат — Пшедбур. 
Згодом брав участь у поході на 
Москву. Вів активну боротьбу 
проти агресії Османської імперії. 
23 верес. 1617 уклав перемир’я з 
турками під м. Буша (нині село 
Ямпільського р-ну Він. обл.). 
Завдав відчутних поразок татарам 
і туркам під: Мартиновим, що 
північніше Галича (черв. 1624), 
Кам’янцем (22 жовт. 1633; нині 
м. Кам ’янець-Подільський), с. Ох- 
матів (ЗО січ. 1644; нині село 
Жашківського р-ну Черкас, обл.). 
У ході Печорської битви 1620 по¬ 
трапив у полон, був визволений 
1623. Відзначився у битвах проти 
Швеції в Помор’ї (1627) та Прус¬ 
сії (1628—29). Був прихильником 
жорсткої лінії стосовно запороз. 
козацтва. Водночас розумів 
необхідність компромісів з ним, 
зокрема підтримки козац. верхів¬ 
ки. Йому вдалося досягнути по¬ 
розуміння з Військом Запорозь¬ 
ким, очолюваним П .Конаиіеви- 
чем-Сагайдачним. 28 жовт. 1617 
було укладено відповідну угоду в 
урочищі Суха Вільшанка (див. 
Вільїианська угода 1617), а в жовт. 
1619 — на прит. Росі — р. Роста¬ 
виця (див. Роставицька угода 
1619). Він командував каральни¬ 
ми польс. військами, що приду¬ 
шували повстання Ш.Жмайла 
(1625), Т .Федоровича (1630), 
П.Бута (1637), Я .Острянина та 
ІХ-Гуні (1638). З метою посилення 
контролю над Запорозькою Січчю 
та протидії татарам домігся прий- 



Надгробок С. Конецпольського 
в парафіяльному костьолі 
в м. Конєцполь. 


няття сеймом Речі Посполитої 
позитивного рішення про зведен¬ 
ня фортеці Кодак (берез. 1635), а 
після її зруйнування повстанця¬ 
ми 1 .Сулими швидко її відбудував. 
Згідно зі свідченнями деяких 
джерел, 1639 він зустрічався у 
Кодаку з Ь.Хмельницьким. Був іні¬ 
ціатором буд-ва фортеці також у 
Бродах. За його сприяння в Під- 
гірцях (нині село Бродівського 
району Львів, обл.) звели палац, у 
Бродах — мануфактуру, де з до¬ 
помогою італ. і грец. майстрів 
було налагоджено вир-во шовку, 
сукна, килимів. Серед його 
близького оточення були, зокре¬ 
ма, С .Освенцім і Ш.Старовольсь- 
кий. Він володів величезними ма- 
єтностями, у т. ч. і в Україні 
(Брацлавщина, Волинь, Галичина, 
Київщина, Поділля), був одним із 
найбагатших і найвпливовіших 
магнатів Речі Посполитої. Тричі 
одружувався: перший шлюб мав з 
Катериною Жолкевською, дру¬ 
гий — з Кристиною Любомирсь- 
кою, третій — з Софією Опалінь- 
ською. Від другого шлюбу мав 
сина О. Конецпольського. 

Літ.: РосИюгосІескі Ь. $ІапІ8Іа№ 
Копіесроіїкі. ХУагзгатеа, 1978; Османс- 
кая империя в первой четвер™ XVII 
века. М.. 1984. 

Ю.А. Мицик. 

КОНЄВ Іван Степанович (28(16). 
12.1897-21.05.1973) - військ, 
діяч. Маршал Рад. Союзу (1944). 
Двічі Герой Рад. Союзу (1944, 
1945), Герой Чехословац. Соціа¬ 
ліст. Республіки (1970), Герой 
Монгол. Нар. Республіки (1971). 
Н. в с. Лодейно (нині село Кіров- 
ської обл., РФ). Учасник Першої 
світової війни та громадян, війни 
1918—20. У Червоній армії (див. 
Радянська армія) — від 1918: ко¬ 
місар бронепоїзда, бригади, стрі- 
лец. д-зії. 1934 закінчив Військ, 
акад. ім. М.Фрунзе. 1934—40 — 
командир стрілец. д-зїї, корпусу, 
команд, армії. 1940—41 — коман¬ 
дуючий військами Забайкальсь¬ 
кого та Північнокавказ. військ, 
округів. На початку Великої віт¬ 
чизняної війни Радянського Союзу 
1941—1945 командував 19-ю ар¬ 
мією, згодом — військами Зх., 
Калінінського, Пн.-Зх. фронтів, 
Степового фронту. Першого Ук¬ 
раїнського фронту та Другого 
Українського фронту. Війська 
під його командуванням брали 
участь у битві за Москву 1941— 
1942, Курській битві 1943, визво¬ 
ленні Харкова, Полтави, битві за 
Дніпро 1943, Корсунь-Шевченків- 


23 

КОНЄВ 



І.С. Конєв. 






24_ 

коник 


Атестат, виданий 
префектом Київської 
академії ієромонахом 
Георгієм (Кониськам) 
учневі школи філософії 
Якиму Стефановичу 
про складання присяги 
на вірність 
всеросійській 
імператриці 
Єлизаветі Петрівні 
та спадкоємцю 
престолу великому 
князю Петру 
Федоровичу 
(майбутньому 
російському 
імператорові 
Петру III). 1749, 

2 вересня. 


ській операції 1944, визволенні 
Правобереж. та Зх. України, у 
Східнокарпатській наступальній 
операції 1944, Вісло-Одерській на¬ 
ступальній операції 1945, Бер¬ 
лінській наступальній операції 
1945 та Празькій наступальній 
операції 1945. 1945—46 — голов- 
нокоманд. Центр, групи рад. 
військ і верховний комісар по 
Австрії, 1946—50 — головноко¬ 
мандуючий Сухопутними війсь¬ 
ками, 1950—51 — гол. інспектор 
Рад. армії — заст. військ, міністра 
СРСР, 1951—55 — командуючий 
військами Прикарпатського вій¬ 
ськового округу. 1955—56 — 1-й 
заст. міністра оборони СРСР і го¬ 
ловнокомандуючий Сухопутними 
військами, 1956—60 — 1-й заст. 
міністра оборони СРСР і одно¬ 
часно головнокомандуючий 
Об’єднаними збройними силами 
країн-учасниць Варшавського 
договору (1955—60; див. Варшав¬ 
ський договір 1955), 1961—62 — 
головнокомандуючий Групою 
рад. військ у Німеччині. Від квіт. 
1962 — ген. інспектор групи ген. 
інспекторів Мін-ва оборони 
СРСР. 

Депутат ВР СРСР 1—8-го 
скликань. 1939—52 — кандидат у 
чл. ЦК ВКП(б), від 1952 - чл. 
ЦК КПРС. 

Нагороджений 7-ма орденами 
Леніна, вищим рад. військ, орде¬ 
ном «Перемога», ін. рад. та іноз. 
орденами, медалями. 

П. у м. Москва. Похований на 
Красній площі біля Кремлівської 
стіни. 

Тв.: Сорок пятьій. М., 1970; Зап¬ 
иски командующего фронтом: 1943— 
1945. М„ 1985. 

Літ.: Герой Советского Союза: 
Краткий биографический словарь, т. 
1. М., 1987; Солдати XX века. Мно- 
готомное издание, вьіп. 1. М., 2000. 

Л.В. Легасова, Н.О. Шевченко. 


...С 


.і/ г/О . 


V Б ї'ІАіитЛ Сії. СЬч г — , 4 # _ ^ 

1 ІімЛ&м ЛіЛл. . гпіф.ч ,_ 

Сі, „зйіоіннпо/спмиґ Ємнії а*Ц вмиеіГ Зссцаш** Зліш/птицІ р . 
М«савст\ Лстго€ч* шщг/*ииі Виїосашноч. г ли.Гу» л 
егі 5 *й.*млі< і Гл Дніпімте/тоги вминст#о $<іюшіспа — 
.Д«іП»№іпв/пі й?* ЛПстма НасйЦипМГ ^'«Дііп^кніїсгасл* битіппі* 

^ло?в#4*сл»^ Посадам лтп фіщоюбип- «л«.. 

ІОМ#д<«і» (писі Лінгаї^г Лішчіі4І .4.**..■.»,«,« .іттвлітґ 
,г Мін.'аіяи Л«.; 

(,.* /^-«■•Пмп а /!«•••' -П Св «г.жМД.Ц.*’ 


їй )!**• /і^Цл і ^ г -‘ 

(і, іЙк 
■ 


< <?1 






КОНИК Кпим (Климент, Кли- 
ментій) Йосипович (27.10.1888— 
03.11.1937) — військовик, органі¬ 
затор освітянської справи в 
УСРР. Н. в м. Посада Сеницька в 
Галичині. 1908 закінчив г-зію у 
Львові. Навч. у Львів, ун-ті, в 
офіцерській школі в Егендорфі. 
1914 закінчив юрид. ф-т Віденсь¬ 
кого ун-ту. Перебував на військ, 
службі в австрійс. армії, потім — 
в Українській Галицькій армії, зго¬ 
дом — у 1-й Укр. рад. д-зії, сл¬ 
ужив командиром кулеметної со¬ 
тні, старшим слідчим Особливого 
від. 44-ї д-зії, в яку була пере¬ 
формована 1-ша Укр. рад. д-зія, 
був секретарем видавничого ор¬ 
гану д-зії «Шлях червоноармій- 
ця» (1919—20). 1921 завідував 
Держ. вид-вом на Волині у 
м. Житомир, 1922 працював ін¬ 
спектором Житомир, політосвіти, 
1924 — зав. облпрофосвіти та 
лектором Житомир, технікуму зе¬ 
млеустрою, 1925 — старшим ін¬ 
спектором інспектури соцвихо- 
вання та зав. Житомир, губернсь¬ 
кого відділу освіти. Від 1925 — 
ректор і викл. Житомир, ін-ту 
нар. освіти, від 18 лют. 1928 — 
ректор Одес. ін-ту нар. госп-ва, 
від 23 листоп. 1928 — заст. зав. 
Управління наук, установами 
Наркомосу УСРР. Звинувачений 
у причетності до Української 
військової організації, 15 листоп. 
1930 звільнений з Наркомосу 
УСРР. 23 верес. 1933 засуджений 
трійкою при колегії ДПУ УСРР 
до 5 років позбавлення волі (див. 
«Української військової організації» 
справа 1933). 9 жовт. 1937 осо¬ 
блива трійка управління НКВС 
СРСР по Ленінгр. обл. ухвалила 
рішення про вищу міру покаран¬ 
ня для 134 «українських буржуаз¬ 
них націоналістів», у т. ч. і К. 
Страчений разом з ін. в’язнями в 
р-ні м. Медвеж’єгорськ (нині мі¬ 
сто в Республіці Карелії!, РФ). 

Літ.: Історія Національної акаде¬ 
мії наук України. 1929—1933: Доку¬ 
менти і матеріали. К.. 1998; Рубльов О. 
Західноукраїнська інтелігенція у за¬ 
гальнонаціональних політичних та 
культурних процесах (1914—1939). К., 
2004. 

В.М. Даниленко. 

КОНЙСЬКИЙ (у польських тво¬ 
рах Кошгізкі) Георгій (до постри¬ 
гу — Григорій Осипович); 31 
(20).1 1.1717-24(13).11.1795) - 
церк. та громад, діяч, філософ і 
письменник. Належав до роду 
Кониськах. Н. в м. Ніжин. Закін¬ 
чив Київ. акад. (див. Києво-Моги- 



Георгій (Кониський). 


лянська академія), залишився там 
викладати поетику, згодом — 
курс філософії й богослов’я. 1744 
прийняв чернечий постриг у Ки¬ 
єво-Печерській лаврі. У філософії 
підтримував орієнтацію на європ. 
раціоналізм, був прихильником 
викладання розділу моральної 
філософії, запровадженого Фео- 
фаном ( Прокоповичем). Прочитав 
студентам акад. два філос. курси, 
перший з яких (1747—48) Грунту¬ 
вався на інтерпретаціях системи 
Арістотеля, а другий (1749—51) 
більше тяжів до системи Р.Декар- 
та й був зорієнтований на здобу¬ 
тки природничих наук. 1751 — 
55 — ректор академії. Автор про¬ 
екту перебудови системи навчан¬ 
ня в Україні в напрямі наб¬ 
лиження її до тогочасного приро¬ 
дознавства. Від 1755 до кінця жи¬ 
ття — єпископ Могильовський 
(від 1772 — єпископ Могильов¬ 
ський, Мстиславський і Оршан- 
ський) єдиної на той час у Біло¬ 
русі правосл. єпархії. 1762 висту¬ 
пив з вірнопілданницькою про¬ 
повіддю на коронації рос. імп. 
Катерини II в Москві, 1765—66 
перебував у Санкт-Петербурзі, 
1767—68 жив у Варшаві. При 
підтримці рос. цариці вів перего¬ 
вори з польс. королем Станіс- 
лавом-Августом Понятовським 
щодо поліпшення статусу пра¬ 
вославних у Речі Посполитій і 
обмеження наступу унійної церк¬ 
ви. Від 22 верес. 1783 — чл. 
Найсвятішого Синоду (див. Си¬ 
нод). Відстоював православ’я на¬ 
віть під загрозою смертельної 
розправи. Заснував у Могильові 
(нині місто в Білорусі) школу на 
зразок Київ, колегіуму. Опубліку¬ 
вав як підручник курс поетики 
Феофана (Прокоповича). 





В укр. літ. увійшов як автор 
драми-мораліте «Воскресіння 
мертвих», де гостро звучить со¬ 
ціальна тема — пригноблення пе¬ 
ресічних козаків старшиною. На¬ 
писав кілька віршів, а також іс- 
тор. досліджень польс. та укр. кни¬ 
жною мовами, де на основі зібра¬ 
них документів відстоював неза¬ 
конність унії (див. Берестейська 
церковна унія 1596) на укр. і біло¬ 
рус. землях. Прославився як пал¬ 
кий проповідник. Опубліковані 
та рукописні тексти його пропо¬ 
відей свідчать про його громадян, 
позицію: боротьбу проти хабар¬ 
ництва в судах та держ. устано¬ 
вах, пропаганду освіти серед ши¬ 
роких верств нас., осуд жорстокої 
експлуатації людини людиною та 
невігластва як основи рабства. 

У кількох списках «Історії 
Русів» та в її першому виданні 
(1846) К. вказаний автором цього 
твору. 

П. у м. Могильов. 

Тв.: Ргаесерїа сіє агїе роеііса. 1746 
(рукопис); Рга\\сі і тйпозсі сіуззу- 
с1емп<)№ V/ паЬо/егіД\\'іе сІіґ/ессі)аГіскіт 
V/ Когопіе Роїскіс) і V/ ХУеІкіт Хфйдаіе 
Іліеткіт. \Уагс/а\«а. 1767; О должнос- 
тях пресвитеров приходских. К., 1789, 
1799 (у співавт.); Собрание сочинений 
Георгия Кониского, архиепископа 
Белорусского, ч. 1—2. СПб., 1835; Фі¬ 
лософські твори, т. 1—2. К., 1990. 

Літ.: Возняк М. Історія української 
літератури, т. 3. Львів, 1922; Кашуба 
М.В. Георгий Конисский. М., 1979; 
Георгій Кониський: Світогляд та віхи 
життя. К., 1999. 

М.В. Кашуба. 

КОНЙСЬКИЙ Олександр Якович 

(літ. псевдоніми — О.Верниволя, 
Ф.Горовенко, О.Перебендя, Пол¬ 
тавець та ін.; 18(06).08. 1836— 
12.12(29.11). 1900) — письменник, 
публіцист, громад, діяч. Належав 
до роду Кониських. Н. на х. Пере- 
ходівка (нині село Ніжин, р-ну 
Черніг. обл.). Закінчив Ніжин, 
дворянське уч-ще та Черніг. 
гімназію. Після невдалої спроби 
здобути вищу освіту в Ніжин, 
юрид. ліцеї (див. Ніжинський іс- 
торико-фиологічний інститут кня¬ 
зя Безбородька ) і відбуття військ, 
служби з 1854 служив на низових 
посадах у Кримінальній палаті в 
Полтаві. Здав екстерном іспити 
на кандидата прав, а після се¬ 
лянської реформи 1861 зайнявся 
адвокатською практикою, споді- 
ваючися захищати інтереси «виз¬ 
волених невільників». Опубліку¬ 
вав кілька праць на професійні 
теми, зокрема статтю «Судебньїе 
следователи в Полтавской губер- 


нии» («Московские ведомости», 
1861). Вів активну літ. (з 1858) і 
громад, діяльність, був членом 
київ, громади (див. Громади), 
займався організацією недільних 
шкіл. Опублікував укр. прописи 
(1862), підручник з арифметики 
(1863), а 1882 — читанку для укр. 
шкіл. Підготував також підруч¬ 
ник про закони, потрібні селя¬ 
нам, який, однак, не був дозволе¬ 
ний до друку цензурою. В січ. 
1863 був заарештований і в поза- 
судовому порядку висланий до 
Вологди (нині місто в РФ), по¬ 
тім — до Тотьми (нині місто Во¬ 
логодської обл., РФ). 1865 отри¬ 
мав дозвіл виїхати за кордон для 
лікування. 1866 вернувся в Ук¬ 
раїну і від кінця року жив у Ка¬ 
теринославі (нині м. Дніпропет¬ 
ровськ), перебуваючи під гласним 
поліцейським наглядом. Займа¬ 
вся адвокатською та літ. працею. 
Від 1872 після зняття нагляду пе¬ 
реселився до Києва. Упродовж 
1869—73 опублікував бл. 15 ста¬ 
тей з питань цивільного процесу 
у фаховому ж. «Судебньїй вест- 
ник». Був одним з ініціаторів за¬ 
снування 1873 у Львові Літера¬ 
турного товариства імені Шев¬ 
ченка. У 1880-х рр. обирався 
гласним Київ, міської думи, тоді 
ж захопився проблематикою зви¬ 
чаєвого права. Опублікував у ви¬ 
данні полтав. губернського зем¬ 
ства «Земский обзор» статтю 
«Мировой суд и народньїе обьі- 
чаи» про нехтування мировими 
суддями (див. Мировий суд) зви¬ 
чаєвого права (1883) та «Письма 
из Юго-Западного края» про 
правовий режим чиншового во¬ 
лодіння (1884; див. Чинш). Вів 
активну публіцистичну діяльність 
в Галичині, зокрема, тривалий час 
матеріально й інтелектуально 
підтримував літ.-наук, і політ, 
час. «Правда», який відіграв 
визначну роль у формуванні укр. 
нац. свідомості. У цьому виданні 
опублікував кілька оглядів про 
держ. лад європ. країн, проблем¬ 
ні статті про земельну власність і 
правовий статус укр. селянства, 
переклад укр. мовою статті рос. 
адвоката і громадського діяча 
В.Танєєва «Права чоловіка в ім¬ 
перії Російській» (1890). Був іні¬ 
ціатором перетворення в 1892 
Літ. т-ва імені Шевченка в Нау¬ 
кове товариство імені Шевченка. 
Автор двотомної біографії Т. Шев¬ 
ченка «Тарас Шевченко-Грушів- 
ський» (1898), численних поезій і 
прозових творів, найвідоміші се¬ 


ред яких «Семен Жук і його ро¬ 
дичі» (1873) і «Юрій Горовенко» 
(1883), у них порушуються пита¬ 
ння нац. відродження України. 
Значна частина його літ. творів 
містить у своїй основі юрид. сю¬ 
жети, викриває негативні явища 
в діяльності царської адміністра¬ 
ції і суду, здирництво тогочасної 
адвокатури: «Суддя Гарбуз» 

(1875), «Антін Калина» (1881 — 
82), «Народна педагогія» (1886), 
«Стельмахи» (1887), «Козарський 
ланок», «У “тісної баби”» (обид¬ 
ва — 1889), «Баба Явдоха» (1897), 
«Ранком в Алупці» (1898), «Сіку- 
тор», «Хвора душа» (обидва — 
1899), «Бугай» (1901), «Наввипе¬ 
редки» (1903). Йому належить 
цикл «оповідань з кримінальної 
хроніки»: «Каторжний», «Тюрма 
за волю» (обидва — 1881), «Драма 
в тюрмі», «Чи злочинець, чи не- 
нужний» (обидва — 1885), «Ко¬ 
нокрад Іван Дранка» (1887). 
Кілька поезій присвятив темі 
тюрми, заслання і каторги. Опу¬ 
блікував казку-пародію на царсь¬ 
кий суд «Собача правда» (1894). 

П. у м. Київ. 

Збірки його вибраних творів 
публікувалися 1899—1903, 1927, 
1986, 1990. 

Національний гімн на його 
слова в обробці О .Коїииця і му¬ 
зику М.В.Лисенка «Боже Вели¬ 
кий Єдиний, нашу Вкраїну хра- 
ни» традиційно використовується 
в церемонії інавгурації Президен¬ 
та України та під час ін. офіц. 
урочистостей. 

Літ.: Доманицкий В. Библиографи- 
ческий указатель сочинений А.Я. 
Конисского, написанньїх по-малорус- 
ски. «Киевская старина», 1901, № 1; 
Франко І. Олександр Якович Конись¬ 
кий. «ЛНВ», 1901, кн. 1; Авдикович О. 
Огляд літературної діяльності Олек¬ 
сандра Кониського. Перемишль, 1908; 
Єфремов С. Вступна стаття. В кн.: 
Кониський О. Вибрані твори, кн. 1. К., 
1927; Сиваченко М.Є. Олександр 
Кониський. В кн.: Кониський О.Я. 
Оповідання. Повість. Поетичні твори. 
К.. 1990. 

І. Б. Усенко. 

КОНИСЬКІ — козацько-стар¬ 
шинський, згодом дворянський 
рід. Засн. роду— Ярема (Ієронім) 
Касянович (Касіяненко; р. н. не¬ 
від. — п. 1682) — бурмистер Ні¬ 
жин. магістрату (1668—72). Його 
сини були ніжин. війтами: Леон- 
тій Яремович — 1707—11, Іван 
Яремович — 1688—91. Нащадки 
служили в Ніжинському полку та 
обіймали посади полкової і со- 


25 

КОНИСЬКІ 



Герб роду Кониських 
(«Одровонж»). 




26 

КОНІ 



А. Ф. Коні. 



Р. Конквест. 


тенної старшини: Матвій Григо¬ 
рович (бл. 1720 — бл. 1760) — 
івангородський сотник (1737— 
59), Іван Осипович (1742 — після 
1788) — ніжин. полковий осавул 
(1772—80). Осип Федорович (1711 
— бл. 1790) був полковим писа¬ 
рем (1746) та обозним (1756) 3-го 
компанійського полку (див. Ком¬ 
панійці). До цього роду належать 
видатний церк. діяч, письменник 
Георгій (Кониський; 1717—95) та 
письменник, публіцист і громад, 
діяч О.Кониський (1836—1900). 

Рід К. внесений до 2-ї та 3-ї 
частин Родовідної книги Черніг. 
губернії. 

Літ.: Лазаревский А.М. Описание 
старой Малороссии, т. 2: Полк Не- 
жинский. К., 1893; Васютинский Ф. 
Фамильньїе документи предков Геор- 
гия Конисского, архиепископа Бело- 
русского. «Черниговские епархиаль- 
ньіе ведомости», 1895, № 9; Модзалев- 
ский В.Л. Малороссийский родослов- 
ник, т. 2. К... 1910. 

В. В. Томазов. 

КОНІ Анатолій Федорович (09. 
02(28.01).1844-17.09.1927) - суд. 
і громад, діяч, правознавець, лі¬ 
тератор. Д-р права (1890). Н. в 
м. Санкт-Петербург у сім’ї істори¬ 
ка, відомого театрального крити¬ 
ка і водевіліста Ф.Коні (1809—79) 
та актриси і письменниці І.Юр’є- 
вої (1811—91, родом з Полтав¬ 
ської губернії). Початкову освіту 
здобув удома. 1855—58 навч. в 
нім. школі при церкві св. Анни, 
1858—61 — у 2-й Петерб. г-зії. 
1861 поступив до Петерб. уні¬ 
верситету на фіз.-мат. ф-т. Після 
закриття в цьому ж році на 
деякий час ун-ту займався само¬ 
освітою, вивчав філософію І. Кан¬ 
та. 1862 поступив на юрид. ф-т 
Моск. ун-ту і закінчив його 1865. 
Перебував на службі в судово- 
прокурорському відомстві Росії: 
пом. секретаря Петерб. суд. па¬ 
лати, секретар прокурора Моск. 
суд. палати, товариш (заст.) про¬ 
курора окружного суду в Харкові 
та С.-Петербурзі, губернський 
прокурор у Самарі (нині місто в 
РФ), прокурор окружного суду в 
Казані (нині столиця Республіки 
Татарстан, РФ) і С.-Петербурзі, 
прокурор і голова Петерб. окруж¬ 
ного суду, обер-прокурор кримі¬ 
нального касаційного департа¬ 
менту Правительствуючого Се¬ 
нату. Перебуваючи в Харкові 
(бл. 2-х років), займався, зокре¬ 
ма, справою про завдання губерн¬ 
ським секретарем міщанинові 


тяжких побоїв, унаслідок яких 
той помер. Справа закінчилася, 
незважаючи на спротив місц. 
влади, осудженням губернського 
секретаря. 1888 був відряджений 
до Харкова для з’ясування при¬ 
чин аварії імператорського поїзда 
17 жовт. цього ж року біля ст. 
Бірки Зміївського пов. Харків, 
губ. (нині в смт Бірки Новово- 
долазького р-ну Харків, обл.) та 
керування слідством у цій справі. 
1890 Харків, ун-т (нині Харків¬ 
ський національний університет) 
присвоїв йому ступінь д-ра кри¬ 
мінального права за сукупністю 
праць без захисту дис. (Бопогіз 
саша). 1894 був відряджений до 
Одеси для розслідування справи 
про загибель пароплава «Влади¬ 
мир». Від січ. 1907 до жовт. 
1917 — член Держ. ради Рос. ім¬ 
перії (з берез. 1917 — Держ. рада 
Росії). Після Жовтневого перево¬ 
роту в Петрограді 1917 займався 
гол. чин. викладацькою та осві¬ 
тянською діяльністю. Був проф. 
Петрогр. університету (1918—22) 
та кількох ін. вищих навч. закла¬ 
дів. Читав лекції з кримінального 
судочинства, суд. етики та з пи¬ 
тань літератури, виступав у ро¬ 
біте. колективах. Підготував ко¬ 
ментар до 1-го Кримінального 
кодексу РСФРР. 

1919 був заарештований ВЧК, 
провів день під вартою, але на 
клопотання Наркомосу РСФРР 
був із вибаченням звільнений. Як 
визнаний борець за справедли¬ 
вість він вважався опозиціонером 
старому режимові й користувався 
певного повагою у рад. кер-ва, 
зокрема А .Луначарського. Йому 
було призначено академічний 
продовольчий пайок, а згодом і 
пенсію. 9 лют. 1924 з нагоди йо¬ 
го 80-річного ювілею відбулися 
урочисті збори Рос. АН. 

Світогляд К. склався під 
впливом волелюбних ідей 60-х рр. 
19 ст. Він не входив до кола ре- 
волюц. інтелігенції, але не раз 
ставав на бік опозиції до самодер¬ 
жавства, відкрито висловлював 
свою незгоду з каральною полі¬ 
тикою царського уряду. Володів 
високим ораторським мист-вом. 
Вважав суд. процеси «школою 
для народу», яка вчить, окрім по¬ 
ваги до закону, служінню правді 
та дотриманню норм людської гі¬ 
дності. Сам він, за його власного 
самооцінкою, як суддя завжди 
намагався впроваджувати в життя 
ідею справедливості «в земні 


людські відносини», а як проку¬ 
рор — «умів відрізняти злочин від 
нещасного випадку, а навіюван¬ 
ня від правдивого свідчення». У 
своїх виступах і працях він послі¬ 
довно обстоював принцип повної 
незалежності суддів від властей, а 
також наголошував, що діяння 
суддів мають бути засновані не 
на тимчасових уявленнях, а «на 
вічних і незмінних засадах право¬ 
суддя». 

Свої теор. міркування він ре¬ 
алізовував у практичній діяльно¬ 
сті. Класичним прикладом цього 
став проведений 1878 під його 
головуванням суд. процес у Пе¬ 
терб. окружному суді по обвину¬ 
ваченню В .Засулич у замаху на 
вбивство петерб. градоначальни¬ 
ка ген.-ад’ютанта Ф.Трепова. 
Присяжні засідателі виправдали 
В.Засулич, а К. підписав випра- 
вдальний вердикт. За це він опи¬ 
нився в тривалій офіц. опалі, але 
не відступився від своїх переко¬ 
нань. 

К. був також талановитим лі¬ 
тератором. Особисто знав П.Тол- 
стого, І.Тургенєва, Ф.Достоєв- 
ського, І.Гончарова, А .Чекова, 
И.Короленка, дружив з Х.Рєпіним, 
К.Станіславським, В.Немирови- 
чем-Данченком, К.Чуковським 
та ін. письменниками, вченими, 
артистами і журналістами. Про 
багатьох із них залишив свої 
нариси. Автор книг «Судебньїе 
речи. 1868-1888» (СПб., 1888, 
кілька перевидань), «Очерки и 
воспоминания» (СПб., 1906), 
«Отцьі и дети судебной реформи» 
(М., 1914), праці «Нравственньїе 
начала в уголовном праве» (1902) 
та ін. 

Його творчі заслуги отримали 
високу оцінку наук, громадсько¬ 
сті. Він був обраний почесним 
чл. Петерб. АН у галузі юриспру¬ 
денції (1896) і літератури (1900), а 
також почесним чл. Моск. ун-ту 
(1892). 

П. у м. Ленінград (нині м. С.- 
Петербург). 

Літ.: Полянский Н.Н., Сьіромятни- 
ков Б.И. На службе праву. М., 1928; 
Памяти А.Ф. Кони. Трудьі Пушкин- 
ского Дома АН СССР. М.—Л., 1929; 
Вьісоцкий С.А. Кони. М., 1988; Смо- 
лярчук В.И. А.Ф. Кони и его окруже- 
ние. М., 1990. 

Ю.С. Шемшученко. 

КОНКВЕСТ (Сопяие8І) Роберт 
(Джордж; н. 15.07.1917)— брит. 
та амер. учений-історик, подіто- 





Конквест Р. «ТИе Нап/езі о/ Воігою: 
Воуіеґ Соііесітіаііоп апд іИе Теггог- 
Ратіпе». Шіуегзііу о /АІЬегГа Ргезз, 
1986. Обкладинка. 

лог, письменник, поет, літерату¬ 
рознавець, мистецтвознавець. Чл. 
Брит. АН (1994). Н. в м. Малверн 
(Велика Британія). 1931—35 
навч. у Вінчестер-коледжі, 1935— 
36 — в ун-ті в Греноблі у Фран¬ 
ції, 1936—39 — в Оксфордському 
ун-ті. 1939—46 служив в англ. 
піхоті. Закінчив Другу світову вій¬ 
ну на Балканах. 1946—56 — на 
дипломатичній службі, співро¬ 
бітник МЗС Великої Британії в 
м. Софія (столиця Болгарії) та 
при Організації Об’єднаних Націй. 
1956 почав займатися наук, робо¬ 
тою. 1956—58 працював у Школі 
економіки в Лондоні. 1959—60 
читав лекції з англ. літератури в 
Ун-ті Буффало (США). 1962— 
63 — літ. ред. ж. «Зресіаіог» 
(«Спостерігач», Лондон). Певний 
час обіймав посаду ст. викл. Ін-ту 
з вивчення Росії при Колум¬ 
бійському ун-ті (США), де був 
стипендіатом із сучасної історії й 
отримав ступені бакалавра та ма¬ 
гістра з мист-ва, політики, філо¬ 
софії й економіки та ступінь д-ра 
літератури з рад. історії. Працю¬ 
вав ст. наук, експертом, був чл. 
колегії Співдружності незалеж¬ 
них д-в при Ін-ті Гувера (США), 
ад’юнктом Центру стратегічних і 
міжнар. досліджень (у Вашингто¬ 
ні), наук, дослідником Українсь¬ 
кого наукового інституту Гар¬ 
вардського університету, чл. ради 
Ін-ту європ. захисту й стратегіч¬ 
них досліджень, Брит. між¬ 
планетного т-ва зі сприяння рома¬ 


нським дослідженням й Амер. 
асоц. в ім’я прогресу досліджень 
слов’яністики, чл. Королів, т-ва 
літератури. Нині працює в Гуве- 
рівському ін-ті Стенфордського 
ун-ту. 

Видав низку книг поезій та 
одну з літ. критики, редагував 
перші антології «Нових ліній» 
(1955—63); зробив віршований 
переклад епічної поеми О.Сол- 
женіцина «Рпі85Іап NІ§НІ8» (1977; 
«Прусські ночі»), опублікував 
кілька творів з наук, фантастики, 
у т. ч. новелу «ТЬе Е§урґо1о§І8І8» у 
співавт. з Кінгслі Амісом (Кіп§- 
віеу Ашіз). 

Написав чимало книг із рад. 
історії, зокрема: «ТЬе Сгеаі Тег- 
гог: Зіаііп’з Риг§е оґ іЬе ТЬігїіез» 
(«Великий терор: сталінські 
чистки 30-х років», уперше опу- 
бл. в Канаді 1968, перевидана 
більш ніж 20-ма мовами), «Ішісіе 
Зіаііп’в 8есге1 Роїісе: Т4К\Т> Роїі- 
Іісз, 1936—1939» (1985; «Таємна 
поліція Сталіна»), «8іа1іп аші іЬе 
Кігоу Мшчіег» (1988; «Сталін і 
вбивство Кірова»), «Тугапів апсі 
Туреіугіїегв» (1989; «Тирани і 
письменники»), «ТЬе СгеаІ Тег- 
гог: А Кеавзевзтепі» (1990, «Вели¬ 
кий терор: Переоцінка»), «8іа1іп: 
Вгеакег оПЯаІіопз» (1991; «Сталін 
— руйнівник націй»). 

1993 в укр. перекладі — «Жни¬ 
ва скорботи» — побачила світ йо¬ 
го кн. «ТЬе Нагуезі оґ 8огго\у: 8о- 
уієі Соїіесііуігаїіоп апсі іЬе Теггог- 
Ратіпе» (уперше опубл. в США 
1986) про голодомор 1932—1933 
років в УСРР , а 2003 — кн. «Роз¬ 
думи над сплюндрованим сторіч¬ 
чям» («Кеїіесііош оп а Кауа§ес1 
Сепіигу», 1999). 

2005 опублікував книгу «ТЬе 
Ога§оп8 оґ Ехресіаііоп». 

1993 йому присвоєно звання 
джефферсон-лектора з гуманітар¬ 
них наук — вищу федеральну 
урядову відзнаку в цій галузі від 
Нац. фонду гуманітарних наук. 
1997 отримав премію Амер. акад. 
мист-в і літератури в номінації 
легких віршів. 

Нагороджений орденом Брит. 
імперії. 2005 за вагомий особи¬ 
стий внесок у дослідження голо¬ 
домору в Україні, привернення 
уваги міжнар. спільноти до виз¬ 
нання голодомору 1932—33 в 
УСРР актом геноциду укр. народу 
нагороджений орденом Ярослава 
Мудрого 5-го ст. 

Тв.: Роетз, 1955; А \\'ог1сі оґ І )і ґ- 
Гегепсе, 1955; \есу Біпез, 1956 (редак¬ 


тор); Соттоп 8епзе АЬоиІ Кивзіа, 
1960; Росуег апсі Роїісу іп іЬе ІІ88К, 
1961; Соига§е оґ Оепіиз, 1962; Вєіууєєп 
Магв апсі Ус ті в, 1962; ТЬе Равіегпак 
Аґґаіг, 1962; Ие» Біпез II, 1963 (редак¬ 
тор); ТІїе Е§урІо1о§І8І8, 1965 (у спів¬ 
авт.); Яи88Іа аґіег КЬгивсЬеу, 1965; ТІїе 
Огеаі Теггог, 1968; Агіав Ггот Босе Ор- 
ега, 1969; ТЬе №ііоп кіііегз, 1970; 
\УЬеге Магх \УепІ \Угоп§, 1970; Бепіп, 
1972; Коїута, ТЬе Агсііс ПеаіЬ Сатрз, 
1978; Сотіп§ Асгозз, 1978; ТЬе АЬот- 
іпаїіоп оґ МоаЬ, 1979; Ргезепі Гґапсег: 
Тосуагсіз а Рогещп Роїісу, 1979; Рогауз, 
1979; \¥е апсі іЬеу: Сіуіс апсі Гґсвроііс 
Сиііигез, 1980; \¥ЬаІ іо сіо »Ьеп іЬе 
Киззіапз соте. 1984 (у співавт.); Іпвісіе 
8іа1іп’з 8есгеІ Роїісе: ІЧКУБ Роїііісз 
1936—39, 1985; ТЬе Нагуеві оґ 8оггосу: 
8оуіє1 Соїіесііуігаґіоп апсі Теггог-Рат- 
іпе, 1986; Ке су апсі Соііесііуе Роетв, 
1988; Тугапів апсі Туресугіїегз, 1989; 
8іа1іп апсі іЬе Кігоу Мигсіег, 1989; ТЬе 
Огеаі Теггог: А Кеаззеззтепі 1990; 8іа1- 
іп: Вгеакег оґ ІЧаїіопз, 1991; Гґстопз 
І )оп' 1 . 1999; КеЯесІіоп8 оп а Касащесі 
Сепіигу, 1999. 

Літ.: \¥Ьо І8 ссію іп Атегіса 2002. 
56-іЬ Есііііоп. А.Мащиів \УЬо’8 \УЬо 
РиЬІісаІіоп, уоі. 1. Ке су Ргоуісіепсе— 
N6» Ісгзеу: \\ 1 10 8 суИо 1998. ТЬе аппи- 
аі ЬіоагарМсаІ сіісііопагу. А&ВІаск. 
І.опсіоп: ТЬе Іпіегпаїіопаї ЗУЬо’в ссЬо 
1996—97. 60-іЬ Есііііоп. Бопсіоп, 1996; 
Марочко В. «З найкращими побажан¬ 
нями...»: Зустріч із Робертом Кон- 
квестом у Стенфордському універ¬ 
ситеті. «День», 2006, 17 черв.; Сто¬ 
рінка Р.Конквеста в Гуверівському ін¬ 
ституті Стенфордського університету. 
\¥еЬ: 1іир://сусс'су.Ьооуег.от/Ьіо8/соп- 
ЧиевІ.ЬітІ. 

О.М. Веселова. 

КОНКЛАВ (від лат. сопсіауе — 
кімната, що зачиняється) — ка¬ 
нонічний інститут Римо-катол. 
церкви, що регулює обрання 
Папи Римського кардиналами, 
які збираються у Ватикані за за¬ 
чиненими дверима. 

Процедура обрання Папи 
Римського варіювалася впродовж 



27 

КОНКЛАВ 


Мініатюра «НаЬетиз 
Рарат», що сповіщає 
про обрання Папою 
Римським Мартина V 
(1417-1431). 
Ілюстрація з «Хроніки 
Констанцького со¬ 
бору» Ульріха фон 
Ріхенталя. 1417. 




28 _ 

КОНКОРДАТ 



П. Коновал. 



Є. Коновалець. 



Пам 'ятник 
Є. Коновальцю 
у м. Жовква Львів, 
обл. Фото 2008. 


століть. У добу середньовіччя імпе¬ 
ратор й аристократичні рим. ро¬ 
дини не раз втручалися в перебіг 
виборів, перетворюючи їх на по¬ 
літ. процес. Усунення впливу 
світської влади на обрання папи 
було однією з цілей Григоріансь¬ 
кої реформи (Григорій VII, світ¬ 
ське ім’я Гільдебранд, гол. про¬ 
відник реформи, з 1049 був дові¬ 
реною особою кількох пап, спра¬ 
вляв значний вплив на політику 
папського престолу. Папа Римсь¬ 
кий 1073—85). Папа Миколай II 
(1059—61) передав 1059 винятко¬ 
ве право обирати папу кардинал¬ 
ам; рим. духовенство і народ 
мали скликатися після виборів 
для висловлення своєї згоди. 
Папа Олександр 111 (1159—81) 
1179 скасував положення про 
необхідність згоди народу й духо¬ 
венства, ухваливши правило, згі¬ 
дно з яким при цілковитій незго¬ 
ді між кардиналами правильно 
обраним вважається кандидат, 
який набере 2/3 голосів. Порядок 
проведення К. остаточно запро¬ 
вадив 1274 папа Григорій X 
(1272—76), він закріпив норму 
щодо ізоляції кардиналів на час 
К., аби попередити будь-яке сто¬ 
роннє втручання й скоротити час 
виборів (сам Григорій X був об¬ 
раний після 2-х років і 9-ти міся¬ 
ців засідань). Нині порядок про¬ 
ведення К. визначає апостольсь¬ 
ка конституція Гіпіуєгзі Цотішсі 
§ге§І8, видана папою Іоанном 
Павлом II 22 лют. 1996. 

У К. беруть участь лише кар¬ 
динали (за винятком тих, кому до 
дня смерті папи виповнилося 80 
років). Максимальна кількість 
кардиналів-виборців не повинна 
перевищувати 120 осіб. Папою 
може бути обраний будь-який 
католик чол. статі, здатний прий¬ 
няти обрання (з 1378 папами 
обиралися лише кардинали). 

К. відбувається на тер. Вати- 
кану, у місці, зачиненому для 
сторонніх. Кардинали в цей час 
живуть у Будинку св. Марти, від¬ 
бувають богослужіння в капли¬ 
цях Апостольського палацу й 
голосують у Сікстинській капелі. 
Кардинали можуть залишити К. 
лише після обрання папи; у разі 
крайньої потреби кардинал може 
вийти з Ватикану з поважної 
причини, визнаної такою більші¬ 
стю учасників К. Під час К. будь- 
яке спілкування кардиналів із 
зовн. світом заборонене; усі 


зобов’язані суворо дотримува¬ 
тися таємниці, навіть і після К. 

На 15-й день (або, у крайньо¬ 
му разі, не пізніше 20-го дня) пі¬ 
сля смерті папи кардинали-ви- 
борці збираються в соборі св. Пе¬ 
тра на месу, потім урочистою хо¬ 
дою йдуть до Сікстинської капе¬ 
ли, де починається К. Кардинали 
беруть участь у таємному голосу¬ 
ванні двічі вранці й двічі після 
обіду; для обрання папи потрібно 
2/3 голосів присутніх кардиналів. 
Якщо після 12 днів жодний кан¬ 
дидат не отримає потрібної кіль¬ 
кості голосів, кардинали можуть 
обрати папу абсолютною більші¬ 
стю голосів. Після кожного голо¬ 
сування бюлетені спалюють у пе¬ 
чі. Якщо за результатами виборів 
нікого не обрано, у піч підкида¬ 
ють вогку солому, що робить дим 
чорним. У разі обрання нового 
папи спалюють лише бюлетені — 
і спостерігачі бачать білий дим — 
знак обрання нового понтифіка. 

Після завершення виборів 
кардинал-декан просить обрано¬ 
го кандидата висловити свою 
згоду з обранням і запитує його, 
яке ім’я він приймає. З моменту 
прийняття власного обрання но¬ 
вий папа отримує повну й найви¬ 
щу владу в РКЦ. На цьому К. за¬ 
вершується. 

Учасниками К., на 4-му засі¬ 
данні якого 19 квіт. 2005 новим 
Папою Римським було обрано 
кардинала Йозефа Ратцингера, 
який прийняв ім'я Бенедикта 
XVI, були: глава Української гре- 
ко-католицької церкви кардинал 
Любомир Гузар та глава конфе¬ 
ренції єпископів Римо-католи- 
цької церкви в Україні кардинал 
Мар’ян Яворський. 

Н.С. Рубльова. 

КОНКОРДАТ (від пізньолат. 
сопсогсіаіит — угода) — угода 
між Папою Римським як главою 
Римо-катол. церкви та урядом 
певної держави про становище й 
діяльність на тер. цієї д-ви катол. 
церкви, її права і привілеї (приз¬ 
начення ієрархів, церк. власність, 
звільнення від податків, особливі 
права в питаннях сім’ї та шлюбу, 
умови дипломатичних відносин з 
Ватиканом). Найвідомішими бу¬ 
ли конкордати: між папою Калік- 
стом II й імператором «Священ¬ 
ної Римської імперії» (див. «Свя¬ 
щенна Римська імперія германської 
нації») Генріхом V (Вормський К. 
1122, він підвів риску під трива¬ 


лою боротьбою за інвеституру); 
між франц. консулом Наполео¬ 
ном Бонапартом (див. Наполеон 
Г) і папою Пієм VII (1801); між 
папою Пієм XI і фашистським 
урядом Італії (Латеранські дого¬ 
вори 1929); між папою Пієм XI і 
гітлерівським урядом Німеччини 
(1933); між папою Пієм XII і 
франкістським урядом Іспанії 
(1953). 

10 лют. 1925 в Римі було під¬ 
писано К. між Апостольською 
Столицею й 2-ю Річчюпосполи- 
тою. Він надавав свободу діяль¬ 
ності РКЦ на теренах Польщі 
(включно з Галичиною), одно¬ 
часно гарантував їй держ. опіку й 
дотації. У ньому було потракто- 
вано й правове становище греко- 
катол. церкви на західноукр. зе¬ 
млях, більшість вірних якої скла¬ 
дали українці (див. Українська 
греко-католицька церква). 

Н.С. Рубльова. 

КОНОВАЛ Пилип (Коїіои аі РН і - 
Іір; 15.09.1887-03.06.1954)- ви¬ 
ходець з України, кавалер брит. 
Хреста Вікторії. Н. в с. Кутківці 
(нині село Чемеровецького райо¬ 
ну Хмельн. обл.). Емігрував до 
Канади 1913. З початком Першої 
світової війни служив у Франції, 
виявив героїзм під час боїв за 
м. Лане. Король Великої Британії 
Георг V особисто вручив героєві 
найвищу нагороду Великої Бри¬ 
танії — Хрест Вікторії. Воював 
проти більшовиків у складі Канад. 
сибірської похідної групи. 

П. у м. Оттава (Канада). 

1996 на честь К. в Канаді 
встановлено тримовні (англ., 
франц. та укр. мовами) меморі¬ 
альні дошки в Оттаві, Торонто, 
Нью-Вестмінстері (Британська 
Колумбія). Портрет К. — на по¬ 
чесному місці в Нац. галереї Ка¬ 
нади. У с. Кутківці йому відкри¬ 
то пам’ятник. 

Літ.: Філіп Коновал, герой бри- 
тійської армії. В кн.: Пропам’ятна 
книга Українського Народного Дому у 
Вінніпезі. Вінніпег, 1949; Блаже- 
вич Ю.І. Пилип Коновал — емігрант з 
Поділля, герой Великобританії та Ка¬ 
нади. В кн.: Матеріали X Подільської 
історико-краєзнавчої конференції. 
Кам’янець-Подільський, 2000; Мали¬ 
на Б. Українець з Поділля, з яким ві¬ 
талися англійські королі. «Політика і 
культура», 2000, 7—13 квіт. 

В.Г. Абліцов. 

КОНОВАЛЕЦЬ Євген (псевдоні¬ 
ми — Віра, Валентин, Вірленко, 
Вірський, Дід, Дідько, Дядько, 




Є. Коновалець. Поіитівка. 1938— 
1939. 


Мудрий, Святослав; 14.06.1891 — 
23.05.1938) — військ, і політ, діяч, 
полковник Армії Української На¬ 
родної Республіки , командант Ук¬ 
раїнської військової організації, го¬ 
лова Проводу укр. націоналістів 
(з 1927), голова Організації ук¬ 
раїнських націоналістів (з 1929). 
Н. в с. Зашків (нині село Жовків- 
ського р-ну Львів, обл.) у сім’ї 
Михайла Коновальця і Марії 
Вегжиновської, мав двох бра¬ 
тів — Мирона та Степана. Почат¬ 
кову освіту здобув у Зашківській 
нар. школі (директором і одним 
із викладачів у ній був його бать¬ 
ко). 1901—09 вчився в Академіч¬ 
ній гімназії у Львові. 1909 вступив 
на юрид. ф-т Львів, ун-ту. Цього 
ж року брав участь у 1-му Всеукр. 
студентському з’їзді. 1913 був об¬ 
раний членом правління Укр. 
студентського союзу і брав участь 
у 2-му Всеукр. студентському 
з’їзді, на якому познайомився з 
Д .Донцовим. Цього ж року став 
членом Укр. нац.-демократ, пар¬ 
тії, входив до її «Тіснішого на¬ 
родного комітету» і очолював її 
4-ту секцію. Був одним з активі¬ 
стів, які боролися за створення у 
Львові укр. ун-ту. З початком 
Першої світової війни мобілізова¬ 
ний до 19-го полку 9-го корпусу 
Крайової оборони Львова («лан¬ 
двер»), до якого був приписаний, 
і отримав звання кадет-аспірант 
(це звання було наступним після 
звання заступника офіцера та пе¬ 
редувало званню фенріха (хорун¬ 
жого)). У черв. 1915 під час боїв 
на г. Маківка потрапив у рос. по¬ 
лон і був етапований до табору 


для військовополонених спо¬ 
чатку в Чорному Яру біля Цари¬ 
цина (нині м. Волгоград, РФ), 
потім у самому Царицині. Разом 
з ін. укр. старшинами налагодив 
там пропагандистську діяльність 
серед полонених. У ході розвитку 
революц. подій у Російській імпе¬ 
рії у верес. 1917 покинув табір і 
прибув до Києва. У жовт.-листоп. 
цього ж року разом з Р Дашкеви- 
чем та однодумцями сформував у 
Києві Галицько-Буковинський ку¬ 
рінь січових стрільців. У січ. 1918 
обраний командиром реорганізо¬ 
ваного Галицько-Буковинського 
куреня січових стрільців. Курінь 
ніс охоронну службу Української 
Центральної Ради, а в січ.-лют. 
1918 брав участь у придушенні 
більшовицького Київського (січне¬ 
вого) збройного повстання 1918. 
На початку берез. цього ж року 
січові стрільці під його команду¬ 
ванням спільно із Запорізьким 
корпусом Армії УНР та Гайдамаць¬ 
ким кошем Слобідської України 
С.Петлюри разом з нім. армією 
(див. Австро-німецьких військ ко¬ 
нтроль над територією України 
1918) звільнили Київ від більшо¬ 
вицьких військ. Після гетьмансь¬ 
кого перевороту 1918 полк січо¬ 
вих стрільців було роззброєно і 
розформовано. Наприкінці серп. 
1918 з дозволу гетьмана Г\. Скоро¬ 
падського К. розпочав формуван¬ 
ня у Білій Церкві Окремого заго¬ 
ну січових стрільців. У листоп. 
1918 брав участь в протигеть- 
манському повстанні. Очолювані 
ним січовики розгромили геть¬ 
ман. війська під Мотовилівкою 
(див. Мотовилівка, бій 1918). Сам 
К. відмовився увійти шостим 
членом до складу Директорії 
УНР і отримати ранг «отамана» 



(відповідав званню генерала). 
1918—19 командував дивізією, 
корпусом і групою січових 
стрільців під час бойових опера¬ 
цій проти рос. більшовицьких та 
денікінських військ. Після прий- 




_ 29 

КОНОВАЛЕЦЬ 


Могила Є. Коновальця 
у м. Роттердам 
(Нідерланди) на цвин¬ 
тарі Кросвік. 1939. 


Київ. Пам ’ятний 
знак на стіні 
Національного 
педагогічного 
університету 
ім. М. Драгоманова 
на честь Галицько- 
буковинського куреня 
січових стрільців 
із зображенням 
Є. Коновальця 
(праворуч) та 
А. Мельника, 
відкритий у день 
пам ’яті героїв Крут 
29 січня 2001. 
Скульптор В. Луцак. 


Група учасників 1-го 
Конгресу українських 
націоналістів. Відень, 
1929. У першому ряду 
4-й ліворуч — 

Є. Коновалець. 





зо_ 

КОНОВАЛЬЦЯ 



Пам 'ятник 
Є. Коновальцю 
в с. Заиіків 
Жовківського р-ну 
Львівської обл. 
на території Музею- 
садиби. Фото 2006. 


Музей-садиба 
Є. Коновальця 
в с. Зашків 
Жовківського р-ну 
Львівської обл. 
Фото 2000. 


няття урядом Української Народ¬ 
ної Республіки 6 груд. 1919 рішен¬ 
ня про розпуск регулярного 
війська і налагодження партизан, 
боротьби видав наказ про розпу¬ 
ск підрозділів січових стрільців. 
Спочатку деякий час разом із 
стрільцями перебував у польс. та¬ 
борі для військовополонених у 
Луцьку, а весною 1920 перебрався 
до Чехословаччини. Цього ж року 
взяв участь у створенні з окремих 
груп колиш. січових стрільців 
Української військової організа¬ 
ції (УВО), повернувся до Львова і 
як командант очолив Начальну 
команду УВО. 1922 одружився з 
Ольгою Федак, донькою відомого 
Львів, адвоката Степана Федака. 
Того ж року під загрозою арешту 
польс. властями виїхав за кордон, 
жив у Чехословаччині, Німеччи¬ 
ні, Швейцарії та Італії. Брав ак¬ 
тивну участь у підготовці конфе¬ 
ренцій укр. націоналістів. Після 
проведення 1-ї такої конферен¬ 
ції, що відбулася в листоп. 1927, 
очолив створений на ній Провід 
укр. націоналістів, а 1928 — про¬ 
від ОУН. Головним завданням 
ОУН було визначено боротьбу за 
відродження держ. незалежності 
України. Передбачалося, що ді¬ 
яльність ОУН розвиватиметься 
легально і нелегально. Великого 
значення надавалося розширен¬ 
ню мережі ОУН в Україні та в 
д-вах, де мешкали укр. емігранти. 
За його ініціативою та участю 
була заснована Українська стрі¬ 
лецька громада, що поклала по¬ 
чаток Організації державного від¬ 
родження України (ОДВУ) в США 
і Укр. нац. об-ня (УНО) в Кана¬ 
ді, було сформовано військ, штаб 
та започатковано школи з підго¬ 
товки військ, кадрів. Водночас з 



практичною орг. роботою опіку¬ 
вався розвитком ідеології на¬ 
ціоналізму, публікував власні 
теор. статті в націоналістичній 
пресі («Сурма», «Український на¬ 
ціоналіст» та ін.). Намагався по¬ 
ширювати вплив ОУН на легаль¬ 
не укр. життя, вживав заходи для 
винесення на форум Ліги Націй 
укр. питання, зокрема про голо¬ 
домор 1932—1933 років в УСРР, 
про нац. утиски в Галичині, Буко¬ 
вині та на Волині. Діяльність ОУН 
стурбувала Москву і там було 
прийнято рішення про ліквідацію 
її лідера. Проти нього в Роттерда¬ 
мі (Нідерланди) співробітником 
рад. спецслужб було вчинено те¬ 
рористичний акт, унаслідок яко¬ 
го К. загинув. Похований на кла¬ 
довищі Кросвік у Роттердамі. 
Надгробок виконаний митцем 
Р.Лісовським. На батьківщині в 
с. Зашків 1990 відкрито музей-са- 
дибу Є.Коновальця. В с. Зашків, 
м. Жовква встановлено пам’ят¬ 
ники Є.Коновальцю, а у Києві, 
Львові, Івано-Франківську — ме¬ 
моріальні таблиці. 

Тв.: Причинки до історії Ук¬ 
раїнської революції. Прага, 1928. 

Літ.: Мартинець В. Українське 
підпілля від УВО до ОУН: Спогади й 
матеріали до передісторії та історії ук¬ 
раїнського організованого націоналіз¬ 
му. \\ї[іпірсе, 1949; Кутько Я. Пекель¬ 
на машина в Роттердамі, ч. 1—3. Нью- 
Йорк, 1952—53; Онацький Є. У вічно¬ 
му місті: Записки українського журна¬ 
ліста, т. 1—4. Буенос-Айрос — Торон¬ 
то, 1954—89; Мірчук П. Євген Конова- 
лець. Торонто, 1958; Топескі К. Кдаезі- 
іа икгаііізка V/ роіііусе III к/ез/у 
(1933—1945). \Уаг 82 а«а, 1972; Євген 
Коновалець та Його доба. Мюнхен, 
1974; Онацький Є. Шляхом на Рот¬ 
тердам. Буенос-Айрес, 1983; Конова¬ 
лець Є. «Я б’ю в дзвін, щоб зрушити 
справу ОУН з мертвої точки...» Неві¬ 
домі документи Організації Українсь¬ 
ких Націоналістів. Рік 1930. К.. 2003; 
ІУузоскі В. Оґеапі/асіа Іїкгаіпзкісії 
Час|опа1І8І6\¥ коксе V/ Іаіасії 1929— 
1939. Оепега. Бішкіига. Ргоегат. кіео- 
Іоеіа. І.иЬііп. 2003; Документи й мате¬ 
ріали з історії Організації Українських 
Націоналістів, т. 1. 1927—1930. К., 
2005; Конгрес Українських Націоналі¬ 
стів 1929 р.: Документи і матеріали. 
Львів, 2006; Бьілинин В.К.. Коротаев 
В.И. Портрет лидера ОУН в интерье- 
ре иностранньїх разведок (По мате- 
риалам АП РФ, ГАРФ, РГВА и ПА 
ФСБ РФ). В кн.: Трудьі Общества 
изучения истории отечественньїх 
спецслужб. М., 2006; Документи й ма¬ 
теріали з історії Організації українсь¬ 
ких націоналістів, т. 2, ч. 2: Листуван¬ 
ня Є.Коновальця з Д.Андрієвським. 
К„ 2007. 

О.С. Кучерук. 


КОНОВАЛЬЦЯ ЄВГЕНА МУ- 
ЗЕИ-САДИБА - історико-мемо- 
ріальний музей у с. Зашків Жов¬ 
ківського р-ну Львів, обл. Від¬ 
критий у трав. 1990 в садибі ро¬ 
дини Коновальців, де Є.Конова¬ 
лець народився і постійно жив у 
1891 — 1901 та приїздив у наступні 
роки. У будинку розташована 
експозиція, яка висвітлює життє¬ 
вий шлях і діяльність Є.Коно¬ 
вальця. Зібрано меблі, що нале¬ 
жали Коновальцям, фотографії, 
документи, ужиткові речі того 
часу. 1990 було встановлено 
пам’ятник Є.Коновальцю, який 
1991 був підірваний невстановле- 
ними особами. Відновлений і по- 
новно відкритий того ж року. За¬ 
лишки понівеченого першого 
пам’ятника експонуються у дворі 
музею-садиби. На базі музею-са- 
диби щорічно проводяться моло¬ 
діжні зустрічі «Фестини у Євге¬ 
на» за участю дослідників та мит¬ 
ців. 

О.С. Кучерук. 

КОНОВНЇЦИН Іван Петрович 

(28(16).09.1806 - 1867, за ін. да¬ 
ними— 1871)— військовик, де¬ 
кабрист. Н. в сім’ї Петра (див. 
П .Коновніцин) та Ганни (у дівоц¬ 
тві Корсакової) Коновніциних. 
За батьком став графом (1819). 
Володів успадкованими на Сло¬ 
бідській Україні 3,5 тис. десятин 
землі. Закінчивши Пажеський 
корпус у Санкт-Петербурзі, 25 
(ІЗ) квіт. 1825 отримав звання 
прапорщика і був випущений до 
кінно-артилер. роти. Від 18 (6) 
жовт. того ж року служив при ба¬ 
тареї лейб-гвардії кінної артиле¬ 
рії, дислокованій у столиці. Після 
смерті імп. Олександра І відмо¬ 
вився 26 (14) груд, присягати но¬ 
вому імп. Миколі І і закликав 
солдатів саперного батальйону та 
гвардійців обстоювати престол 
для цесаревича Костянтина Пав¬ 
ловича, раніше публічно оголо¬ 
шеного наступником монарха. 
Цієї самої доби був затриманий і 
невдовзі ув’язнений на гауптвах¬ 
ті. 25 (ІЗ) лип. 1826 звільнений за 
царською волею й направлений 
до 23-ї кінно-батарейної роти під 
суворий нагляд начальства. 19 (7) 
трав. 1827 переведений на Кав¬ 
каз. 

Брав участь у рос.-перській 
війні 1826—28 і російсько-турець¬ 
кій війні 1828—1829, дослужився 
до поручика. Після присвоєння 
наступного чину — штабс-капіта- 









на 1 трав. (19 квіт.) 1836 звільне¬ 
ний з армії, проте позбавлений 
права в’їзду до С.-Петербурга і 
Москви. Оселився в садибі Мики¬ 
тівна (Никитівка) Охтирського 
пов. Харків, губ. (нині село Тро- 
стянецького р-ну Сум. обл.). 1838 
на прохання його матері, зверне¬ 
не до уряду, власті зняли таєм¬ 
ний контроль за ним. Від 1842 
мав дозвіл мешкати за бажанням 
усюди в Російській імперії. 

1843 обраний дир. контори 
Харків, комерційного банку. 1854 
утверджений надвірним радни¬ 
ком, виконував обов’язки предво- 
дителя дворянства у Гдовському 
пов. Санкт-Петерб. губ. 

Похований у Свято-Покров- 
ській церкві с. Кярово (нині село 
Гдовського р-ну Псковської обл., 
РФ). 

Літ.: Россия: Полное географиче- 
ское описание нашего отечества, т. 7. 
СПб., 1903; Восстание декабристов: 
Материальї, т. 8. Л., 1925; Попов А.А. 
Декабристьі-псковичи. Л., 1980; Дека- 
бристьі: Биографический справочник. 
М., 1988; Зйдельман Н.Я. «Бьіть может 
за хребтом Кавказа...» (Русская лите- 
ратура и общественная мьісль первой 
половини XIX в. Кавказский кон¬ 
текст). М., 1990. 

П.Г. Усенко. 

КОНОВНЇЦИН Петро Петрович 

(09.10(28.09).1764- 09 або 10.09 
(28 чи 29.08). 1822)- військ, і 
держ. діяч Російської імперії, гене¬ 
рал-ад’ютант (20 груд. 1812 за ст. 
стилем), генерал від інфантерії 
(1817), граф (1819). Син генерал- 
поручика Петра Петровича Ко- 
новніцина та Ганни Єреміївни (у 
дівоцтві Родзинко), які в Сло¬ 
бідській Україні володіли маєтно- 
стями, зокрема, с. Каплунівка 
(нині село Краснокутського р-ну 
Харків, обл.). Батько 1 .Коновніци- 
на, П.Коновніцина (молодшого). 

Дитинство провів у родинних 
маєтках. Навч. в Артилер. та ін¬ 
женерному шляхетному кадетсь¬ 
кому корпусі. Дійсну службу 
розпочав офіцером лейб-гвардії 
Семеновського полку 12 (1) січ. 
1786. Брав участь у рос.-швед, 
війні 1788—90. Переведений 1791 
на посаду генерал-ад’ютанта від 
Чорномор. флоту при кн. Т.По- 
тьомкіні. По закінченні російсь¬ 
ко-турецької війни 1787—1791 ко¬ 
мандував Старооскольським му¬ 
шкетерським полком, 1793 обез¬ 
зброїв у Барі залогу, що була там 
залишена Річчю Посполитою. 
1794 придушував повстання під 
проводом Т.Косцюшка, за що від 



П.П. Коновніцин. Портрет роботи 
Дж. Доу. 1820-і рр. 


імп. Катерини II дістав на Волині 
три села з кріпаками. 1797 утвер¬ 
джений генерал-майором, приз¬ 
начений шефом Київ, гренадер¬ 
ського полку. 1798 командував 
Углицьким полком (перейм, на 
Мушкетерський Коновніцина 
полк) і того ж року вийшов у від¬ 
ставку. 

1806 вступив до земської мілі¬ 
ції, наступного року командував 
її корпусом у Кронштадті (нині 
місто, підпорядковане С.-Петерб. 
міськраді, РФ), після чого імп. 
Олександр І повернув його до ре¬ 
гулярного війська, зарахував до 
царевого почту. Під час рос,- 
швед. війни 1808—09 виконував 
обов'язки чергового генерала ді¬ 
ючої у Фінляндії армії, у мор. би¬ 
тві на Балтиці керував веслуваль¬ 
ною флотилією. Ставши генерал- 
лейтенантом, 1809 очолив Черніг. 
мушкетерський полк і піх. д-зію, 
навесні 1812 разом зі своїми під¬ 
леглими удостоївся монаршої 
прихильності, був оголошений 
прикладом для решти рос. війсь¬ 
ка. Тимчасово командував ар¬ 
мійським корпусом. 

Учасник Війни 1812, удосто¬ 
єний золотої шпаги з алмазами та 
написом «За храбрость». Будучи 
17 (5) серп, пораненим в оборон¬ 
них боях під Смоленськом (нині 
місто в РФ), залишався у строю 
доти, доки захисники тамтешньої 
фортеці переходили на ін. берег 
Дніпра, а 18—19 (6—7) серп, зав¬ 
дав контрударів переслідувачам- 
французам по дорозі до Москви. 
Від 28 (16) серп, командував 
ар’єргардом (у його складі було 
понад 30 тис. солдатів) відсту¬ 
паючих з боями частин військ 
ген. від інфантерії М .Барклая-де- 


Толлі. У Бородінській битві 1812 
заступив вибулого зі строю через 
важку рану ген. від інфантерії кн. 
П.Багратіона і стабілізував ситуа¬ 
цію на лівому фланзі. Двічі за¬ 
знав контузії. 7 верес. (26 серп.) 
призначений нач. піх. корпусу, 
16 (4) верес. — черговим генера¬ 
лом по всіх рос. ЗС, фактично 
керував штабом М. Ку тузова. 
Особисто відзначився в боях на 
передових позиціях 18 (6) жовт. 
під с. Тарутіно та 24 (12) жовт. 
під м. Малоярославець (нині на¬ 
селені пункти Калузької обл., 
РФ), коли військо імп. Наполеони І 
було змушено до відступу старим 
Смоленським шляхом, в обхід 
України. 

1813 К. — командир Грена¬ 
дерського корпусу. В баталії 
2 трав. (20 квіт.) під Лютценом 
(Німеччина) тяжко поранений. 
До осені лікувався. Під час лейп¬ 
цизької «Битви народів» 16—19 
(4—7) жовт. виконував особливі 
доручення Олександра І. 1814— 
15 супроводжував великих князів 
Миколу Павловича (майбутнього 
імп. Миколу 1) та Михайла Пав¬ 
ловича в зарубіжних походах рос. 
армії. Від 24 (12) груд. 1815 — 
військ, міністр, од 1819— гол. 
дир. Пажеського корпусу та реш¬ 
ти військово-навч. закладів, се¬ 
натор, чл. Держ. ради. 

Автор спогадів, частина з 
яких опублікована. Сприяв своє¬ 
му ад’ютантові Дмитру Ахшару- 
мову у підготовці нарисів «Исто- 
рическое описание войньї 1812 
года» (СПб., 1813) та «Описание 
войньї 1812 года» (СПб., 1819). 
Підтримував Олександра Михай- 
ловського-Данилевського (ад’ю¬ 
танта М.Кутузова) у праці «істо¬ 
ріографа армії». 

З дружиною Ганною (до за¬ 
міжжя — Корсакова) мав 5 дітей 
(донька Єлизавета стала дружи¬ 
ною полковника Михайла На- 
ришкіна й добровільно вирушила 
за чоловіком-декабристом на за¬ 
слання до Сибіру, де той утриму¬ 
вався на каторзі, а потім — на 
Кавказ, війну, куди того відпра¬ 
вили служити рядовим солдатом. 
Старший син Петро, н. 1802, за 
ін. даними — 1803 — п. 1830, став 
військовиком, декабристом, був 
репресований. Його пам’яті при¬ 
свячено вірш поета-декабриста 
О.Одоєвського «На смерть Петра 
Петровича Коновницьіна», на¬ 
друкований М.Лорером разом із 
першою публікацією знаменито- 


_31 

КОНОВНІЦИН 




32 _ 

КОНОНЕНКО 



К.С. Кононенко. 



М.С. Кононенко. 


го послання О.Пушкіна «Во глу- 
бине сибирских руд...», «Русский 
архив», 1874, кн. 2). 

Кавалер орденів св. Георгія 
4-го (1794), 3-го (1809), 2-го 
(1812) класів, св. Анни 1-го ст. 
(1806), св. Володимира 2-го 
(1813) і 1-го (цього ж року) ст., 
св. благовірного кн. Олександра 
Невського (1812) з діамантовими 
знаками (1815), а також низки 
іноземних відзнак: прусського 
ордена Червоного Орла 1-го ст., 
австрійс. — св. Леопольда, 
франц. — св. Людовіка, баварсь¬ 
кого — св. Максиміліана. 

П. у Петергофі, поблизу 
м. Санкт-Петербург. Похований 
у Покровській церкві с. Кярово 
(нині село Псковської обл., РФ). 

Тв.: Воспоминания. В кн.: Харке- 
вич В. 1812 год в дневниках, записках 
и воспоминаниях современников, 
вьіп. 1. Бильна, 1900. 

Літ.: [Ахшарумов Д.И.] Известие о 
службе и подвигах генерала Коновни- 
цьіна. «Сьін Отечества», 1813, № 27; 
Михайловский-Данилевский А.И. Им- 
ператор Александр І и его сподвиж¬ 
ники в 1812, 1813, 1814, 1815 годах: 
Воєнная галерея Зимнего дворца, т. 1. 
СПб., 1845; Милорадович Г. Известие о 
записках графа П.П. Коновницьіна. 
«Библиографические записки», 1858, 
№ 14; Русский биографический сло- 
варь, т. 9. СПб., 1903; Воєнная гале¬ 
рея 1812 года. СПб., 1912; Поход рус- 
ской армии против Наполеона в 1813г. 
и освобождение Германии. М., 1964; 
Глинка В.М., Помарнацкий А.В. Воєн¬ 
ная галерея Зимнего дворца. Л., 1974; 
1812 год: Воспоминания воинов рус- 
ской армии. М., 1991; Иванов Е.П. 
«Славян любовь». «Военно-историче- 
ский журнал», 1992, № 2; Безотос- 
ньііі В. Коновницьін. В кн.: Русский 
архив, т. 7. М., 1996; Залесский К.А. 
Наполеоновские войньї: 1799—1815. 
М., 2003; История русской армии, 
1812-1864 гг. СПб., 2003; Троиц- 
кий Н.А. Коновницьін. В кн.: Отече- 
ственная война 1812 года: Знциклопе- 
дия. М., 2004. 

П.Г. Усенко. 

КОНОНЕНКО Костянтин Семе¬ 
нович (12.06.1889—28.08.1964) — 
політ, і громад, діяч, учений-еко- 
номіст. Н. в м. Рильськ (нині мі¬ 
сто Курської обл., РФ). Закінчив 
агрономічне від-ня природничо¬ 
го ф-ту Харків, ун-ту (1916). 
1917 — чл. Української Централь¬ 
ної Ради, Київ, міськ. думи. Чл. 
Російської соціал-демократичної 
робітничої партії (1905—18). 

Організатор Всеукр. спілки 
с.-г. кооп. т-ва «Сільський госпо¬ 
дар» (див. «Сільський господар»), 
засн. Всеукр. агрономічного т-ва 


(1921—25), чл. правління Ук¬ 
раїнського сільськогосподарського 
банку (1927—30). Засуджений до 
8 років позбавлення волі за зви¬ 
нуваченням у «Контрреволюційної 
шкідницької організації в сільсько¬ 
му господарстві України» справі 
1930, амністований 1935. 

Під час гітлерівської окупації 
в роки Великої вітчизняної війни 
Радянського Союзу 1941—1945 
очолював дослідний ін-т с.-г. ме¬ 
ханізації при Гол. управлінні 
МТС у Києві (1943). Виїхав до 
Німеччини, займався політ, та 
наук, роботою. 1949—51 очолю¬ 
вав редакцію тижневика «Укра¬ 
їнський самостійник», друкував 
статті та книги під псевд. Н.Олеж- 
ко. 1951 переїхав до США. Спів¬ 
робітник видавничо-дослідниць¬ 
кої асоц. «Пролог», автор грун¬ 
товних монографій. 

П. у м. Бунтон (шт. Нью- 
Йорк, США). 

Тв.: ІЛсгаіпе апсі Ктіззіа. Міотагкее, 
1958; Україна і Росія. Соціально-еко¬ 
номічні підстави національної ідеї. 
Мюнхен, 1965. 

Літ.: Хиллиг Г., Марочко В. Свиде- 
тельства искренней дружбьі: Воспо¬ 
минания К.С. Кононенко о А.С. 
Макаренко. «Оризсиїа Макагепкіапа» 
(МагЬиг§), 1997, пч. 20. 

В. І. Марочко. 

КОНОНЕНКО (Онопрієнко, 
Онопрієнко-Кононенко) Мусій 
Степанович (03.09(22.08).1864-10 
або 11.06.1922) — письменник, 
службовець, економіст, громад, 
діяч. Чл. « Братерства тарасів- 
ців». Н. в с. Турівка Прилуцького 
пов. Полтав. губ. (нині село Згу- 
рівського р-ну Київ, обл.) у роди¬ 
ні наймитів — колиш. кріпаків 
М. Маркевича. Два роки навчався 
в сільс. школі, займався само¬ 
освітою. Змалку сам заробляв собі 
на хліб, пас поміщицьких телят, 
був козачком, кухарем, лакеєм. 

Брав уроки в приватного вчи¬ 
теля. 1884 відвідував пед. курси 
в м. Новозибков (нині місто 
Брянської обл., РФ). Протягом 
1885—90 служив у рос. армії в мі¬ 
стах Козелець, Чернігів, Батурин. 
Демобілізувавшись, улаштувався 
в Одесі нічним вуличним вартів¬ 
ником, згодом переїхав до Києва. 
1892 став чиновником Пд.-Зх. за¬ 
лізниці. Популяризував укр. дру¬ 
ковану продукцію. У власній до¬ 
мівці таємно організував лекції 
В. Антоновича «Козацькі часи в 
Україні». Сприяв підготовці 
«Словаря української мови» (за- 



Мусій Кононенко 



Полтава 

1998 


Кононенко М. «Спогади». Полтава, 
1998. Обкладинка. 

вершеного Б .Грінченком). 1897 як 
один з ініціаторів установчого 
з’їзду Загальної української без¬ 
партійної організації включений 
до її ради (востаннє переобраний 
туди 1900). 

Залишив службу, господарю¬ 
вав на Поліссі, купував помі¬ 
щицькі землі та передавав їх се¬ 
лянам. Через антиурядові погля¬ 
ди зазнавав переслідування, 1905 
був заарештований, перебував під 
поліційним наглядом із заборо¬ 
ною займати держ. посади. 1913 
переїхав і на деякий час осів у 
м. Лубни, 1916 оселився в м. Пол¬ 
тава, де наступного року ввій¬ 
шов до правління місц. спілки 
кредитових та ощадно-позичко¬ 
вих товариств. 

Дебютував як літератор 1883: 
за підтримки професора-медика 
О.Шкляревського поширив у 
Києві поему «Нещасне кохання». 
1885 побачила світ його перша 
збірка віршів «Ліра». Написав 
чимало худож. та публіцистичних 
творів, у т. ч. на істор. теми (зо¬ 
крема «Мазепа», «Заповіт Ярос¬ 
лава Мудрого», «Україна»), Його 
поезії «За нелюбом» («Одружили 
мене силою...») і «Вечір» («Схо¬ 
валось сонце за горою...») стали 
нар. піснями. Публікувався в 
«Буковині», «Зорі», «Правді», «Лі¬ 
тературно-науковому вістнику», 
ж. «Дзвінок», антологіях «Вік», 
«Українська муза» та ін. видан¬ 
нях. Так, у «Зорі» під псевд. 
О.Стодольський вмістив замітку 
«Обшир і скількість русинів-ук- 
раїнцїв» (1892), низку рецензій. 





З бібліографічними нотатками 
виступив у час. «Киевская стари¬ 
на». Опублікував книжки: «Між 
народ» (Львів, 1894), «На селі» 
(Львів, 1898), «Буденне життя» 
(Київ, 1902), «Перебирает ли по- 
требительское обгцество деньги 
за отпугценньїе товарьі?» (Лубни, 
б/р), «Кооперативьі Лубенского 
уезда» (Лубни, 1914), «Про мо¬ 
нархію та демократичну респу¬ 
бліку» (Полтава, 1917) та ін. 

Значну увагу приділяв шев¬ 
ченкознавству, склав «Критич¬ 
ний аналіз віршу Шевченка “Ой 
люлі, люлі, моя дитино”», «Воспо- 
минания и анекдоти о Т.Г. Шев¬ 
ченко, записанньїе из народних 
уст», нарис «На Шевченковій мо¬ 
гилі», переклав укр. мовою по¬ 
вість Т .Шевченка «Близнецн» і 
поетичне звернення «Бо Вгаїа 
Тагаза Згеуусгепкі» польс. пись¬ 
менника Е.Желіговського, вла¬ 
сноруч записане останнім у що¬ 
денник Т.Шевченка 25 (13) трав. 
1858. 

Приятелював зі своїм земля¬ 
ком М .Міхновським. Товариськи¬ 
ми порадами допомагав М.Коцю¬ 
бинському, листувався із Х.О.Аіі- 
чевською, Б.Грінченком, ін. дія¬ 
чами укр. к-ри. 

У роки української революції 
1917—1921 брав активну участь у 
просвітніх і громад, заходах. 1919 
керував Зіньківським від-ням 
«Союзбанку», 1920 головував у 
кооп. банку, 1921 працював у 
Полтав. сільсекції губспілки. 
1922 замешкав у м-ку Нові Сан- 
жари, де й помер від сухот. 

Епістолярна та мемуарна 
спадщина К. містить унікальні 
згадки про Л .Глібова, О.Конисько- 
го, В.Антоновича, М .Драгомиро- 
ва, В.Науменка, Лесю Українку, 
П.Куліша, С.Носа, М.В .Лисенка, 
М.Чалого, О.Шкляревського. 

Тв.: Струна. К., 1908; Хвилі, кн. 
1—5. Полтава, 1917—1918; Повісті. 
Львів, 1994; Хвилі. К., 1994; Спогади. 
Полтава, 1998. 

Літ.: [ Коваленко О.] Мусій Сте¬ 
панович Кононенко (Псевдонім 
М. Школиченко). В кн.: Українська 
муза, вип. 5. К., 1908; Лютий І. 
М.Коцюбинський і М. Кононенко. 
«Україна», 1926, кн. 1; Бурко Д. Син 
свого народу. «Голос Полтавщини», 

1943, 22 серп.; Крук Ю. Забутий поет. 
«Краківські вісті», 1943, 31 груд.; Ва- 
щенко Г. Мусій Кононенко. Там само, 

1944, 29 лип.; [Бельчиков Н.Ф., Хинку- 
лов Л.Ф.] Комментарии. В кн.: Тарас 
Григорьевич Шевченко в воспоми- 
наниях современников. М., 1962; Непо¬ 
рожній О. Співець знедоленого краю. 


«Зоря комунізму» (Яготин), 1964, 5 
верес.; Ротач П.П. Матеріали до ук¬ 
раїнського біографічного словника: 
Літературна Полтавщина. «Архіви Ук¬ 
раїни», 1966, № 1; Дей О.І. Словник 
українських псевдонімів та криптоні¬ 
мів (ХУІ-ХХ ст.). К.. 1969; Калени- 
ченко Н.Л., Ротач П.П. Кононенко 
Мусій Степанович. В кн.: УЛЕ, т. 2. 
К., 1990; Полтавщина: Енциклопе¬ 
дичний словник. К., 1992; Погребен- 
ник В. «Він був країни вірний син, ко¬ 
ханець волі...» В кн.: Кононенко М. 
Хвилі. К„ 2007. 

П.Г. Усенко. 

КОНОНОВ Іван Анатолійович 

(1885-23.01.1959) - діяч рос. 
флоту (капітан 1-го рангу, 1917), 
контр-адмірал (1918). Закінчив 
Мор. кадетський корпус (1905), 
Миколаївську мор. акад. (1912) у 
Санкт-Петербурзі. З початком 
Першої світової війни — у штабі 
Чорноморського флоту, від 1915 — 
нач. Воєнно-морського управлін¬ 
ня Південно-Західного фронту, 
пізніше — на Румунському фрон¬ 
ті. З кін. 1917 — у Білому русі. З 
квіт. 1918 командував Донською, 
пізніше — Азовською військови¬ 
ми флотиліями. Від квітня 1920 

— на еміграції у Франції. 

П. у м. Париж. Похований на 
рос. кладовищі Сент-Женев’єв де 
Буа. 

Тв.: Путь к Голгофе русского фло- 
та и морские рассказьі. Нью-Йорк, 
1961. 

Літ.: Рутьіч Н. Биографический 
справочник вьісших чинов Добро- 
вольческой армии и Вооруженньїх 
Сил Юга России: Материальї к исто- 
рии Белого движения. М.. 1997; Пла¬ 
виш В.В. Белая гвардия. СПб., 1999. 

В.А. Гриневич. 

КОНОНОВИЧ Сава (кін. 16 ст. 

— п. у жовт. 1637) — гетьман 
Війська Запорозького в черв,— 
жовт. 1637. Походив з сіверського 
боярства (з м. Любеч; нині с-ще 
міськ. типу Ріпкинського р-ну 
Черніг. обл.), за ін. даними, при¬ 
був в Україну з Моск. д-ви (див. 
Росія). Брав участь у військ, по¬ 
ходах запорожців 1620—30 рр. У 
1-й пол. 1630-х рр. був Переяслав, 
полковником (див. Реєстрові ко¬ 
заки), мав у Переяславі (нині 
м. Переяслав-Хмельницький) ма¬ 
єтності, зокрема кам’яні будин¬ 
ки. На козац. раді на р. Росава 
(прит. Росі, бас. Дніпра) в січ. 
1637 (на початку Павлюка пов¬ 
стання 1637) частина козацької 
старшини, невдоволена пасивні¬ 
стю гетьмана В.Томиленка, ски¬ 
нула останнього з уряду і обрала 


гетьманом К., пізніше його було 
затверджено на цій посаді пред¬ 
ставниками уряду Речі Посполи¬ 
тої (гетьманом великим коронним 
С.Конецпольським та черніг. під¬ 
коморієм К.Кисілем). Після об¬ 
рання гетьманом К. забрав у с. 
Трахтемирів (нині село Канів¬ 
ського р-ну Черкас, обл.) клейно- 
ди козацькі, почав придушувати 
повстання на Переяславщині. У 
відповідь П.Бут (Павлюк) захо¬ 
пив Переяслав, арештував К., ге¬ 
нерального писаря Онушкевича та 
кількох інших старшин. Дещо 
пізніше усіх їх було розстріляно в 
с. Боровиця (нині село Чиги¬ 
ринського р-ну Черкас, обл.). 

Деякі дослідники припуска¬ 
ють, що родичем К. був любець- 
кий сотник (1650—60-х рр.) Са¬ 
ва Кононович Унучко-Посудев- 
ський. 

Літ.: Грушевський М.С. Історія Ук- 
раїни-Руси, т. 8. К., 1995; Кондрать- 
єв І., Кривошея В. Нариси історії Чер¬ 
нігівщини періоду козацтва: Любеч. 
К... 1999; ІЦербак В.О. Українське ко¬ 
зацтво: формування соціального ста¬ 
ну. Друга половина XV — середина 
XVII ст. К„ 2000. 

Ю.А. Мицик. 

КОНОНОВИЧ-ГОРБАЦЬКИЙ 

(Горбацький) Осип (чернече 
ім’я — Йосиф; р. н. невід. — п. у 
лют. 1653) — єпископ Білорус., 
вчений, культ, діяч, філософ, 
ректор. Походив з міщан. Освіту 
здобув за кордоном. 1635 був за¬ 
прошений зі Львова до Київ, ко¬ 
легіуму (див. Києво-Могилянська 
академія) для викладання рито¬ 
рики й філософії, 1642—46 — 
ректор, 1646—50— ігумен Київ¬ 
ського Свято-Михайлівського Зо¬ 
лотоверхого монастиря. Висвяче¬ 
ний на єпископа Мстиславсько- 
го, Оршанського і Могильов¬ 
ського (Білорус.), затверджений 
привілеєм короля Яна II Казими- 
ра Ваза 2 трав. 1650. Разом із 
митрополитом Петром (Могилою) 
та ін. підготував до друку «Треб¬ 
ник» (див. «Требник» Петра Мо¬ 
гили 1646), брав участь у створен¬ 
ні «Православного сповідання ві¬ 
ри», схваленого на Київському 
православному церковному соборі 
1640, прийнятого на правосл. со¬ 
борі церков правосл. Сходу в 
Яссах (1642; нині місто в Румунії) 
і затвердженого чотирма правосл. 
патріархами (1643). Автор першо¬ 
го відомого курсу риторики в Ук¬ 
раїні «Огаїог МоЬіІеаз» (1635), 
низки праць філос. та богослов- 


_ 33 

КОНОНОВИЧ 



Герб гетьмана Сави 
Кононовича (герб 
«Радван» з відміною). 



34 _ 

КОНОТОП 





Замок і ключ від 
фортеці Конотоп. 


Конотоп. Залізничний 
вокзал. Листівка 
початку 20 ст. 


ського змісту, насамперед лати- 
номовного підручника з логіки 
«ЗиЬвісІіит Ьо§ісае» (1639—40). 
Філос. праці, а також вчення про 
мову К.-Г. мали вплив на його 
послідовників — Йоасафа (Кро- 
ковського), Стефана (Яворського), 
Феофана (Прокоповича), Георгія 
(Кониського), на поширення осві¬ 
ти, наукових знань, мовної доско¬ 
налості, поетичної майстерності. 

П. у м. Могильов (нині місто 
в Білорусі). Похований у Моги¬ 
льовському Спасо-Преображен- 
ському соборі. 

Літ.: Петров Н.И. Киевская акаде- 
мия во второй половине XVII века. 
К., 1895; Конончук С.В., Хижняк 3.1. 
Кононович-Горбацький. В кн.: Киє- 
во-Могилянська академія в іменах. 
XVII—XVIII ст. Енциклопедичне ви¬ 
дання. К., 2001. 

3.1. Хижняк. 



КОНОТОП - місто обласного 
підпорядкування Сумської облас¬ 
ті , райцентр. Розташов. на р. Єзуч 
(прит. Сейму, бас. Дніпра). Заліз¬ 
ничний вузол. Нас. 91 тис. осіб 
(2006). 

Перша письмова згадка про 
тутешнє поселення належить до 
1638. Тут наприкінці 1630-х рр. 
на місці проживання переселен¬ 
ців із Правобережної України 
польс. уряд спорудив фортецю, 
яка стала опорним пунктом на 
прикордонні з Рос. д-вою. 

Від 1648 — сотенне містечко 
Ніжинського полку. Під час укр.- 
рос. війни 1658—59 витримав 1,5- 
місячну облогу рос. армії під ко¬ 
мандуванням кн. О.Трубецького; 
1659 під містечком між козацько- 
татар. військом під проводом 
гетьмана 1 .Виговського і хана Му- 
хаммед-Гірея IV та рос. армією 
кн. О.Трубецького відбулася Ко¬ 
нотопська битва 1659. 

27 (17) черв. 1672 у Козацькій 
Діброві поблизу містечка прохо¬ 
дила ген. козац. рада, на ній було 
обрано гетьманом ген. суддю 
1 .Самойловича та підписано Коно¬ 
топські статті 1672. 

У 1780-х рр. поблизу міста 
діяв повстанський загін, очолю¬ 
ваний С. Гаркушею. 

1782—96 — повітове місто 
Новгород- Сіверського намісниц¬ 
тва, 1796—1802 — Малоросійської 


губернії, від 1802 — Чернігівської 
губернії. 

Після прокладення 1869 Кур¬ 
сько-Київ. залізниці перетворю¬ 
ється на значну вузлову станцію. 
Наприкінці 19 ст. в К. побудова¬ 
но чавуноливарний, ресорний та 
цегляні з-ди, а на поч. 20 ст. в мі¬ 
сті налічувалось 35 пром. підпр-в. 

Райцентр від 1923, 1923— 
30 — центр Конотопської округи, 
1932—39 — у складі Чернігівської 
області, від 1939 — Сум. обл.; 
відтоді К. — місто обласного під¬ 
порядкування. 

У роки Великої вітчизняної 
війни Радянського Союзу 1941— 
1945 від 7 верес. 1941 до 6 верес. 
1943 окуповане гітлерівцями, в 
околицях міста діяв Конотопсь¬ 
кий партизан, загін (командир — 
Ф.Канавець), що входив до пар¬ 
тизан. з’єднання під командуван¬ 
ням С .Ковпака. 

Літ.: Лазаревский А. Историко-ста- 
тистические сведения о населенньїх 
местностях Конотопского уезда. К., 
1890; ІМіС УРСР. Сумська область. 
К., 1973; Маленко Е.Е. и др. Конотоп: 
Путеводитель. X., 1982; Сумщина від 
давнини до сьогодення: Науковий до¬ 
відник. Суми, 2000. 

О.Г. Бажан. 

КОНОТОПСЬКА БЙТВА 1659 - 

один із центр, епізодів укр.-рос. 
війни 1658—59. Битві передува¬ 
ла успішна оборона протягом 




























трав.—лип. 1659 укр. військами 
(4—5 тис.) під командою нака¬ 
зного гетьмана Лівобережної Ук¬ 
раїни ніжин. полк. Г .Гуляницького 
м. Конотоп , обложеного 100-тис. 
рос. військом на чолі з князями 
О.Трубецьким, С.Пожарським, 
Т.Ромодановським та загонами 
укр. опозиції наказного гетьмана 
І .Безпалого. Вимушена затримка 
рос. військ під Конотопом дала 
змогу гетьманові 1 .Виговському 
мобілізувати укр. військо в Пра¬ 
вобережній Україні , сформувати 
наймані загони іноземців (разом 
бл. 60 тис.) та залучити на до¬ 
помогу крим. хана Мухаммед- 
Гірея IV на чолі 40-тис. війська. 
4 лип. 1659 І.Виговський розбив 
передовий загін рос. армії під 
с. Шаповалівка (нині село Конотоп¬ 
ського р-ну Сум. обл.). Підій¬ 
шовши до Конотопа, він за домо¬ 
вленістю з ханом Мухаммед-Гі- 
реєм IV залишив у засідці біля 
с. Соснівка (нині село Конотоп¬ 
ського р-ну) татар, військо та ча- 


_ 35 

КОНОТОПСЬКА 


Гетьман 
Іван Виговський 
під Конотопом. 
Картина роботи 
художника 
І. Бельського. 




стину укр. війська і 8 лип. вдарив 
по рос. армії, потім після нетри¬ 
валого бою почав відводити ко- 
зац. підрозділи на вихідні пози- 


Бій під Конотопом. 
Картина роботи 
художниці Н. Сомко. 

1916. 












36 _ 

КОНОТОПСЬКА 



Печатки Конрада І 
Мазовецького. 


ції, імітуючи втечу. Рос. воєвода 
кн. С.Пожарський кинувся пере¬ 
слідувати відступаючих і потра¬ 
пив у заздалегідь підготовлену 
пастку. За наказом І.Виговського 
в цей час було зруйновано міст і 
загачено р. Кукілка (прит. Сейму, 
бас. Дніпра), що унеможливило 
організований відступ рос. війсь¬ 
ка. Згідно з найчастіше вживани¬ 
ми в літературі підрахунками іс¬ 
ториків, у бою загинуло бл. ЗО 
тис. рос. війська, а 15 тис. вояків 
(у т. ч. півсотні воєвод) потрапи¬ 
ли в полон. Втрати козац. військ 
І.Виговського та найманців ст¬ 
ановили 4 тис., втрати військ 
крим. хана Мухаммед-Гірея IV — 
6 тис. Однак, за підрахунками де¬ 
яких із сучасних рос. дослідни¬ 
ків, втрати рос. армії вбитими і 
полоненими склали лише 3 тис. 
вершників. 9 лип. 1659 об’єднана 
українсько-татар. армія розпоча¬ 
ла наступ на позиції кн. О.Тру- 
бецького під Конотопом, змусив¬ 
ши рос. війська відступити з укр. 
тер. до Путивля. Результати би¬ 
тви стривожили Москву і мали 
широкий резонанс у Європі. 

Літ.: Новосельский А.А. Борьба 
Московского государства с татарами 
во второй половине XVII века. В кн.: 
Новосельский А.А. Исследования по 
истории зпохи феодализма (Научное 
наследие). М., 1994; Горобець В.М. Би¬ 
тва під Конотопом року 1659. «Розбу¬ 
дова держави», 1996, № 7; Конотопсь¬ 
ка битва 1659 року: Збірник наукових 
статей. К., 1996; Бульвіиський А. Коно¬ 
топська битва 1659 р. «УІЖ», 1998, 
№ 3; Його ж. Українсько-російська 
війна 1658— 1659 рр. Автореф. дис. ... 
канд. істор. н. К., 1999; КгоІІ Р. Віїуа 
росі Копоіорет (8 Іірса 1659). «Маїе- 
гіаіу (Зо 1іІ8їогіі «юізкотксі», 2004, сг. 
2; Мицик Ю. Гетьман Іван Вигов- 
ський. К., 2004; Малов А.В. Москов- 
ские вьіборньїе полки солдатского 
строя в начальний период своей исто¬ 
рии 1656-1671 гг. М„ 2006. 

В.М. Горобець. 


КОНОТОПСЬКА ОКРУГА - 

адм.-тер. одиниця у складі УСРР 
(див. Округа). Утворена 1923 в 
складі Чернігівської губернії. Ок¬ 
ружний центр — м. Конотоп. На 
час утворення налічувала 11 р- 
нів. За даними на 1 жовт. 1925, 
складалася з 15 р-нів та 199 сіль¬ 
рад, нас. 588 тис. осіб. Нац. склад 
нас. за переписом 1926: україн¬ 
ців — 94,5 %, росіян — 2,0 %, 
євреїв — 2,1 %. Упродовж 1924— 
ЗО межі і склад округи не раз змі¬ 
нювалися. Розформована 2 верес. 
1930. 


Літ.: Матеріали до опису округ 
УСРР. Статистичні характеристики. 
Конотопська округа. X., 1926. 

Я. В. Верменич. 

КОНОТОПСЬКІ СТАТТІ 1672 - 

укр.-рос. договір, укладений 27 
(17) черв. 1672 на ген. раді (див. 
Козацька рада) в Козацькій Ді¬ 
брові поблизу Конотопа. Регулю¬ 
вав взаємини Гетьманщини з рос. 
царем Олексієм Михайловичем. 

Виробленню К.с. передувало 
обрання гетьманом Лівобережної 
України І.Самойловича (проголо¬ 
шеного перед тим козац. регімен- 
тарем на старшинській раді в Ба- 
турині), а також підтвердження 
правомочності положень попе¬ 
реднього укр.-рос. договору — т. 
зв. Глухівських статей 1669. 

З формального боку К.с. 
складалися з двох частин: поло¬ 
жень, запропонованих від імені 
царя його повноважним пред¬ 
ставником кн. Г .Ромодановським 
та схвалених учасниками ради; і 
положень, що були ініційовані 
козацькою старшиною та затвер¬ 
джені рос. монархом (пропозиції 
з цього приводу було передано 
наприкінці берез. та на поч. трав. 
1672). За змістом К.с. становили 
лише додаток до договору 1669, 
покликаний або роз’яснити його 
суть, або доповнити його. Прин¬ 
ципово нові положення вводили¬ 
ся лише для регулювання питань, 
що постали на порядку денному 
укр.-рос. відносин уже після 
1669. Зокрема, за пропозицією 
козац. старшини обмежувалася 
на її користь влада гетьмана у 
сфері внутр. та зовн. політики, а 
за ініціативою царя — ставилися 
перепони на шляху до територі¬ 
ального розширення Гетьманщи¬ 
ни за рахунок південнобілорус. 
земель, а також скасовувалося 
положення про обов’язкову 
участь укр. делегації в рос.-польс. 
переговорах, де мова йтиме про 
укр. справи. 

Загалом К.с. обмежували 
гетьман, владу на користь стар¬ 
шинської олігархії, а також зву¬ 
жували автономію Гетьманщини. 
Свою правову силу договір фор¬ 
мально зберігав до 1687, але пі¬ 
сля істотного зміцнення влади 
І.Самойловича з 2-ї пол. 1670-х 
рр. чимало його положень стали 
неактуальними. 

Дж.: Собрание государственньїх 
грамот и договоров, ч. 4. СПб., 1826; 
Полное собрание законов Российской 


империи. Издание 2-е, т. 1. М., 1830; 
Акта, относящиеся к истории Южной 
и Западной России, т. 9. СПб.. 1886. 

Літ.: Яковлів А. Українсько-мо¬ 
сковські договори в XVII—XVIII ві¬ 
ках. Варшава, 1934; Горобець В.М. Від 
союзу до інкорпорації: українсько-ро¬ 
сійські відносини другої половини 
XVII — першої чверті XVIII ст. К., 
1995; Його ж. «Волимо царя східного». 
Український Гетьманат та російська 
династія до і після Переяслава. К., 
2007. 

В.М. Горобець. 

КОНРАД І Мазовецький (1187 
або 1188 - 31.08.1247)- князь 
мазовецький, куявський, сє- 
радський і ленчицький (від 1202), 
краківський (1229, 1241—43). 

Молодший син краківського кн. 
Казимира II Справедливого. Від 
1220-х рр. намагався підтримува¬ 
ти дружні стосунки з галицькими 
і волин. князями. Вони Грунту¬ 
валися значною мірою на дина¬ 
стичних шлюбах, що було зви¬ 
чайною дипломатичною практи¬ 
кою в середньовіччі. К. І одружи¬ 
вся з Агафією, донькою Свято¬ 
слава Ігоровича, який 1206—08, 
1210—11 княжив у Володимирі 
(нині м. Володимир-Волинський). 
Сини К. І взяли в дружини кня¬ 
зівен із роду Романовичів. Не зна¬ 
ходить підтвердження в джерелах 
версія, ніби середній син К. І Зе- 
мовит був одружений з якоюсь із 
доньок Данила Галицького. К. І 
суперничав зі своїм небожем, 
краківським кн. Болеславом V 
Соромливим. У серед. 1230-х рр. 
він ворогував з Данилом Галиць¬ 
ким і став на бік його ворога чер- 
ніг. кн. Михаїла Всеволодича, але 



Конрад І Мазовецький. Потреш 
роботи художника Я. Матейка. 
1890-1892. 



Конрад І Мазовецький з дружиною 
Агафією і синами. Мініатюра 
середини 13 ст. 

вже 1238 відновив приязні сто¬ 
сунки з Романовичами. Коли 
1241 Данило подався на зх., ря¬ 
туючись від полчищ Батия, К. 1 
надав йому у володіння м. Виш- 
город у Мазовії (істор. область у 
Польщі в середній течії р. Вісла 
та нижній течії її приток Нарев і 
Зх. Буг), де галицький князь пе¬ 
ресидів татар, грозу (див. Монго- 
ло-татарська навала). 1243 К. І із 
синами був розбитий Болеславом 
V Соромливим у битві під Сухо¬ 
долом. Але того самого року спу¬ 
стошив Краківську землю і спо¬ 
нукав Романовичів до наїзду на 
Люблін (Польща). 1244 К. І зно¬ 
ву напав у союзі з Романовичами 
на Люблінську, а також на Сеце- 
хівську землі. 

Літ.: ІУІодаткі В. Коїа Копгасіа 
Маготоескіе@о V/ МошпкасЬ рокко-гаа- 
кісії. Ьжте, 1936; Котляр М. Галиць¬ 
ко-Волинська Русь. К., 1998. 

М.Ф. Котляр. 

КОНРАД (Сопгасі) Джозеф (справ¬ 
жні ім’я та прізв. — Юзеф-Тео- 
дор-Конрад Коженьовський; 
03.12.1857-03.08.1924)- класик 
англ. літ. (мариніст, літ. критик), 
моряк. Племінник Ю.Коженьов- 
ського. Н. в с. Терехове (нині се¬ 
ло Бердичівського р-ну Жито¬ 
мир. обл.) в сім'ї польс. шляхти¬ 
ча, письменника й революц. дія¬ 
ча А .Коженьовського, засланого 
царським урядом 1861 до Пермі, 
а 1863 — до Вологди (нині обид¬ 
ва міста в РФ). Хрещеним бать¬ 
ком К. був Ю.-1. Крашевський, ві¬ 
домий польс. романіст. К. рано 
осиротів; батьків йому замінив 
дядько по матері, багатий земле¬ 
власник Тадеуш Бобровський, 
якого він дуже любив і цінував. 
К. жив на Житомирщині, у Чер¬ 
нігові, Львові , бував у Києві та 


Одесі, де вперше побачив море — 
свою неминущу любов. Навч. в 
Краківській (1868—69) та Львів. 
(1872—74) г-зіях. Мріючи про да¬ 
лекі мандри й не бажаючи слу¬ 
жити в рос. армії, отримав згоду 
дядька на виїзд до Франції і 1874 
у Марселі став юнгою торг, фло¬ 
ту. Після трьох подорожей до 
Вест-Індії (група о-вів в Атла¬ 
нтичному океані між Пн. і Пд. 
Америкою) у квіт. 1878 перейшов 
служити матросом в англ. торг, 
флот, де дослужився до капітана 
(1886) і тоді ж отримав брит. під¬ 
данство. Вже капітаном К. відбу¬ 
вав рейси до Австралії, Індії, Сі¬ 
аму (колиш. назва Таїланду), 
Малайського архіпелагу та ба¬ 
гатьох ін. земель в усіх частинах 
світу, під його командуванням 
побувало 19 кораблів. Після нев¬ 
далої тяжкої подорожі до Конго 
захворів на малярію. Однак, 
перш ніж відмовитися через хво¬ 
робу від кар’єри мореплавця, К. 
здійснив ще останню подорож — 
до Австралії. 1894 К. назавжди 
розпрощався з морем. Одружив¬ 
шись із Джессі Джордж, оселився 
в графстві Кент і зайнявся твор¬ 
чою працею під псевд. Джозеф 
Конрад. Як письменник К. фор¬ 
мувався під впливом польс., рос., 
укр., франц., англ. та багатьох 
ін. к-р. Сх. та афр. враження да¬ 
ли йому матеріал для перших 
романів — «Примха Олмейєра» 
(1895), «Вигнанець з островів» 
(1896), «Негр з ‘‘Нарциса”» 
(1897), «Розповіді про неспокій» 
(1898). Стоячи на позиціях нео¬ 
романтизму, К. оспівував мужніх 
тубільців з «нецивілізованих» 
екзотичних країн, чол. гідність і 
честь, незрадливу дружбу, засу¬ 
джував грабіжницькі війни («Пе¬ 
ремога», 1915; «Визволення», 
1920), колоніалізм та расизм, зо¬ 
крема тиранію рос. самодержав¬ 
ства (повість «Таємний агент», 
1907; роман «Очима Заходу», 
1911), своєрідно поєднуючи реа¬ 
лізм з морською романтикою і 
морально-етичними та соціаль¬ 
ними пошуками героїв. Відвідую¬ 
чи дядька (у с. Казимирівка Ки¬ 
їв. губ.), 1890 і 1893 К. жив в Ук¬ 
раїні, природу, життя і побут якої 
відобразив у багатьох творах: 
«Емі Фостер» (1903), «Дві сестри» 
(1896, незакінчений, опубл. 
1928), «Князь Роман» (1925), кн. 
«Зі спогадів» (1912); напівавто- 
біографічний роман «Тіньова ме¬ 
жа». Залишившись у душі польс. 


патріотом, К. відмовився прий¬ 
няти титул брит. лорда. 

К. — автор 7-ми збірок новел 
і 12-ти романів, кращим з яких є 
«Лорд Джім» (1900); три з них на¬ 
писані в співавт. з Ф.Фордом 
(«Спадкоємці», 1901; «Почуття», 
1903; «Природа злочину», 1924). 
Перу К. належить також низка 
статей про творчість визначних 
письменників — А.Доде, Ті де 
Мопассана, А.Франса, І.Тургенє- 
ва, свого друга Дж.Голсуорсі. 

П. у м. Бішопсборн (графство 
Кент, Велика Британія). 

Недописаними залишилися 
твори «Золота стріла», «Поряту¬ 
нок», «Чекання» (про Наполеона І 
Бонапарта на о-ві Ельба) та 
«Князь римський» (про революц. 
руху Польщі 1831—63). Створена 
К. нова розповідна техніка впли¬ 
нула на творчу манеру Е.Хемін- 
гуея, У.Фолкнера, Максима Горь- 
кого та ін.; його твори перекладе¬ 
ні майже всіма мовами світу (укр. 
його перекладали С. Вільховий, 
Л.Гончар, М.Калинович, Г.Ка- 
сьяненко, М.Лисиченко та ін.). 
Творчість К. досліджували М.Ка¬ 
линович, Г.Костенко, Г.Майфет, 
А.Ніковський, С.Родзевич, В.Ци- 
бульська та ін. Твори письменни¬ 
ка, який вірив у можливість мо¬ 
рального вдосконалення людсь¬ 
кої природи, залишаються акту¬ 
альними і в наш час. У 70-ті рр. 
20 ст. у Великій Британії засно¬ 
вано міжнар. «Конрадівське това¬ 
риство»; у США видається ж. 
«Конрадіана». 1994 амер. режисер 
Ф.Коппола створив за повістю К. 
«Серце пітьми» кіноф-м «Апока¬ 
ліпсис нашого часу»; 2005 в Чехії 
знято кінофільм за повістю К. 
«Перемога», гол. роль у якому — 
українки — зіграла киянка Іванна 
Іллєнко. За романом К. «Лорд 
Джім» польс. композитор Р.Твар- 
довський створив оперу (поста¬ 
влена 1976). 1987 на батьківщині 
письменника в с. Терехове в 
складі місц. краєзнавчого музею 
відкрито експозицію, присвячену 
Дж. Конраду. У ній представлено 
прижиттєві видання творів К. 
англ. та ін. мовами, книги Ю.- 
І.Крашевського, листи його си¬ 
на — Богдана Конрада — до жи¬ 
телів с. Терехове, бюст роботи 
А.Матвієнка та ін. матеріали. 

У 70-х рр. 20 ст. в англ. періо¬ 
диці опублікована серія фоторе¬ 
портажів «Тут народився Джозеф 
Конрад» кореспондента газ. «Зе¬ 
мля Бердичівська» В.Коржука. 


_ 37 

КОНРАД 





Дж. Конрад. 



38 _ 

КОНСЕРВАТИЗМ 




Відтиск печатки 
митрополита 
Київського 
Константина І. 
Прорис. 


2007 з нагоди 150-річчя від 
дня народження К. Польща за¬ 
снувала для укр. письменників 
премію ім. Конрада, першим її 
отримав Т.Прохасько. 

Тв.: Укр. переклад: Аванпост про¬ 
гресу. К., 1926; Кінець неволі. К., 
1928; Олмейрова примха. X., 1929; 
Твори, т. 1—2. X., 1929; Тайфун. X.— 
К., 1930; Вибране. К., 1959; Фрейя з 
Семи Островів. К., 1960; Аванпост 
прогресу. В кн.: Книга пригод. К., 
1983; Лорд Джім. К., 1985; Рос. 
перекл.: В зеркале морей. Одесса, 
1979. 

Літ.: Майфет Г. Критик цивіліза¬ 
ції. «Життя й революція», 1928, № 8; 
Кагарлицкий Ю. О Джордже Конраде. 
«Иностранная литература», 1957, 
№ 12; Конур Г. Нова зустріч з Джор- 
джем Конрадом. «Всесвіт», 1960, № 4; 
Урнов Д. Вахта Джозефа Конрада. 
«Вокруг света», 1972, № 2; Вознесене- 
кая И.А. Джозеф Конрад и натурали- 
стический роман в Англии. «Вопросьі 
филологии», 1974, вьіп. 4; Цибульсь- 
ка В. Степи, як море, і море, як степи. 
Джозеф Конрад на Україні. «Прапор», 
1974, № 8; Урнов Д.М. Джозеф Кон¬ 
рад. М., 1977; Костриця М. Співець 
морської романтики. «Радянська 
Житомирщина», 1978, 23 лип.; На 
батьківщині Джозефа Конрада. Жито¬ 
мир, 1990; Соколянський М., Цибульсь- 
ка В. Українські ремінісценції Джо¬ 
зефа Конрада. «Всесвіт», 1996, № 8/9; 
Костриця М.Ю., Костриця Н.С. Кла¬ 
сик англійської літератури — наш зе¬ 
мляк. В кн.: Бердичівська земля в ко¬ 
нтексті історії України. Житомир, 
1999; Кузнєцова Л.А. Українська кон- 
радіана. В кн.: Прикладна лінгвістика 
у XX ст. Львів, 2003; Тимоиіенко І. В. 
Українські літературознавці про твор¬ 
чість Джорджа Конрада. В кн.: Духов¬ 
ні витоки Житомирщини. Житомир, 
2003; Опанасюк О. Джозеф Конрад. 
Земляк із когорти великих. В кн.: 
Волинь моя, вип. 4. Луцьк, 2004; 
Музей Джозефа Конрада. «Музеї Ук¬ 
раїни», 2005, № 3; Колесник В. Джозеф 
Конрад. В кн.: Земля моя запашна, 
барвінкова. Вінниця, 2006; Романюк 
А.І. Хроніка одного життя: спомини і 
роздуми. Львів, 2006; Джозеф Конрад. 
Країни Світу: ЬПр://§уії.икгіпГогт.сот/ 
котж1.$їіІт1. 

В.Г. Абліцов, Г.П. Герасимова. 

КОНСЕРВАТЙЗМ: політична 

доктрина і реальна політика. Як 

визнана складова парт, змагань 
К. існує від поч. 18 ст. У більш 
ранній період потреби в консер¬ 
вативних доктринах не було, ос¬ 
кільки тоді ще не діяли партії, 
що сповідують концепції сусп. 
поступу, які Грунтуються на іде¬ 
ях лібералізму й раціоналізму. 
Власне термін «консервативний» 
у політ, лексиконі вперше з’явив¬ 
ся, очевидно, у Франції, там у 
1820-х рр. він використовувався 


поміркованими прибічниками 
реставрації Бурбонів. Однак ши¬ 
роковживаним він став лише пі¬ 
сля того, як його підхопила пар¬ 
тія торі в Британії. К. був і є до¬ 
волі мінливим. Він змінювався і 
змінюється відповідно до того, до 
якої політики консерватори ста¬ 
ють в опозицію. Водночас для 
політ, диспутів консерваторів 
завжди мали і мають принципове 
значення три наступні гасла. 
Перше і, можливо, найважливіше 
— це неприйняття соціальних уто¬ 
пій, що так чи інакше пов’язані з 
тезою про можливість зміни 
людської природи. Друге, яке до¬ 
повнює перше, — це повага до 
влади. Консерватори заперечу¬ 
ють, що освіченість, солідарність 
і демократія можуть настільки 
гармонізувати стосунки між 
людьми, що застосування сили в 
сусп. справах стане непотрібним. 
Третє — це захист традиційних 
звичаїв та інституцій, зокрема 
сім’ї, патріотичних обов’язків, 
реліг. та моральних норм. 

Хоча логіка цих гасел і не су¬ 
перечить логіці вільного ринку, 
проте консерватори досить три¬ 
валий час були противниками 
екон. лібералізації та мінімізації 
обмежень торгівлі. Так, у 1-й 
пол. 19 ст. партії та групи, що на¬ 
зивалися консервативними, всі¬ 
ляко протидіяли перспективам 
вільного ринку. Певне напружен¬ 
ня між прихильниками і против¬ 
никами ринку притаманне ко¬ 
нсервативній політиці й досі. Од¬ 
нак між консервативними та кла¬ 
сичними ліберальними погляда¬ 
ми існують глибока спорідне¬ 
ність й істор. зв’язки. У серед. 18 
ст. шотландський філософ Д.Юм 
(він вважається одним із осново¬ 
положників філософії К.) хоча й 
насміхався над теорією лібералів 
про соціальні контракти, оскіль¬ 
ки вона ігнорувала фундамен¬ 
тальну роль сусп. звичаїв і нера¬ 
ціональних знань, проте сам був 
вихователем А.Сміта, чия праця 
«Багатство націй» ЦЛУеаІІй оГ №- 
1іоп8») стала біблією класичної 
ліберальної економіки. Цю книгу 
всіляко вихваляв Е.Бурке, який 
вважається одним з найвизначні¬ 
ших теоретиків К., а сам А.Сміт 
визнавав, що Е.Бурке є єдиною в 
Англії людиною, яка в питаннях 
економіки мислить так само, як і 
він. У серед. 19 ст. брит. консер¬ 
ватори відмовилися від своїх по¬ 
передніх заяв і підтримали вільну 


торгівлю, а в Канаді та в деяких 
землях Німеччини нові партії по¬ 
чали називати себе «ліберально- 
консервативними», підкреслюю¬ 
чи цим злиття суспільної консер¬ 
вативної та економічної лібераль¬ 
ної доктрин. Від кін. 1970-х рр. 
«консервативні партії» в країнах 
зх. демократії наголошують на 
послабленні держ. контролю та 
обмеженні урядових витрат (цю 
програму часто називають «нео¬ 
ліберальною»). 

Існує кілька міркувань, які 
пояснюють об’єднання консерва¬ 
торів і лібералів. По-перше, ко¬ 
нсервативні погляди — як засіб 
посилення персональної відпові¬ 
дальності та самодисципліни — 
були залучені до ринкової конку¬ 
ренції. По-друге, стало очевид¬ 
ним, що заклики до перерозподі¬ 
лу багатства послаблюють держа¬ 
ву й економіку. По-третє, політи¬ 
ки переконалися, що потурання 
заінтересованим групам відвертає 
увагу уряду від істотних першо¬ 
чергових питань і підриває його 
моральний авторитет. Нарешті, у 
більшості теор. викладок лібера¬ 
лів їхнє попереднє ставлення до 
ринкових процесів, обставин і 
пріоритетів великої кількості ін¬ 
дивідуумів було доповнене харак¬ 
терним для консерваторів розу¬ 
мінням традицій як форм нагро¬ 
мадження і передавання знань 
від одного покоління до іншого. 
При цьому і ліберали, і консерва¬ 
тори враховують той факт, що іс¬ 
нують природні обмеження, які 
не залежать ні від чиєї волі. 

Наприкінці 20 ст. у Зх. Європі 
та Пн. Америці консервативні 
партії не користувалися підтрим¬ 
кою виборців, однак консерватив¬ 
на політика в той час процвітала: 
саме тоді партії лівого спрямуван¬ 
ня досягали успіху завдяки прий¬ 
няттю екон. доктрин консервато¬ 
рів. У сучасному світі час від часу 
виникають усе нові й нові пра¬ 
гнення до перебудови сусп. жи¬ 
ття. І доки так буде, доти і для ко¬ 
нсервативних партій, які протиді¬ 
ють цим поривам і захищають 
здоровий глузд і тверду мораль¬ 
ність, знайдеться місце в політиці. 

За: Дж. -А.Рабкін Дегету А. КаЬкіп) 
Сотегоаіізт. (Тке Ох/огд Сотрапіоп іо 
Роїійсз о/ іке ]¥огісі. Ох/огсі, 2001.) 

Пер. з англ. О. В. Юркової. 

КОНСИСТОРІЯ, Київська духов¬ 
на консисторія. Термін «конси¬ 
сторія» (від лат. СОП8І8ІОГІШП — 



місце зборів), як правило, вжива¬ 
ють для означення церк. або уря¬ 
дової структури, що займається 
питаннями церк. адміністрації. 
К. існують у правосл., катол., 
вірм. та лютерансько-євангеліч¬ 
ній церквах. 

У Київ, митрополії К. було 
створено наприкінці 17 ст. (не 
пізніше 1700). 1733 на базі Пере¬ 
яслав. вікаріату Київ, митрополії 
була створена (на підставі указу 
Синоду від 31 серп, цього ж року) 
самостійна Переяславсько-Бо¬ 
риспільська єпархія з чотирьох 
протопопій (пізніше їхня кіль¬ 
кість потроїлася) і водночас Пе- 
реяславсько-Бориспільська К. 

1744 консисторії РПЦ (див. 
Московський патріархат) були 
реформовані й названі «духовни¬ 
ми консисторіями». 

1789 Київ, духовну консисто¬ 
рію перейменовано в Київ, ду¬ 
ховну декастерію, але 1832 їй по¬ 
вернули попередню назву. 

1841 було видано статут ду¬ 
ховної К. Згідно з ним К. очолю¬ 
вав секретар, якого призначав 
обер-прокурор Синоду і який йо¬ 
му підпорядковувався. Члени К. 
займалися діловодством єпархії, 
здійснювали суд над духовними 
особами в справах про шлюб, 
про богохульство тощо. До кола 
справ, якими відала К., в різні 
періоди належали питання церк. 
буд-ва й реставрації церк. маєт- 
ностей, торгівлі й ремесла в церк. 
володіннях, церк. освіти, видань 
газет і журналів тощо. 

1785 Синод своїм указом лік¬ 
відував Переяславсько-Борис- 
пільську єпархію, включивши її 
до складу Київ, єпархії. 

Київ, духовна К. існувала до 
берез. 1919. 

Архів Київ, духовної К. (по¬ 
над 200 тис. справ) і архів Пере¬ 
яславсько-Бориспільської духов¬ 
ної К. (бл. 2 тис. справ) склада¬ 
ють нині окремі фонди (№ 127 і 
№ 990) ЦДІА України в Києві. 

Літ.: Центральний государствен- 
ньій исторический архив УССР в Ки¬ 
єве: Путеводитель. К., 1958; Рзлігія і 
Царква на Беларусі. Мінск, 2001; Ко- 
ротенко В. Генеалогічні матеріали у 
фонді Полтавської духовної консисто¬ 
рії. «Полтавські єпархіальні відомості» 
(Полтава), 2002, № 8; Мицик Ю. З 
документів Переяславсько-Борис- 
пільської духовної консисторії 1725— 
1783 рр. Там само. 

Ю.А. Мицик. 

КОНСТАНТЙН І (р. н. невід. - 
п. 05.06.1159) — митрополит Ки¬ 


ївський (1155—59), грек за похо¬ 
дженням. Канонізований РПЦ, 
день пам’яті 5 черв, (за ст. ст.). У 
писемних джерелах уперше зга¬ 
дується 26 січ. 1156, коли він, уже 
будучи офіційно київ, митропо¬ 
литом (відповідне його призна¬ 
чення в Константинополі відбу¬ 
лося восени 1155), виступив на 
патріаршому синоді в Констан¬ 
тинополі з промовою, присвяче¬ 
ною жертвоприношенню непо¬ 
дільної Трійці під час Євхаристії. 
К. І був призначений київ, ми¬ 
трополитом на прохання кн. 
Юрія Долгорукого після того, як 
останній у берез. 1155 захопив 
Київ і посів великокняжий київ, 
стіл. Призначення К. І відбулося 
на тлі реліг. конфлікту на Русі, 
що виник ще 1147 і був спричи¬ 
нений тим, що всупереч традиції, 
згідно з якою київ, митрополит 
призначався в Константинополі, 
собор єпископів у Києві (див. 
Київський церковний собор 1147), 
за підтримки попередника Юрія 
Долгорукого на київ, столі — ки¬ 
їв. кн. Ізяслава Мстиславича, ви¬ 
святив митрополитом Київським 
русина Климента Смолятича. 
Ревнителем традиції призначен¬ 
ня митрополита в Константино¬ 
полі виступив одразу ж після Ки¬ 
їв. церк. собору 1147 гол. політ, 
супротивник Ізяслава — на той 
час ростовський і суздальський 
кн. Юрій Долгорукий. 

Після наставлення К. І київ, 
митрополитом Церква на Русі, 
яка мала свого митрополита — 
Климента Смолятича, опинилася 
перед загрозою розколу. 

Одразу ж по прибутті на Русь 
К. І почав проводити політику 
посилення тут впливу грец. духо¬ 
венства, намагався прибрати з 
єпископських кафедр усіх ру¬ 
синів, навіть тих, які не підтри¬ 
мували Климента. Узимку 1156— 
57 він замінив на ростовській ка¬ 
федрі русина Нестора греком 
Леоном. Майже два роки К. І 
відкладав рукопокладення Новго¬ 
род. архієпископа Аркадія. Але 
йому так і не вдалося поширити 
свій вплив на всю територію Ру¬ 
сі. Його влада обмежувалася те¬ 
риторією політ, впливу його світ¬ 
ських покровителів. На решті те¬ 
риторії реліг. влада належала ми¬ 
трополиту Климу (Клименту). К. 
І так і не вдалося підпорядкувати 
собі Турівську та Володимирську 
(Волинську) єпархії, хоча він, 
намагаючись послабити останню 


(там переховувався Климент), 
навіть виділив з її складу ново- 
створену ним Галицьку єпархію і 
призначив на її кафедру єписко¬ 
па Козьму. 

Коли Київ захопив (22 груд. 
1158) син Ізяслава — волин. кн. 
Мстислав Ізяславич, К. І втік до 
Чернігова. Щоб подолати реліг. 
розкол, князі 1159 уклали ко¬ 
мпромісну угоду, згідно з якою 
було вирішено: а) ні К. І, ні Кли¬ 
мента Смолятича не вважати 
канонічними митрополитами; 
б) звернутися до Константино¬ 
поля за поставленням нового 
глави руської церкви. 

Невдовзі потому К. І помер, 
заповівши перед смертю, згідно з 
літописним переказом, викинути 
його застигле тіло на розшмату- 
вання псам. Три дні його остан¬ 
ки лежали просто неба за місь¬ 
кою стіною, а потім їх було похо¬ 
вано в черніг. Спасо-Преобра- 
женському соборі. 

Дж.: Раїгоіофа Огаеса. Рагїз, 1860. 
Т. 140, сої. 148—153; Без Ке^езіез сіен 
асіез сій Раггіагсаі сіє Сопйапііпоріе. 
Рагіз, 1947. Т. 1. Разе. III. N 1038; 
ПСРЛ, т. 1, стб. 347, 349; ПСРЛ, т. 2, 
стб. 483, 485, 488, 498, 503. 

Літ.: Соколов П. Русский архиерей 
из Византии и право его назначеная 
до начала XV в. К., 1913; ІЦапов Я.Н. 
Государство и церковь Древней Руси: 
X—XIII вв. М„ 1989; Толочко О.П. 
Смерть митрополита Константина 
(До розуміння давньоруської моделі 
святості). В кн.: Месііаеуаііа Іісгаіпіса: 
Ментальність та історія ідей, т. 2. К., 
1993. 

А.Г. Плахонін. 

КОНСТАНТЙН II (р. н. невід. — 
п. 1177)— митрополит Київ¬ 
ський (від 1167 до, імовірно, 
1170), грек за походженням. На 
Різдво 1168, яке припало на сере- 


_ 39 

КОНСТАНТЙН 


! ІУСЖРЧНЛ)®: 



Відтиск печатки 
митрополита 
Київського 
Константина II. 
Прорис. 


Будинок 
Київської духовної 
консисторії по вул. 
Володимирській, 24. 
Фото 2008. 





40 _ 

КОНСТАНТИН 



Ісус Христос 
увінчує імператора 
Константина VII. 
Слонова кістка, 
різьба. Константино¬ 
поль, бл. 945. 
Оригінал зберігається 
у Музеї 
образотворчого 
мистецтва 
ім. О. Пушкіна, 
Москва, РФ. 



Монета «номізма» 
візантійських 
імператорів Констан¬ 
тина VII і Романа II 
(945—959). Золото. 


ду, К. II піддав єпітимії (заборо¬ 
нив вести службу) ігумена Киє¬ 
во-Печерського монастиря (нині 
Києво-Печерська лавра) Полікар- 
па, який мав власне тлумачення з 
приводу правил дотримання по¬ 
сту в середу та п’ятницю на 
Господні свята (щоб відомстити 
йому, монастирське літописання 
проголосило погром Києва, вчи¬ 
нений 1169 коаліцією рус. князів 
на чолі з владимирським і суз¬ 
дальським кн. Андрієм Боголюбсь- 
ким, карою за митрополичу «не¬ 
правду»). Ще суворіше К. II по¬ 
карав ростово-суздальського єпи¬ 
скопа Феодора (Феодорця), який 
намагався заснувати в Пн.-Сх. 
Русі в м. Владимир на Клязьмі 
(нині м. Владимир, РФ) окрему 
від Києва митрополію: йому ві¬ 
друбали праву руку та осліпили. 

Вважається, що через безко¬ 
мпромісний характер К. II патрі¬ 
арх відкликав його з Русі. 

Літ.: Соколов П. Русский архиерей 
из Византии и право его назначения 
до начала XV в. К.. 1913; Щапов Я.Н. 
Государство и Церьковь в Древней 
Руси X—XIII вв. М„ 1989. 

А.Г. Плахонін. 

КОНСТАНТЙН VII Багрянород- 

ний (17 або 18.05.905-09.11.959) 
— візант. імператор, письменник. 
Син імп. Лева VI Мудрого (886— 
912). 15 трав. 908 був вінчаний як 
співправитель батька. 914 К. VII 
одружився з донькою команд, 
флоту Романа Лакапіна, який на¬ 
прикінці 915 примусив зятя зро¬ 
бити себе співправителем. Роман 
І відібрав у юного К. VII кер-во 
імперією. Лише 16 груд. 944 К. 
VII зумів усунути Романа й зісла¬ 
ти на Принцеві о-ви (Мармуро¬ 
ве м., нині Туреччина). 6 квіт. 
945 він зробив своїм співправите¬ 
лем сина Романа. Лише у віці 43 
років К. VII зумів стати справ¬ 
жнім імператором. Відстороне¬ 
ний від управління імперією, К. 
VII заповнював своє дозвілля 
писанням книжок, наукою, озна¬ 
йомленням із антич. літ. спадщи¬ 
ною і став одним із найосвічені- 
ших людей свого часу. Він пра¬ 
цював над укладанням різних ен¬ 
циклопедичних довідників («Про 
посольство», «Про феми», «Про 
доблесть і зло» та ін.), авторство 
низки яких приписане йому дав¬ 
ньою традицією. Гол. його твора¬ 
ми є «Про церемонії візантійсь¬ 
кого двору» і «Про управління 
імперією». Перший вважається 


гол. джерелом про посольство 
вел. кн. київ. Ольги до Констан¬ 
тинополя та її зустрічі з К. VII 
(імовірно — 946), другий (ств. 
948—52) висвітлює, крім ін., істо¬ 
рію Київської Русі 1-ї пол. 10 ст., 
її міжнар. відносини. У цій праці 
К. VII описує порядок збирання 
данини на Русі (полюддя), її збут у 
Візантії, буд-во й плавання рус. 
однодеревок («моноксилів») Дні¬ 
пром і Чорним м. У зб. настанов 
і порад із зовн. політики «Про 
управління імперією» намальова¬ 
на широка картина істор. геогра¬ 
фії Сх. й Центр. Європи, опису¬ 
ються слов’ян, племена й міста. 
К. VII приписується також «Жит¬ 
тєпис імператора Василія», що 
оповідає про його діда — імп. Ва¬ 
силія І, згадується в ньому й про 
обставини хрещення Русі за київ, 
кн. Аскольда. 

Тв.: Г)е сегетопііз аиіае Ьу/аіиіпае. 
Воппае, 1829; Г)е асітіпілгапсіо ітре- 
гіо. Висіареаі, 1949; Об управлений пм- 
перией: Текст, перевод, комментарий. 
М., 1989. 

М.Ф. Котляр. 

КОНСТАНТЙН IX Мономах (бл. 
1000 — 07.01.1055) — представ¬ 
ник знатного сенаторського роду 
Мономахів, імператор Візантії 
(12 черв. 1042 - 7 січ. 1055) у 
співправлінні з останніми пред¬ 
ставницями Македонської дин¬ 
астії Зоєю і Феодорою. Його пра¬ 
вління було часом громадян, 
воєн, активних набігів на Візан¬ 
тію печенігів і турків-сельджуків, 
від яких війська К. IX зазнавали 
поразок. 1043 відбувся воєн, кон¬ 
флікт з Київською Руссю, викли¬ 
каний, за офіц. даними, вбив- 


чтеттпгптпктггитшггантнгтт 



Константин IX Мономах, Зоя 
і Феодора. Мініатюра. Слова Іоан- 
на Златоуста. Константинополь. 
1042-1050. 



Константин IX Мономах. Деталь 
мозаїки з собору св. Софії 
у м. Константинополь (з 1453 — 
м. Стамбул). 



Імператриця Зоя, дружина 
Константина IX Мономаха. 

Деталь мозаїки з собору св. Софії 
у м. Константинополь (з 1453 — 
м. Стамбул). 

ством на ринку Константинополя 
знатного «руса». Частина істори¬ 
ків причиною конфлікту 1043 
вважає намагання К. IX розпу¬ 
стити корпус найманців із варягів 
та русів. Флот русів на чолі з син¬ 
ом. Ярослава Мудрого Володими¬ 
ром був розбитий, ч. дружини з 
воєводою Вишатою три роки пере¬ 
бувала в полоні. Але вже 1046—47 
між К. IX і Ярославом Мудрим ук¬ 
ладено союз, який закріплено 
шлюбом (у джерелах Візантії про 
цей шлюб немає, однак, жодних 
згадок) родички (за деякими да- 




ними — доньки) імператора з Все¬ 
володом Ярославичем. Син від цьо¬ 
го шлюбу Володимир Всеволодо¬ 
вич отримав у спадок прізвище 
Мономах (див. Володимир Моно¬ 
мах). З цим шлюбом пов’язана й 
легенда про «дари Мономаха», 
яка 16 ст. увійшла до Третього 
Риму концепції. 

Літ.: Брюсова В.Г. К вопросу о 
происхождении Владимира Монома¬ 
ха. «Византийский временник», 1968, 
т. 28; Пселл М. Хронография. М., 
1978; Синицьша Н.В. О происхожде¬ 
нии понятия «шапка Мономаха». В 
кн.: Древнейшие государства на тер- 
ритории СССР. М., 1989. 

А.Г. Плахонін. 

КОНСТАНТЙНОВ Йосип (Осип) 
Ілліч (1813—15(03).05.1856) — 
військовик, урядовець Російської 
імперії, історик, журналіст. З дво¬ 
рян Гродненської губ. Навчався у 
петерб. 1-му Кадетському корпу¬ 
сі, з якого 1832, по завершенні 
курсу, випущений офіцером і на¬ 
правлений служити в кінно- 
артилер. роту, потім — артилер. 
бригаду. 1836 прикомандирова- 
ний до 2-го Кадетського корпу¬ 
су. 1837 переведений до петерб. 
Арсеналу, 1839 — до тех. арти¬ 
лер. школи. 1840 поручиком 
увільнений з армії, щоб цивіль¬ 
ним увійти до штату підлеглих 
М .Воронцову. 1845 обійняв посаду 
чиновника з особливих доручень 
при начальникові цивільного 
управління Кавказ, краєм у чи¬ 
ні колезького асесора. Написав 
трактат «История русского вла- 
дьічества за Кавказом», дослідив¬ 
ши період 1799—1806 (за цей 
текст імп. Микола І нагородив 
його 1846 діамантовим перснем і 
грошима). 

1846 у Тифлісі (нині Тбілісі, 
столиця Грузії) став видавцем і 
редактором приватної політ, і літ. 
газ. «Кавказ», що була створена 
при канцелярії царського Кавказ, 
намісника, виходила щотижня 
(1850 — двічі на тиждень) рос. та 
вірм. мовами (від 1848 — лише 
рос.) і мала передплату, крім 
місця випуску, в Санкт-Петер¬ 
бурзі, Москві та Одесі. Попри спе¬ 
цифічний офіціозний характер 
видання, публікував у ньому різ¬ 
номанітні краєзнавчі розвідки, де 
висвітлювалися питання історії, 
археології, етнографії, географії, 
к-ри, деякі сусп. проблеми, осо¬ 
бливо щодо Грузії. Тут умістив, 
наприклад, власні матеріали «О 
состоянии рабочего класса в За- 


кавказье», «Река Кур», «Очерки 
Тифлиса». Оприлюднив унікаль¬ 
ну інформацію з Чорномор. узбе¬ 
режжя, куди масово переселяли¬ 
ся українці. Залучив до співпраці 
Х.Попка, опублікував, зокрема, 
отримані від нього статті «Уч- 
реждение Мариинской монаше- 
ской пустьіни в Земле Черномор- 
ских казаков», «Войсковой праз- 
дник Черноморских казаков», а 
також праці ін. авторів, у т. ч. ко¬ 
респонденцію «Поездка на пра¬ 
вий фланг Кавказской линии и в 
Черноморию», нотатки «Путеше- 
ствие от Одессьі до Тифлиса», 
нарис «Исторический очерк рас- 
пространения и устройства рус¬ 
ского владьічества йод Кавказом 
и в Закавказье», в якому значну 
увагу приділено Чорноморському 
козацькому війську. 

1846—49 склав і поширив ві¬ 
сім збірок матеріалів «Сборник 
газети '‘Кавказ”». Підготував пу¬ 
тівник «Дорожник Закавказского 
края», розділ «Путеводитель по 
Черномории, Кавказскому и За- 
кавказекому краю от Тамани до 
Тифлиса и потом до Кутаиси, 
Зривани, Шемахи и Дербента» 
для книжки «Кавказский кален- 
дарь» (1851). 

Наприкінці 1850 передав випу¬ 
ск газети своєму помічникові Іва¬ 
нові Сливицькому, 1851 повернув¬ 
ся до С.-Петербурга секретарем 1- 
го від. канцелярії військ, міністер¬ 
ства. Потрапивши під час Кримсь¬ 
кої війни 1853—1856 у підпорядку¬ 
вання командувача рос. армії на 
Дунаї кн. М.Горчакова, прибув з 
ним як головнокомандуючим ЗС у 
Криму до Севастополя і взяв участь 
у Севастопольській обороні 1854— 
1855 (залишив спогади про тодішні 
бойові дії). 1856 призначений 
міністерським чиновником осо¬ 
бливих доручень, підвищений до 
статського радника. 

П. у м. С.-Петербург, похо¬ 
ваний на Волковому кладовищі. 

Тв.: Дорожник, по пути следова- 
ния Его Императорского Вьісочества, 
Государя Наследника, по Закавказ- 
скому краю, в 1850 году, с краткими 
описаннями зтнографическими, ста- 
тистическими и историческими. Тиф- 
лис, 1850; Штурм Малахова Кургана 27 
и 28 августа. «Русская старина», 1875, 
№11; Из писем очевидна севасто- 
польской обороньї. Одесса, 1904. 

Літ.: Обзор статей, помещенньїх в 
газете «Кавказ» в продолжение 1846, 
1847, 1848 и 1849 годов. «Кавказ», 
1849, № 48-52; Ив.Сл. [Сливицкий И.} 
Библиография. «Кавказ», 1850, 1 но- 
ября; Хаханов А.С. Указатель зтногра- 
фических статей и заметок в кавказ- 


ских изданиях от начала их существо- 
вания: «Кавказ». «Зтнографическое 
обозрение», 1892, № 2—3; Константи- 
нов, Осип Ильич. В кн.: Русский био- 
графический словарь, т. 9. СПб., 1903; 
Косвен М.О. Материальї по истории 
зтнографического изучення Кавказа в 
русской науке. В кн.: Кавказский 
зтнографический сборник, т. 1. М., 
1955; Безьязьічньиі В. Сколько бьіло 
«Сборников газетні “Кавказ”»? В кн.: 
Альманах библиофила, вьіп. 5. М., 
1978; Богомолов И.С. Тропою дружбьі. 
Тбилиси, 1984; Махарадзе Н.А. Рус¬ 
ская газета на Кавказе в 40—50-е гг. 
XIX в. Тбилиси. 1984; Серков С. Ком- 
ментарии. В кн.: Время и судьбьі, вьіп. 
1. М., 1991; Филнлеева А.Н. Констан- 
тинов Осип Ильич. В кн.: Русские пи- 
сатели: 1800—1917, т. 3. М., 1994. 

П.Г. Усенко. 

КОНСТАНТЙНОВИЧІ, Костян¬ 
тиновичі — козацько-старшинсь¬ 
кі, згодом дворянські роди грец. 
походження. Найбільш відомий з 
них заснований греком Анастасі- 
єм Костянтиновичем (р. н. не¬ 
від. — п. до 1784), який пересе¬ 
лився з Румелії (у той час Руме- 
лія охоплювала, крім Болгарії, 
сучасні Македонію, Пн. Грецію, 
ч. Сербії, Албанії, Боснії і Герце¬ 
говини й ч. сучасної Туреччини; 
іноді Румелією називали європ. 
ч. Туреччини) спочатку до Ніжи¬ 
на, а потім — до Переяслава (ни¬ 
ні м. Переяслав-Хмельницький), де 
тримав на відкупі індуктні збори 
(див. Індукта). Згодом — значко¬ 
вий товариш Переяславського пол¬ 
ку (1756), Переяслав, комісар пол¬ 
ковий (1759—60). Його син — 
Христофор Анастасійович (1741 — 
86) — перший полковий Перея¬ 
слав. сотник (1770—81), онук— 
Петро Христофорович (1785— 
1850) — генерал-майор (1848), 
командир Київ, артилер. гарнізо¬ 
ну (1836—48), а правнук — 
Олександр Петрович молодший 
(1832—1903) — генерал-лейтенант 
(1889), військ, губернатор Тур- 
гайської обл. (1878—83), бессара¬ 
бський губернатор (1883—99). 

Рід внесений до 2-ї та 3-ї 
частин Родовідної книги Київ¬ 
ської губернії. 

Другий рід походить від Ро- 
діона Костянтиновича (кін. 17 — 
п. на поч. 18 ст.), син якого — 
Микола Родіонович (бл. 1710 — п. 
до 1798), на прізвисько Грек, — 
черніг. городничий (1756—67). До 
цього роду належать брати: Ми- 
трофан Олександрович (1841 — 
бл. 1901) — історик, автор кіль¬ 
кох праць з історії Остерщини та 
земський діяч, і Микола Олек- 


_ 41 

КОНСТАНТЙНОВ 



П.Х. Константинович. 



Герб роду Константи- 
новичів, нащадків Анас- 
тасія Костянтино¬ 
вича (герб «Лис»), 



л'у сандрович (1844—89) — співавт. 

_ О.Лазаревського при створенні 

КОНСТАНТИНОП «Обозрения Румянцевской опи¬ 
си». Володимир Миколайович 
(1872—1920), син Миколи Олек¬ 
сандровича, — лікар-патолого- 
анатом, проф. Київ, ун-ту, дир. 
Ін-ту патологоанатоми в Києві. 

Рід внесений до 2-ї та 3-ї 
частин Родовідної книги Черні¬ 
гівської губернії. 

Літ.: Модзалевский В.Л. Малорос- 
сийский родословник, т. 2. К., 1910; 
Томазов В. З генеалогії козацьких ро¬ 
дів: Костянтиновичі та Вернадські. В 
кн.: Історія українського середньовіч¬ 
чя: Козацька доба: Збірник наукових 
праць (На пошану історика, лауреата 
Державної премії ім. Т. Шевченка 
Олени Михайлівни Апанович). ч. 2. 



К'АГОВМ • т!ГОгіНГЬЛлм"р,у..'і и «л.ЛАЬГГЛ А д міь, лі<ь 


и ісіанян чонгиттОнде. Еіква 
{па(ои>Ш|Цкоиг ноууомшлгуя^ц ■ 


К.. 1995; Дмитрієнко М. та ін. Греки 
на українських теренах. Нариси з ет¬ 
нічної історії: Документи, матеріали, 
карти. К., 2000; Томазов В. Греки в 
Україні (3 історії українських 
аристократичних родів грецького по¬ 
ходження). «Берегиня», 2000, № 1—2. 

В. В. Томазов. 

КОНСТАНТИНОПОЛЬ - сто¬ 
лиця Візант. імперії (див. Візан¬ 
тія). У давньорус. середньовічних 
текстах іменувався Царгородом 
(від грец. ВаслЛєроііаа доЛід — 
Царствене місто). Заснований 326 
імп. Константином І на європ. 
березі протоки Босфор, на бере¬ 
говому мисі між затокою Золотий 
Ріг і Мармуровим м. (на тер. 
антич. міста Візантій — мегарська 
колонія, існувала від 7 ст. до н. 
е.). 11 трав. 330 Константин І пе¬ 
реніс до К. столицю Рим. імперії 
(див. Рим Стародавній). Це було 
пов’язано як з тим, що К. розта¬ 
шовувався ближче, ніж Рим, до 
багатих сх. провінцій імперії й 
був у вузлі міжнар. торг, шляхів, 
так і з тим, що тут не було опози¬ 
ції з боку сенаторів і патриціату 
Риму, які опиралися впроваджен¬ 
ню християнства та посиленню 
імператорської влади. Проголо¬ 
шення К. столицею імперії вик¬ 
ликало його швидке зростання, 


Кораблі Олега 
на колесах і під 
вітрилами йдуть 
на Константинополь. 
Мініатюра 
з Радзивіллівського 
літопису. 


Константинополь. 
Міські мури (Мури 
Феодосія). 5 ст. Фото 
початку 21 ст. 



побудову нових кварталів, серед 
них — Влахерни, Пера й Галата. 
Уже в 1-й йол. 6 ст. К. налічував 
бл. 400 тис. мешканців. У ньому 
поступово зосередилося торг.-ре- 
місниче життя країни. Він став 
найбільшим екон. і культ, осеред¬ 
ком середньовічного світу. 

Від кін. 6 ст. К. не раз обля¬ 
гали вороги: авари і перси — 616 
і 626, араби - 673-676, 716-717, 
сельджуки — в 11 ст. 1204 К. 
здобули хрестоносці (див. Хре¬ 
стові походи). Не раз атакували 
К. рус. князі. 860 київ. кн. 
Аскольд обложив К. і відступив 
лише тоді, як узяв контрибуцію й 
підписав прийнятний для себе 
договір з імп. Михаїлом III. 907 
київський князь Олег також за¬ 
грожував К. Облога принесла йо¬ 
му контрибуцію і вигідну для Ру¬ 
сі політ.-торг. угоду. Менш вда¬ 
лими були походи на Візантію 
його наступників — київ, князів 
Ігоря (941, 943) і Святослава Іго¬ 
ровича (970). 1043 відбувся ос¬ 
танній похід Русі на К. під прово¬ 
дом сина київ. кн. Ярослава Му¬ 
дрого Володимира, що завершив¬ 
ся невдачею (див. також Договори 
Київської Русі з Візантією). Від 
кін. 14 ст. турки почали стиску¬ 
вати кільце облоги навколо К. 
Місто прийшло в занепад, на се¬ 
ред. 15 ст. його нас. скоротилося 
в десятки разів. Після тривалої 
облоги 29 трав. 1453 султан Мег- 
мед II штурмом здобув К. Місто 
було перетворене на столицю Ос¬ 
манської імперії й назване Стам¬ 
булом. 

Літ.: Варт А. Царьград и его 
окрестности. Пг., 1915; Джелал Ассад. 
Константинополь от Византии до 
Стамбула. М., 1919; -Іап/іп В. Сопгіап- 
Ііпоріе Ьу/апітс. Рагіь, 1964. 

М.Ф. Котляр. 

КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ 
ДОГОВІР 1720 — договір «вічно¬ 
го миру» між Рос. д-вою та Ос¬ 
манською імперією. Укладений 5 
листоп. 1720 у м. Стамбул (ін. 
назва — Константинополь). Іні¬ 
ціатива укладення нового догово¬ 
ру замість Прутського трактату 
1711 та Адріанопольського мирного 
договору 1713 була висунута в 
трав. 1719 рос. уповноваженим 
О.Дашковим. К.д. проголосив 
безстроковий мир. Сторони зо¬ 
бов’язувалися не надавати допо¬ 
моги одна проти другої третім 
країнам. Рос. д-ва отримала пра¬ 
во мати в Стамбулі постійного 
дипломатичного представника. 




КОНСТАНТИНОПОЛЬ. 1453 р. 


Масштаб 1:25000 


ц. Богородиці у Влахері ■ т\ \ N 
Влахернські в V ц ? в ^^Цр а ; 
Влахернський пала!|*| і Марка! { О 
Калігарійські в.1' І „ 


хв. Керкоп^^^ Ф А Н А ^ ^ Х—4 

^Хора Фанарсьі^вХ<^У /- 3 

/Й'чХ ПЕТРІОН 4 —^ 

//// Х\\<\ цистерна * /ч 

//// \\\>Аеція цистерна /ч Щ 


цистерна хч 
Аспара \/> \\ 

ц. Христа а \>іо 

Пантепопта V. 

Христа і/, /У£\ 



ДИПЛОКЮНІОН 


КОНСТАНТИНОП 


Богородиці 
"~Х^___Ліпса ^ 




ВЕНЕЦІАНСЬКИЙ^ 
/КВАРТАЛ 
форум І 

^Феодосія форум 


ц. св. Ірини + 

+ 1 V, 


:в. Георгія 0 


^РЕМІСНИЧИМ 

КВАРТАЛ^^ 


/л^/ВЕЛИКИЙ 

ц. рЬв. Сергія ( -/ ПАЛАЦ + Г/ 
іВакха У-'' і І/ 

ННк .Діва ц. 

(■ Ал_і _дУ^(Неа Еклесія) 


О РЕ) 


5 Задня Христова хв. 


—н- Укріплення Скорочення: 

+ Християнські в - _ ворота 

■ храми хв. - хвіртка 

іп Монастирі ц ' - Ц е Р ква 

’.Т.. Пристані 

окреме місто під юрисдикцією 
Генуезької республіки 


Турец. уряд не заперечував проти 
введення до Речі Посполитої рос. 
військ у випадку необхідності за¬ 
хисту держ. ладу та територіаль¬ 
ної цілісності цієї країни. Заборо¬ 
нялося буд-во фортець між Азо¬ 
вом та Черкеськом (нині станиця 
Старочеркаська Ростовської обл., 
РФ), у гирлі р. Самара, а також 
між нею та р. Оріль (обидві 
притоки Дніпра). Підтверджува¬ 
лися взаємні права рос. та турец. 
купців на вільну торгівлю в обох 
д-вах. Рос. підданим було дозво¬ 
лено без оплати мит здійснювати 
паломництво до Єрусалима. 

Літ.: Полное собрание законов 
Российской империи. Собрание 1, 
т. 6. СП6., 1822; Дипломатический 
словарь, т. 2. М., 1985; История вне- 
шней политики России (Конец XV в. 
- 1917 г.): XVIII век. М„ 2000. 

О. В. Крєсін. 

КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ 
МЙРНИЙ ДОГОВІР 1700 - до¬ 
говір між Рос. д-вою та Османсь¬ 
кою імперією, укладений 13 (3) 
лип. 1700 у м. Стамбул (ін. наз- 



Завоювання Констан¬ 
тинополя хресто¬ 
носцями 1204. 

Фреска роботи італ. 
художника 
Я.П. Тінторетто 
в Палаці дожів 
у Венеції. 16 ст. 









а а ва — Константинополь). Був ча- 

_ стиною системи міжнар. догово- 

КОНСТАНТИНОП рів, 11,0 оформили завершення 
війни 1683—1699 між Осман. ім¬ 
перією та «Священною лігою» (Ав¬ 
стрія, Венеція, Річ Посполита, 
Папська д-ва (див. Ватикан), 
Рос. д-ва). Укладений на вико¬ 
нання положень Карловицького 
перемир’я (підписане у м. Карло- 
виць; нині м. Сремські-Карло- 
виць, Сербія) від 24 (14) січ. 
1699, якими передбачалося при¬ 
пинення бойових дій між Рос. 



Константинополь 
(з 1453 — м. Стамбул). 
Собор святої Софії. 
Інтер’єр. Фото 
початку 20 ст. 


Константинополь. 
Монастир Хора 
(Кахріє-Джамі). 
12—14 ст. 

Фото початку 21 ст. 


д-вою та Осман. імперією до 25 
грудня 1700, а також укладення 
протягом цього строку миру або 
довгострокового перемир’я. Під 
час Карловицьких переговорів 9 
листоп. 1698 — 14 січ. 1699 сто¬ 
рони не змогли узгодити терито¬ 
ріальні питання й відклали їх ви¬ 
рішення до майбутніх перегово¬ 
рів (див. Карловицький конгрес 
1698-1699). 

Для підписання К.м.д. від 
імені Рос. д-ви повноважним по¬ 
слом було призначено (2 квіт. 
1699) кер. Посольського приказу та 
каргопольського намісника дум¬ 
ного дяка (пізніше — ближнього 



думного радника) О .Українцева. 
Згідно з таємною інструкцією, 
розробленою Ф.Головіним та 
П.Возніциним і затвердженою 
царем Петром І, К.м.д. слід було 
укласти на 25 років з переходом 
до Росії всіх завойованих нею зе¬ 
мель у Нижньому Подніпров’ї та 
Пн. Приазов’ї, а також м. Керч. 
Згідно з пізнішою інструкцією 
Петра І, Росія погоджувалася на 
повернення Осман. імперії тери¬ 
торій у Нижньому Подніпров’ї та 
відмовлялася від ін. територіаль¬ 
них претензій. Переговори роз¬ 
почалися 4 листоп. 1699. 

Договір був викладений ту- 
рец. та рос. мовами і мав завіре¬ 
ний лат. переклад. Усі його при¬ 
мірники підписали від Рос. д-ви 
О.Українцев і дяк І.Чередіїв, від 
Осман. імперії — великий візир 
Мегмет Рамі та таємний секретар 
О.Маврокордато. 

Договір складався з преамбу¬ 
ли та 14 статей. Передбачав пере¬ 
мир’я на ЗО років (преамбула, ст. 
1). Рос. д-ва звільнялася від вип¬ 
лати щорічної данини («дачі») 
Кримському ханату (ст. 8), от¬ 
римала право тримати в Осман. 
імперії постійного посла (ст. 13). 

Більшість положень договору 
присвячено питанням зміни кор¬ 
донів, а також режимові вико¬ 
ристання прикордонних терито¬ 
рій. Місто Азов та приналежні до 
нього землі ( Азовський ейялет) 
перейшли до Рос. д-ви, а також 
частина Кубані — «на десять го¬ 
дин їзди кіньми». Османські під¬ 
дані зберігали право переходити 
через землі, що відійшли до Рос. 
д-ви. У межах Азовського ейя- 
лету та на відторгнених кубансь¬ 
ких землях заборонялося будува¬ 
ти нові поселення (ст. 4, 7). Землі 
із зх. на сх. від Перекопського 
перешийка до р. Міус та з пн. на 
пд. від Запорозької Січі до Очако¬ 
ва мали залишатися незаселени- 
ми, але на них було дозволено 
вільний неоподатковуваний і 
безмитний промисел для підда¬ 
них обох д-в, а також сезонне 
відгінне скотарство — для крим¬ 
ських татар (ст. 5, 6). Нижньо¬ 
дніпровські землі, завойовані Ро¬ 
сією, мали бути повернені Ос¬ 
манській імперії, але остання зо¬ 
бов’язувалася протягом місяця 
знищити й не відновлювати фор¬ 
теці Тавань, Казікермен, Мустрід- 
кермен, Шагінкермен. Рос. гар¬ 
нізони цих фортець разом з май¬ 
ном та озброєнням мали безпе¬ 


решкодно вийти до Російської 
д-ви. Осман. імперія отримала 
право побудувати перевіз нижче 
по Дніпру, але без споруджен¬ 
ня фортеці (ст. 2, 3). Делімітація 
кордону мала бути здійснена 
спільною рос.-осман. комісією 
(ст. 7). 

Рос. д-ва гарантувала безпеку 
Осман. імперії від набігів рос. 
підданих, у т. ч. козаків', козац. 
судноплавство на Чорному м. 
мало бути заборонене. Осман. ім¬ 
перія гарантувала безпеку Рос. д- 
ви від набігів своїх підданих, у т. 
ч. татар, народів. Обидві д-ви зо¬ 
бов’язалися карати своїх підда¬ 
них, винних у порушенні цього 
положення, а також вертати на¬ 
грабоване ними майно власни¬ 
кам (ст. 8). Проголошувалися об¬ 
мін полоненими та вільний ви¬ 
куп тих, кого не вдасться поміня¬ 
ти. Надалі викрадені під час та¬ 
тар. набігів піддані Рос. д-ви 
мали вертатися безоплатно (ст. 
9). Прикордонні суперечки по¬ 
винні були розглядати спільно 
представники місц. влади обох 
д-в (ст. 11). 

Сторони декларували намір 
розвивати двосторонню торгівлю, 
що мало бути врегульовано в 
майбутньому осман. урядом з 
рос. послом у Стамбулі (ст. 10). 
Рос. підданим було дозволено без 
оплати мит здійснювати палом¬ 
ництво до Єрусалима (ст. 12). 
Рос. д-ва зобов’язалася протягом 
шести місяців надати Осман. ім¬ 
перії ратифікаційну грамоту на 
цей договір (ст. 14). 

У результаті укладення дого¬ 
вору Російська держава отримала 
значні тер. в Приазов’ї, а також 
на Кубані. Вперше було визначе¬ 
но пд. кордон земель Вольностей 
Війська Запорозького низового, за 
Вольностями закріпили значні за 
розмірами раніше не розмежова¬ 
ні території. Було порушено цілі¬ 
сність території Крим, ханства, 
зокрема, воно втратило мо¬ 
жливість сухопутного сполучення 
зі своїми північнокавказ. й ку¬ 
банськими володіннями, що ста¬ 
ло однією з причин поступового 
екон. та політ, занепаду цієї д-ви. 
Внаслідок встановлення специ¬ 
фічного режиму використання 
нижньодніпровських та приазов- 
ських володінь Осман. імперії і 
Крим, ханату було обмежено їх¬ 
ній суверенітет над цими земля¬ 
ми. Укладення К.м.д. дало змогу 
забезпечити нейтралітет Осман. 












імперії протягом першого деся¬ 
тиліття Північної війни 1700—1721 
Рос. д-ви зі Швед, королівством. 

На виконання положень до¬ 
говору в 1705 було скликано ме¬ 
жову комісію. 

Порушення російською сто¬ 
роною умов договору (зокрема 
побудова фортеці Кам’яний За¬ 
тон) викликало неодноразові 
протести Османської імперії. 

Реалізація умов договору та 
діяльність межової комісії 1705 
спричинили протести й протидію 
Коша Запорозької Січі. На підста¬ 
ві укладення договору царський 
уряд з 1700 істотно зменшив що¬ 
річне грошове утримання Запо- 
роз. Січі. У зверненні Петра І до 
гетьмана 1 .Скоропадського та нас. 
Гетьманщини від 26 трав. 1709 
порушення запорожцями умов 
К.м.д. було визначене як одна з 



Константинополь. Церква Памма- 
каристос (Фетхіє-Джамі). 14 ст. 
Фото початку 21 ст. 



Ікона «Азовська Богоматір ». 
Початок 18 ст. Ікона присвячена 
укладенню Константинопольського 
миру. Внизу на іконі зображено 
дві фортеці — Азов (ліворуч) та 
Казікермен (праворуч). Праворуч у 
нижньому ряду — Петро І (верхи), 
за ним — царевич Олексій. 


гол. причин знищення Чортом- 
лицької Січі. Умови К.м.д. було 
підтверджено грамотою султана 
Осман. імперії Агмета III 14 січ. 
1710. 

Після проголошення Осман. 
імперією 20 листоп. 1710 війни 
Рос. д-ві договір було денонсовано. 

Літ.: Юзефович Т. (составитель). 
Договори России с Востоком: поли- 
тические и торговьіе. СПб., 1869; Ка- 
щенко А. Кость Гордієнко-Головко. 
Останній лицар Запоріжжя. Катери¬ 
нослав, 1917; Богословский М.М. Петр 
І: Материальї для биографии, т. 3. М., 
1946; Соловьев С.М. История России с 
древнейших времен, кн. 7. М., 1962; 
Ореиікова С.Ф. Русско-турецкие отно- 
шения в начале XVIII в. М., 1971; Ни- 
кифоров Л.А. Формирование россий- 
ско-турецкой границьі в первой че¬ 
тверта XVIII в. В кн.: Формирование 
границ России с Турцией и Ираном. 
XVIII - начало XX вв. М„ 1972; Мол- 
чанов Н.Н. Дипломатия Петра Вели¬ 
кого. М.. 1990; Яворницький Д.І. Істо¬ 
рія запорозьких козаків, т. 3. К.. 1991; 
Гриневский О.А. Прокофий Возницьін, 
или Мир с турками. М., 1992; Са- 
нин Г.А. Границьі России и Крьімско- 
го ханства во второй половине 
XVII — первой половине XVIII вв. В 
кн.: Проблеми истории и археологии 
Крьіма. Симферополь, 1994; Стані- 
славський В. В. Константинопольський 
мирний договір: рішення та наслідки 
для Запорозької Січі. В кн.: Українсь¬ 
ка козацька держава: витоки та шляхи 
історичного розвитку: Матеріали Че¬ 
твертих Всеукраїнських історичних 
читань. К,—Черкаси, 1994; Павлен¬ 
ко Н.И. Петр Великий. М., 1998; Ос- 
манская империя и страньї Централь- 
ной, Восточной и Юго-Восточной 
Европьі в XVII в., ч. 2. М., 2001; Кор¬ 
дони Війська Запорозького та діяль¬ 
ність російсько-турецької межової ко¬ 
місії 1705 р. Запоріжжя, 2004. 

О. В. Кресін. 

КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ 
МЙРНИЙ ДОГОВІР 1712. Ук¬ 
ладений між Рос. д-вою і Осман¬ 
ською імперією 23 (12) квіт. 1712 у 
м. Стамбул (ін. назва — Констан¬ 
тинополь) терміном на 25 років. 
Підписанням договору було юри¬ 
дично закріплено закінчення вій¬ 
ни, оголошеної Осман. імперією 
Росії 9 груд. 1711 та 27 січ. 1712 у 
зв’язку з невиконанням умов 
Прутського трактату 23 (12) 
лип. 1711, зокрема щодо переда¬ 
чі Осман. імперії фортеці Азов і 
знищення фортеці Таганрог (ни¬ 
ні місто Ростовської обл., РФ) та 
ін. Спираючись на неоднозначно 
сформульовані положення Прут¬ 
ського трактату 1711, Осман. ім¬ 
перія вимагала від Росії зречення 


на свою користь прав на Геть- 

манщину та Запорозьку Січ. _ 

З рос. боку договір підписали КОНСТАНТИНОП 
П .Шафіров та М.Шереметьєв, з 
осман. — великий візир Юсуф- 
паша, посередниками виступили 
англ. та голл. посли. Був ратифі¬ 
кований рос. царем Петром І 20 
трав. 1712. 



Містить інтерпретацію й 
уточнення положень Прутського 
трактату 1711. За його умовами 
Росія була зобов’язана протягом 
З місяців вивести свої війська з 
тер. Речі Посполитої , але мала 
право вести війну на цих землях 
у разі вступу до Речі Посполитої 
швед, військ. Росія поступалася 
тер. Запороз. Січі, а також зріка¬ 
лася влади над правобереж. і за¬ 
пороз. козацтвом. Сторони зо¬ 
бов’язалися не будувати фортець 
на р. Дон між містами Азов та 
Черкаськ. Дату виїзду швед, ко¬ 
роля Карла XII до Швеції мала 
визначати Осман. імперія. 

Порівняно з Прутським трак¬ 
татом К.м.д. чітко вказує не ли¬ 
ше на підданство запорожців 
султанові, а й на приналежність 
тер. Запороз. Січі до Осман. ім¬ 
перії. Ця норма збереглася до 
Белградського мирного договору 
1739. 

У зв’язку з невиконанням Ро¬ 
сією умов договору, зокрема що¬ 
до виводу військ з тер. Речі По¬ 
сполитої, Осман. імперія 31 
жовт. 1712 знову оголосила Росії 
війну, яка закінчилася укладен¬ 
ням Адріанопольського мирного до¬ 
говору 1713. 

Літ.: Орешкова С.Ф. Русско-ту¬ 
рецкие отношения в начале XVIII в. 
М., 1971; Молчанов Н.Н. Дипломатия 
Петра Великого. М., 1990; Павленко 
Н.И. Петр Великий. М., 1998. 

О. В. Кресін. 


Константинополь. 
Палац «Текфур- 
Сарай». 14 ст. Фото 
початку 21 ст. 








46 _ 

КОНСТАНТИНОП 


Стамбул. 
Кафедральний собор — 
собор 

Священномученика 
Георгія Переможця. 
Царські врата. Фото 
початку 21 ст. 


Стамбул. 
Кафедральний собор — 
собор 

Священномученика 
Георгія Переможця. 
Фото початку 21 ст. 


КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ 
ПАТРІАРХАТ — одна з найдавні¬ 
ших помісних правосл. автоке¬ 
фальних церков (див. Автоке¬ 
фальна церква). Резиденція її па¬ 
тріарха, Священний Синод та ка¬ 
федральний собор — собор Свя¬ 
щенномученика Георгія Пере¬ 
можця — діють у Фанарі (нині це 
р-н м. Стамбул). Патріархат був 
утворений 381 на основі Кон- 
стантиноп. єпархії Рим. церкви у 
Візантії з центром у м. Констан¬ 
тинополь. Згідно з рішенням II 
Вселенського собору (проходив 
381 у Константинополі; див. Со¬ 
бори вселенські), константиноп. 
архієпископ вважався таким, що 
посідав «перше місце за честю» 
при рим. єпископові. Це рішення 
було підтверджено і розширено 
IV Вселенським собором (прохо¬ 
див 451 у Халкидоні; нині Калі¬ 
ка, р-н м. Стамбул): у 28-му пра¬ 
вилі, ухваленому на цьому собо¬ 
рі, зазначається, що ієрарх цер¬ 
кви у Візантії має титулуватися 
«Святійшим архієпископом Кон¬ 
стантинополя — Нового Риму і 
Вселенським Патріархом». 

В історії К.п. умовно виділя¬ 
ють 5 важливих періодів: 1) від 
заснування Константинополя 




Константинопольський патріарх 
Геннадій II Схоларій пояснює 
султану Мегмеду II засади 
православ 'я. Мозаїка 18 ст. 

(330) до остаточної перемоги над 
іконоборцями (843); 2) від почат¬ 
ку хрестових походів до загарбан¬ 
ня хрестоносцями Константино¬ 
поля (1204); 3) із часу звільнення 
Константинополя від хрестонос¬ 
ців (1261) до загарбання міста 
турками-османами (1453); 4) від 
початку перебування Константи¬ 
нополя під владою Османської ім¬ 
перії до утворення суверенної 
Грец. д-ви та проголошення не¬ 
залежної Елладської (Грец.) пра¬ 
восл. церкви (1821); 5) від 1830-х 
рр. до нашого часу. 

З часом К.п. посів перше міс¬ 
це серед ін. сх. патріархатів, ста¬ 
тус патріарха Константинополя 
був вищим від статусу патріархів 
Александрії (див. Александрійсь- 
кий патріархат), Антіохії (див. 
Антіохійський патріархат) та 
Єрусалима (див. Єрусалимський 
патріархат), а після церк. розко¬ 
лу 1054 (див. Розколи церковні) 
К.п. став визнаним центром цер¬ 
ков візант. традиції. 

У Візантії главою Константи¬ 
ноп. церкви фактично був імпе¬ 
ратор, який міг сам скликати 
церк. собори й ініціювати церк. 
ухвали, що набували чинності 
держ. законів (див. Цезаропа- 
пізм). 

Першим патріархом після за¬ 
хоплення 1453 Константинополя 
турками-османами був обраний 
Геннадій II Схоларій (1454—56; 
1462—63; 1464), він намагався 
протидіяти поширеній на той час 
практиці купівлі й продажу церк. 
посад і духовних санів (т. зв. си¬ 


монії — назва походить від імені 
волхва Симона, який, за свідчен¬ 
ням книги Діянь апостолів (див. 
Біблія), намагався купити в апо¬ 
столів Петра і Павла дар Божий), 
підписав угоду з султаном Мегме- 
дом II про відносини між пра¬ 
восл. церквою та мусульманськи¬ 
ми властями, склав сан і помер 
1464 (згодом був канонізований 
(див. Канонізація) правосл. цер¬ 
квою; день пошанування 31 серп, 
за ст. ст.). За патріарха Максима 
(1476—83; канонізований), наз¬ 
ваного Філософом, моральний 
авторитет константиноп. церкви 
значно зріс. 1572 патріархом був 
обраний Єремія II (1572—79, 
1580-84, 1586-94 або 1587-95), 
названий Траносом (Світлим). 
Він, як і Геннадій II Схоларій, 
активно боровся з симонією і 
скликав для цього церк. собор. 

1579 султан Мурад III позбавив 
його патріаршої влади, але вже 

1580 відновив на патріаршому 
престолі, а згодом заслав на о-в 
Родос (нині в складі Греції); по¬ 
вернений із заслання 1587. 1588 
він відправився як константи¬ 
ноп. патріарх у Рос. д-ву. По до¬ 
розі до Москви, а потім і на зво¬ 
ротному шляху до Стамбула 
побував в Україні, де відвідав 
православні єпархії, підтримав 
братства та видав багато ухвал, 
що мали на меті, зокрема, гармо¬ 
нізувати відносини між церков¬ 
ними братствами та єпископами. 
Під тиском рос. царя Федора Іва¬ 
новича (1584—98) дав згоду на 
заснування Московського патрі¬ 
архату. 

1764 Константиноп. кафедру 
посів патріарх Самуїл І (1763— 
68, 1773—75), він провів низку 
реформ і домігся при підтримці 
султана Мустафи III свого гла- 
венства над ін. сх. правосл. авто¬ 
кефальними церквами: 1766 К.п. 
підпорядкував собі Сербський 
патріархат в Печі («Печську Па¬ 
тріархію»; з низведенням її до 
рангу митрополії), а 1767 — Ох- 
ридську архієпископію. 

Коли в Греції та на Балканах 
почав набувати сили національ- 
но-визвол. рух, осман. влада по¬ 
чала підозрювати патріархат у 
зв’язках із повстанцями. Це ста¬ 
ло причиною того, що патріарх 
Григорій V (1797-98, 1806-08, 
1818—21) не раз усувався з па¬ 
тріаршого престолу, а під час ан- 








ІЕНЕМ1А8 РА ҐКІАШ.І І \ Оо№ТАІ\ІТЩа$ 

(У КХ' ИавСОМ ВШНЛТАП 8УОЯ 4-0.151;^ 



Константинопольський патріарх 
Єремія II Транос. Портрет роботи 
невідомого художника. 16 ст. 

тиосман. повстання 1821 був за¬ 
арештований і після допитів по¬ 
вішений на воротах Патріархії. 
Разом із Григорієм V були ув’яз¬ 
нені всі синодальні та ін. архіє¬ 
реї, які були в Стамбулі, частину 
з них — бл. 80 митрополитів, ар¬ 
хієпископів і єпископів, а також 
кілька сотень священиків — було 
страчено. Тіло Григорія V пере¬ 
везено до Одеси й там поховано, 
а 1871 урочисто перенесено в 
Афіни (столиця Греції; канонізо¬ 
ваний правосл. церквою; день 
пошанування 10 квіт, за ст. ст.). 

Церква в Київській Русі виз¬ 
навала авторитет константиноп. 
патріарха, але не була йому під¬ 
леглою. Київ, митрополита, як 
правило, обирали і надсилали до 
Києва грец. єпископи (див. та¬ 
кож Київські ієрархи). Першими 
митрополитами-русинами стали 
Іларіон (за часів правління вел. 
кн. київ. Ярослава Мудрого) і Кіи- 



Константинопольський патріарх 
Варфоломій І. 


мент Смолятич (за часів правлін¬ 
ня вел. кн. київ. Ізяслава Мсти- 
славича). Церква в Київ. Русі 
визнавала також авторитет Алек- 
сандрійського, Антіохійського та 
Єрусалимського патріархів. 

Підпорядкування правосл. 
церкви в Україні Моск. патріар¬ 
хатові, що мало місце 1686, кон¬ 
стантиноп. патріарх Григорій VII 
у томосі від 13 листоп. 1924 
(грец. город — визначення, по¬ 
станова; указ глави помісної пра¬ 
восл. церкви з важливих питань 
церк. буд-ва, зокрема щодо на¬ 
дання автономії чи автокефалії) 
визначив як таке, що відбулося 
без дотримання всього того, що 
установлено відносно повної ав¬ 
тономії київ, митрополита, який 
титулувався «Екзархом Вселенсь¬ 
кого Нашого Престолу». 

1965 К.п. частково відновив 
відносини з Римо-катол. цер¬ 
квою (див. Католицька церква), 
що були розірвані після 1054. 

У своїх стосунках з Українсь¬ 
кою православною церквою Київ¬ 
ського патріархату і Українською 
автокефальною православною цер¬ 
квою К.п. дотримується позиції 
визнання цих церков частинами 
Церкви, які перебувають у розко¬ 
лі. К.п. наполягає на тому, що 
передумовою визнання автоке¬ 
фалії правосл. Церкви в Україні 
має стати об’єднання всіх гілок 
укр. православ’я, що утворення 
єдиної Помісної правосл. церкви 
в Україні можливе за наявності 
доброї волі Моск. патріархату. 

На тер. Туреччини К.п. має 1 
архієпископію і 4 митрополії із 
заг. чисельністю православних 
бл. З тис., здебільшого це греки. 
За межами Туреччини єпархії 
К.п. діють у країнах Зх. Європи, 
Азії, Америки й Австралії. Юрис¬ 
дикція К.п. поширюється на 
Афон, Естонську, Критську та 
Фінляндську православні церкви. 
У Москві є подвір’я (представ¬ 
ництво окремої церкви чи мона¬ 
стиря на тер. ін. країни) Афонсь- 
кого Свято-Пантелеймонового 
монастиря при храмі Священно- 
мученика Никити за р. Яуза 
(прит. Москви, бас. Волги). Заг. 
кількість віруючих, які перебува¬ 
ють під юрисдикцією К.п., понад 
З млн осіб. Від 1991 К.п. очолює 
патріарх Варфоломій (Димитріос 
Архонтоніс, н. 12 берез. 1940), 
який 2008 відвідав Україну з 


нагоди 1020-річчя хрещення Київ¬ 
ської Русі. У храмах більшості 
єпархій К.п. богослужіння здій¬ 
снюється за григоріанським ка¬ 
лендарем (див. Календар) грец. 
мовою, а в емігрантських єпар¬ 
хіях (рос., укр. та ін.) — церков- 
нослов’ян. та нац. мовами. Бого¬ 
служіння Пасхального циклу всі 
правосл. церкви К.п. провадять в 
одні дні, за винятком Фінляндсь¬ 
кої автономної церкви, яка свят¬ 
кує Пасху разом із зх. християна¬ 
ми — католиками і протестантами. 

Літ.: Соколов П. Русский архиерей 
из Византии и право его назначения 
до начала XV века. К., 1913; Боло- 
тов В. В. Лекции по истории древней 
церкви, ч. 4. Пг., 1918; Поснов М. Ис- 
тория на христианската церква. Со- 
фия, 1933; Патріарший і Синодально- 
Канонічний Томос Вселенської Кон¬ 
стантинопольської Патріархії, від 13 
листопада 1924 року, про признання 
Православної Церкви в Польщі Цер¬ 
квою Автокефальною. В кн.: Полонсь- 
ка-Василенко Н. Історичні підвалини 
УАПЦ. Мюнхен, 1964; Веск Н.-С. 
Оезсіїісіпе сісґ огіосіохеп Кігсйе іп Ву- 
гапШсйе Кеісіт ОоЦігщепІ, 1980; 
Культура Византии. IV — первая по¬ 
ловина VII в. М., 1984; Христианство. 
М., 1994; Українська Церква між Схо¬ 
дом і Заходом. К., 1996; Історія релігії 
в Україні, т. 2: Українське право¬ 
слав'я. К., 1997; Голоеащенко С.І. Іс¬ 
торія християнства: курс лекцій. К., 
1999; Академічне релігієзнавство. К., 
2000; Саган О. Вселенське право¬ 
слав’я: суть, історія, сучасний стан. 
К., 2004; Религиеведение: Знцикло- 
педический словарь. М., 2006. 

П.Л. Яроцький. 

КОНСТАНЦЬКИЙ СОБОР 
1414-1418 - вселенський собор 
католицької церкви, скликаний 
вищими церк. колами, світською 
владою та авторитетними теоло¬ 
гами з метою відновлення єдно¬ 
сті Церкви і протидії єретичним 
ученням, зокрема англ. реформа¬ 
тора Дж.Уікліфа (1320—84) та 
його чеського послідовника 
Я.Гуса (1371 — 1415). Відбувся в 
м. Констанц (Пд. Німеччина) від 
5 листоп. 1414 до 22 квіт. 1418. У 



Спалення Яна Гуса. Гравюра 15 ст. 


_ 47 

КОНСТАНЦЬКИЙ 





48 _ 

КОНСТИТУЦІЇ 



Ф.-К. Піллерсдорф — 
міністр внутрішніх 
справ Австрійської 
імперії. Літографія 
Й. Кріхубера. 1848. 


Папа Римський 
Мартин V головує на 
Констанцькому соборі. 

Мініатюра 
15 ст. 


ньому брав участь імп. «Священ¬ 
ної Римської імперії» (див. «Свя¬ 
щенна Римська імперія германської 
нації») Сигізмунд І Люксембург, 
були викликані Я.Гус та його 
учень Ієронім Празький. Собор 
засудив учення, спрямовані про¬ 
ти догматів та практики катол. 
церкви (особливостей євхари¬ 
стії — причащання для мирян 
лише самим хлібом, індульген¬ 
цій, латиномовної церк. служби, 
церк. землеволодіння, визнання 
божественного походження пап¬ 
ської влади та ін.). За рішенням 
собору Я.Гуса було спалено 6 
черв. 1415, а його учня Ієроні- 
ма — ЗО трав. 1416 (страта Я.Гуса 
спричинила розгортання націо- 
нально-визвол. гуситського руху 
в Чехії). На соборі було досягну¬ 
то єдності катол. церкви: усунуто 
трьох пап — Григорія XII (1406— 
15), Іоанна XXIII (1410-15, ан- 
типапа) і Бенедикта XIII (1394— 
1423, антипапа, не визнав рішен¬ 
ня собору), обрано нового папу 
Мартина V (1417—31). Для про¬ 
тидії необмеженій владі пап ух¬ 
валено рішення періодично 
скликати собори, яким мала на¬ 
лежати верховна влада, проте це 
положення не було реалізоване. 

У роботі собору взяв участь 
київ, митрополит Григорій ( Цам- 
блок). Його перебування в Кон¬ 
станці історики пов’язують з по¬ 
літикою вел. кн. литов. Вітовта 
щодо правосл. церкви на укр. та 
білорус, землях, спрямованою на 
підтримку руху за унію з катол. 
церквою (див. Унія церковна). Ві¬ 
домі два тексти промови Григо¬ 
рія (Цамблака), один з них — 
лат. мовою (він був виголошений 
25 лют. 1418 перед папою Марти¬ 
ном V чеським теологом Маври¬ 
кієм Рвачкою), другий — церков- 



нослов’ян. мовою (в копії 16 ст). 
Митрополит виступав за єдність 
церкви, чистоту догматів христи¬ 
янства. , пропонував скликати со¬ 
бор для вирішення спірних про¬ 
блем, але обійшов питання про 
підпорядкування правосл. цер¬ 
кви Папі Римському. 

Літ.: Пресняков А.Е. Лекции по 
русской истории, т. 2, вьіп. 1: Запая¬ 
ная Русь и Литовско-Русское государ- 
ство. М., 1939; Пелешенко Ю.В. Роз¬ 
виток української ораторської та агіо¬ 
графічної прози кінця XIV — початку 
XVI ст. Додатки. К., 1990. 

О.М. Дзюба. 

КОНСТИТУЦІЇ АВСТРІЙСЬ¬ 
КОЇ ІМПЕРІЇ ТА АВСТРО- 
УГОРСЬКОЇ МОНАРХІЇ. Історія 
розвитку конституціоналізму в 
Австрії бере свій початок від се¬ 
ред. 19 ст. і була пов’язана з то¬ 
гочасними революц. подіями в 
Європі (див. Революції 1848—1849 
в Європі). Віденське березневе 
повстання 1848 та посилення на- 
ціонально-демократ. руху в біль¬ 
шості провінцій Австрійс. імперії 
спричинили падіння режиму 
канцлера кн. К.Меттерніха і зму¬ 
сили австрійс. імп. Фердинанда І 
Габсбурга (1835—48) пообіцяти 
нас. широкі демократ, перетво¬ 
рення. 

25 квіт. 1848 було оприлюд¬ 
нено проект австрійс. конститу¬ 
ції, підготовлений комісією на 
чолі з міністром внутр. справ Ф,- 
К.Піллерсдорфом (т. зв. консти¬ 
туція Піллерсдорфа). У ньому 
Австрійс. імперія проголошува¬ 
лася конституційною монархією. 
Разом з тим було загалом під¬ 
тверджено єдність і неподільність 
імперії, без Угорщини й італ. те¬ 
риторій. Мова йшла про ство¬ 
рення в країні двопалатного пар¬ 
ламенту — рейхсрату, його ни¬ 
жня палата повністю обиралася 
нас., а верхня — частково приз¬ 
началася цісарем (імператором) 
із принців Габсбурзької династії 
(див. Габсбурги) і частково обира¬ 
лася родовитою аристократією. 
Закони мали набрати сили після 
затвердження обома палатами та 
цісарем. Цісар зберігав за собою 
всю повноту виконавчої влади й 
командував військом. Кожному 
народові Австрійс. імперії було 
обіцяно непорушність його на¬ 
родності та мови. Визнавалися 
свобода віросповідання, совісті й 
особи, свобода мови і книгодру¬ 


кування (при виконанні певних 
цензурних вимог), свобода спі¬ 
лок. Кожний громадянин мав 
право бути власником землі, зай¬ 
матися будь-яким незабороне- 
ним законом видом заробітчан¬ 
ства чи підприємництва і досяга¬ 
ти будь-яких чинів та гідностей. 

Конституційний проект ви¬ 
кликав критику радикально на¬ 
лаштованих кіл, зокрема студен¬ 
тів і нац. гвардії, на що влада від¬ 
повіла наступом реакції. 11 трав. 
1848 увійшов у дію виборчий 
закон, який позбавляв виборчих 
прав робітників і студентів та пе¬ 
редбачав двоступеневі вибори у 
нижню палату. 14 трав, було роз¬ 
пущено центр, к-т нац. гвардії. 
Усе це спричинило нове віденсь¬ 
ке повстання (почалося 15 трав.), 
яке змусило імп. Фердинанда 1 
Габсбурга 16 трав, заявити про 
відмову від конституційного про¬ 
екту Ф.-К. Піллерсдорфа, а на¬ 
ступного дня виїхати в м. 1нс- 
брук, залишивши столицю під 
владою революц. К-ту сусп. без¬ 
пеки. 

На початку черв, в країні бу¬ 
ло ухвалено новий виборчий 
закон, згідно з яким парламент 
мав бути однопалатним, а вибор¬ 
чі права надавалися більш широ¬ 
ким верствам нас., у т. ч. найма¬ 
ним працівникам, хоча й зберіга¬ 
лася двоступеневість виборів. 

Скликаний у Відні 22 черв. 
1848 рейхстаг з функціями за- 
гальноавстрійс. установчих збо¬ 
рів (невдовзі цісар перевів його 
до провінційного моравського м. 
Кремзире; нині м. Кромєржиж, 
Чехія) проголосив скасування 
феод, повинностей селян та низ¬ 
ку ін. перетворень у д-ві. Аби пе¬ 
ретворити імперію на союз націй 
з гарантією їхніх культ., політ, і 
екон. прав, депутати висунули 
проект реституції (від лат. гезіііи- 
Ііо — відновлення: відновлення в 
попередньому правовому стано¬ 
вищі) етнічної рівноправності. 
Передбачався поділ країни на 8 
регіонів: нім. землі (Австрія із 
Судетською обл.); чеські землі 
(Богемія, Моравія, Австрійс. Си- 
лезія і вперше названа окремо 
Словаччина); Австрійс. Польща 
(Галичина з Буковиною й «угор¬ 
ськими областями, населеними 
русинами»); італ. обл. (Венеція і 
Ломбардія); Словено-Іллірія; зе¬ 
млі пд. слов'ян (Хорватія, Славо- 






нія, Далмація і Воєводина); утор, 
області; румун, області. Нім. фе¬ 
дералісти пропонували перетво¬ 
рити імперію на федерацію 5 
нац. д-в (включно з Чеською та 
Нім.). У верес. 1848 був підгото¬ 
влений проект конституції, схва¬ 
лений особливою парламентсь¬ 
кою комісією. Цей проект перед¬ 
бачав децентралізацію владних 
повноважень, широкі автономні 
права нац. земель д-ви, пере¬ 
влаштування верхньої палати 
парламенту за федеративним 
зразком, а також рівність і заг. 
розширення прав та свобод гро¬ 
мадян. 

2 груд. 1848 імп. Фердинанд І 
Габсбург зрікся престолу. Його 
наступником став племінник 
Франц-Йосиф І Габсбург. Новий 
цісар узяв курс на посилення єд¬ 
ності д-ви. 4 берез. 1849 було 
оприлюднено «октройовану кон¬ 
ституцію» (від франц. осігоуег — 
жалувати, дарувати), т. зв. Оль- 
мюцьку Конституцію, а 7 берез. 
1849 був розпущений установчий 
рейхсрат, який так і не завершив 
розгляду осн. законів. Найради- 
кальніших депутатів було заа¬ 
рештовано. За дарованою згори 
новою конституцією влада знову 
зосереджувалася в руках цісаря. 
Усі нації урівнювалися в заг. під¬ 
порядкуванні центр, владі. Ство¬ 
рювався двопалатний парламент, 
в якому нижня палата обиралася 
нас., а верхня потрапляла під 
контроль великих землевласни¬ 
ків. Передбачалася парламентсь¬ 
ка відповідальність міністрів. 
Проголошувалися скасування 
кріпацтва, свобода віросповідан¬ 
ня та деякі ін. громадян, й політ, 
права. Кожен із 14 коронних кра¬ 
їв у складі Австрійс. імперії отри¬ 
мував право на свою конститу¬ 
цію та представницькі установи. 

Для Галичини, яка включала 
і Буковину, крайову конституцію 
було надано цісарським патен¬ 
том 29 верес. 1850 (див. Крайова 
конституція для Галичини). Ця 
конституція проголошувала, зо¬ 
крема, що поляки й руські (тоб¬ 
то українці), а також ін. народно¬ 
сті, які проживають у коронному 
краї, є рівними в управлінні і ко¬ 
жен народ має непорушне право 
на збереження й розвиток своєї 
народності та своєї мови. 

Проте лише деякі положення 
імперської і крайових конститу¬ 
цій були впроваджені в життя. 


Військ, перемоги в Ломбардії в 
ході австро-італ. війни 1848—49, 
придушення угор. повстання 
1848—49 рос. військами сприяли 
посиленню центр, влади і при¬ 
звели до реставрації старого аб¬ 
солютистського порядку упра¬ 
вління, скасування 31 груд. 1851 
Конституції 1849 «як такої, що 
не відповідає умовам австрійсь¬ 
кої імперії». Водночас були ска¬ 
совані всі крайові конституції і 
представницькі установи. Хоча й 
було заявлено, що рівність гро¬ 
мадян перед законом залишаєть¬ 
ся в силі, але реальний обсяг де¬ 
мократ. прав і свобод було поміт¬ 
но звужено. Почалася тривала 
заг. реакція, уособленням якої 
став імперський уряд на чолі з 
О.Бахом. 

Чергової кризи австрійс. аб¬ 
солютизм зазнав після поразки в 
австро-італо-франц. війні 1859 і 
втрати Ломбардії на користь 
Сардинського королівства. Заго¬ 
стрення ситуації в імперії змуси¬ 
ло уряд О.Баха піти у відставку, 
міністром внутр. справ було 
призначено поляка графа А.Голу- 
ховського, колиш. намісника Га¬ 
личини. Саме він став фактич¬ 
ним натхненником ухвалення 20 
жовт. 1860 імператорського ди¬ 
плома, яким встановлювався 
«постійний і незмінний Основ¬ 
ний державний закон». Нова 
Конституція проголосила феде¬ 
ралізацію Австрії і передачу 
управління нац. землями сеймам, 
які отримували широкі права у 
внутр. житті. Особливо широкі 
повноваження, включно з пра¬ 
вом законодавчої ініціативи, ді¬ 
стали Угор. нац. збори. Загально- 
держ. управління покладалося на 
цісаря і рейхсрат у складі 100 
членів, що призначалися цісарем 
з 300 кандидатів, обраних сей¬ 
мами. 

Політ, ускладнення змусили 
Відень посилити центр, владу і 
доповнити «незмінний диплом» 
1860 імператорським патентом 
від 26 лют. 1861, разом вони 
склали оновлену Конституцію. 
Права регіональних сеймів були 
помітно обмежені, а повнова¬ 
ження імперського рейхсрату іс¬ 
тотно розширені. Останній відте¬ 
пер формувався не за нац.-тери¬ 
торіальним, а за становим прин¬ 
ципом і складався з палати панів 
(призначалися імператором) і па¬ 
лати депутатів (обиралися сейма¬ 


ми). «Вузький» рейхсрат скли¬ 
кався без представників Угорщи¬ 
ни, а «широкий» — з ними. 

За цією конституцією Гали¬ 
чина отримала автономію з влас¬ 
ним сеймом (див. Виборча сеймо¬ 
ва ординація для Галичини, Крайо¬ 
вий статут для Галичини), а Бу¬ 
ковина — статус коронного краю 
з титулом воєводства і власні ор¬ 
гани самоуправління. 

Оновлена конституція викли¬ 
кала невдоволення і протест в 
Угорщині (її представники ви¬ 
магали повернення до конститу¬ 
ції 1849), а згодом — також у 
чеських і польс. політ, колах. 
Деякі депутати почали залишати 
рейхсрат, врешті-решт, це приз¬ 
вело до паралічу його роботи, що 
сприяло відновленню абсолютиз¬ 
му без «парламентських при¬ 
крас». Цісарським патентом від 
20 верес. 1865 дія Конституції бу¬ 
ла призупинена. 

Наступний конституційний 
розвиток був пов’язаний з пораз¬ 
кою Австрії в австро-прусській 
війні 1866, що змусило владу до 
компромісу з угорцями. Упро¬ 
довж берез.—черв. 1867 умови 
австро-угор. компромісу були 
погоджені, офіційно схвалені ав¬ 
стрійс. рейхсратом та угор. сей¬ 
мом. Остаточно австро-угор. уго¬ 
да була юридично оформлена 21 
груд. 1867 (згодом угода поно¬ 
влювалася щодесять років). Ав¬ 
стрійс. імперія перетворювалася 
на дуалістичну монархію (напри¬ 
кінці 1868 Франц-Йосиф І Габс¬ 
бург повелів назвати д-ву Ав¬ 
стро-Угорщиною, а себе — імену¬ 
вати цісарем Австрії і апостолич- 
ним королем Угорщини). Річка 
Лейта (слов’ян. — Літава; нині р. 
Лайта, бас. Дунаю) розмежувала 
дві частини д-ви Габсбургів, що 
мали окремі уряди й парламенти. 
Навіть прапор нового держ. утво¬ 
рення складався з двох половин. 
До Ціслейтанії (офіційно «Коро¬ 
лівства і землі, представлені в Ім¬ 
ператорській раді») належали 
Альпійські землі (Нижня і Верх¬ 
ня Австрія, Зальцбург, Тіроль, 
Форарльберг, Штирія, Карин¬ 
тія), терени на Адріатиці (Край- 
на, Істрія, Трієст, Далмація), Зе¬ 
млі корони св. Вацлава (Богемія 
(Чехія), Моравія, Австрійс. Си- 
лезія), Королівство Галіції і Лодо- 
мерії (з центром у Львові і терена¬ 
ми до Кракова включно), Герцог¬ 
ство Галіція. По той бік Літави 


_ 49 

КОНСТИТУЦІЇ 



50 _ 

КОНСТИТУЦІЇ 


розташовувалось Угор. королів¬ 
ство (Землі корони св. Іштвана, 
куди входили також Закарпатсь¬ 
ка Україна , Трансильванія, Банат 
і Воєводина, автономне Триєди¬ 
не королівство Хорватії та порт 
Фіуме (слов’ян. Рієка)). 

8 черв. 1867 цісар Франц- 
Йосиф І коронувався в м. Буда 
(від 1873 — у складі м. Будапешт, 
нині столиця Угорщини) на ко¬ 
роля Угорщини. Держ. апарат 
був окремий для Ціслейтанії й 
Угорщини, проте вони мали З 
спільні мін-ва: військове, закор¬ 
донних справ і фінансів. Для об¬ 
говорення загальнодерж. справ 
було створено спец, орган із двох 
делегацій (60 осіб від австрійс. і 
60 від угор. парламенту), засідан¬ 
ня яких скликалися щороку ціса¬ 
рем почергово у Відні та Буда¬ 
пешті. 

Відтоді в Австрії відновлюва¬ 
лася дія Конституції 1860—61 зі 
змінами, які були внесені 5-ма 
новими конституційними зако¬ 
нами, ухваленими 21 груд. 1867: 
про імперське представництво; 
про заг. права громадян; про уря¬ 
дову і виконавчу владу; про суд. 
владу; про імператорський сан. 
Натомість Угорщина жила за 
власного конституцією 1848. 

Нова австрійс. конституція, 
частиною якої став закон про 
компроміс, розширила законо¬ 
давчі та ін. повноваження парла¬ 
менту, хоча й надала цісарю пра¬ 
во видавати надзвичайні укази. 
Верхня палата (палата панів) ав¬ 
стрійс. рейхсрату складалася зі 
спадкових та дожиттєвих членів, 
які призначались імператором. 
До складу нижньої палати (пала¬ 
ти депутатів) входили представ¬ 
ники земель (що мали власні 
сейми й ландтаги), які обиралися 
на основі куріальної системи за 
високим майновим та віковим 
цензом. 

Боротьба за заг. виборче пра¬ 
во увінчалась успіхом лише 1906, 
коли палата депутатів ухвалила 
спец, закон, за яким це право на¬ 
давалося всьому нас. чол. статі, 
яке досягло 24 років. Конститу¬ 
ція запровадила заг. військ, по¬ 
винність, юридично визнала ци¬ 
вільний шлюб, закріпила низку 
ін. демократ, перетворень. 

Деякі положення нової кон¬ 
ституції мали важливе значення 
для укр. населення Австрії. Так, 
ст. 19 Конституційного закону 


про заг. права громадян коро¬ 
лівств і областей, які представле¬ 
ні в рейхсраті, від 21 груд. 1867 
встановлювала, що: 1) усі народи 
д-ви, які належать до різних рас, 
рівні в правах; 2) кожна раса має 
невід’ємне право підтримувати і 
культивувати свою національ¬ 
ність і свою мову; 3) д-ва визнає 
за всіма мовами, вживаними в 
областях монархії, рівне право на 
використання у школах і при 
здійсненні функцій та різнома¬ 
нітних актів держ. життя; 4) в 
областях, нас. яких належить до 
різних рас, установи нар. освіти 
повинні бути організовані таким 
чином, щоб кожна раса, не маю¬ 
чи потреби вивчати ін. мову, ма¬ 
ла можливість отримувати влас¬ 
ного мовою необхідні елементи 
своєї освіти. Ст. 2 цього акта 
проголошувала рівність усіх гро¬ 
мадян перед законом, а ст. З — 
однакову доступність держ. посад 
для всіх осіб, які мають права ав¬ 
стрійс. громадянства. 

У такому вигляді конституція 
проіснувала до розпаду Австро- 
Угорщини 1918. А конституцій¬ 
ний закон про заг. права грома¬ 
дян королівств і областей, що 
представлені в рейхсраті, від 21 
груд. 1867 згодом став частиною 
конституційного законодавства 
сучасної Австрійс. Республіки. 

Літ.: Пристер Е. Краткая история 
Австрии. М., 1952; История Венгрии, 
т. 2. М., 1972; ТІїс реоріез о І' Еазіегп 
НаЬзЬига І.апсіз Ьу КоЬегІ А.Капп, 
7.сіе‘пек V. ПасісІ. А Ііізіогу оГ Еазі-Сеп- 
Ігаї Еигоре, уоі. 6 . ЕІпКегзИу оГ 
ЗУазБігщІоп ргезз, 1984; А Ііізіогу оГ 
Нигщагу Ьу Реіег Р. §и§аг, Реіег На- 
пак, ТіЬог Ргапк. 1 псііапа Ііпіуегеііу 
Ргезз, 1990; ГГеііпу Сезкозіоуепзка, І. 2: 
1648—1918. Ргаїїа, 1990; Історія Ав¬ 
стрії. Львів, 2002. 

І. Б. Усенко, М.В. Кірсенко. 

КОНСТИТУЦІЇ ДРУГОЇ РЕЧІ- 
ПОСПОЛЙТОЇ ПОЛЬСЬКОЇ 
1921 та 1935. Перша Конституція 
була ухвалена установчим сей¬ 
мом 17 берез. 1921. Підготовча 
робота над нею тривала з 1919; 
Конституційну комісію очолював 
В.Сейда. Зразком слугувала кон¬ 
ституція Франц. Республіки. 
Осн. Закон складався із 7-ми 
розділів і 12-ти статей. Народ 
проголошувався носієм найви¬ 
щої влади. Законодавча влада бу¬ 
ла представлена двопалатним 
парламентом — Національними 
зборами, які складалися з сейму 
та сенату. Депутати обиралися 


прямим, рівним, заг., таємним, 
пропорційним голосуванням на 5 
років. Виконавча влада за Кон¬ 
ституцією належала президентові , 
який визначався главою вико¬ 
навчої влади, та урядові. Прези¬ 
дент обирався парламентом стро¬ 
ком на 7 років і мав представ¬ 
ницькі функції. Уряд (прем’єр- 
міністр та міністри) був відпові¬ 
дальним перед сеймом. Суд. си¬ 
стема будувалася на принципі 
незалежності від законодавчої і 
виконавчої влади. Конституція 
гарантувала громадянам респу¬ 
бліки демократ, права й свободи. 
Обов’язками громадян проголо¬ 
шувалися: вірність державі, ви¬ 
конання її законів, військ, служ¬ 
ба та сплата податків. Конститу¬ 
ція надавала самоврядні права 
мешканцям ґмін (територіальних 
громад), повітів і воєводств. 

Щодо умов існування реліг. 
конфесій у Конституції 1921 заз¬ 
началося: «римо-католицька цер¬ 
ква посідає в державі провідне 
місце серед рівноправних цер¬ 
ков». 

109 і ПО статті Конституції 
визначали права нац. меншин: 
вони визнавалися рівними з по¬ 
ляками та отримували право ма¬ 
ти власні нац. заклади освіти, ви¬ 
ховання, к-ри, створювати гро¬ 
мад. доброчинні й реліг. об-ня, у 
рамках яких вільно використову¬ 
вати рідну мову. 

За оцінками провідних європ. 
політиків, Конституція Другої 



Перша Конституція Другої Речі- 
посполитої Польської. «КопИу/ис/а 
17 тагса 1921г.» Варшава, 1921. 
Обкладинка. 




Речіпосполитої Польс. 1921 на¬ 
лежала до найдемократичніших у 
Європі, її прийняття закінчило 
процес держ. розбудови Другої 
Польс. Республіки. Конституція 
1921 діяла до прийняття нової 
конституції в квіт. 1935. 

Але на практиці небагато з її 
демократ, положень було втілено 
в життя. Натхненник Конститу¬ 
ції 1921 Ю.Пілсудський 1923 ві¬ 
дійшов з усіх політ, посад, влада 
фактично опинилася в руках 
правих націоналістичних сил. З 
поверненням Ю.Пілсудського до 
влади у трав. 1926 країна не ста¬ 
ла більш демократичною. 

Сейм 6 серп. 1926 вніс до 
Конституції зміни та доповнен¬ 
ня, якими зміцнювалася влада 
президента, підвищувалася роль 
уряду, зменшувалися повнова¬ 
ження сейму. 

Демократ, засади Конституції 
1921 не завадили силовому усу¬ 
ненню політ, опонентів, ув’яз¬ 
ненню їх у Брестській фортеці, 
виникненню концтаборів для по¬ 
літ. в’язнів — таких, як Береза 
Картузька. 

Щодо нац. меншин, які ста¬ 
новили 40 % нас. країни, — то 
їхні права, визначені Конститу¬ 
цією 1921, також постійно пору¬ 
шувалися, напр., провадилася 
репресивна політика пацифікації 
укр. нас. Галичини 1930. В .Кубійо- 
вич охарактеризував польс. нац. 
політику 1920-х рр. як політику 
«ослаблювання й денаціоналіза¬ 
ції українців». Унаслідок її про¬ 
вадження розвинувся укр. націо¬ 
налістичний рух (Українська 
військова організація, Організація 
українських націоналістів ; див. та¬ 
кож Націоналізм) та постійно за¬ 
гострювався українсько-польс. 
внутр. конфлікт. 

Зміна Конституції була по¬ 
в'язана зі зміною розкладу політ, 
сил у країні з метою збереження 
та посилення влади блоку ББСУ 
(польс. — ВВХУК; Безпарт. блок 
співпраці з урядом) пропілсудсь- 
кого спрямування. Конституцій¬ 
ну комісію очолювали В.Славек і 
С.Цар — політики, наближені до 
Ю.Пілсудського (конституція го¬ 
тувалася під нього як президента, 
але 12 трав. 1935 він пішов з жит¬ 
тя). 23 квіт. 1935 після прийнят¬ 
тя сеймом Конституцію підписав 
президент І.Мосьцицький. 


Друга Конституція Другої Ре¬ 
чіпосполитої Польс. відкидала 
ліберально-демократ. лад, замі¬ 
нювала його на авторитарний 
(див. Авторитарні режими), вста¬ 
новлювала президентську форму 
правління. Главою д-ви ставав 
президент, який наділявся ве¬ 
ликими повноваженнями, у т. ч. 
законодавчими, і відповідав тіль¬ 
ки «перед Богом та історією», 
мав право розпуску сейму й се¬ 
нату, призначав прем’єра і міні¬ 
стрів, підзвітними йому ставали 
уряд, сейм, сенат, збройні сили, 
суди, органи контролю. Пропор¬ 
ційна система виборів замінялася 
мажоритарною. Президент оби¬ 
рався на спец. Зборах виборців 
строком на 7 років тільки з двох 
кандидатів, висунутих 50 депута¬ 
тами сейму, 25 депутатами сена¬ 
ту та 5 найвищими посадовцями 
країни. Третина депутатів сенату 
призначалася президентом. Змі¬ 
нюватися Конституція могла 
тільки за згодою президента. 
Сейм приймав закони, які набу¬ 
вали чинності після підписання 
їх президентом. Підвищувалася 
роль сенату. 

Статті Конституції 1921, що 
стосувалися демократ, свобод, 
переходили до Конституції 1935, 
але громадян, права обмежували¬ 
ся, обов’язком громадян ставало 
бути лояльними до д-ви та діяти 
для «загального добра». 

Статті 109 і ПО Конституції 
1921 щодо захисту прав нац. мен¬ 
шин перейшли в повному обсязі 
до Конституції 1935. 

Наприкінці трав. 1935 під 
впливом репресій та голодомору 
в Рад. Україні (див. Голодомор 
1932—1933 років в УСРР) правля¬ 
чі пропілсудські еліти уклали з 
представниками Українського на¬ 
ціонально-демократичного об ’єд¬ 
нання усну угоду про нормаліза¬ 
цію укр.-польс. взаємин. Унаслі¬ 
док домовленостей у парламент¬ 
ських виборах 1935 взяло участь 
50 % укр. нас. Польщі, укр. депу¬ 
тати отримали 14 мандатів у сей¬ 
мі і 4 в сенаті, але укр. питання 
до початку Другої світової війни 
вирішене не було. 

Що ж стосується єврейс. нас. 
Другої Речіпосполитої Польс., то 
загострення польсько-еврейс. 
внутр. конфлікту, розгул антисе¬ 
мітизму призвели до масового 
виїзду 160 тис. осіб єврейс. на¬ 
ціональності 1937 до Палестини. 


Нова Конституція Другої Ре¬ 
чіпосполитої Польс. віддзерка¬ 
лювала заг. зміни в європ. краї¬ 
нах 2-ї пол. 1930-х рр., тобто пе¬ 
рехід до тоталітарних режимів 
(див. Тоталітаризм) у ряді країн 
Європи. 

Літ.: Копзіуіида 17 тагса 1921 г. 
\¥аг 82 а\¥а, 1921: СМЬшіодаа раіІ8І\¥о- 
«озсі роїзкіе! Кафа/піф/с сіокитепіу 
1912— зіусіеіі 1924. \Уаг5/а\¥а— Кга- 
ко\\\ 1924; Копйуіисіа К/ес/уроароІііеі 
Роїзкіф ІМата Коптушсуіпа г сіпіа 23 
ктоеіпіа 1935 гоки. \Уаг 82 а\уа, 1935; Ро- 
Ьд^-Маїіпоткі IV. Иащсгозга Ііізіогіа 
роїііусгпа Роккі, І. 2. І_опсіуп, 1967; 
Епсукіоресііа іїітогіі Гкгиуісі Кгесгуро- 
зроіііф \Уаг 82 а\аа. 1999; ХУіеІка Ігізіогіа 
Роккі 1918-1939, І. 9. Кгако», 2000; 
Зашкільняк Л., Крикун М. Історія 
Польщі. Львів, 2002. 

ТІ. Зарецька. 

КОНСТИТУЦІЇ РУМУНІЇ - 

осн. закони Румунії та д-в, що іс¬ 
нували на румун, землях (князів¬ 
ства Молдова, князівства Вала- 
хія, Румун, князівства, Румун, 
королівства). 1856—78 поширю¬ 
валися на Пд. Бессарабію (див. 
Бессарабія), 1919—40 — на Бесса¬ 
рабію та Буковину Північну. Ідеї 
конституціоналізму почали про¬ 
никати на румунські терени на 
поч. 19 ст. У верес. 1822 в князів¬ 
стві Молдова (див. Молдавське 
князівство), що перебувало у ва¬ 
сальній залежності від Османсь¬ 
кої імперії, група ліберально на¬ 
лаштованих бояр, купців та інте¬ 
лектуалів на чолі з І.Теуту (т. зв. 
кервунарів, за прикладом італ. 
карбонаріїв) підготувала проект 
конституції, згідно з яким кня¬ 
зівство мало стати парламентсь¬ 
кою д-вою з представницьким 
органом Сфатул церій, до якого 
повинні були увійти насамперед 
дрібні бояри та міщани. Перед¬ 
бачалися рівність усіх перед 
законом, особиста свобода, сво¬ 
бода праці тощо. Проект був по¬ 
даний турецькому султанові Маг- 
муду II, але не отримав його 
схвалення. 

Згодом, згідно з Акермансь- 
кою конвенцією 1826 («Російсько- 
турецьким окремим актом про 
Молдову і Валахію») і Адріано- 
польським мирним договором 1829, 
дунайські князівства Молдова і 
Валахія (див. Волощина) здобули 
адм. і законодавчу автономію в 
рамках османського сюзеренітету 
та рос. протекторату. Дивани 
(держ. ради) князівств отримали 
право обирати господарів із місц. 


_51 

КОНСТИТУЦІЇ 



52 _ 

КОНСТИТУЦІЇ 


бояр пожиттєво. Туреччина зо¬ 
бов’язалася додержуватися прин¬ 
ципів внутр. реорганізації кня¬ 
зівств. Ці принципи з часом 
знайшли втілення у двох майже 
ідентичних «органічних регла¬ 
ментах», що були напрацьовані 
представниками боярства разом з 
рос. військ, адміністрацією ген. 
П.Кисельова, схвалені диванами 
обох князівств і стали чинними 
для Молдови з лип. 1831, а для 
Валахії — із січ. 1832. Органічний 
регламент (іноді його називають 
першою румун, конституцією) 
встановлював, що нар. збори ма¬ 
ють обрати пожиттєвого господа¬ 
ря д-ви, а також створити зако- 
нодорадчий орган із представни¬ 
ків великого і повітового бояр¬ 
ства, уповноважений подавати 
господарю свою думку з приводу 
законопроектів виконавчої вла¬ 
ди. Господар здійснюватиме ви¬ 
конавчу владу за допомогою Адм. 
ради, що фактично виконувати¬ 
ме роль уряду. Йому надавалися 
права: законодавчої ініціативи, 
затвердження законів, призна¬ 
чення всіх міністрів тощо. Суд. 
органи відділялися від адміні¬ 
страції і мали власну організацію. 
Водночас зберігалися напівфеод. 
екон. відносини, привілейоване 
становище боярства. Було під¬ 
тверджено рос. протекторат над 
дунайськими князівствами, що 
робило осман. сюзеренітет суто 
формальним. 

Після поразки Російської ім¬ 
перії у Кримській війні 1853—1856, 
згідно з рішеннями Паризького 
конгресу 1856 (див. Паризький 
мирний договір 1856), Росія зму¬ 
шена була віддати Молдові 3 по¬ 
віти на пд. Бессарабії (у т. ч. ни¬ 
нішні укр. землі навколо Ізмаїла, 
це позбавляло Рос. імперію вихо¬ 
ду до гирла Дунаю). Була під¬ 
тверджена васальна залежність 
Молдови і Валахії від Осман. ім¬ 
перії, замість рос. протекторату 
їм надавалися колективні гаран¬ 
тії 7 європ. д-в. Окрім того, ініці¬ 
ювалося скликання в обох кня¬ 
зівствах представницьких зборів 
(диванів) разового характеру («ай 
Ьос»), які мали вирішити питан¬ 
ня про можливе об’єднання кня¬ 
зівств. Такі дивани відбулися у 
верес,—жовт. 1857 і висловилися 
за утворення єдиної автономної 
д-ви з назвою Румунія у формі 
спадкової монархії на чолі з 
представником однієї з європ. 


королів, династій, чий наступник 
уже буде вихований відповідно 
до звичаїв і релігії своєї батьків¬ 
щини (Румунії). Обрання монар¬ 
ха іноз. походження мало запо¬ 
бігти боярським міжусобицям, 
що могли стати приводом для 
втручання великих д-в у внутр. 
справи країни. Законодавча вла¬ 
да мала належати Громад, збо¬ 
рам, які представлятимуть усі ін¬ 
тереси нації. 

1858 ці вимоги стали предме¬ 
том обговорення на Паризькому 
конгресі. 19 (7) серп, цього ж ро¬ 
ку було ухвалено «Конвенцію 
щодо устрою Дунайських кня¬ 
зівств», вона проголошувала, що 
Молдова і Валахія будуть назива¬ 
тися Об’єднаними Князівствами, 
матимуть єдину законодавчу ко¬ 
місію у Фокшанах (нині місто в 
Румунії), єдиний касаційний суд 
і можливість формувати єдине 
військо. Водночас кожне князів¬ 
ство матиме свого господаря, об¬ 
раного з місц. нас., який буде 
управляти ним разом з міністра¬ 
ми. Князівства залишаються під 
сюзеренітетом Осман. імперії і 
матимуть колективну гарантію 
щодо своєї безпеки з боку вели¬ 
ких д-в. Органічний регламент 
замінюється цією конвенцією, 
яка стає конституцією князівств. 

Паризька конвенція 1858 не 
справдила надій «юніоністів» на 
створення єдиної Румунії, однак 
невдовзі в рамках її вимог їм уда¬ 
лося втілити в життя проект об¬ 
рання господарем в обох князів¬ 
ствах однієї й тієї ж особи. Таким 
єдиним господарем став у січ. 
1859 полк. А.-І.Куза, спочатку 
його обрали господарем Молдо¬ 
ви в Бухаресті (нині столиця Ру¬ 
мунії), а згодом — господарем 
Валахії в Яссах (нині місто в Ру¬ 
мунії). Великі д-ви і Туреччина 
(у верес. 1859) визнали це обран¬ 
ня. Гол. зміст своєї діяльності 
новообраний господар вбачав у 
завершенні політ, й адм. інтегра¬ 
ції обох князівств. У листоп. 1861 
після напружених переговорів, 
які відбувалися в Стамбулі, Ту¬ 
реччина за погодженням з дер- 
жавами-гарантами визнала повне 
об’єднання князівств, але лише 
на період правління А.-І.Кузи. 23 
(11) груд. 1861 господар у відозві 
до нас. країни оголосив про існу¬ 
вання єдиної румун, д-ви. Було 
створено єдиний уряд з резиден¬ 
цією в м. Бухарест, а 5 лют. (24 


січ.) 1862 почали роботу об’єдна¬ 
ні Нац. збори, які завершили 
процес створення єдиної держа¬ 
ви — Румун, князівства. 

Проте ідея монарха іноз. по¬ 
ходження виявилася настільки 
привабливою, що 23 (11) лют. 
1866 А.-І.Куза змушений був 
зректися престолу. 22 (10) трав. 
1866 зі згоди прусського канцле¬ 
ра О .Бісмарка і франц. імп. На- 
полеона III новим румун, госпо¬ 
дарем з титулом князя під ім'ям 
Кароль І став Карл-Ейтель-Фрі- 
дріх фон Гогенцоллерн-Зігма- 
ринген. Незабаром, 11 лип. (29 
червня) 1866, Установчі збори 
прийняли нову конституцію, її 
санкціонував монарх і вона була 
оприлюднена 13 (1) лип. 1866. 
Конституція мала договірний ха¬ 
рактер і закріплювала компроміс 
між молодою буржуазією і ве¬ 
ликими землевласниками. Вста¬ 
новлювалася спадковість трону 
за нащадками монарха чоловічої 
статі (за відсутністю дітей спад¬ 
коємцем Кароля І було визначе¬ 
но його племінника, принца 
Фердинанда). Законодавчу владу 
поділяло з монархом Нар. пред¬ 
ставництво, яке складалося з па¬ 
лати депутатів (183 члени віком 
від 25 років, обрані на 4 роки) і 
сенату (120 осіб віком від 40 ро¬ 
ків, обраних на 8 років). Вибори 
в палату (збори) депутатів прохо¬ 
дили за станово-майновим прин¬ 
ципом за куріями землевласни¬ 
ків, міськ. обивателів та ін. плат¬ 
ників податків. До сенату входи¬ 
ли «члени по праву» (спадкоє¬ 
мець трону, який досяг повноліт¬ 
тя, та вищі церк. ієрархи), 2 
представники від ун-тів і виборні 
сенатори (по 2 від округу). Вста¬ 
новлювався досить високий май¬ 
новий ценз для кандидатів у се¬ 
натори, але він не поширювався 
на високопосадовців, полковни¬ 
ків і генералів, лікарів і вчених та 
колиш. депутатів. Селяни й ре¬ 
місники своїх представників у 
сенаті не мали. Уряд вважався 
відповідальним перед Нар. пред¬ 
ставництвом. Конституція прого¬ 
лосила народ джерелом влади, 
декларувала рівність перед зако¬ 
ном, непорушність держ. ладу і 
всіх форм власності, закріпила 
низку громадян, і політ, прав, ха¬ 
рактерних для свого часу. 

1877 Румунія стала на бік Ро¬ 
сії в російсько-турецькій війні 
1877-1878 і 21 (9) трав. 1877 



проголосила свою повну неза¬ 
лежність від Осман. імперії. Сан- 
Стефанський мирний договір 1878, 
а згодом Берлінський трактат 
1878 (див. Берлінський конгрес 
1878) підтвердили її міжнар. ста¬ 
тус як незалежної д-ви. 

Румунія також здобула нові 
території, але змушена була пере¬ 
дати Росії Пд. Бессарабію. 26 (14) 
берез. 1881 Кароль І прийняв ти¬ 
тул короля, і д-ва стала називати¬ 
ся Румун, королівством. Терито¬ 
ріальні поступки на користь Ро¬ 
сії викликали охолодження сто¬ 
сунків з Росією, і 1883 Румунія 
вступила в Троїстий союз (війсь- 
ково-політ. блок Німеччини, Ав¬ 
стро-Угорщини та Італії). Усе це 
спричинило частковий перегляд 
Конституції у 1878 і 1884, але в 
осн. рисах вона залишилася нез¬ 
мінною. 

За наслідками Першої світо¬ 
вої війни, в яку Румунія вступила 
в серп. 1916 на боці Антанти, в 
умовах розпаду Рос. імперії та 
Австро-Угорщини тер. і нас. Ру¬ 
мунії збільшилися більш ніж 
удвічі. На підставі Сен-Жерменсь- 
кого мирного договору 1919, Ней- 
їського мирного договору 1919 та 
Тріанонського мирного договору 
1920, а також Паризького прото¬ 
колу 1920 (див. Паризька мирна 
конференція 1919—1920) під її 
владу потрапили Трансильванія 
(істор. область на пн. Румунії), 
Бессарабія та Буковина. Румунія 
стала багатонац. д-вою з нас. 18 
млн жителів (із них 1,2 млн ста¬ 
новили українці). 29 берез. 1923 
уряд націонал-лібералів провів 
через румун, парламент нову ре¬ 
дакцію Конституції 1866, що зак¬ 
ріпила нове співвідношення 
сусп.-політ, сил, компроміс між 
буржуазією та ін. верствами 
сусп-ва. Було декларовано політ, 
права й свободи, у т. ч. вперше — 
свободи слова, зборів, друку то¬ 
що, скасовано станові та церк. 
привілеї, закріплено заг. виборче 
право (якого, однак, не було на¬ 
дано жінкам і військовим), за¬ 
проваджено обов'язкову почат¬ 
кову освіту, а також криміналь¬ 
но-процесуальні гарантії і суд 
присяжних. Конституційні поло¬ 
ження про захист усіх форм влас¬ 
ності оберігали інтереси як бур¬ 
жуазії, так і поміщиків-земле- 
власників. Конституцію допов¬ 
нювали окремі закони щодо нац. 
меншин, згідно з якими мешкан¬ 


цям нових провінцій належало 
одержати підданство королівства, 
а деяким категоріям осіб — служ¬ 
бовцям, працівникам освіти і 
охорони здоров’я — скласти іс¬ 
пит з румун, мови, історії, гео¬ 
графії та конституційного права. 
Структура органів влади залиши¬ 
лася майже без змін. Формально 
визнаючи принцип нар. сувере¬ 
нітету, Румунія залишалася «кон¬ 
ституційно-монархічною держа¬ 
вою», в якій законодавча влада 
здійснювалася королем і нар. 
представництвом в особі палати 
депутатів і сенату. Збереглися ви¬ 
сокі виборчі цензи та вибори за 
колегіями (від «палати торгівців, 
промисловців, ручної праці, 
сільського господарства») — у 
нижню палату й за округами — у 
сенат. Залишилися і сенатори 
«по праву», число яких було де¬ 
що розширене за рахунок колиш. 
прем’єр-міністрів, голів палат, 
вищих суд. органів тощо. Король 
одноосібно призначав і звільняв 
міністрів, затверджував та опри¬ 
люднював закони, мав право ви¬ 
давати укази на виконання зако¬ 
нів, був головнокомандувачем 
ЗС тощо. Виконавча влада здій¬ 
снювалася від імені короля, всі 
офіц. акти монарха підписували¬ 
ся королем і відп. міністром. 

Загалом конституційні зміни 
мали відносно ліберальний ха¬ 
рактер, однак майже увесь їхній 
лібералізм перекреслювався ре¬ 
пресивним законом про захист 
д-ви 1923, антидемократ. вибор¬ 
чим законом 1926, систематич¬ 
ним запровадженням у країні 
надзвичайного стану. 

10 лют. 1938 король Кароль II 
розпустив парламент, установив 
особисту диктатуру, а 20 лют. то¬ 
го ж року запровадив нову кон¬ 
ституцію, яка значно звужувала 
права і свободи громадян. Влада 
ще більше зосереджувалася в ру¬ 
ках монарха, він перебрав на се¬ 
бе право оголошувати війну й 
укладати мир та військ, і політ, 
союзи, затверджувати екон. уго¬ 
ди без їх ратифікації парламен¬ 
том. Король і уряд уповноважу¬ 
валися видавати декрети з силою 
закону, а парламент набув рис 
дорадчого органу. Нижня палата 
парламенту обиралася за колегія¬ 
ми, що тепер складалися з рівної 
кількості депутатів, які предста¬ 
вляли с. госп-во і ручну працю, 
пром-сть і торгівлю, інтелекту¬ 


альні заняття. Сенатори обира¬ 
лися за посадою і призначалися 
королем. Вибори ставали багато¬ 
ступеневими й ще більш цензо¬ 
вими. Конституційним принци¬ 
пом визнавалась «єдність нації», 
що мало наслідком закріплення 
лише за «істинними румунами» 
права обіймати держ. посади й 
володіти приватним майном. 
Конституція проголошувала не¬ 
порушність власності, відсутність 
класових та соціальних відмінно¬ 
стей, заборону пропаганди, спря¬ 
мованої на зміну держ. ладу, пе¬ 
рерозподіл або привласнення 
власності ін. осіб тощо. 

Через рік після початку Дру¬ 
гої світової війни Кароль II у ве¬ 
рес. 1940 зрікся престолу, а всі 
владні повноваження в країні пе¬ 
ребрав на себе прем’єр-міністр 
ген. Й .Антонеску, який, незва¬ 
жаючи на існування нового ко¬ 
роля Михая І, почав іменуватися 
«вождем держави». Конституція 
була офіц. призупинена, а фак¬ 
тично — скасована. 14 вересня 
1940 Румунія була проголошена 
«націонал-легіонерською держа¬ 
вою». Скасовувалися навіть фор¬ 
мальні представницькі установи 
та конституційні права і свободи. 

Після краху військ, диктатури 
у серп,—верес. 1944 в країні було 
відновлено дію низки демократ, 
положень Конституції 1866 у ре¬ 
дакції 1923 і скасовано антиде¬ 
мократ. законодавство 1940. У 
процесі подальшої демократиза¬ 
ції сусп-ва 30 груд. 1947 король 
Михай І був змушений зректися 
престолу та емігрувати, визнаючи 
в акті зречення, що монархія 
не відповідає сучасним умовам 
держ. правління і заважає по¬ 
дальшому розвиткові Румунії. У 
цей же день Збори депутатів 
Законом № 363 прийняли зре¬ 
чення монарха, проголосили 
створення Румун. Нар. Республі¬ 
ки (РНР) і встановили, що Кон¬ 
ституція 1866 з усіма наступними 
змінами скасовується. У лют,— 
берез. 1948 було розпущено Збо¬ 
ри депутатів і проведено вибори 
до нового представницького ор¬ 
гану, який було названо Велики¬ 
ми нац. зборами. 13 квіт. 1948 
новообраний парламент прийняв 
Конституцію РНР, вона деклару¬ 
вала завоювання політ, влади 
трудовим народом на чолі з ро- 
бітн. класом, держ. суверенітет, 
демократ, права й свободи трудя- 


_ 53 

КОНСТИТУЦІЇ 



54 _ 

КОНСТИТУЦІЇ 


щих, закріпила законодавчі ос¬ 
нови організації держ. влади, іс¬ 
нуючі форми власності та юрид. 
заходи щодо створення соціаліст, 
економіки (див. також Соціа¬ 
лізм). Конституція проголосила, 
що РНР є нар., єдиною, неза¬ 
лежною і суверенною д-вою. Во¬ 
на містила спільні для всіх схід- 
ноєвроп. д-в т. зв. нар. демокра¬ 
тії положення та інститути, була 
досить подібною до Конституції 
СРСР 1936. 

Друга Конституція РНР була 
прийнята Великими нац. збора¬ 
ми 24 верес. 1952. Вона зберегла 
наступність з попереднім Осн. 
законом, але посилила закрі¬ 
плення заг. засад, характерних 
для соціаліст, політ, системи, зо¬ 
крема положення про керівну 
роль партії робітн. класу, повно¬ 
владдя трудового народу, соціа¬ 
ліст. власність тощо. Вищими 
органами держ. влади визнавали¬ 
ся Великі нац. збори та їхня Пре¬ 
зидія. У подальшому конституція 
змінювалася лише в частині ре¬ 
гламентації організації і здій¬ 
снення держ. влади. Так, 1961 за¬ 
мість Президії Великих нац. збо¬ 
рів було засновано Держ. раду як 
постійно діючий орган влади. 

21 серп. 1965 було прийнято 
нову конституцію, в якій зафік¬ 
совано завершення буд-ва соціа¬ 
лізму і «створення умов для по¬ 
ступового переходу до комуніз¬ 
му». Це позначилося не лише на 
новій назві країни — Соціаліст. 
Республіка Румунія, а й на виз¬ 
наченні нац. економіки як соціа¬ 
лістичної. Декларувалася належ¬ 
ність усієї влади народові, який 
складався тільки з трудящих, 
закріплювалася роль Румун, ко¬ 
муніст. партії як «керівної сили 
суспільства». Фактично ця кон¬ 
ституція попередила положення 
про «розвинений соціалізм» і 
«загальнонародну державу», що 
згодом знайшло найповніше ві¬ 
дображення в Конституції СРСР 
1977. У наступні роки конститу¬ 
ція зазнала певних змін у зв’язку 
з реформою адм.-тер. поділу і су¬ 
доустрою (1968), структури й 
повноважень Великих нац. збо¬ 
рів і нар. рад (1971—72), запрова¬ 
дженням поста президента д-ви 
(1974) та інституту референдуму 
(1986). 

Після повалення 1989 режиму 
Н.Чаушеску Конституція 1965 
формально не була скасована, 


але фактично її роль значною мі¬ 
рою виконував Декрет-закон від 
14 берез. 1990 про вибори парла¬ 
менту і президента Румунії. Нова 
конституція Румунії була прий¬ 
нята 21 листоп. 1991 Установчи¬ 
ми зборами і набула чинності з 
дня її схвалення на референдумі 
7 груд. 1991. Згідно з цією кон¬ 
ституцією, Румунія — нац., суве¬ 
ренна і незалежна, єдина й непо¬ 
дільна д-ва, форма правління 
якої — республіка. В офіц. назві 
д-ви немає слова «республіка», а 
відображено лише її істор.-геогр. 
та нац. характеристики. Консти¬ 
туція 1991 є типовим для пост- 
соціаліст. д-в осн. законом, що 
втілює сучасну зх., передусім 
франц., конституційну доктри¬ 
ну, ліберально-демократ. модель 
конституції, принципи й інститу¬ 
ти, визнані осн. цінностями євро¬ 
атлантичної цивілізації. Вона 
закріплює відмову від тоталіта¬ 
ризму, авторитаризму й етатизму 
і перехід на демократ, шлях ро¬ 
звитку, враховує істор. досвід ру¬ 
мун. д-ви і сусп-ва. Конституція 
обмежує держ. владу в рамках 
громадянського суспільства, поси¬ 
лює народовладдя, поділ держ. 
влади, визначає основи сусп. і 
політ, ладу, права та свободи гро¬ 
мадян та обов’язки д-ви, органі¬ 
зацію, діяльність і відповідаль¬ 
ність публічної влади на загаль- 
нодерж. та місц. рівнях. 

Літ.: Конституция и основньїе за- 
конодательньїе акта Румьінской На¬ 
родної! Республики. М., 1950; Кон¬ 
ституция и основньїе законодатель- 
ньіе акта Румьінской Народной Рес¬ 
публики. М., 1954; Гросул В.Я. Два не- 
известньїх проекта молдаво-валаш- 
ской конституции (1828—1829 гг.). 
«Известия АН Молдавской ССР. Се- 
рия общественньїх наук», 1964, № 8; 
Конституции государств Центральной 
и Восточной Европьі. М., 1977; Исто- 
рия Румьінии. М., 2005. 

І. Б. Усенко. 

КОНСТИТУЦІЇ СЕЙМОВІ - 

правові акти, що від кін. 15 ст. 
приймалися вальним сеймом. По¬ 
ділялися на постійні й такі, що 
діяли тільки певний час. Постій¬ 
ними були ті К.с., які містили 
норми щодо політ, ладу шляхет¬ 
ської Речі Посполитої (такими 
були, напр., Генрикові статті 
1573 та пакти конвенти). Від 
1543 стало правилом друкувати 
К.с. польс. мовою і розсилати 
видрукувані примірники по 
окремих землях (ці дії вважалися 


їхньою публікацією). Для схва¬ 
лення й видання К.с. потрібна 
була заг. згода учасників сейму. 
Від кін. 16 ст. всі сеймові ухвали 
приймалися як одне ціле (одна 
К.с.). К.с. оголошувалися від іме¬ 
ні короля, який мав право нада¬ 
вати їм остаточну редакцію перед 
публікацією. К.с. увійшли згодом 
до законодавчого зб. Уоіитіпа Іе- 
уит. 

Літ.: Р1сі7Хї 3. РгоЬу геіогт изіго)- 
о\сусїі V/ сгазіе ріег\¥ 82 е§о Ьегкгоіетоа 
(1572-1574). Кгакоіу, 1969; ВагіїасИ / 
та ін. НІДогіа шісдїї і ргаиа роКкіеуо. 
ЗУакгата, 1996. 

П.М. Сас. 

КОНСТИТУЦІЙНА МОНАР¬ 
ХІЯ — форма держ. правління, в 
якій влада глави держави — мо¬ 
нарха (від грец. роуархіа — єди¬ 
новладдя, єдинодержавність, 
«влада одного») — обмежується 
конституційними нормами. Як 
правило, монарх має титул коро¬ 
ля (королеви), а в деяких краї¬ 
нах — імператора (імператриці), 
принца, еміра чи султана. К.м. 
виникли в країнах, де свого часу 
правили абсолютні монархи (ос¬ 
нова їхньої влади була реліг., а 
сама їхня влада не обмежувалася 
законами; див. Абсолютизм). У 19 
та на поч. 20 ст. у більшості та¬ 
ких країн система держ. правлін¬ 
ня набула респ. форм і лише в 
деяких — еволюціонувала в К.м. 

Наприкінці 20 ст. із 43 країн- 
монархій 36 були К.м. З-поміж 
останніх 16 фактично мали одну 
королеву— Єлизавету II, главу 
д-ви Сполученого Королівства, 
15-ти країн Співдружності та 
Брит. колоній. Найбільше К.м. — 
10 — було в Зх. Європі. Харак¬ 
терною рисою цих д-в є те, що 
той чи ін. політ, курс у них про¬ 
водить виборний уряд, а монарх 
здебільшого виконує лише цере¬ 
моніальні та символічні обов’яз¬ 
ки. Зрідка, однак, роль монар¬ 
ха може стати вирішальною — 
напр., у період виходу країни з 
конституційної кризи або прове¬ 
дення в ній заходів із запобіган¬ 
ня військ, переворотові. 

Літ.: ВорДапог V. ТІїе Мопагсіїу 
апсі іЬе Сопзіііиііоп. Охїоіїї, 1995. 

За: Філія Нортон (РНіїір Шпон) Соп- 
зіііиііопаї МопагсИу (ТИе Ох/опі Сот- 
рапіоп 1о Роіііісз о/ ІІіе ІУогШ. Ох/опі, 
2001). Пер. з англ. О. В. Юркової. 

На червень 2008 29 д-в світу є 
монархіями. В Азії — 13: 7 коро- 



лівств (Бахрейн, Бутан, Йорда¬ 
нія, Камбоджа, Малайзія, Сау¬ 
дівська Аравія, Таїланд), 3 еміра¬ 
ти (Катар, Кувейт, Об’єднані 
Арабські Емірати), 2 султанати 
(Бруней, Оман), 1 імперія (Япо¬ 
нія). В Європі — 12: 7 королівств 
(Бельгія, Велика Британія, Данія, 
Іспанія, Нідерланди, Норвегія, 
Швеція), 3 князівства (Андорра, 
Ліхтенштейн, Монако), велике 
герцогство Люксембург, місто- 
держава Ватикан (форма пра¬ 
вління — абсолютна теократична 
виборна монархія). В Африці — 
3: усі — королівства (Лесото, Ма¬ 
рокко, Свазіленд). В Океанії — 
Королівство Тонга. 

КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА 
В СРСР 1936. Формально кон¬ 
ституційну реформу 1936 ініцію¬ 
вав пленум ЦК ВКП(б), що від¬ 
бувся в лют. 1935 і, як повідо¬ 
мляли газети, розглянув питання 
про внесення змін до процедури 
виборів до рад. 

На той час політ, життя в 
СРСР мало ззовні демократ, ви¬ 
гляд: 1) суверенним носієм влади 
вважалися пролетарські маси 
(див. Пролетаріат, Диктатура 
пролетаріату)', 2) представники 
робітників, червоноармійців і се¬ 
лян утворювали ради, які на всіх 
рівнях — від місцевого до загаль¬ 
нодержавного — формально ма¬ 
ли всю повноту влади в країні; 3) 
між з’їздами рад законодавчу, ви¬ 
конавчу й суд. владу, згідно з 
чинною конституцією (див. Кон¬ 
ституція СРСР 1924), здійснюва¬ 
ли обрані ними органи — вико¬ 
навчі к-ти; 4) виборці мали пра¬ 
во відкликати свого депутата в 
будь-який момент (останнє не 
властиве для представницьких 
демократій парламентського ти¬ 
пу, де виборці делегують депута¬ 
там на певний строк увесь обсяг 
своїх повноважень; див. Демо¬ 
кратія). Однак зсередини політ, 
життя в країні було іншим: скла¬ 
дання наказів виборців, визна¬ 
чення кандидатів у депутати, 
проведення зборів робітників, 
червоноармійців і селян або з’їз¬ 
дів рад, на яких обиралися депу¬ 
тати, контроль за діяльністю де¬ 
путатів та ініціювання їх відкли¬ 
кання в разі потреби — усі ці дії 
здійснювала «структура», що пе¬ 
ребувала поза рамками Консти¬ 
туції. Цю «структуру» уособлюва¬ 
ла партія більшовиків. Режим рад. 


демократії давав змогу кер-ву 
ВКП(б) опосередковано — через 
рад. органи влади — керувати 
сусп. життям. Опосередкованість 
вважалася перевагою, оскільки за 
таких умов парт, к-ти могли не 
обтяжувати себе відповідальні¬ 
стю за повсякденні справи і вод¬ 
ночас мали можливість волюнта- 
ристськи вирішувати будь-які 
питання політ, характеру. Влада 
радянських органів була «вто¬ 
ринною», проте реальною. Ця 
обставина створювала як ілюзію 
суверенності народу, який оби¬ 
рав своїх представників до орга¬ 
нів влади, так і потенційну 
залежність парт, органів від ра¬ 
дянських: узурпація парт, органа¬ 
ми владних функцій рад повинна 
була відтворюватися при кожно¬ 
му оновленні складу рад — обра¬ 
ними мали бути лише «слухняні» 
депутати, які підпорядковувалися 
залізній парт, дисципліні. Вибо¬ 
ри до рад були для партії спра¬ 
вою великої ваги. Були розробле¬ 
ні спец, виборчі процедури, що 
давали змогу штучно підбирати 
персональний склад рад за тими 
чи тими критеріями: класовим 
походженням, парт, приналежні¬ 
стю, демографічними ознаками 
тощо. Вибори відбувалися на ос¬ 
нові нерівного виборчого права, 
зокрема, у першій конституції 
рад. Росії (лип. 1918) було за¬ 
тверджено істотну перевагу ро¬ 
бітників над селянами. Дискри¬ 
мінувалося й міське нас. непро- 
летарського походження. Пред¬ 
ставники «чужих класів» позбав¬ 
лялися права голосу. Категорія 
«позбавленців» («лишенцев») бу¬ 
ла досить численною — до 10 % 


населення. Виборчими дільни¬ 
цями вважалися підпр-ва, уста¬ 
нови, військ, частини, навч. за¬ 
клади. Для інвалідів, безробітних 
членів профспілок, дружин ро¬ 
бітників і червоноармійців ство¬ 
рювалися територіальні дільниці. 
Кандидатури на обрання пропо¬ 
нувалися від імені партій або 
профспілкових орг-цій, громад¬ 
ськості. Спосіб голосування по¬ 
дачею записок чи підняттям ру¬ 
ки визначали самі збори ви¬ 
борців. Як правило, вибори про¬ 
водилися відкритим голосуван¬ 
ням. На виборців чинили різно¬ 
манітний тиск через безпосеред¬ 
нє начальство (оскільки вибори 
відбувалися на вир-ві), через гро¬ 
мадськість, яка займалася розпо¬ 
ділом матеріальних благ, чи по¬ 
грозами «випадання» зі списків 
виборців. Ті, кого не влаштову¬ 
вав формалізм виборчих проце¬ 
дур, воліли залишатися вдома. В 
Україні першу справді широку 
кампанію виборів у ради, коли 
кількість тих, хто проголосував, 
перевищила половину наявного 
складу виборців, вдалося органі¬ 
зувати тільки 1925/26. Прямі ви¬ 
бори проводилися лише до місц. 
органів влади. Всі інші з’їзди 
рад — від волосних (з 1923 — ра¬ 
йонних) до Всесоюзних — фор¬ 
мувалися з депутатів місц. рад. 
Списки майбутніх членів вико¬ 
навчих комітетів, аж до Всесоюз¬ 
ного ЦВК, ретельно опрацьову¬ 
валися в парт, комітетах відпо¬ 
відного рівня, аж до ЦК ВКП(б). 
Технологія виборчих кампаній не 
становила таємниці для багатьох. У 
летючці, що поширювалася есе¬ 
рами серед робітників Дніпропе- 



_ 55 

КОНСТИТУЦІЙНА 


Мітинг на стадіоні 
«Зенит», присвячений 
обговоренню 
опублікованого в пресі 
проекту «Положення 
про вибори у Верховну 
Раду СРСР». Сталіне 
(нині м. Донецьк). 
Липень 1937. 




56 _ 

КОНСТИТУЦІЙНА 


тровська в січні 1929, зокре¬ 
ма, зазначалося: «Більшовики 
нав’язали нам відкрите голосу¬ 
вання у виборах в ради. Та невже 
можемо ми обрати вільно, коли 
обираємо відкрито? Хто насмі¬ 
литься на очах осередкових кня¬ 
зьків голосувати за чесного без¬ 
партійного або підняти руку про¬ 
ти мерзотника-комуніста, якщо 
останній виставлений осеред¬ 
ком?» 

Після того, як у лют. 1935 
пленум ЦК ВКП(б) вирішив за¬ 
провадити зміни до процедури 
виборів до рад (ішлося про те, 
щоб замінити нерівні вибори рів¬ 
ними, багатоступеневі — прями¬ 
ми, відкриті — закритими), він 
запропонував внести до порядку 
денного чергового Всесоюзного 
з’їзду рад питання про реформу 
Конституції СРСР. У цьому ж 
місяці 7-й Всесоюзний з’їзд рад 
розпочав процес розробки ново¬ 
го Осн. Закону. З цією метою він 
створив конституційну комісію 
під головуванням Й .Сталіна. До 
її складу увійшли 32 представни¬ 
ки від усіх союзних республік, у 
т. ч. від УСРР — П .Любченко, 
М.Мазай, Г.Петровський, О.Ста- 
ханов, В. Чубар та ін. Комісія ма¬ 
ла розглядати проекти, вже під¬ 
готовлені фахівцями. Як свідчив 
С.Коен, М.Бухарін говорив своїм 
друзям, що написав текст кон¬ 
ституції «від першого до остан¬ 
нього слова» майже одноосібно, 
лише при певній допомозі К.Ра- 
дека. Звичайно, ішлося про пере¬ 
важно редакторську роботу. Те, 
що Конституція СРСР пройшла 
через руки М.Бухаріна, позначи¬ 
лося на її формі й змісті. На За¬ 
ході цілком щиро називали цей 
документ найбільш демократ, 
конституцією у світі. 

12 черв. 1936 проект Консти¬ 
туції СРСР було опубліковано, і 
розпочалося тривале, майже пів¬ 
річне його обговорення на парт, 
зборах трудових колективів і збо¬ 
рах громадян за місцем прожи¬ 
вання. В Україні в обговоренні 
взяли участь понад 13 млн осіб. 

Обговорення становило со¬ 
бою пропагандистську кампанію, 
і цього навіть не приховували. 
Спочатку ред. комісія з мільйон¬ 
ної кількості пропозицій щодо 
внесення поправок до проекту 
взяла до уваги лише 43, вони 
торкнулися 32 статей із 157, пе¬ 
реважна їх більшість, на думку 


Й.Сталіна, була неістотною, про¬ 
те в кінцевому підсумку було за¬ 
тверджено лише кілька попра¬ 
вок, здебільшого термінологічно¬ 
го характеру. Було також уточне¬ 
но перелік загальносоюзних нар¬ 
коматів, оскільки за час обгово¬ 
рення уряд поповнився ще од¬ 
ним наркоматом — оборонної 
пром-сті. 

5 груд. 1936 Надзвичайний 
8-й з’їзд рад СРСР затвердив но¬ 
ву Конституцію (див. Конститу¬ 
ція СРСР 1936). У ній проголо¬ 
шувалося, що в країні побудова¬ 
но соціалізм (див. Соціалізм). Ба¬ 
гатоступеневі вибори до органів 
влади замінювалися прямими 
при таємному голосуванні. Селя¬ 
ни одержували рівні з робітника¬ 
ми права обирати й бути обрани¬ 
ми в усі органи влади. Виборчі 
округи в містах мали створюва¬ 
тися не за вироб. одиницями, а, 
як і на селі, за місцем проживан¬ 
ня виборців. Система функціону¬ 
вання влади теж ставала іншою: 
з’їзди рад різного рівня заміню¬ 
валися інститутом сесійних засі¬ 
дань місцевих і верховних (рес¬ 
публіки та Союзу) рад. Нові ради 
набули зовн. рис парламентської 
влади. 

Подібна еволюція влади була 
закономірною. У чинній з берез. 
1919 парт, програмі проголошу¬ 
валося, що позбавлення частини 
громадян політ, прав є тимчасо¬ 
вим заходом боротьби зі спроба¬ 
ми експлуататорів відстояти або 
відновити свої привілеї. Вказува¬ 
лося й на те, що тимчасовою є і 
«деяка» перевага в органах влади 
у пролетаріату порівняно з «дріб¬ 
нобуржуазними» верствами села. 

Однак зміни в конституцій¬ 
них нормах не позначилися на 
реальній владі. Коли Надзвичай¬ 
ний 8-й з’їзд рад СРСР затвер¬ 
джував новий Осн. Закон, було 
оголошено, що вибори до Вер¬ 
ховної Ради заплановані на «най¬ 
ближчий час». Проте насправді 
вибори відбулися тільки 12 груд. 
1937. Річна відстрочка потрібна 
була Й.Сталіну, щоб належним 
чином підготувати до виборів 
компартійно-рад. номенклатуру і 
самих виборців. «Революція зго¬ 
ри», на його думку, повинна бу¬ 
ла завершитися велетенською ка¬ 
дровою чисткою. 

«Зачистка» мала на меті за¬ 
безпечити досягнутий раніше од¬ 
ноособовий контроль Й.Сталіна 


над партією і суспільством від 
будь-яких випадковостей. Спро¬ 
ба на XVII з’їзді ВКП(б) багатьох 
представників компартійно-рад. 
верхівки скористатися механіз¬ 
мом таємного голосування для 
усунення Й.Сталіна зі складу ЦК 
виявилася невдалою. Вона за¬ 
свідчила, однак, зростаюче нев¬ 
доволення в партії диктаторськи¬ 
ми методами кер-ва. Після з’їзду 
генсек ініціював зміни в законо¬ 
давстві, які полегшували розгор¬ 
тання масового терору, і чекав 
слушного часу, щоб розпочати 
його. З прийняттям нової Кон¬ 
ституції СРСР стало можливим 
зробити компартійно-рад. апа¬ 
рат співучасником спрямованого 
проти нього ж (цього апарату) 
терору. 

Скасуванням «ручної» систе¬ 
ми виборів Й.Сталін викликав 
вогонь на всю очолювану ним 
компартійно-рад. вертикаль вла¬ 
ди. Вільні вибори становили ве¬ 
личезну загрозу для апарату, 
який звик не відчувати залежно¬ 
сті від електорату. Останній раз 
вільні вибори відбувалися після 
Жовтневого перевороту в Петро¬ 
граді 1917 за списками, підгото¬ 
вленими ще Тимчасовим урядом. 
У Росії тоді більшовики набрали 
24 % голосів, а в Україні — 10 %. 

Й.Сталін не міг бути дикта¬ 
тором, спираючись тільки на 
НКВС. Він потребував підтрим¬ 
ки з боку компартійно-рад. апа¬ 
рату. Щоб отримати її, генсек 
поставив апаратників перед 
перспективою вільних виборів. 
Тепер вони вимушені були згур¬ 
туватися навколо генсека і разом 
зустріти ту загрозу, яку несла для 
них нова Конституція. 

У лют.—берез. 1937 відбувся 
пленум ЦК ВКП(б). Й.Сталін за¬ 
явив на ньому, що країна опини¬ 
лася в небезпечному становищі 
через підступну діяльність сабо¬ 
тажників, шпигунів і диверсан¬ 
тів. Він звинувачував «безтурбот¬ 
них, добросердних і наївних ке¬ 
рівних товаришів», котрі нібито 
втратили здатність розпізнавати 
ворога. їм протиставлялися рядо¬ 
ві члени партії, які могли підка¬ 
зати «правильне рішення». Це 
був майже відвертий заклик до 
бунту проти «старих» керівників 
з великим, часто дореволюц., 
парт, стажем. Однак заклик вож¬ 
дя не дав істотних результатів. 
Під час перевиборів парт, к-тів, 



проведених за вказівкою секрета¬ 
ріату ЦК ВКП(б) у берез.—квіт. 
1937, старі кадри здебільшого за¬ 
лишилися на своїх посадах. Тоді 
чистку партійних органів взяв на 
себе НКВС СРСР на чолі з 
М.Єжовим. 

Лютнево-березневий пленум 
ЦК ВКП(б) 1937 поклав початок 
Великому терору (див. «Єжовщи¬ 
на»), У ході відповідних кампа¬ 
ній, які змінювали одна одну, 
сотні тисяч людей були знищені 
фізично, а мільйони — морально 
(через примус до публічного за¬ 
судження «ворогів народу», дачу 
під тортурами неправдивих свід¬ 
чень проти своїх співробітників, 
знайомих і навіть рідних, виму¬ 
шену співпрацю з органами 
держ. безпеки). 

Було покладено край усяким 
розмовам про висування альтер¬ 
нативних кандидатур на виборах 
у Верховну Раду, що точилися 
під час обговорення проекту но¬ 
вої конституції. Виборчі комі¬ 
сії зобов’язувалися реєструвати 
тільки одного кандидата від т. зв. 
блоку комуністів і безпартійних. 
Висування незалежного від вла¬ 
стей кандидата кваліфікувалося 
як антирад. діяльність. 

У виборчому бюлетені друку¬ 
валося прізвище лише одного 
кандидата — від блоку комуністів 
і безпартійних, і хоча в бюлетені 
також друкувалася, як того вима¬ 
гала світ, практика демократ, ви¬ 
борів, рекомендація: «Залиште 
прізвище одного кандидата, за 
якого Ви голосуєте, решту викре- 
сліть», однак тепер вона мала 
зовсім інший сенс. Всупереч 
практиці вільних виборів, коли у 
випадку, якщо в бюлетені мі¬ 
ститься одне прізвище, то поряд 
є пара слів «за — проти», одне з 
яких виборцю слід було викре¬ 
слити, перед тим зайшовши в 
спец, кабінку, організатори рад. 
виборів спростили текст бюлете¬ 
ня і відповідних слів там не 
надрукували. Позитивне ставлен¬ 
ня до кандидатури за цих умов 
виключало необхідність письмо¬ 
вої фіксації такого ставлення, а 
отже, й робило зайвим відвіду¬ 
вання кабінки для таємного го¬ 
лосування. Лише той, хто був не 
згоден і мав намір викреслити 
відповідне прізвище чи мав осо¬ 
бливу думку, повинен був іти до 
кабінки, яка таким чином става¬ 
ла своєрідним тестом на лояль¬ 
ність режимові. 


Організатори виборчої кам¬ 
панії потурбувалися також про 
забезпечення належної явки ви¬ 
борців на виборчі дільниці. Було 
створено цілу «армію» агітаторів, 
яка рекрутувалася за вироб. озна¬ 
кою. Кожен агітатор особисто 
відповідав за те, щоб усі його ви¬ 
борці проголосували. 

Внесені до Конституції СРСР 
у ході її реформи 1936 зміни не 
вплинули на суть влади в країні. 
Контроль над державою та сусп- 
вом здійснював підвладний ген. 
секретареві ЦК ВКП(б) апарат, 
про який у «конституції соціаліз¬ 
му, що переміг», навіть не згаду¬ 
валося. Конституція містила в 
собі лише декларативне (позбав¬ 
лене юрид. сили) положення про 
комуніст, партію загалом, яка 
«являє собою керівне ядро всіх 
організацій трудящих, як гро¬ 
мадських, так і державних» (ст. 
126). 

Дж.: Історія Радянської Консти¬ 
туції в декретах і постановах уряду 
(1917-1936). К., 1937. 

Літ.: Кульчицький С.В. Україна 
між двома війнами (1921 — 1939 рр.). 
К., 1999; Його ж. Таємниця Тридцять 
сьомого року. «Спеціальні історичні 
дисципліни: питання теорії та мето¬ 
дики», число 5; Історіографічні дослі¬ 
дження в Україні, випуск 10: Об’єдна¬ 
ний випуск збірки наукових праць на 
пошану академіка Валерія Андрійови¬ 
ча Смолія (з нагоди 25-річчя наукової 
діяльності та 50-річчя від дня наро¬ 
дження), ч. 1. К., 2000; Політичний 
терор і тероризм в Україні. XIX— 
XX ст.: Історичні нариси. К., 2002; 
Литвин В. Україна: міжвоєнна доба 
(1921-1938). К., 2003; Політична іс¬ 
торія України. XX століття, т. 3. К., 
2003. 

С.В. Кульчицький. 

КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА 
В СРСР 1988 — запроваджена з 
ініціативи ген. секретаря ЦК 
КПРС М. Горбачова реформа 
компартійно-радянської системи 
державної влади в СРСР. Діючи в 
рамках бюрократичної перебудо¬ 
ви, реформатори прагнули при¬ 
стосувати рад. лад до викликів 
сучасності шляхом демократиза¬ 
ції політ, режиму. Насправді, од¬ 
нак, конституційна реформа 1988 
перетворилася з традиційної для 
країни «революції згори» на не- 
керовану «революцію знизу», яка 
розвалила Комуністичну партію 
Радянського Союзу, рад. соціаль- 
но-екон. лад і створену волода¬ 
рями Кремля на тер. СРСР та 


країн Центр, і Сх. Європи кому¬ 
ніст. імперію. 

З приходом до влади М.Гор¬ 
бачова сусп-во пов’язувало спо¬ 
дівання на докорінні політ, і со- 
ціально-екон. реформи. Воно не 
мало чітких уявлень про напрям і 
характер реформ, але ніхто не 
сумнівався в їх необхідності. «Ми 
чекаємо змін!» — так назвав свою 
пісню-хіт популярний тоді рок- 
співак В.Цой. Прагнучи відпові¬ 
дати сусп. настроям, новий лідер 
держ. партії енергійно взявся за 
справу. Навколо нього згуртува¬ 
лася невелика група політ, діячів, 
які вважали, що дальше гальму¬ 
вання реформ призведе до втрати 
впливу кер-ва партії в сусп-ві і 
до послаблення позицій Рад. Со¬ 
юзу на міжнар. арені. 

Кадрові зміни у вищому кер- 
ві, що були необхідні для забез¬ 
печення успіху реформ, М.Гор¬ 
бачов розпочав одразу після при¬ 
ходу до влади. Квітневий (1985) 
пленум ЦК КПРС перевів з кан¬ 
дидатів у члени політбюро В. Че- 
брикова і обрав членом політбю¬ 
ро секретаря ЦК М.Рижкова. На 
липневому (1985) пленумі ЦК 
був звільнений від обов’язків 
члена політбюро і секретаря ЦК 
у зв’язку з виходом на пенсію су¬ 
перник М.Горбачова Г.Романов. 
Пленум ЦК обрав членами по¬ 
літбюро Є.Лігачова та Е.Шевард- 
надзе і звільнив М.Тихонова від 
обов’язків члена політбюро у 
зв’язку з виходом на пенсію. 
Посаду голови РМ СРСР зайняв 
М.Рижков. 

Склад вищого органу ком- 
парт. кер-ва продовжував інтен¬ 
сивно оновлюватися і в наступ¬ 
ні роки. З політбюро ЦК пішли 
Д.Кунаєв, А .Громико, В.Щербиць- 
кий, М.Соломенцев, Г.Алієв. Но¬ 
вий генсек змінив персональний 
склад цього органу майже повні¬ 
стю, з попередніх його членів за¬ 
лишався тільки В.Воротніков, 
обраний на цю посаду 1983. 

Інтенсивна кадрова чистка 
відбулася і в секретаріаті ЦК 
КПРС. З команди Ю .Андропова в 
ньому залишився тільки Є.Ліга- 
чов. Склад ЦК після XXVII з’їз¬ 
ду КПРС (1986) оновився майже 
наполовину. За наступні кілька 
років так само майже повністю 
був змінений склад 1-х секрета¬ 
рів парт, к-тів респ., обласного і 
районного рівнів. Це була най¬ 
більш масштабна після 1937—38 


_ 57 

КОНСТИТУЦІЙНА 



58 _ 

КОНСТИТУЦІЙНА 


кадрова зміна в історії КПРС. 
Однак ефект її під кутом зору по¬ 
ставлених завдань виявився нез¬ 
начним. Більш молоде покоління 
парт, керівників було таким же 
консервативним, як і попереднє. 

У безпосередньому оточенні 
ген. секретаря ЦК почалася бо¬ 
ротьба між ортодоксами на чолі з 
Є.Лігачовим і реформаторами, 
яких очолював обраний до політ- 
бюро ЦК у черв. 1987 О.Яковлев. 
М. Горбачов залишався арбітром, 
але розумів, що його висуванці 
здатні у сприятливий для них мо¬ 
мент поставити питання про за¬ 
міну ген. секретаря. Апелювати 
до парт, низів у боротьбі з номен¬ 
клатурою він поки що не міг: ря¬ 
дові партійці були в лабетах за¬ 
лізної статутної дисципліни. За 
цих умов М.Горбачов все частіше 
почав звертатися через голову се¬ 
кретарів парт, к-тів до сусп-ва. 
Започаткована ним кампанія де- 
сталінізації зустріла активну під¬ 
тримку в колах ліберальної інте¬ 
лігенції. Завдяки політиці гласно¬ 
сті сусп-во вперше почало знайо¬ 
митися з реальною історією рад. 
часу. 

Прагнучи зупинити потік пу¬ 
блікацій, присвячуваних «білим 
плямам» в історії КПРС, Є.Ліга- 
чов ініціював появу 13 берез. 
1988 в газ. «Советская Россия» 
листа ленінгр. викладачки Ніни 
Андреєвої під заголовком «Не 
можу поступитися принципами». 
Н.Андреєва вимагала припини¬ 
ти «очорніння історії КПРС». 
М. Горбачов спочатку не надав 
цій публікації серйозного зна¬ 
чення. Незабаром, однак, він по¬ 
бачив, що партапарат почав ви¬ 
користовувати її для розгортання 
кампанії, покликаної обмежити 
гласність і поставити політику 
перебудови в жорсткі рамки. З 
досить великим запізненням — 
тільки 5 квіт. — газ. «Правда» на- 
друкувала ред. статтю «Принци¬ 
пи перебудови: революційне ми¬ 
слення в дії», в якій виступ «Со- 
ветской России» визначався як 
«маніфест антиперебудовних 
сил». Після цього вплив Є.Ліга- 
чова на політику Кремля різко 
послабився. Натомість істотно 
зріс вплив О.Яковлева. 

М.Горбачов домігся від чле¬ 
нів ЦК КПРС згоди на скликан¬ 
ня в період між двома з’їздами 
(вони відбувалися через кожні 5 
років) партконференції. Така 


конференція була йому потрібна, 
щоб заручитися підтримкою всієї 
партії на проведення реформ. 

Готовність ген. секретаря до 
рішучих дій з метою подолати 
опір номенклатури назрілим ре¬ 
формам зустріла сусп. підтримку. 
У такій атмосфері відбулися ви¬ 
бори делегатів на XIX конферен¬ 
цію КПРС. Рядовим членам пар¬ 
тії вперше була надана можли¬ 
вість вибору кожного делегата з 
кількох кандидатур при таємно¬ 
му голосуванні. Незважаючи на 
це, партапарат все одно в цілому 
забезпечив обрання потрібних 
йому кандидатів. Проте делегата¬ 
ми конференції стали також дея¬ 
кі реформатори, які здобули собі 
ім’я завдяки виступам у засобах 
масової інформації. 

План М.Горбачова зводився 
до того, щоб перетворити Рад. 
Союз на «соціалістичну правову 
державу». Тим самим ген. секре¬ 
тар ЦК КПРС фактично визна¬ 
вав, що очолювана ним держава 
правовою не була. 1 справді, її за¬ 
сновники приховували свою вла¬ 
ду над партією і країною під ев¬ 
фемізмом диктатури пролетаріа¬ 
ту, а їхні наступники у повоєнні 
десятиліття взагалі відмовилися 
від незручного слова «диктату¬ 
ра». Однак кожний громадянин 
СРСР знав, що партія в особі її 
керівників приймає закони, але 
стоїть над ними. 

Винайдений В .Леніним політ, 
лад базувався на тандемі «пар¬ 
тія—ради». Парт, частина танде¬ 
му мала диктаторські функції, а 
радянська — розпорядчі. Рад. ор¬ 
гани формувалися нас. на вибо¬ 
рах, які не були вільними внаслі¬ 
док застосування парткомами 
обмежувальних процедур. Парт- 
коми визначали персональний 
склад рад та їхніх виконавчих к- 
тів і доручали останнім безпосе¬ 
реднє управління д-вою. За со¬ 
бою вони залишали прийняття 
політ, рішень, якими повинні бу¬ 
ли керуватися ради. Самі ж парт, 
к-ти, за винятком центрального, 
були провідниками, а не носіями 
диктатури. Повнота диктаторсь¬ 
кої влади зосереджувалася в 
Центр, к-ті, а точніше — у його 
постійно діючих органах — по- 
літбюро і секретаріаті. Передача 
рішень, які приймалися цими 
органами, а також контроль за їх 
виконанням здійснювалися від¬ 
ділами ЦК. 


У цю систему влади М.Горба¬ 
чов прагнув внести виборче на¬ 
чало, тобто поставити формуван¬ 
ня парт, і рад. органів у залеж¬ 
ність від тих, хто їх обирав. Він 
домігся того, щоб січневий 
(1987) пленум ЦК КПРС прий¬ 
няв рішення про здійснення ви¬ 
борів до парт, к-тів на альтерна¬ 
тивній основі при таємному го¬ 
лосуванні членів партії, і мав на¬ 
мір заручитися підтримкою парт, 
конференції для організації та¬ 
ких же вільних виборів у рад. ор¬ 
гани влади всіма громадянами 
СРСР. 

Тим часом партапарат спро¬ 
мігся вихолостити формулу віль¬ 
них виборів делегатів XIX кон¬ 
ференції КПРС. Щоб реально 
демократизувати політ, лад, треба 
було позбавити ради опіки з боку 
парткомів, або, як висловлював¬ 
ся генсек, забезпечити «повно¬ 
владдя рад». Таким способом ре¬ 
форматори сподівалися покінчи¬ 
ти з феод, за своєю природою 
взаєминами особистої відданості, 
які існували між функціонерами 
різних ланок компартійно-рад. 
апарату і перетворювали «вну¬ 
трішню партію» на замкнений 
середньовічний орден (див. та¬ 
кож Демократичного централізму 
принцип). 

Компартійно-рад. система 
влади була олігархічною, і люди¬ 
на, яка посідала в ній найвищу 
сходинку, могла претендувати за 
відсутності масового терору тіль¬ 
ки на роль координатора. Відчу¬ 
ваючи, що ця система влади вже 
давно вражена гниттям, М.Гор¬ 
бачов бажав знайти собі місце в 
реформованій системі, створюва¬ 
ній за його вирішальною участю. 

XIX конференція КПРС від¬ 
крилася 28 черв. 1988. Гол. те¬ 
мою її порядку денного була по¬ 
літ. реформа. У доповіді М.Гор¬ 
бачов надав реформі оманливий 
вигляд повернення до форм ор¬ 
ганізації влади, що були ліквідо¬ 
вані в ході проведення конститу¬ 
ційної реформи в СРСР 1936. Ви¬ 
несена на розгляд партконферен¬ 
ції форма організації влади спра¬ 
вді нагадувала ленінську, але по¬ 
дібність була зовнішньою. Всесо¬ 
юзні, респ. і місц. з’їзди рад, які 
скликалися 1917—36, були слу¬ 
хняними провідниками компарт. 
диктатури. Кожний крок їхньої 
діяльності суворо контролювався 
відповідним парткомом. 



За концепцією М.Горбачова, 
вищим органом представницької 
влади ставав з’їзд нар. депутатів. 
2/3 депутатів з’їзду обиралися 
шляхом прямих і вільних виборів 
на основі альтернативності при 
таємному голосуванні. 1/3 депу¬ 
татів висувалася офіційно зареєс¬ 
трованими громад, організація¬ 
ми — КПРС, Всесоюзною ленінсь¬ 
кою комуністичною спілкою моло¬ 
ді , профспілками, творчими спіл¬ 
ками, наук, громадськістю тощо. 
Кожний номенклатурний праців¬ 
ник, який бажав стати нар. депу¬ 
татом, повинен був пройти через 
сито вільних виборів. Третина 
місць від громад, орг-цій, які на¬ 
дійно контролювалися апаратом, 
призначалася переважно для тих 
функціонерів вищого рангу, які 
остерігалися опинитися віч-на- 
віч з виборцями. 

З’їзд мав збиратися кілька ра¬ 
зів на рік, а його депутати повин¬ 
ні були працювати на своїх попе¬ 
редніх місцях роботи. З’їзд оби¬ 
рав Верховну Раду чисельністю 
до 400 депутатів — орган, який 
володів виключним правом 
приймати закони. Склад Ради 
повинен був щорічно оновлюва¬ 
тися за рахунок нар. депутатів, 
щоб усі вони до нових виборів 
встигли попрацювати в постійно 
діючому законодавчому органі. 

Якщо політ, реформа пере¬ 
творювала Верховну Раду на єди¬ 
не в країні джерело влади, то 
найвищим персональним поса¬ 
довцем ставав голова парламен¬ 
ту, а не ген. секретар ЦК КПРС. 
М.Горбачов належним чином 
підготувався до виборів на з’їзд 
нар. депутатів, що були заплано¬ 
вані на 1989. Вересневий (1988) 
пленум ЦК дав ген. секретареві 
рекомендацію виставити свою 
кандидатуру на вакантну у зв’яз¬ 
ку з переходом А.Громико на 
пенсію посаду голови президії 
ВР СРСР. Зайнявши цю посаду, 
М.Горбачов міг претендувати на 
підтвердження своїх повнова¬ 
жень під час формування на з’їз¬ 
ді нар. депутатів СРСР нового 
складу Верховної Ради. 

Конституційна реформа 1988 
не зустріла чітко артикульованих 
заперечень на самій конференції. 
Частково це було пов’язано з 
вправністю, з якою спрямовував 
ген. секретар ЦК її хід. З його 
ініціативи дебати транслювалися 
по телебаченню, і кожен, хто ви¬ 


ступав, не бажав позиціонувати 
себе як ворога реформ. Против¬ 
ники М.Горбачова могли лише 
висловлювати сумніви щодо чіт¬ 
кості цілей і орієнтирів, поста¬ 
влених Центр, к-том і ген. секре¬ 
тарем ЦК. Найбільш резонан¬ 
сним був виступ письменника 
Ю. Бондарева, який порівняв 
проголошену перебудову з літа¬ 
ком, що піднявся в повітря, але 
не знає, де йому приземлитися. 

Окрім того, представники 
номенклатури не сприйняли пе¬ 
рехід влади від парт, к-тів до рад 
та їх виконкомів як надто велику 
новацію, оскільки звикли до то¬ 
го, що членство в радах різних 
рівнів завжди було доповненням 
до відповідної за рівнем парт, по¬ 
сади. У біографії багатьох з них 
рад. посади чергувалися з партій¬ 
ними і навпаки. Перехід з одно¬ 
го крісла в інше вважався для 
них непринциповим, тому що 
вони залишалися членами однієї 
«внутрішньої партії». 

Можливі заперечення з боку 
тих, хто мав право голосу на 
партконференції в черв,—лип. й 
на позачерговій сесії Верховної 
Ради в листоп. 1988, стосовно то¬ 
го, що кандидати на керівні по¬ 
сади мали шукати підтримки у 
виборців, М.Горбачов передба¬ 
чив завчасно й запобіг їм: пред¬ 
ставники номенклатури могли 
ставати нар. депутатами через 
громад, орг-ції. 

Під кутом зору «персональ¬ 
ного крісла» конституційна ре¬ 
форма 1988 не була доленосною 
подією. Тому мало хто з пред¬ 
ставників номенклатури міг усві¬ 
домити її значення в трансфор¬ 
мації компартійно-рад. системи 
влади. 

М.Горбачов не допустив дис¬ 
кусії в питанні про політ, рефор¬ 
му. Проголошені ним тези були 
негайно проголосовані й прий¬ 
няті при кількох голосах проти. 
Мало хто з делегатів партконфе¬ 
ренції побажав мати вигляд ре¬ 
трограда, коли його ставили пе¬ 
ред дилемою в питанні, чи варто 
віддавати владу народові. Коли 
питання ставилося руба, демаго¬ 
гічні виверти про народність 
компартійної влади не спрацьо¬ 
вували. 

Тим часом ліквідація ле¬ 
нінського тандема «партія—ради» 
одразу ж позбавила комуніст, 
партію статусу держ. структури. 


КПРС практично негайно пере¬ 
творилася на звичайну партію 
політичну і внаслідок цього втра¬ 
тила здатність контролювати хід 
подій у країні. 1 навпаки, ради, 
ставши повноцінними органами 
влади, негайно «втягнули в себе» 
всю «внутрішню партію». Но¬ 
менклатурний клан десятиліття¬ 
ми формувався як монопольна 
конгрегація управлінців, без якої 
держ. життя в усіх його формах 
існувати не могло. Тому він зали¬ 
шився при владі в усіх регіонах 
країни, за винятком тих, де пов- 
номасштабна радянізація розгор¬ 
нулася тільки в повоєнні десяти¬ 
ліття. Конституційна реформа 
1988 навіть зміцнила цей клан, 
тому що очистила його від нагро¬ 
мадженого баласту вільними ви¬ 
борами. 

Початок пострад. періоду да¬ 
тується 1991 роком. Але наспра¬ 
вді його слід датувати 1989—90 
роками, тобто періодом, коли 
конституційна реформа 1988 за¬ 
працювала. Вибори 1989 на З’їзд 
нар. депутатів СРСР і вибори 
1990 в респ. та місц. органи вла¬ 
ди створили нову політ, реаль¬ 
ність, хоч її ще не усвідомили в 
повному обсязі ні всередині кра¬ 
їни, ні за її межами. Замість тієї 
рад. влади, яка тримала кожного 
громадянина в цілковитій залеж¬ 
ності від командного центру в 
Кремлі, в Рад. Союзі почала 
функціонувати демократ, рад. 
влада, сформована самими гро¬ 
мадянами на вільних виборах. Ця 
зміна, однак, маскувалася тим, 
що ті, хто обирав, і ті, кого оби¬ 
рали, керувалися звичними нор¬ 
мами поведінки. Зокрема, рад. 
органи влади, як і раніше, чека¬ 
ли керівних указівок від секрета¬ 
рів компарт. к-ту, якому вони ра¬ 
ніше підпорядковувалися. 

Тим часом у процесі реаліза¬ 
ції конституційної реформи 1988 
компартійно-рад. номенклатура 
якщо не зрозуміла, то відчула, 
що «загальнонародна власність» 
втратила статус власності тоталі¬ 
тарної д-ви, тобто власності од¬ 
ного сукупного власника — кер- 
ва держ. партії, і може бути при¬ 
ватизована (див. Приватизація). 
Не гаючи часу, вона почала 
привласнювати все, що могла. 
До таких дій підштовхувало й те, 
що, втрачаючи свою посаду, но¬ 
менклатурний працівник будь- 
якого рівня одразу позбавлявся 


_ 59 

КОНСТИТУЦІЙНА 



60 _ 

КОНСТИТУЦІЙНИ 


набутого соціального статусу та 
звичних засобів до існування. 

Соціально-екон. лад СРСР, 
який уже давно був у стані пер¬ 
манентної кризи, почав агонізу¬ 
вати разом з агонією КПРС. 

Літ.: Кульчицький С.В. Керівні ор¬ 
гани Центрального Комітету КПРС. 
Персональний склад на кінець кож¬ 
ного року. К., 1990; Восленский М.С. 
Номенклатура. Господствующий класе 
Советского Союза. М., 1991; Совет- 
ское общество: возникновение, ра- 
звитие, исторический финал, т. 2: 
Апогей и крах сталинизма. М., 1997; 
Пихоя Р.Г. Советский Союз: история 
власти. 1945—1991. М., 1998; Маля М. 
Радянська трагедія: історія соціалізму 
в Росії. 1917-1991. К., 2000; КиІсНуІ- 
кку 8 . N311011-8101(1148 і п Фе Іпсіереп- 
йепі ІЛсгаіпе. Куіу—№\¥ Уогк, 2003; 
Литвин В. Україна: від бюрократичної 
«перебудови» до народної революції 
(1985-1991). К., 2005. 

С.В. Кульчицький. 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ВЙМІР 
УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ (до по¬ 
чатку 1990-х років). У широкому 
розумінні конституційний вимір 
історії є розвитком спочатку 
природного права, що, не будучи 
писаним, нагромаджувалося в 
пам’яті людей, збагачувалося й 
оборонялося главами родин, вер¬ 
хівкою роду і племені, передава¬ 
лося з покоління в покоління, 
згодом — ще й умовних сусп. до¬ 
говорів про утворення держави — 
і нарешті — упозитивованих за¬ 
конів, серед яких завжди можна 
виокремити стрижневі, основні, 
тобто такі, що називаються «соп- 
віііііііо» (конституційними). Кон¬ 
ституційний вимір укр. історії у 
загальноістор. розумінні охоплює 
всю діяльність органів влади, що 
здійснювалась у формах, визна¬ 
чених традиціями, звичаями, 
нормами та ін. соціальними регу¬ 
ляторами (у нову добу — ще й 
держ. правом), а також витоки, 
еволюцію і вдосконалення всіх 
конституційно-правових інститу¬ 
тів, теорії та практики організації 
сусп. і держ. життя відповідно до 
фактичних чи юрид. конституцій 
на тер. сучасної України з мо¬ 
менту формування на ній право¬ 
вих відносин і до сьогодні. 

Конституційний процес на 
укр. землях мало чим відрізнявся 
від аналогічних процесів, якими 
просувалася історія на землях ін. 
д-в світу. Проте фактичні кон¬ 
ституції, тобто сусп. відносини, 
що реально складалися й існува¬ 
ли незалежно від їх формалізації 


(такі конституції не створювали¬ 
ся законодавчо, а виникали самі 
по собі на грунті природного 
менталітету, традицій, нагромад¬ 
жуваного істор. досвіду), судячи з 
матеріальних пам’яток, мали й 
одну виразну особливість — вони 
були переважно «мирними». 

Уперше розвинених форм 
фактичні конституції набули в 
часи побутування на території 
України могутнього племінного 
союзу царських скіфів (панівна 
верства), скіфів-кочовиків, елі- 
но-скіфів, скіфів-хліборобів 
(орачів) та ін. етнічних спільнот. 
Скіфи привнесли в них паростки 
військ, демократії. «Стовпами» 
влади були ідеї матері-родйни, 
отця-неньки, патріарха-родона- 
чальника, а «законодавцями» — 
жерці та вожді племен (царі), 
згодом — родові й племінні схо¬ 
ди, збори військ, еліти, наради 
при вождях, ради родових старій¬ 
шин, союзні племінні ради. 

У 6—3 ст. до н. е. конститу¬ 
ційний процес вступив в епоху 
фактичного уконституціювання 
класового сусп-ва і збагатився 
міфічним (умовним) сусп. дого¬ 
вором між скіф, племенами про 
утворення д-ви з центром у 
Кам ’янському городищі. Після по¬ 
разок у війні з Македонією скіф, 
д-ва почала занепадати, а в 3 ст. 
до н. е. центр її розвитку перемі¬ 
стився до Криму (до Неаполя 
Скіфського). 

За кілька століть до нової ери 
тутешня людність почала за¬ 
своювати деякі елементи найно¬ 
вішого на той час конституціо¬ 
налізму. Вони були привнесені 
сюди еллінськими колоністами, 
які заснували міста-держави 
Ольвію, Феодосію, Пантікапей, 
Херсонес Таврійський, Тіру та ін. 
(див. Античні держави Північного 
Причорномор ’я). Фактичні кон¬ 
ституції грецьких полісів пере¬ 
важно тяжіли до демократії, тоб¬ 
то всотували кращі зразки афі- 
нських агор, екклесій та ареопа¬ 
гів, захисту 5ікг| (прав, справед- 
ливостей), а незабаром і уоцо£ 
(законів), і власне конституцій 
(так з часів Ферамена називали¬ 
ся деякі закони). Систему влади 
в містах-державах представляли 
нар. збори й виборні виконавчі 
органи (ради міст, колегії архон¬ 
тів, архонти-епоніми та ін.). По¬ 
передниками суд. конституцій¬ 
ного контролю в 3 ст. до н. е. 


стали колегії ефорів, фесмофе- 
стів, діететів, геліея тощо. 

З часом причорномор. елліни 
віддали перевагу, звичайно, фак¬ 
тичним конституціям, що перед¬ 
бачали спартанські держ. інсти¬ 
туції: два царі, герусію (раду ста¬ 
рійшин), апелу (нар. зібрання) та 
колегію ефорів. Найбільшого ро¬ 
звитку такі системи органів вла¬ 
ди набули в Боспорському цар¬ 
стві, де процеси занепаду пред¬ 
ставницьких інституцій супрово¬ 
джувались аристократизацією 
правління. Та в серед. 1 ст. до н. 
е. Боспорське царство опинило¬ 
ся під владою римлян, які теж у 
той час уже втрачали надбання 
респ. традицій. За доби романі¬ 
зації боспорські фактичні кон¬ 
ституції так чи інакше поступо¬ 
во трансформувалися від аристо- 
кратизації до авторитаризації 
повністю залежних від завойов¬ 
ників органів держ. влади. Проте 
у 3—4 ст. вони були знищені го¬ 
тами і гунами. 

Майже тисячолітнє пануван¬ 
ня у пд. регіонах майбутньої Ук¬ 
раїни греків і римлян не могло 
не посприяти прискоренню кон¬ 
ституційного процесу. Колоністи 
привнесли сюди не тільки прак¬ 
тичні зразки право- і державо¬ 
творення антич. цивілізації, а й 
учення про сусп-во, право, д-ву, 
політику тощо. 

Трипільська культура, греко- 
римська (див. Антична культура 
в Північному Причорномор'ї, Ан¬ 
тичність), скіфсько-сарматська 
(див. Скіфи, Сармати) культури, 
ймовірно, позначилися, звичай¬ 
но, на процесах складання фак¬ 
тичних конституцій слов'ян, пле¬ 
мен. За рим. доби (див. Рим Ста¬ 
родавній) і часів Великого пересе¬ 
лення народів вони вступили в 
кінцевий період первіснообщин¬ 
ного ладу і замінили звичаєві 
конституції на сусп. договір у ви¬ 
гляді конгломерату «законів 
батьків», «правди пращурів», бо¬ 
жественних (переважно язич¬ 
ницьких) настанов, що передава¬ 
лись усно із покоління в поко¬ 
ління. Саме на таких конститу¬ 
ціях базувалися, імовірно, інсти¬ 
туції ранніх слов'ян, держ. утво¬ 
рень (нар. зібрання, ради старій¬ 
шин, ради племінних союзів то¬ 
що). Можливо, саме в цей період 
існував згадуваний у деяких літо¬ 
писах і договорах із греками 
«устав і закон руський», який 



можна було б вважати однією з 
перших писаних власне прото- 
конституцій пд.-сх. слов’ян. Але, 
якщо навіть припустити, що 
«устав і закон руський» був спра¬ 
вді писаним документом, то це 
зовсім не означає, що він став 
наслідком законодавчої діяльно¬ 
сті наших пращурів, він міг бути, 
звичайно, лише зведенням звича¬ 
євого права русів (див. Русь), що 
передавалося в піснях, переказах, 
приказках, символах, легендах, 
сказаннях, билинах, віруваннях 
та ін. формах колективної па¬ 
м’яті. 

За княжої доби (9—14 ст.) 
вітчизн. конституційний процес 
знайшов своє відображення як у 
юрид. документах Київської Русі, 
так і в богословській політико- 
правовій ідеології. Осн. джерела¬ 
ми останньої, окрім слов’ян, 
менталітетних традицій, були 
давньогрец. і давньорим. правові 
встановлення та християн, догми 
(див. Християнство), трансфор¬ 
мовані у візант. законах і вченнях 
(Еклога, «Закон судний людєм», 
Прохірон, Старий Завіт і Новий 
Завіт (див. Біблія), проповіді 
Афанасія Александрійського, Ва- 
силія Великого, Григорія Бого¬ 
слова, Іоанна Златоуста, Фотія 
та ін.). Значну роль у розвитку 
східнослов’ян. протоконститу- 
ційного мислення відіграли фун¬ 
датори вітчизн. православ ’я: Ан- 
тоній Печерський, Феодосіїї Пе- 
черський, Никон, Нестор, Силь- 
вестр, Іоанн, Никифор, Климент 
Смолятич, Кирило Турівський, Да- 
ниїл Заточник, Серапіон Влади¬ 
мирський та ін.), а також княги¬ 
ня Ольга, князі Святослав Ігоро¬ 
вич, Володимир Святославич, Яро¬ 
слав Мудрий, Володимир Мономах. 

Завдяки літописам, особливо 
«Повісті временних літ», до нас 
дійшли тексти деяких власне по- 
літико-правових, у т. ч. консти¬ 
туційного характеру, настанов 
часів Київ. Русі, втілених у дого¬ 
ворах Київської Русі з Візантією 
10 ст., «Руській правді», договорах 
віча з князями, княжих уроках, 
уставах і грамотах, а також Ізбор¬ 
нику 1073, Ізборнику 1076, «Пов¬ 
чанні» Володимира Мономаха то¬ 
що. У цих джерелах та в числен¬ 
них проповідях, «словах» і «мо¬ 
ліннях» відображалися такі осно¬ 
воположні змістовні засади віт¬ 
чизн. протоконституційного ми¬ 
слення 8—14 ст., як: потяг до 


правди й справедливості, увага 
до проблем людини, недоторкан¬ 
ність власності, божественне по¬ 
ходження влади князя, доктрина 
династичного владування, повага 
до природного права, визнання 
суд. рішень, централізація влади 
в Києві, підпорядкування благо¬ 
даті, тобто євангельським істи¬ 
нам, удосконалення мистецтва 
держ. управління, гуманізація 
політ, моралі, зміцнення само¬ 
стійності Київ. Русі, пом'якшен¬ 
ня наслідків соціально-екон. не¬ 
рівності людей, необхідність усу¬ 
нення з посад «злих» місцевих 
можновладців та ін. Звичайно, 
характерними для конституцій¬ 
ного процесу тих часів залиша¬ 
лися принципи панування сили, 
станового поділу людей, хоча в 
деяких творах (праці Іларіона, 
«Слово о полку Ігоревім», Патерик 
Києво-Печерський, «Молєніє Да- 
ниїла Заточника» тощо) лунали 
заклики до обмеження князів¬ 
ської влади, до миру й злагоди 
між народами, щоб судити людей 
не за багатством, а «по правді», 
наближати до себе мудрих і спра¬ 
ведливих тощо. Втілювати такі 
протоконституційні настанови 
покликані були князі, віча, сне- 
ми (княжі з’їзди), боярські ради 
(думи), Правосл. церква як не¬ 
від’ємний атрибут д-ви та чи¬ 
сленні місц. владці. 

Після монголо-татарської на¬ 
вали спочатку на певний час 
центр подальшої еволюції схід¬ 
нослов’ян. протоконституційної 
думки і практики перемістився в 
Галичину й на Волинь. Тут вони 
зазнали відчутного впливу польс. 
та нім. правових традицій і поча¬ 
ли збагачуватися феод, конститу¬ 
ціями міст (ідеться, зокрема, про 
отримання Сяноком (нині місто 
в Польщі), Львовом, Кременцем, 
Житомиром, Києвом та ін. міста¬ 
ми магдебурзького права). 

У 15—17 ст. конституційний 
процес на більшій частині укр. 
земель почав зазнавати вже не 
тільки польс. і нім., а й литов. 
впливів. Водночас протоконсти- 
туційний досвід, нагромаджений 
нашими пращурами в Київ. Русі 
(«доба руського права»), знайшов 
відображення у Кревському акті 
(див. Кревська унія 1385), Ві¬ 
денській умові (див. Віленсько- 
Радомська унія 1401), Городельсь- 
кій унії 1413, у привілеях-консти- 
туціях галицькій шляхті на права 


й вольності Владислава II Ягай- 
ла, Вітовта, Свидригайла, Кази- 
мира IV Ягеллончика (протягом 
1387—1457), Нешавських стату¬ 
тах (1454), земських уставних гра¬ 
мотах укр. землям (1456—1529), 
Судебнику Казимира IV 1468, 
привілеях волин. шляхті (1501), 
«Уставі на волоки» (1557), приві¬ 
леях духовенству (1563), Генрико- 
вих статтях 1573 і, особливо, у 
Статутах Великого князівства 
Литовського (1529, 1566, 1588). 
Останні буквально «виросли» з 
«Руської правди». 

Починаючи від 16 ст. місцем 
збереження протоконституційно¬ 
го менталітету сх. слов’янства 
стали козацькі січі за дніпровими 
порогами. Тут фактичні конститу¬ 
ції поставали із «законів батьків», 
«правди пращурів» із збагачен¬ 
ням їх «козацькими обикнове- 
ніями» (див. Козацьке звичаєве 
право). Утиски з боку шляхти, 
а також нагальна необхідність 
боротися з набігами татар змуси¬ 
ли багатьох селян покидати свої 
рідні місця і тікати на малолюдні 
землі, де вони засновували слобо¬ 
ди, хутори, ін. поселення, ство¬ 
рювали козац. громади, мири, 
товариства, що існували за непи¬ 
саними правилами істинно нар. 
конституцій. Останні еволю- 
ціонізували до військово-стар¬ 
шинського ладу, набували еле¬ 
ментів народоправства, соборності, 
громад, солідарності, свободо¬ 
любства, рівноправності, братер¬ 
ства, справедливості, виборності 
владних органів і навіть, спочат¬ 
ку спорадично, поділу влади на 
«законодавчу» ( кошовий отаман, 
заг. козац. ради), «виконавчу» 
(старшина) і «судову» (кошові су¬ 
ди, згодом — кошовий суддя, гене¬ 
ральний суддя). 

Здоровий консерватизм ко¬ 
зац. гурту мав своїм корінням 
випробувану віками селян, затя¬ 
тість, що відобразилася, зокрема, 
у соковитому прислів’ї: «Що го¬ 
род — то норов, що село — то 
звичай». За порушення «звичаю 
давняго» чимало посадових осіб 
розплачувалися власним життям. 
Козац. органи управління ство¬ 
рювалися в куренях (див. Курінь 
запорозький), січах-форпостах, 
малих, а згодом і великих січових 
об’єднаннях (Томаківська Січ, 
Базавлуцька Січ, Микитинська 
Січ та ін.). Я.-Щ.Гербурт називав 
козац. конституції «найкращим 


_61 

КОНСТИТУЦІЙНИ 



62 _ 

КОНСТИТУЦІЙНИ 


правом і матір’ю всіх прав», а 
спроби польс. володарів їх пору¬ 
шувати порівнював із прагнен¬ 
ням перемістити море до Самбо- 
ра чи Бескиди до Гданська (місто 
на узбережжі Балт. моря, Поль¬ 
ща). 

Впевнившись у неможливості 
зруйнувати фактичні конституції 
укр. козаків, Варшава почала ви¬ 
користовувати козаків для охоро¬ 
ни кордонів Речі Посполитої, а 
1579 Стефан Баторій формально 
подарував козакам «октройовану 
конституцію» у вигляді певних 
прав і привілеїв. Осн. складника¬ 
ми козац. самоврядування були: 
гетьмани (зокрема такі, як: Б.Ру- 
жинський, П .Лянцкоронський, 
О.Дашкевич , кн. Д .Вишневецький, 
О.Ружинський, І.Свірговський, 
К. Косинський, Б. Микошинський, 
С.Кішка, П.Конаиіевич-Сагайдач- 
ний та ін.), січова військ, рада (сі¬ 
чові збори; див. Рада козацька), 
рада січової старшини, стар¬ 
шинські ради, полковники пала- 
нок, курінні військ, збори, курін¬ 
ні отамани, похідна старшина, 
громад, отамани тощо. Ідеолога¬ 
ми козац. конституцій виступили 
в цей період Ю.Дрогобич, П. Рус¬ 
ин, С. Орловський, Мелетій (Смо- 
трицький), Касіян ( Сакович), 
Йов (Борецький), Захарія (Копи- 
стенський), Михайло (Рогоза), 
Кирило (Терлецький), Іпатій (По¬ 
тій), кн. В.-К. Острозький, а 
також Гедеон (Балабан), Х.Філа- 
лет, Ю .Рогатинець, Стефан (Зи- 
заній), Лаврентій (Зизаній), Ки¬ 
рило ( Ставровецький), Петро 
(Могила) та ін. Чимало козац. 
вождів у боротьбі за недоторкан¬ 
ність фактичних конституцій сі¬ 
човиків, заснованих на вірі бать¬ 
ків та патріотизмі, були страчені 
властями або померли у вигнанні. 

Посягання польс. шляхти на 
козац. вольності і привілеї, ви¬ 
кладені в таких актах польс. вла¬ 
ди, як «Порядок щодо низовців в 
Україні» (1590), Ординація Війсь¬ 
ка Запорозького 1638 та ін. (ці ак¬ 
ти руйнували конституційний 
устрій запорожців), стали гол. 
причиною спочатку низки козац. 
повстань, а потім — і нац.-виз- 
вол. війни укр. народу серед. 17 
ст. (див. Національна революція 
1648—1676). Саме з цього пе¬ 
ріоду бере свій відлік черговий 
етап конституційного процесу в 
Наддніпрянській Україні. Його 
осн. риси — створення гетьман. 


д-ви, юридизація, систематизація 
фактичних козац. конституцій у 
Союзному договорі з крим. ха¬ 
ном Іслам-Гіреєм III (1648), ли¬ 
стах Б. Хмельницького до рос. царя 
Олексія Михайловича (1648), Збо- 
рівському договорі Криму з Поль¬ 
щею 1649, Договорі про союз 
Молдови з Україною (1650), гра¬ 
мотах царя Олексія Михайловича 
(1650), Білоцерківському договорі 
1651, Ухвалі Земського собору 
про прийняття України «під ви¬ 
соку государеву руку» (див. Зем¬ 
ського собору рішення 1653), рі¬ 
шеннях Переяславської ради 1654, 
Березневих статтях 1654, Перея¬ 
славських статтях 1659, Бату- 
ринських конституціях (1663), рі¬ 
шеннях Малоросійського приказу 
(1663—1722), Московських стат¬ 
тях 1665, Глухівських статтях 
1669, Конотопських статтях 
1672, Переяславських статтях 
1674, Коломацьких статтях 1687, 
таємних договорах гетьмана 
І. Мазепи (1707), грамотах рос. 
царя Петра І (1708), Решетилів- 
ських статтях 1709, «Пактах і 
Конституції прав і вольностей 
Війська Запорозького» 1710, «Ма¬ 
ніфесті до європейських урядів» 
(1712) та ін. документах часу 
гетьмана П .Орлика, актах 1-ї Ма¬ 
лоросійської колегії (1722—27), 
«Ріиіительних пунктах» 1728, рі¬ 
шеннях Правління гетьманського 
уряду (1734—50), «Правах, за яки¬ 
ми судиться малоросійський на¬ 
род» (1743), маніфесті імп. Єлиза¬ 
вети Петрівни про відновлення 
гетьманства (1747), збірниках 
«Суд і розправа в правах малоро¬ 
сійських» (1750—58), «Книга Ста¬ 
тут та інші права малоросійські» 
(1764), «Екстракт малоросійських 
прав» 1767, актах 2-ї Малорос, 
колегії (1764), маніфестах рос. 
імп. Катерини II про ліквідацію 
укр. державності та її жалуваних 
грамотах (1765—85), а також у 
численних гетьманських універ¬ 
салах і гетьман, інструкціях. Усі 
ці акти (діючі й такі, що юрид. 
сили так чи інакше не набули) є 
віхами (які, проте, по-різному 
позитивно чи негативно оціню¬ 
ються тими чи ін. дослідниками) 
в історії вітчизн. конституційно¬ 
го процесу. 

У 2-й пол. 17—18 ст. укр. 
конституціоналізм розвивався 
переважно і здебільшого у кон¬ 
тексті західного і рос. правового 
поступу. Він був концептуально 


збагачений також політико-пра- 
вовими вченнями Інокентія ( Гі- 
зеля), Лазаря (Барановича), Іоа- 
никія ( Галятовського ), Ф.Сафо- 
новича, Сильвестра (Косова), 
А.Вишоватого, Афанасія Бере¬ 
стейського, Макарія, М.Токарев- 
ського, Діонісія (Балабана), Йоси- 
фа (Нелюбовича-Тукальського), 
А.Винницького, Йоасафа (Кро- 
ковського), М.Андрелли, 1. Макси¬ 
мовича, Димитрія Ростовського, 
Стефана (Яворського), Феофана 
(Прокоповича), Я.Горленка, Мель- 
хиседека (Значко-Яворського), 
Г. Сковороди, видатних козацьких 
літописців: Самовидця (див. Лі¬ 
топис Самовидця), Г .Граб’янки, 
С.Величка, Я.Лизогуба (див. Ли- 
зогубівський літопис) та ін. Саме 
ці мислителі і їхні численні учні 
та послідовники наповнили укр. 
конституціоналізм нової доби 
передовими доктринами й ідея¬ 
ми рівності, свободи, демократії, 
політ, лібералізму, просвітниц¬ 
тва, природних прав людини, до¬ 
говірного походження д-ви, а та¬ 
кож різними проектами майбут¬ 
ньої укр. державності, зокрема, 
створення укр. незалежної д-ви, 
єднання східнослов’ян. народів, 
автономного статусу України у 
складі Російської імперії, свободи 
православ’я, возз’єднання всіх 
укр. земель в одній д-ві. Вони ра- 
тували за втілення у свідомість 
політ, діячів високої політ, мора¬ 
лі, чеснот скромності, лагідності, 
доброзичливості, безсрібництва, 
необхідності опікування бідними 
та знедоленими тощо. 

Гетьман, конституції в авто¬ 
номній Україні (як ті, що були 
розроблені самостійно, так і «да¬ 
ровані» Рос. державою) запрова¬ 
джувались і захищались чинними 
військово-адм., військово-козац., 
полково-сотенними, церк. та ін. 
системами органів влади й упра¬ 
вління, передусім ієрархією ін¬ 
ституцій: гетьман (формально 
обирався, фактично призначався 
царем) — загальновійськ. рада 
(значення поступово падало) — 
рада генеральної старшини — ген. 
уряд (згодом Генеральна військова 
канцелярія) — полкові уряди (спо¬ 
чатку обиралися, потім признача¬ 
лися) — генеральний, полкові та 
сотенні суди — місц. органи. У 
Запорозькій Січі, на яку не поши¬ 
рювалася влада гетьмана, ця си¬ 
стема була дещо іншою: військ, 
рада — кошовий отаман — 



військ, суддя — кошові старшини 
(старшинська рада) — курінні 
отамани — військ, служителі — 
похідна старшина — громад, ота¬ 
мани, начальники церков та ін. 

Руйнуванню юрид. гетьман, і 
фактичних козац. конституцій, 
встановленого ними конститу¬ 
ційного ладу в Гетьманщині, За- 
пороз. Січі, Слобідській Україні та 
на ін. укр. землях поклали поча¬ 
ток, по-перше, безперервні кон¬ 
флікти й криваві суперечки між 
козац. старшиною, зрадництво в 
їхніх лавах, переслідування геть¬ 
манами та їхнім оточенням суто 
власних інтересів меркантильно¬ 
го характеру тощо, а по-друге, 
невідступна реалізація рос. само¬ 
державством політики нищення 
укр. конституційних процесів. 
Рос. царі й імператори завжди 
жорстко контролювали такі про¬ 
цеси і всюди насаджували свої 
форми й методи державо- і пра- 
вотворення. Спочатку цим зай¬ 
малися Посольський приказ, рос. 
війська на чолі з воєводами, Ма¬ 
лорос. приказ, Колегія закордон¬ 
них справ, згодом — царські ре¬ 
зиденти при гетьман, урядах, 
Правительствуючий Сенат, знову 
Колегія закордонних справ (дві¬ 
чі), Малорос, колегія (двічі), 
Правління гетьман, уряду. Так чи 
інакше ці органи ставали суб’єк¬ 
тами укр. конституційного про¬ 
цесу, а від серед. 18 ст. — відвер¬ 
того його нищення: 1723 було 
фактично, а 1734 і 1764 — юрид. 
ліквідовано гетьманату інсти¬ 
тут', 1765 і 1781 — скасовано 
полковий устрій, 1775 — знищено 
Запороз. Січ, 1782—83 — запро¬ 
ваджено новий адм. поділ, 
1783 — юридично закріпачено 
селян тощо. 

Звичаєві конституції Право¬ 
бережної України до 1793 таким 
же чином утискувалися Поль¬ 
щею і Османською імперією. 

(Конституційний процес у 
16—18 ст. у зх. і пд.-зх. землях 
України потребує окремого ос¬ 
вітлення, що винесено за рамки 
даної статті.) 

Від поч. 19 ст. і аж до 1917 
укр. конституційний процес на 
теренах Наддніпрянщини еволю- 
ціонізував як складова загально- 
імперського процесу. 

У цей період укр. мислителі 
та вихідці з укр. земель зробили 
значний внесок у розвиток за- 
гальнорос. конституціоналізму. 


Так, у розробленні концепції «за¬ 
конної монархії» (її доктрина бу¬ 
ла сформульована в «Наказі Ко¬ 
місії для створення проекту но¬ 
вого уложення»; див. Комісія за¬ 
конодавча 1767—1768) брали 
участь Я.Ковельський, С.Десниць- 
кий, Г .Козицький, В.Золотниць- 
кий, 1.Хмельницький, В .Рубан, 
П.Завадовський, М .Мотоніс та ін. 
У справі розвитку конституціо¬ 
налізму працювали також мисли- 
телі-гуманісти межі 18—19 ст.: 
І. Котляревський, В.Капніст, О.Ша- 
фонський, Г.Калиновський, В.Ло- 
миковський, І.Рижський, В.Кара- 
зін, О.Паліцин, Ф.Туманський, 
Ї.Базилович та ін., політ, діячі 
О.Безбородько, А.Чеп, П.Симонов- 
ський, О.Рігельман та ін., члени 
масонських лож (див. Масон¬ 
ство) в Полтаві, Одесі, Києві, 
Харкові, Немирові, Кременчуці, 
Кременці, Житомирі, декабри- 
сти-конституціоналісти (див. Де¬ 
кабристів рух в Україні ), профе¬ 
сійні правознавці, філософи, іс¬ 
торики Ф.Давидович, М .Балу- 
дянський, Й.Шад, І.Тимков- 
ський, А .Дудрович, С.Єсикорсь- 
кий, П.Дегай, А.Гевліч, М.Бі¬ 
лоус, С .Гамалія, І.Борисова, 
І.Скворцов, О .Новицький, С.Го- 
гоцький, У).Максимович, О.Кри- 
воротов, Г.Гордієнко, Т.Степа- 
нов, К.Михайловський, О.Куні- 
цин, А.Федотов-Чехівський, О.Рос- 
лавський-Петровський, А. Валіць- 
кий, О.Палюмбецький, П .Додій, 
Х.Данилович, О.Міцкевич, С.Бо- 
городський, С.Орнацький, К.Не- 
волін, П.Редкін, М .Іванишев, 
М.Пілянкевич, В.Лашнюков, 
О.Бакунін та ін. 

До надбання рос. і укр. кон¬ 
ституційної думки належать такі 
видатні пам’ятки конституційно¬ 
го процесу, як «Екстракт із ука¬ 
зів, інструкцій та установлень» 
1786, «Екстрат малоросійських 
прав» 1767, «Екстрат про сло¬ 
бідські полки», «Зібрання малоро¬ 
сійських прав» 1807, Конститу¬ 
ційний проект Північного товари¬ 
ства (1822, 1824), «Руська Пра¬ 
вда» П.Пестеля (1823), Звід зако¬ 
нів Російської імперії (1830), Звід 
місцевих законів західних губерній 
Російської імперії 1837, «Уложен¬ 
ня про покарання кримінальні та 
виправні» (1842), акти про сел. 
(1861), земську, суд. (обидва 
1864), міську (1870), військ. 
(1874) реформи, друге видання 
Зводу законів Рос. імперії (1884). 


У цей же час усупереч полі¬ 
тиці рос. самодержавства відро¬ 
дженням козацьких фактичних 
і юрид. конституцій опікували¬ 
ся Т .Шевченко, М. Костомаров, 
П. Куліш, М.Гулак, М.Савич, В.Бі- 
лозерський, О.Навроцький, О.Ту¬ 
луб, О.М. Маркевич, 1 .Посяда та 
ін. Частина з них 1846—47 об’єд¬ 
налася в Кирило-Мефодіївському 
товаристві, в ньому були створе¬ 
ні такі проекти, як «Книга буття 
українського народу» («Закон Бо¬ 
жий») та «Статут Слов'янського 
товариства св. Кирила і Мефо- 
дія» (див. Кирило-Мефодіївського 
товариства статут), а також ін. 
розробки, в яких на Грунті полі- 
тико-правового романтизму було 
відроджено й розвинуто укр. нац. 
і державницькі ідеї. Чл. т-ва 
Т.Андрузький виступив із власни¬ 
ми варіантами конституційних 
проектів, побудованих у формі 
вільних міркувань, роздумів і на¬ 
віть описово-мрійницьких зма¬ 
лювань, у яких розглядав «Украї¬ 
ну з Чорномор’ям, Галичиною та 
Кримом» як частину федерації 
Слов’ян. Сполучених Штатів. 

Значний внесок у збагачення 
вітчизн. конституційного проце¬ 
су кін. 19 — поч. 20 ст. належить 
ідеологам укр. громад : М.Драго- 
манову, В.Антоновичу, П .Жи- 
тецькому, К.Михальчуку, Т. Риль¬ 
ському, П.Чубинському, Г. Ґалаґа¬ 
ну, О.Кістяківському, В. Тарнов- 
ському, одному з фундаторів Лі¬ 
тературного товариства імені 
Шевченка у Львові О .Кониському, 
а також М .Зіберу, Ф .Вовку, С.По- 
долинському, О.С. Терлецькому, 
Я.Шульгіну, М.Павлику, І. Франку, 
Лесі Українці. 

В історії конституційного 
процесу в Рос. імперії чимало 
держ. актів мали відверто «контр- 
конституційний» характер. Це, 
зокрема, імператорський мані¬ 
фест «Про непохитність самодер¬ 
жавства» та положення «Про за¬ 
ходи до охорони державного по¬ 
рядку і громадського спокою» 
(1881), фабричне законодавство 
(1882—97), антиземська реформа 
(1890), «булигінська конституція» 
(1905; див. Булигінська дума) та 
ін. Усі ці акти спричиняли опір 
громад, думки й цим самим дава¬ 
ли поштовхи до еволюції теорії і 
практики новітнього конститу¬ 
ціоналізму. Віхами на цьому 
шляху стали проекти держ. ре- 


_ 63 

КОНСТИТУЦІЙНИ 



64 _ 

КОНСТИТУЦІЙНИ 


форм 1863 і 1866, подарована 
«братушкам-болгарам» Тирнов- 
ська конституція, розроблена під 
кер-вом вихованця юрид. фа¬ 
культету Харків, ун-ту О .Градов- 
ського (1879), програмна стаття 
І.Петрункевича «Найближчі зав¬ 
дання земства» (1879), конститу¬ 
ція — «диктатура серця» М.Ло- 
ріс-Мелікова (1881), «Політична 
програма товариства “Земський 
Союз”» (1881—82), Осн. держ. 
закон Рос. імперії (1904), розро¬ 
блений «Союзом визволення» під 
проводом І.Петрункевича, та 
низка ін. конституційних проек¬ 
тів земців-конституціоналістів чи 
їхніх опонентів (1905—07), уря¬ 
дові маніфести про утворення 
Держ. думи (1905; див. Державна 
дума Російської імперії), маніфест 
«Про удосконалення державного 
ладу» (1905), перша кодифікова¬ 
на юрид. конституція Рос. імпе¬ 
рії — Осн. держ. закони в редак¬ 
ції від 23 квіт. 1906 — та ін. 

Найважливішими подіями 
саме для укр. конституційного 
процесу виявилися «Проект ос¬ 
нованій Устава українського об- 
щества “Вольний союз” — 
“Вільна спілка”» М.Драгоманова 
(1884), «Україна іітедепіа» Ю.Ба- 
чинського (1893), конституційні 
проекти Революційної української 
партії 1903 і 1905, автором та 
ідейним натхненником яких був 
М.Порш, ін. роботи (1905—12) 
М.Порша, конституційний про¬ 
ект Української народної партії 
1905, підготовлений під кер-вом 
М .Міхновського, ін. націоналі¬ 
стичні заповіді М.Міхновського 
цього періоду, конституційні по¬ 
гляди М.Грушевського, викладе¬ 
ні в багатотомній «Історії Украї¬ 
ни-Руси» та в опублікованих 
1904—17 працях «Нариси історії 
українського народу», «Консти¬ 
туційне питання і українство в 
Росії», «Ілюстрована історія Ук¬ 
раїни», «Наша політика», «Вільна 
Україна» тощо. 

Пі та багато ін. політ, діячів, 
правознавців, представників ін. 
сфер гуманітарних наук стали 
ідеологами й організаторами «ре¬ 
волюційного» конституційного 
процесу в Україні 1917—20. 

Українська Народна Республі¬ 
ка, Українська Держава, Захід¬ 
ноукраїнська Народна Республіка 
збагатили вітчизн. конституціо¬ 
налізм низкою нормативних ак¬ 
тів конституційного характеру 


(універсали Української Централь¬ 
ної Ради, Статут Ген. секретаріа¬ 
ту УЦР, закони про вибори, суд. 
систему, нац.-персональну авто¬ 
номію, про землю, громадянство, 
про тимчасовий держ. устрій Ук¬ 
раїни, про Держ. сенат Укр. 
Д-ви, універсали Директорії УНР 
і Трудового конгресу України про 
тимчасове верховне управління і 
порядок законодавства в УНР, 
про Держ. нар. раду УНР, про 
Держ. секретаріат, про держ. са¬ 
мостійність укр. земель колиш. 
Австро-Угор. монархії, про адмі¬ 
ністрацію ЗУНР, акт злуки 1919, 
Варшавський договір 1920 тощо) 
та конституційними проектами, 
що не встигли набути чинності, 
але ввійшли в історію укр. кон¬ 
ституціоналізму як його важли¬ 
вий концептуальний доробок 
(проект конституції УНР 1917, 
Конституція Української Народної 
Республіки 1918, Закон про фор¬ 
му держ. влади 1919, Конститу¬ 
ція Української Народної Республі¬ 
ки 1920, проекти конституцій 
П. Скоропадського (див. Консти¬ 
туція Української Держави 1918), 
О.Ейхельмана, С,Дністрянського 
(див. Конституційні проекти Га¬ 
лицької Держави та Західноукра¬ 
їнської Народної Республіки та ін.). 
Авторами й ідейними натхнен¬ 
никами цих пам’яток вітчизн. 
конституційного процесу стали, 
окрім щойно названих, В .Винни- 
ченко, М.Груиіевський, С. Петлю¬ 
ра, К.Левицький, Є.Петруїиевич, 
О.Лотоцький, М.Порш, С.О.Єф- 
ремов, Мшх.Ткаченко, І.Шраг, 
А.Лівицький, М.Левитський, 
І.Красковський, А.Ніковський, 
М.Білинський, С. Баран, Ї.Липа, 
М.Василенко, С.Шелухін, В.Ко- 
синський, М.Тувинський, А.Мар- 
голін, В.Старосольський, С.Вит- 
вицький, П.Цегельський та ін. 

У 1917—20-х рр. започаткова¬ 
но також рад. конституціоналізм, 
гол. його віхами стали Конститу¬ 
ція Російської Соціалістичної Фе¬ 
деративної Радянської Республіки 
1918, Конституція Української 
Соціалістичної Радянської Респу¬ 
бліки 1919, Конституція Крим. 
Автономної СРР 1921, Договір 
про утворення СРСР 1922, Кон¬ 
ституція СРСР 1924, Конститу¬ 
ція Автономної Молдавської Со¬ 
ціалістичної Радянської Республіки 
1925, Конституція Української 
Соціалістичної Радянської Респу¬ 
бліки 1929, Конституція СРСР 


1936, Конституція Української 
Радянської Соціалістичної Респу¬ 
бліки 1937, Конституція Крим. 
Автономної РСР 1937, Консти¬ 
туція СРСР 1977, Конституція 
Української Радянської Соціалі¬ 
стичної Республіки 1978. 

Майже з самого початку рад. 
конституційний процес перебу¬ 
вав під контролем РКП(б)— 
ВКП(б)—КПРС та її провідни¬ 
ків: В .Леніна, Й. Сталіна, М .Хру¬ 
щова, Л. Брежнєва, Ю.Андропова, 
К.Черненка, М. Горбачова. 

Концептуально рад. консти¬ 
туції базувалися на марксистсь¬ 
ко-ленінських доктринах і розро¬ 
бленій на їхній основі політико- 
правовій теорії. Серед вихідців з 
України в еволюції цієї теорії, а 
також у практичній роботі з кон¬ 
ституційного буд-ва найактив¬ 
нішу участь брали держ. діячі 
й правознавці: Х.Раковський, 
О.Хмельницький, Л. Грецький, Ш.Ле- 
бединець, Є.Терлецький, Г.Пе- 
тровський, В.Затонський, М.Кри- 
ленко, Г. Зінов’єв, А.Вишинський, 
О.Винокуров, О.Дзеніс, П.Нед¬ 
байло, В .Корецький, С.Кравчук, 
Г.Александренко, А.Таранов, 
В.Бабій, В.Терлецький та ін. 

У 1920—30-х рр. на захід - 
ноукр. землях та в середовищі 
української діаспори концепції 
укр. конституціоналізму зх. зраз¬ 
ка розробляли: М. Чубатий, Д.До- 
роїиенко, В.Лащенко, Д.Антонович, 
Ю.Панейко, А.Фатєєв, Є.Спек- 
торський, С.Гессен, С.Перфець- 
кий, Г.Вернадський, О.Ізгоєв, 
У.Лоський, О.Назарук, М.Стахів, 
Я.Падох, О.Марков та ін. Док¬ 
трини «войовничого» націона¬ 
лістичного конституціоналізму 
пропонували: Д .Донцов, В.Ли- 
пинський, Ю.Коновалець, В.Кучаб- 
ський, Ю.Липа, А.Мельник, С.Бан- 
дера, М.Сціборський, П. Мірчук, 
Я.Старух, Л.Ребет та ін. 

Завершальний етап розвитку 
укр. рад. конституціоналізму за¬ 
початкували зміни, що, почи¬ 
наючи від 1988, вносилися до 
Конституції СРСР 1977: у груд. 

1988 було поправлено 23 статті, у 
груд. 1989 — ЗО статей і 1 глава, у 
берез. 1991 — 15 статей та преам¬ 
була, а в груд, цього ж року — 38 
статей, 4 глави й 1 розділ. Відпо¬ 
відні зміни вносилися до Кон¬ 
ституції УРСР 1978: у жовт. 

1989 — до 48-ми статей і 3-х глав, 
у жовт. 1990 — до 38-ми статей і 
3-х глав, у квіт. 1991 — до 1-ї 



статті, у трав, цього ж року — до 
2-х статей, у черв. — ще до 34-х 
статей і 1-ї глави, у лип. — до 
19-ти статей і 1-ї глави, у ве¬ 
рес. — до 18-ти статей та преам¬ 
були. 

Нищівного удару рад. кон¬ 
ституційний процес в Україні 
зазнав у берез. та жовт. 1990, ко¬ 
ли шляхом скасування положень 
про Комуністичну партію Ра¬ 
дянського Союзу як керівну і 
спрямовуючу силу рад. сусп-ва, 
ядро його політ, системи, держ. 
та громад, організацій, був зруй¬ 
нований його фундамент, і в лип. 
1990 — після ухвалення ВР УРСР 
Декларації про державний сувере¬ 
нітет України. Юридично рад. 
конституціоналізм припинив іс¬ 
нування наприкінці 1991: у ве¬ 
рес. 1991 Конституція УРСР 1978 
була змінена і перейменована на 
Конституцію України, а в груд, 
цього ж року втратила чинність 
Конституція СРСР 1977. Відтоді 
укр. конституційний процес 
вступив у новий етап (див. Кон¬ 
ституційний процес в Україні 
1990—1996, Конституційний про¬ 
цес в Україні після ухвалення Кон¬ 
ституції України 1996). 

Літ.: Грушевський М.С. Конститу¬ 
ційне питання і українство в Росії. 
Львів, 1905 \ Драгоманов М.П. Полити- 
ческие сочинения. М., 1908; Наше 
минуле. К., 1918; Охримович Ю. Ро¬ 
звиток української національно-полі¬ 
тичної думки. Львів, 1922; Дністрянсь¬ 
кий С. Загальна наука права і політи¬ 
ки, т. 1. Прага, 1923, Лащенко Р. Лек¬ 
ції по історії українського права, т. 
1—2. Прага, 1923—24; Праці Комісії 
для виучування звичаєвого права Ук¬ 
раїни, т. 1—3. К., 1925—28; Василенко 
М. Матеріали до історії українського 
права, т. 1. К., 1928; Шелухін С. Істо- 
рико-правничі підстави української 
державності. Вінніпег, 1929; Яко- 
влів А. Українсько-московські догово¬ 
ри у XVII—XVIII віках. Варшава, 
1934; Чубатий М. Огляд історії укра¬ 
їнського права, т. 1—2. Мюнхен, 
1946—47; Окініиевич Л. Лекції з історії 
українського права: Право державне. 
Доба становлення станового суспіль¬ 
ства. Мюнхен, 1947; Таранов А.П. Іс¬ 
торія Конституції Української Ра¬ 
дянської Соціалістичної Республіки. 
К., 1957; Кукушкін Ю.С., Чистя- 
ков О.И. Очерки истории Конститу- 
ции СССР. М., 1980; Юзьков Л.П. 
Конституция Советской Украиньї. К., 
1984; Конституційні акти України 
1917—1920: Невідомі конституції Ук¬ 
раїни. К., 1992; Мироненко О.М. Істо¬ 
рія Конституції України. К., 1997; Іс¬ 
торія української конституції: Збірник 
документів. К.. 1997; Мироненко О.М. 
З історії вітчизняної конституційної 
юстиції (серія статей). «Вісник Кон¬ 


ституційного Суду України», 1998, 7; 
Антологія української юридичної 
думки, т. 1 — 10. К., 2002, 5; Миронен¬ 
ко О.М. Конституційна юстиція: ма¬ 
ловідомі сторінки історії (цикл ста¬ 
тей). «Закон і бізнес», 2000, 7; Право¬ 
вий звичай як джерело українського 
права ІХ-ХІХ ст. К„ 2006. 

О.М. Мироненко. 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЕКТ 
ДОГОВОРУ ПРО УТВОРЕННЯ 
СРСР У РЕДАКЦІЇ УСРР, Укра¬ 
їнський проект Конституції СРСР 

1924. За результатами роботи 
1-го з’їзду рад СРСР (див. СРСР) 
було оголошено, що з’їзд схвалив 
декларацію та договір про утво¬ 
рення СРСР. М.Фрунзе від імені 
УСРР запропонував передати 
проекти декларації і договору 
(вони були підготовлені керівни¬ 
ми органами з’їзду, до яких вхо¬ 
дили представники вищих орга¬ 
нів парт.-рад. кер-ва РСФРР та 
ін. рад. республік) на додатковий 
розгляд ЦВК союзних республік 
з метою їх доопрацювання як ба¬ 
зових документів майбутньої 
Конституції СРСР (див. Консти¬ 
туція СРСР 1924). Висловлена 
М.Фрунзе пропозиція випливала 
як із невдоволення компарт,- 
держ. кер-ва УСРР тим, що 
центр, органи влади та управлін¬ 
ня РСФРР не раз вдавалися до 
порушень положень Договору про 
військовий і господарський союз 
між Російською СФРР та Укра¬ 
їнською СРР 1920, так і очевид¬ 
ності того, що парт.-держ. кер-во 
РСФРР прагнуло законодавчо 
оформити виникнення такої со¬ 
юзної держави рад. республік, 
яка б була максимально цен¬ 
тралізованою. Пропозиція була 
схвалена. 

Відповідно до рішень 1-го 
з’їзду рад СРСР, наприкінці січ. 
1923 ВУЦВК і РНК УСРР ство¬ 
рили робочі комісії для доопра¬ 
цювання декларації та договору й 
вирішили текст декларації зали¬ 
шити без змін, а до тексту дого¬ 
вору внесли низку поправок і до¬ 
повнень (усього бл. 30). 16 лют. 
1923 текст проекту конституцій¬ 
ного договору зі змінами схвали¬ 
ла РНК УСРР, а 17 лют. цього ж 
року — Президія ВУЦВК. 11 — 12 
квіт. 1923 2-га сесія ВУЦВК 7-го 
скликання ухвалила резолюцію 
«Про союзний договір СРСР», в 
якій постановила продовжити 
роботу над проектом з урахуван¬ 
ням рішень 7-ї конф. КП(б)У, 


спрямованих на розширення га¬ 
рантій прав республік і закрі¬ 
плення за ними більш широких 
прав у питаннях, що були зарахо¬ 
вані до відання Союзу. 

Після XII з’їзду РКП(б) для 
розробки нових підходів до про¬ 
екту конституційного договору 4 
трав. 1923 було створено спец, 
комісію ЦК КП(б)У у складі 
Х.Раковського, М.Фрунзе, В ,3а- 
тонського і Е.Квірінга. Питання 
про створення союзної д-ви об¬ 
говорювалися також на засідан¬ 
нях комісій РНК УСРР 3, 7, 19 
трав., їх протоколи потім затвер¬ 
джувало політбюро ЦК КП(б)У. 

Остаточний текст укр. проек¬ 
ту конституційного договору (він 
складався з 36 статей Договору 
про утворення СРСР і 9 статей 
додаткового положення про па¬ 
лати ЦВК СРСР) було схвалено 
на об’єднаному засіданні комісій 
РНК УСРР 19 трав., потім 23 
трав, його розглянули на об’єд¬ 
наному засіданні Президії ВУЦВК 
і РНК УСРР. 

На відміну від тексту догово¬ 
ру в редакції 1-го з’їзду рад 
СРСР, укр. конституційний про¬ 
ект закріплював більш широкі 
повноваження союзних респу¬ 
блік й обмежував права загально¬ 
союзного центру. У вступній ча¬ 
стині формулювання про об’єд¬ 
нання республік у «єдину союзну 
державу» було замінено на фор¬ 
мулювання, що республіки «ут¬ 
ворюють Союз Радянських Со¬ 
ціалістичних Республік». У ст. 
34—36 конституційного проекту 
проголошувалося, що суверенітет 
республік обмежується нормами 
союзного договору, але лише з 
питань, зарахованих до компе¬ 
тенції Союзу. Поза цим кожна 
республіка мала здійснювати 
свою держ. владу самостійно, а 
Союз мав охороняти суверенні 
права республік. За кожною рес¬ 
публікою зберігалося право віль¬ 
ного виходу з Союзу, а її терито¬ 
рія і конституція не могли бути 
змінені без її згоди. Дана норма 
не могла змінюватись, обмежува¬ 
тись або скасовуватися без згоди 
союзних республік. 

Згідно зі ст. 17—20 проекту, 
ЦВК союзних республік надава¬ 
лося право опротестовувати де¬ 
крети і постанови Президії ЦВК 
СРСР - у ЦВК СРСР, постано¬ 
ви РНК СРСР — у Президії ЦВК 
СРСР, а також призупиняти по- 


_ 65 

КОНСТИТУЦІЙНИ 



66 _ 

КОНСТИТУЦІЙНИ 


станови наркомів СРСР у разі їх 
невідповідності союзному дого¬ 
ворові, законодавству республіки 
або порушення ними інтересів 
республіки. 

Проект передбачав розши¬ 
рення гарантій екон. прав респу¬ 
блік та рівноправність республік 
у культ, і адм. питаннях, що ма¬ 
ло забезпечуватися обговоренням 
та схваленням рішень верховних 
органів влади СРСР у другій па¬ 
латі ЦВК СРСР (за Конституці¬ 
єю СРСР 1924 — Рада Націо¬ 
нальностей). 

Одночасно пропонувалося 
децентралізувати систему держ. 
управління, зокрема зменшити 
кількість загальносоюзних і 
об’єднаних наркоматів (керова¬ 
них союзним центром). Загаль¬ 
носоюзними залишалися нарко¬ 
мати з військ, і мор. справ, шля¬ 
хів сполучення, пошт і телегра¬ 
фів. Вони повинні були мати при 
РНК союзних республік не упов¬ 
новажених (як це передбачалося 
документом, розробленим парт.- 
держ. кер-вом РСФРР), а нарко¬ 
мів. У віданні республік були пи¬ 
тання регулювання на їхній тер. 
тарифів внутр. сполучень, заліз¬ 
ничного та поштово-телеграфно¬ 
го будівництва, а також упра¬ 
вління залізничними шляхами і 
поштово-телеграфними устано¬ 
вами, які не мали загальносоюз¬ 
ного значення. Загальносоюзні 
наркомати закордонних справ і 
зовн. торгівлі входили до розряду 
об’єднаних (це згодом викликало 
найбільше роздратування кер-ва 
рад. Росії), а об’єднані наркома¬ 
ти продовольства, праці, робітн.- 
сел. інспекції — до самостійних 
наркоматів республік. 

До виключного відання за¬ 
гальносоюзних органів були за¬ 
раховані (ст. 1): представництво 
Союзу в міжнар. відносинах; змі¬ 
на зовн. кордонів Союзу; укла¬ 
дення договорів про прийняття 
до Союзу нових республік і вста¬ 
новлення умов цього прийняття; 
оголошення війни й укладення 
миру; укладення позик СРСР і 
розв’язання питань про зовн. і 
внутр. позики окремих респу¬ 
блік; ратифікація договорів 
СРСР; встановлення основ зовн. 
торгівлі і регулювання митної 
політики; розробляння основ заг. 
плану всього нар. госп-ва Союзу, 
укладення загальносоюзних кон¬ 
цесійних договорів (див. Конце¬ 


сії ) і встановлення осн. норм, які 
регулюють укладення окремими 
республіками концесійних дого¬ 
ворів з іноз. громадянами; кер-во 
транспортною і поштово-теле¬ 
графною справою в загальносо¬ 
юзному масштабі; встановлення 
основ організації збройних сил 
СРСР; затвердження союзного 
держ. бюджету, єдиної монетної, 
грошової та кредитної системи, а 
також системи загальносоюзних 
податків; розробляння законо¬ 
давства про переселення і вста¬ 
новлення колонізаційного фон¬ 
ду, який має загальносоюзне зна¬ 
чення; визначення основ законо¬ 
давства в галузі союзного грома¬ 
дянства відносно прав іноземців; 
встановлення заг. амністій; ска¬ 
сування постанов з’їздів рад, 
ЦВК і РНК союзних республік, 
які порушують союзний договір. 
У ст. 2 було наведено перелік пи¬ 
тань, стосовно яких Союзу нада¬ 
валося право встановлювати ли¬ 
ше основи або заг. засади союз¬ 
ного законодавства: внутр. тор¬ 
гівля; користування надрами, лі¬ 
сами і водами, які мають загаль¬ 
носоюзне значення, землекори¬ 
стування; судоустрій та судочин¬ 
ство, цивільне й кримінальне за¬ 
конодавство; законодавство про 
працю; система мір та ваги; про¬ 
грами і плани стат. робіт, які 
проводяться в загальносоюзному 
масштабі; податкова політика 
окремих республік. 

При цьому з відання СРСР 
були вилучені питання земле¬ 
устрою та встановлення заг. за¬ 
сад нар. освіти і охорони здо¬ 
ров’я. Розширювалась участь со¬ 
юзних республік у вирішенні пи¬ 
тань, які, на думку кер-ва РСФРР, 
мали перебувати у виключному 
віданні загальносоюзних органів: 
республіки могли вступати в 
міжнар. зносини від власного 
імені, однак лише в межах, виз¬ 
начених особливими актами со¬ 
юзної влади; мали право зноси¬ 
тися з прикордонними сусідніми 
державами з адм.-правових і 
госп. питань і укладати з цих пи¬ 
тань відповідні договори, які б не 
суперечили міжнар. договорам і 
законодавству СРСР; самостій¬ 
но, за взаємною згодою і без 
втручання союзних структур, ви¬ 
рішувати питання про внутр. 
кордони між собою; право оголо¬ 
шувати на власній тер. приватні 
амністії, помилування і реабілі¬ 


тації. Передбачалося право рес¬ 
публік з усіх питань, в яких со¬ 
юзні органи встановлювали ос¬ 
нови або заг. засади, видавати 
свої власні законодавчі акти, що 
не суперечили загальносоюзному 
законодавству. 

Проект закріплював за респу¬ 
бліками право вирішення важли¬ 
вих питань у фінансовій і бю¬ 
джетній сферах. Згідно зі ст. 22— 
29, у повне відання союзних рес¬ 
публік передавалися місц. бю¬ 
джети, респ. податки, встано¬ 
влювалася самостійність респ. 
кредитних систем. Чітко розме¬ 
жовувалися союзний і республі¬ 
канський бюджети, їх прибутко¬ 
ва та видаткова частини. Прибут¬ 
кова частина союзного бюджету 
обмежувалася прибутками від за¬ 
гальносоюзних підпр-в і майна, 
надходжень від спільних союзних 
галузей управління, Держбанку, 
загальносоюзних податків і вне¬ 
сків союзних республік, якщо та¬ 
кі будуть встановлені. Респ. бю¬ 
джети мали формуватися цілком 
самостійно за рахунок прибутків 
від держ. підпр-в і власного май¬ 
на республік, надходжень від 
наркоматів, за винятком спіль¬ 
них галузей управління, і респ. 
податків та зборів. Усе майно й 
ресурси, що містилися на тер. 
республік, перебували у їхньому 
розпорядженні, користуванні та 
управлінні. Значні повноваження 
надавались республікам щодо 
функціонування трестів (див. 
Трести радянські) й ін. держ. 
об’єднань, різноманітних пром. і 
торг, об’єднань громадсько-пра¬ 
вового і приватно-правового ха¬ 
рактеру — акціонерних та пайо¬ 
вих т-в і компаній. 

Єдиного союзного громадян¬ 
ства не передбачалося, натомість, 
згідно зі ст. ЗО, при перебуванні 
громадян однієї республіки на 
території ін. вони могли користу¬ 
ватися всіма правами громадяни¬ 
на даної республіки. 

Укр. конституційний проект 
на першому засіданні розшире¬ 
ної комісії ЦВК СРСР з розро¬ 
бляння проекту Конституції 
СРСР (воно відбулося 8 черв. 
1923) не розглядався, оскільки за 
основу обговорення взято про¬ 
ект, розроблений конституцій¬ 
ною комісією ЦВК СРСР як та¬ 
кий, що більшою мірою забезпе¬ 
чував інтереси загальносоюзного 
центру. 



На 4-й нараді ЦК РКП(б), 
що відбулася 9—12 черв., Й. Ста¬ 
лін та ін. парт, й держ. керівники 
РСФРР жорстко розкритикували 
укр. проект, звинуватили Х.Ра- 
ковського у «конфедералізмі», 
хоча той не промовив жодного 
слова і не зробив жодного натяку 
про конфедеративний устрій 
СРСР. 

У ході подальшої роботи роз¬ 
ширеної комісії ЦВК СРСР над 
проектом Конституції СРСР 
кілька напрацювань з укр. проек¬ 
ту були частково враховані, зо¬ 
крема в питаннях про гарантії су¬ 
веренних прав союзних респу¬ 
блік (ст. 34—36 укр. проекту), а 
також про компетенцію Верхов¬ 
ного Суду СРСР (ст. 14 проекту), 
і відповідно увійшли до 2-ї та 7-ї 
глав Конституції СРСР. 

Літ.: Игнатьев В.И. Советский 
строй, вьіп. 1: Возникновение и раз- 
витие конституции Союза ССР. М.— 
Л., 1928; Цюцюра Т.-Б. Проект тексту 
конституції Союзу РСР в редакції Ук¬ 
раїнської РСР. «Український істо¬ 
рик», 1986, т. 23; Салига Л.П. Бороть¬ 
ба Х.Г. Раковського за розширення 
прав України під час конституційного 
оформлення СРСР (травень—липень 
1923 р.). «УІЖ», 1992, № 1; Чехо- 
вич В.А. Проблеми національно-дер¬ 
жавного будівництва України в роки 
непу. X., 1995. 

В.Т. Окіпнюк. 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЕКТ 
ПІВНІЧНОГО ТОВАРИСТВА- 

політ.-правова програма таємно¬ 
го Пн. т-ва (див. також Декабри¬ 
стів рух в Україні), заснованого 
1821 у Санкт-Петербурзі. Викла¬ 
дений у кількох варіантах Осн. 
статуту Всерос. союзу, гол. авто¬ 
ром та ідейним натхненником 
яких був М.М .Муравйов. Мав іс¬ 
тотні розбіжності з аналогічним 
проектом Пд. т-ва, викладеним у 
«Руській Правді». Пн. т-во керу¬ 
валося ідеями верховенства наро¬ 
ду і поділу влади на законодавчу, 
виконавчу та суд., передбачало 
федеративний устрій Росії у 
складі 13 д-в, 2 областей та 569 
повітів. На укр. землях мали 
з’явитися Чорномор. д-ва (3 млн 
465 тис. нас. чол. статі, сто¬ 
лиця — м. Київ ) та Укр. д-ва (від¬ 
повідно 3,5 млн чоловіків, сто¬ 
лиця — м. Харків). Законодавчим 
органом федерації мало бути 
Нар. віче з двох палат — Верхов¬ 
ної думи і Палати нар. представ¬ 
ників. 


42 члени Верховної думи (по 
З від кожної держави і 3 від обла¬ 
стей) мали обиратися законодав¬ 
чими органами д-в на 6 років. 14 
депутатів передбачалося пере¬ 
обирати через кожні 2 роки. Для 
членів думи встановлювалися 
цензи: віковий (ЗО років), осіло¬ 
сті (9 років), майновий (володін¬ 
ня нерухомим майном вартістю 
1500 фунтів срібла або рухо¬ 
мим — у 3000 фунтів срібла). До 
компетенції Верховної думи, 
крім законодавчих функцій, ма¬ 
ли належати: суд над міністрами, 
верховними суддями, питання 
війни і миру, призначення суд¬ 
дів, головнокомандувачів сухо¬ 
путних і мор. сил, корпусних ко¬ 
мандирів, начальників ескадр та 
верховного блюстителя. 

Палата нар. представників 
мала обиратися на 2 роки грома¬ 
дянами д-ви чол. статі: по 1 депу¬ 
тату від 50 тис. обивателів-чоло- 
віків. Чорномор. д-ва мала б по¬ 
силати до палати 69 депутатів, 
Укр. — 70. Всього палата налічу¬ 
вала б 450 нар. представників. 

Чергові збори Нар. віча пе¬ 
редбачалося відкривати кожного 
першого вівторка грудня, тобто 
раз на рік. Палата нар. представ¬ 
ників наділялася виключним 
правом на встановлення подат¬ 
ків. Проекти законів мали прой¬ 
ти три читання у кожній з палат 
з інтервалом у 3 дні між кожним 
читанням. Імператорові надава¬ 
лося право вето, яке могло бути 
подоланим 2/3 голосів кожної з 
палат. Закон набував чинності 
після згоди більшості Верховної 
думи і Палати нар. представни¬ 
ків. 

До компетенції Нар. віча де¬ 
кабристи зараховували ухвалення 
цивільних, кримінальних, торг, і 
військ, законів для всієї федера¬ 
ції, встановлення заг. правил су¬ 
дочинства та внутр. управління, 
оголошення війни, надзвичайно¬ 
го стану, амністії і помилування, 
розпуск владних органів окремих 
д-в, вирішення військ, питань, 
затвердження бюджету (на 2 ро¬ 
ки), обрання правителів автоно¬ 
мій, проголошення регентства чи 
спадкоємця імператора. 

Передбачалось і функціону¬ 
вання парламентів окремих д-в. 
Кожний з них мав складатися з 
палати виборних представників і 
думи: палата обиралася б на 1 рік 
(1 депутат від 10 тис. громадян 


чол. статі) в останній вівторок 
вересня на спец, зібраннях; дума 
обиралася б на 4 роки із щоріч¬ 
ною ротацією 1/4 її складу (1 де¬ 
путат від ЗО тис. чоловіків). Пар¬ 
ламент д-ви повинен був збира¬ 
тися двічі на рік. 

Проект конституції не визна¬ 
чав повноваження парламентів 
д-в щодо ухвалення законів. До 
їхньої компетенції пропонувало¬ 
ся зарахувати прийняття поста¬ 
нов щодо внутр. управління, адм. 
поділу д-ви, встановлення місць 
обрання нар. представників, 
місц. податків, буд-ва доріг, ка¬ 
налів, заснування громад, закла¬ 
дів, шкіл, лікарень, а також пра¬ 
во на клопотання перед Нар. ві¬ 
чем про внесення змін до кон¬ 
ституції федерації. 

Всю виконавчу владу проект 
конституції віддавав «верховному 
чиновникові російського уряду», 
спадкоємному за прямою лінією 
(від батька до сина, від тестя до 
зятя), — імператорові. Після 
складання присяги Нар. вічу йо¬ 
му надавалося право накладати 
вето на закони. Він вважався 
верховним військ, начальником 
із правом призначення і звіль¬ 
нення керівників галузевих вико¬ 
навчих департаментів, ведення 
переговорів з іноз. д-вами і укла¬ 
дання мирних трактатів, які пі¬ 
сля ухвалення 2/3 присутніх на 
засіданні членів Верховної думи 
вважалися «верховними закона¬ 
ми», призначення дипломатич¬ 
них представників, скликання 
обох палат тощо. 

Але для імператора встано¬ 
влювалися й істотні конституцій¬ 
ні обмеження. Верховний чинов¬ 
ник не мав права в ухвалюваних 
трактатах звужувати конститу¬ 
ційний статус рос. громадян, 
оголошувати війну, відчужувати 
рос. землі, застосовувати військ, 
силу для придушення виступів 
усередині д-ви. Імператор зо¬ 
бов’язувався подавати вищому 
представницькому органові регу¬ 
лярну інформацію про стан д-ви. 
Конституція забороняла імпера¬ 
тору виїжджати за кордон, зазна¬ 
чаючи, що такі від’їзди гальму¬ 
ють управління д-вою, порушу¬ 
ють рівновагу влад, спричиняють 
зайві витрати, містять загрозу пе¬ 
ретворення імператора, віддале¬ 
ного від вітчизни, на знаряддя 
реалізації злих намірів її ворогів, 
впливу їх на верховного правите- 


_ 67 

КОНСТИТУЦІЙНИ 



68 _ 

КОНСТИТУЦІЙНИ 


Підписання 
Конституційного 
договору. Київ, 
8 червня 1995. 


ля. Виїзд імператора за кордон 
розцінювався як зречення від 
трону, який негайно мав зайняти 
спадкоємець імператора. 

Суд. влада визначалася в про¬ 
екті досить розпливчасто. Її мало 
очолювати Верховне судилище з 
5 або 7 суддів, обраних Нар. ві¬ 
чем з-поміж власників майна 
вартістю не менше 150 тис. ру¬ 
блів. 1н. суддів верховних суд. 
місць «з поради і згоди Верховної 
думи» повинен був призначати 
імператор, а в окремих д-вах чер¬ 
гових суддів — правителі цих д-в. 

У преамбулі проекту консти¬ 
туції наголошувалося, що спроба 
правителя піднятися над законом 
ставить його як поза законом, 
так і поза сусп-вом. Джерелом 
верховної влади визнавався ви¬ 
ключно народ. При цьому до¬ 
кладно визначались умови набут¬ 
тя і втрати громадянства. Усі гро¬ 
мадяни вважалися рівними перед 
законом. Проголошувалися пра¬ 
ва на свободи: думки, слова, дру¬ 
ку, зборів, союзів, віросповідан¬ 
ня, вибору професії, місця про¬ 
живання, суд. захисту, безпеки 
життя і власності, недоторкан¬ 
ність власності. Кріпосний стан 
(див. Кріпацтво), рабство, поділ 
людей на стани і чиновників на 
14 рангів (див. Табель про ранги 
1722) передбачалося скасувати. 

Конституцію не мали права 
змінювати ні імператор, ні Пала¬ 
та нар. представників, ні Верхов¬ 
на дума, ні Нар. віче в цілому. 
Такі повноваження надавалися 
виключно установчій владі — 
Нар. чи Держ. зборам, порядок 
скликання яких у проекті не виз¬ 
начався. Найвищий нагляд за 
дотриманням конституції покла¬ 
дався на імператора. 

Конституція Пн. т-ва М.Му- 
равйова була поміркованішою за 


«Руську Правду» П. Пестеля. Че¬ 
рез це вона відкидалася Пд. 
т-вом, а також К .Рилєєвим та йо¬ 
го соратниками із С.-Петербурга 
(див. Декабристів конституційні 
проекти). 

Дж.: Муравьев Н. Проект консти- 
туции. В кн.: Избранньїе социально- 
политические и философские произ- 
ведения декабристов, т. 1. М., 1951. 

Літ.: Довнар-Запольский М.В. Иде- 
альї декабристов. М., 1907; Багалій Д. 
Декабристи на Україні. X., 1926; Ба- 
зилевич В. Декабристи на Київщині. 
К., 1926; Декабристи на Україні, т. 
1—2. К., 1926—30; Дружинин Н. Дека¬ 
брист Никита Муравьев. М., 1933; 
Нечкина М.В. Декабриста. М., 1982. 

О.М. Мироненко. 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС 
В УКРАЇНІ 1990-1996. Початок 
конституційного процесу внесен¬ 
ня змін до Конституції Українсь¬ 
кої Радянської Соціалістичної Рес¬ 
публіки 1978 поклала ухвалена ВР 
УРСР (див. Верховна Рада Украї¬ 
ни) 16 лип. 1990 Декларація про 
державний суверенітет України. 
Закріплені в декларації принци¬ 
пи суверенності, народовладдя, 
недоторканності тер. республіки, 
поділу державної влади, рівності 
громадян перед законом, гаран¬ 
тування їм конституційних прав і 
свобод мали конституційний ха¬ 
рактер. 

Спираючись на декларацію, 
ВР УРСР затвердила 24 жовт. 
1990 склад першої Конституцій¬ 
ної комісії. Перед нею постало 
завдання розробити проект Кон¬ 
цепції нової конституції. Комісія 
опрацювала один за одним 7 ва¬ 
ріантів документа. У черв. 1991 
концепція нової конституції була 
схвалена парламентом. 

Тим часом у житті СРСР від¬ 
бувалися епохальні події. Після 
конституційної реформи М.Гор¬ 


бачова політ, влада перейшла від 
комуніст, парт, к-тів до рад та їх¬ 
ніх президій і виконкомів (див. 
Конституційна реформа в СРСР 
1988). Проведені 1989—90 вільні 
вибори зробили органи рад. вла¬ 
ди єдинолегітимними. 

За відсутності комуніст, парт, 
монополії ради вперше стали ре¬ 
альною владою. Радянська влада 
успадкувала властиву для політ, 
монополізму нероздільну побу¬ 
дову, але не була диктаторською. 
Проте її органи, незалежно від 
їхнього політ, забарвлення (уже 
після виборів 1990 з’явилися 
обласні ради, які за політ, спря¬ 
мованістю більшості депутатів 
були антикомуніст.), незадовіль¬ 
но справлялися з новою для себе 
роллю носія влади. Раніше вони 
виконували лише функцію «пе¬ 
редавального пасу» від справ¬ 
жнього носія влади — комуні¬ 
стичної партії — до нар. мас 
(див. Диктатура пролетаріату ). 

За таких обставин особливого 
значення набуло заснування в 
д-ві посади президента, відповід¬ 
ний закон був ухвалений ВР 
УРСР 5 лип. 1991. У Конституції 
УРСР вказувалося: «Народ здій¬ 
снює державну владу через Ради 
народних депутатів, які стано¬ 
влять політичну основу України. 
Всі інші державні органи підкон¬ 
трольні і підзвітні Радам народ¬ 
них депутатів». Після запрова¬ 
дження посади президента до 
тексту Конституції було внесено 
норму — «Президент України є 
главою держави і главою вико¬ 
навчої влади України». Ці дві 
норми суперечили одна одній. 
Лише новий осн. закон держави, 
який би запроваджував принцип 
поділу держ. влади на законодав¬ 
чу, виконавчу і судову, міг усуну¬ 
ти цю суперечність. 

У черв. 1991 Конституційна 
комісія приступила до розроб¬ 
ляння проекту нової Конститу¬ 
ції. Вивчалися конституції ін. 
д-в, міжнар. конвенції, власний 
істор. досвід. У проекті були зак¬ 
ріплені положення, що містили¬ 
ся в Загальній декларації прав лю¬ 
дини 1948, пактах Організації 
Об’єднаних Націй про екон., со¬ 
ціальні й культ, права, Європейсь¬ 
кій конвенції про захист прав і ос¬ 
новних свобод людини 1950 тощо. 
Ці норми не викликали запере¬ 
чень на всіх етапах конституцій- 




ного марафону і увійшли в оста¬ 
точний текст Конституції. 

Після подій 19—21 серп. 
1991, коли було вчинено спробу 
держ. перевороту в СРСР, держ. 
партія (Комуністична партія Ра¬ 
дянського Союзу ) і ств. нею союз¬ 
на держава (СРСР) відійшли в 
небуття. 

24 серп. 1991 ВР УРСР ухва¬ 
лила Акт проголошення незалеж¬ 
ності України. Ця доленосна по¬ 
дія змінила багато положень пар¬ 
ламентської концепції нової 
Конституції. Розбудова правової 
системи в незалежній д-ві повин¬ 
на була здійснюватися на власній 
основі. 

Проекти конституційної ко¬ 
місії обговорювалися на числен¬ 
них наук, конференціях. Було 
проведено низку експертиз віт- 
чизн. та зарубіжними правника- 
ми. 1 лип. 1992 ВР України ухва¬ 
лила постанову про винесення 
проекту Конституції України на 
всенар. обговорення. Протягом 
6-ти місяців відбувалося обгово¬ 
рення опубл. варіанта проекту. У 
ньому взяли участь понад 180 
тис. громадян. До Конституцій¬ 
ної комісії надійшло понад 47 
тис. поправок, доповнень і запе¬ 
речень. При доопрацюванні про¬ 
екту кожна восьма пропозиція 
була врахована: з’явилося ЗО но¬ 
вих статей, 188 зазнали істотних 
змін, 48 було вилучено. 26 жовт. 
1993 було оприлюднено черговий 
варіант проекту. 

У ході дебатів виявилася не¬ 
примиренна суперечність між 
позиціями Президента України 
Л .Кравчука та ВР України щодо 
поділу держ. влади. Більшість де¬ 
путатів вимагала зберегти поло¬ 
ження чинного Осн. Закону 1978 
і відкидала норми про сильну 
вертикаль виконавчої влади, яка 
починалася б із президента, та 
про регіональне й місц. самовря¬ 
дування. Полеміка відбувалася 
здебільшого між прихильниками 
і противниками збереження си¬ 
стеми влади рад. Різні думки ви¬ 
сувалися щодо того, якою респу¬ 
блікою мала б стати Україна, — 
парламентською чи президент¬ 
ською. 

Восени 1993 конституційний 
процес остаточно загальмувався. 
Чинною залишалася Конституція 
УРСР 1978, до якої було внесено 
понад 200 поправок. 


Наступний етап конституцій¬ 
ного процесу розпочався після 
виборів президента і нового 
складу ВР. 10 листоп. 1994 поча¬ 
ла діяти нова Конституційна ко¬ 
місія, утворена вже не як орган 
ВР України, а за принципом 
представництва всіх гілок влади. 
До складу комісії увійшли 15 нар. 
депутатів, 15 осіб, призначених 
Президентом, голова Конститу¬ 
ційного Суду України, по два 
представники від Верховного і 
Вищого арбітражного судів та 
Ген. прокуратури, один від Авто¬ 
номної Республіки Крим, секретар 
комісії та два співголови. Співго- 
ловами було затверджено Прези¬ 
дента України Л .Кучму і Голову 
ВР України О.Мороза. 

Прагнучи зрушити справу з 
місця, Л.Кучма в груд. 1994 вніс 
до ВР України проект «Консти¬ 
туційного закону про державну 
владу і місцеве самоврядування в 
Україні». У ньому містилися кон¬ 
кретні пропозиції щодо розмежу¬ 
вання влади на законодавчу та 
управлінсько-розпорядчу. Про¬ 
ект не міг не порушувати ба¬ 
гатьох статей Конституції УРСР 
1978, побудованої, як усі попе¬ 
редні рад. конституції, на прин¬ 
ципі неподільності влади (див. 
Конституція Української Соціалі¬ 
стичної Радянської Республіки 
1919). Згідно з цим документом, 
ВР України повинна була віддати 
Президентові України істотну ча¬ 
стину владних повноважень, на¬ 
повнити реальним змістом вне¬ 
сену 1991 в Конституцію статтю 
про запровадження посади пре¬ 
зидента як глави д-ви і глави ви¬ 
конавчої влади. 

18 травня 1995 парламент 
прийняв закон «Про державну 
владу й місцеве самоврядування 
в Україні». Згідно з ним, прези¬ 
дент ставав одноосібним главою 
уряду, склад якого він мав фор¬ 
мувати сам, без узгоджень і за¬ 
тверджень ВР України. Прези¬ 
дент мав очолити й систему місц. 
органів держ. виконавчої влади. 
Ідея про місц. владу у вигляді рад 
депутатів не пройшла. Органами 
держ. влади в областях та райо¬ 
нах, а також у містах, районах 
міст Київ і Севастополь ставали 
держ. адміністрації, главами яких 
президент повинен був призна¬ 
чати обраних населенням голів 
відповідних рад. У місц. рад за¬ 
лишалися обмежені повноважен¬ 


ня: підготовка й виконання обла¬ 
сних і районних місц. бюджетів 
та програм територіального ро¬ 
звитку. Всі ін. повноваження пе¬ 
редавалися місц. держ. адміні¬ 
страціям. З прийняттям цього за¬ 
кону Україна перетворювалася з 
парламентсько-президентської 
на президентсько-парламентську 
республіку. 

Закон «Про державну владу і 
місцеве самоврядування» було 
прийнято простою більшістю го¬ 
лосів. Однак, щоб увести його в 
дію, необхідно було мати кон¬ 
ституційну більшість голосів, 
тобто дві третини. Для існуючо¬ 
го складу парламенту це було не¬ 
досяжною справою. В умовах, 
що склалися, залишався тільки 
один варіант мирного розв’язан¬ 
ня конфлікту: підписання на пе¬ 
ріод до прийняття нової Консти¬ 
туції Конституційного договору 
між Президентом і більшістю 
членів ВР. 

Переговори про Конститу¬ 
ційний договір у ВР України за¬ 
тягувалися. Тоді 31 трав. 1995 
Президент України Л.Кучма ви¬ 
дав указ про проведення опиту¬ 
вання громад, думки стосовно 
довіри громадян України Прези¬ 
дентові України та ВР України. 

Але до опитування справа не 
дійшла. Гостру кризу влади в 
черв. 1995 було припинено під¬ 
писанням КОНСТИТУЦІЙНОГО ДОГО¬ 
ВОРУ; укладеного строком на 
один рік, між Президентом Ук¬ 
раїни та ВР України про осн. за¬ 
сади організації та функціону¬ 
вання держ. влади і місц. само¬ 
врядування в Україні на період 
до прийняття нової Конституції 
України. Під договором, який 
переважно відтворював положен¬ 
ня не прийнятого конституцій¬ 
ною більшістю закону «Про дер¬ 
жавну владу і місцеве самовряду¬ 
вання», поставили підписи біль¬ 
ше половини депутатів. Тимчасо¬ 
во припинялася дія положень 
Конституції 1978, які суперечили 
договорові. Вважалося, що за рік 
договірні сторони дійдуть згоди в 
конституційному питанні. На 
цей строк обмежувалися повно¬ 
важення парламенту та місц. рад 
і розширювалися нормотворчі й 
адм. функції виконавчої влади. 

Нестандартний крок, яким 
став Конституційний договір між 
ВР і Президентом України, дав 
змогу започаткувати впроваджен- 


_ 69 

КОНСТИТУЦІЙНИ 



70 _ 

КОНСТИТУЦІЙНИ 


ня цілісної держ. політики на ос¬ 
нові принципу поділу держ. вла¬ 
ди і стимулював конституційний 
процес. 

У берез. 1996 Конституційна 
комісія передала проект Осн. За¬ 
кону на розгляд парламенту. 28 
берез. розпочалося перше читан¬ 
ня, яке тривало до 4 черв. Про¬ 
ект розглядався майже 3 місяці. 
Відбулося 3 офіц. читання. 

«Яблуком розбрату» серед де¬ 
путатів стали 5 пунктів: обсяг 
повноважень різних органів 
держ. влади, проблема власності, 
держ. символіка, статус рос. мови 
і статус Автономної Республіки 
Крим. У цій ситуації Рада націо¬ 
нальної безпеки і оборони України 
та Рада регіонів України реко¬ 
мендували Президентові оголо¬ 
сити референдум про затвер¬ 
дження Осн. Закону в редакції, 
винесеній 11 берез. 1996 Консти¬ 
туційною комісією на розгляд ВР 
України. Ця редакція передбача¬ 
ла двопалатну структуру парла¬ 
менту і його перейменування на 
Нар. збори. Політ, напруга сяг¬ 
нула свого апогею наприкінці 
черв., після указу Президента 
України про винесення 25 верес. 
1996 на всеукр. референдум Ос¬ 
новного Закону. У цій ситуації 
ВР України ухвалила безпреце¬ 
дентне рішення — працювати в 
режимі пленарного засідання до 
остаточного завершення роботи 
над Конституцією України. 

Зрештою, в «конституційну 
ніч» (з 27 на 28 черв.) після 24 
годин безперервної роботи 321 
голосом «за» (45 — проти, 12 — 
утрималося, 17 — не голосували) 
ВР України ухвалила й ввела в 
дію Конституцію України 1996. 

День прийняття Конститу¬ 
ції — 28 черв. — проголошено 
держ. святом. 

Літ.: Конституція незалежної Ук¬ 
раїни, кн. 1—3. К., 1995—97; Історія 
України: нове бачення. К., 2000; Но¬ 
вітня історія України XX ст. К., 2000. 

В.М. Литвин. 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС 
В УКРАЇНІ ПІСЛЯ УХВАЛЕН¬ 
НЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ 
1996, хроніка законодавчих робіт 
із внесення змін до Конституції 
України: 1997 — початок 2008. 
Першим актом, спрямованим на 
започаткування новітнього кон¬ 
ституційного процесу, стала по¬ 
станова Верховної Ради України 
«Про загальний план законодав¬ 


чих робіт на 1997 рік» (№ 98/97- 
ВР) від 20 лют. 1997, в якій пе¬ 
редбачалося, зокрема, розро¬ 
блення проекту Закону України 
«Про внесення змін до Консти¬ 
туції України». Проте офіційною 
датою початку процесу внесення 
змін до Конституції України 1996 
стало рішення ВР України від 17 
лип. 1997 щодо розгляду законо¬ 
проектів про внесення відповід¬ 
них змін. Під час засідань ВР бу¬ 
ло розглянуто 3 конституційні 
законопроекти: проект, розро¬ 
блений Ін-том законодавства ВР 
України, що передбачав внесен¬ 
ня змін до 24 статей Конституції 
і двох пунктів розділу «Перехідні 
положення», поданий нар. депу¬ 
татом М.Карнаухом та іншими; 
законопроект про внесення змін 
до ст. 41 (нар. депутат І.Чиж та 
ін.) й законопроект про внесення 
змін і доповнень до ст. 81 Кон¬ 
ституції (нар. депутат В.Мойсе- 
єнко та ін.). Жоден з цих законо¬ 
проектів не набрав необхідної 
кількості голосів. 

26 груд. 1997 до ВР України 
було подано проект Закону Укра¬ 
їни «Про внесення змін до статті 
46 Конституції України». 15 січ. 

1998 ВР України прийняла по¬ 
станову про попереднє схвалення 
цього законопроекту та напра¬ 
влення його до Конституційного 
Суду України (КС України) для 
отримання висновку. 

КС України визнав цей зако¬ 
нопроект таким, що не відпові¬ 
дає вимогам ст. 157 Конституції 
України (висновок від 2 черв. 

1999 № 2-В/99). 15 січ. 1998 пар¬ 
ламентом попередньо був схвале¬ 
ний законопроект «Про внесен¬ 
ня змін до статті 98 Конституції 
України» (постанова № 27/98- 
ВР), який також було направлено 
до КС України для надання від¬ 
повідного висновку. 

У висновку від 25 берез. 1999 
за № 1-в/99 КС України визнав 
даний законопроект таким, що 
відповідає вимогам ст. 157 і 158 
Конституції України в частині, 
згідно з якою «парламентський 
контроль за формуванням та ви¬ 
конанням Державного бюджету 
України по доходах і видатках від 
імені Верховної Ради України 
здійснює Рахункова палата Укра¬ 
їни» та що «повноваження, поря¬ 
док організації і діяльності Ра¬ 
хункової палати України визна¬ 
чаються Законом». 


Після одержання висновку 
КС України щодо цього законо¬ 
проекту ВР України у зв’язку із 
внесенням до законопроекту дея¬ 
ких змін (постанова ВР України 
від 21 верес. 2000) знову зверну¬ 
лася до КС за висновком. Отри¬ 
мавши позитивний висновок КС 
21 груд. 2000, парламент попе¬ 
редньо схвалив цей законопро¬ 
ект, а потім 17 січ. 2002 прийняв 
його як конституційний закон. 
Це був перший закон про вне¬ 
сення змін до нової Конституції 
України. Проте він так і не набув 
чинності, оскільки 7 лют. 2002 
Президент України Л .Кучма, за¬ 
стосувавши право вето, повернув 
його до ВР України для повтор¬ 
ного розгляду з пропозицією від¬ 
хилити даний законопроект. Не 
погодившися з таким рішенням 
Президента України, 73 нар. де¬ 
путати України звернулися до 
КС з поданням про відповідність 
Конституції України вето Прези¬ 
дента України. КС своїм рішен¬ 
ням від 11 берез. 2003 визнав 
здійснене Президентом України 
право вето на прийнятий ВР Ук¬ 
раїни Закон України «Про вне¬ 
сення змін до статті 98 Конститу¬ 
ції України» із поверненням його 
на повторний розгляд ВР Украї¬ 
ни таким, що відповідає Консти¬ 
туції України. 

22 груд. 1998 на розгляд пар¬ 
ламенту було запропоновано 
проект закону № 2339 про вне¬ 
сення змін до низки статей та до¬ 
повнень до Конституції (нар. де¬ 
путат П.Симоненко та ін.). 
Принциповими в цьому законо¬ 
проекті були пропозиції про ска¬ 
сування інституту Президента 
України, відновлення інституту 
Президії ВР України, перерозпо¬ 
діл повноважень між парламен¬ 
том і урядом, відновлення систе¬ 
ми рад нар. депутатів та ліквіда¬ 
цію місц. держ. адміністрацій, 
відновлення системи органів нар. 
контролю, уточнення функцій 
КС України тощо. 14 черв. 1999 
ВР України прийняла постанову 
про направлення законопроекту 
до КС України для надання вис¬ 
новку, однак висновку так і не 
отримала. 

18 черв. 1999 у ВР України 
було зареєстровано законопроект 
за № 3366 про внесення змін до 
ст. 111 Конституції України, по¬ 
даний нар. депутатом О. Мазур та 
ін. (цей проект передбачав додат- 



кові підстави для усунення Пре¬ 
зидента України шляхом імпіч¬ 
менту, а саме: зростання зовн. та 
внутр. боргу, створення переду¬ 
мов втрати екон., інформаційної 
та над. безпеки, суверенітету й 
обороноздатності д-ви). Законо¬ 
проект 16 лип. 1999 було напра¬ 
влено до КС України, але вис¬ 
новку КС України не надав. 

1 лип. 1999 у ВР України був 
зареєстрований законопроект за 
№ 3442 про внесення змін до 
статей 84, 85, 89, 92, 93, 94, 106, 
147, 150, 151 та до п. 6 розділу XV 
Конституції України (нар. депу¬ 
тат О.Югцик та ін.). 16 лип. 1999 
цей законопроект, згідно з по¬ 
становою ВР України, було на¬ 
правлено до КС України. Свій 
висновок щодо законопроекту 
КС ухвалив 14 берез. 2001. Зако¬ 
нопроект з урахуванням виснов¬ 
ку КС України був опрацьований 
депутатами і зареєстрований у 
парламенті 14 травня 2002 під 
№ 0998. 

21 січ. 2000 було зареєстрова¬ 
но законопроект за № 3029-д 
(нар. депутат І.Коліушко та ін.) 
щодо внесення змін до ч. 3-ї ст. 
80 Конституції України. Цим за¬ 
конопроектом передбачено, що 
нар. депутати України не можуть 
бути затримані чи заарештовані 
до набуття законної сили обви¬ 
нувальним вироком суду. Сто¬ 
совно даного законопроекту КС 
України 5 груд. 2000 ухвалив по¬ 
зитивний висновок. 

Починаючи від 15 січ. 2000, 
право законодавчої ініціативи 
щодо конституційних змін почав 
реалізовувати також Президент 
України. Саме тоді глава д-ви ви¬ 
дав указ за № 65/2000 «Про про¬ 
голошення всеукраїнського ре¬ 
ферендуму за народною ініціати¬ 
вою», який мав вирішити низку 
питань, у т. ч. щодо внесення 
змін до Конституції України. 
Цей указ став предметом розгля¬ 
ду КС України в справі за подан¬ 
ням нар. депутатів щодо його 
відповідності Конституції Украї¬ 
ни, і частково його було визнано 
неконституційним (рішення КС 
за № З-рп/2000 від 27 берез. 
2000 ). 

16 квіт. 2000 відбувся всеукр. 
референдум, на ньому було дано 
позитивну відповідь на всі запи¬ 
тання, внесені до бюлетеня з 
урахуванням рішення КС Украї¬ 
ни, а саме: 1. «Чи підтримуєте Ви 


пропозиції про доповнення стат¬ 
ті 90 Конституції України новою 
третьою частиною такого змісту: 
‘‘Президент України може також 
достроково припинити повнова¬ 
ження Верховної Ради України, 
якщо Верховна Рада України 
протягом одного місяця не змо¬ 
гла сформувати постійно діючу 
парламентську більшість або у 
разі незатвердження нею протя¬ 
гом трьох місяців підготовленого 
і поданого в установленому по¬ 
рядку Кабінетом Міністрів Укра¬ 
їни Державного бюджету Украї¬ 
ни”, яка б установлювала додат¬ 
кові підстави для розпуску Пре¬ 
зидентом України Верховної Ра¬ 
ди України, та відповідне допов¬ 
нення пункту 8 частини першої 
статті 106 Конституції України 
словами: “та в інших випадках, 
передбачених Конституцією Ук¬ 
раїни?”»; 2. «Чи згодні Ви з не¬ 
обхідністю обмеження депутатсь¬ 
кої недоторканності народних 
депутатів України і вилученням у 
зв'язку з цим частини третьої 
статті 80 Конституції України: 
“Народні депутати України не 
можуть бути без згоди Верховної 
Ради України притягнені до кри¬ 
мінальної відповідальності, зат¬ 
римані чи заарештовані?”»; 3. 
«Чи згодні Ви із зменшенням за¬ 
гальної кількості народних депу¬ 
татів України з 450 до 300 і 
пов’язаною з цим заміною у ча¬ 
стині першій статті 76 Конститу¬ 
ції України слів “чотириста п’ят¬ 
десят” на слово “триста”, а та¬ 
кож внесенням відповідних змін 
до виборчого законодавства?»; 4. 
«Чи підтримуєте Ви необхідність 
формування двопалатного парла¬ 
менту в Україні, одна з палат 
якого представляла б інтереси 
регіонів України і сприяла б їх 
реалізації, та внесення відповід¬ 
них змін до Конституції України 
і виборчого законодавства?» 

25 квіт. 2000 до ВР України 
був поданий законопроект про 
внесення змін до статей 76, 80, 
90, 106 Конституції за результа¬ 
тами всеукр. референдуму за нар. 
ініціативою (подання Президен¬ 
та України), визнаний Президен¬ 
том як невідкладний (реєстрацій¬ 
ний № 5300). Дещо раніше, 10 
квіт. 2000, нар. депутати України 
подали до ВР України проект За¬ 
кону України «Про зміни до 
Конституції України за результа¬ 
тами всеукраїнського референду¬ 


му 16.04.2000 року» (реєстрацій¬ 
ний № 5300-1), пропонуючи вне¬ 
сти також зміни щодо двопалат¬ 
ного парламенту. Обидва законо¬ 
проекти стали предметом розгля¬ 
ду КС України, який у своєму 
висновку від 27 черв. 2000 визнав 
перший законопроект таким, що 
відповідає вимогам статей 157 і 
158, а у висновку від 11 лип. 2000 
щодо другого законопроекту виз¬ 
нав його таким, що частково не 
відповідає вказаним вимогам та 
припинив провадження в справі 
про запровадження двопалатного 
парламенту. Надалі законопро¬ 
ект, поданий Президентом Укра¬ 
їни, було попередньо схвалено 
парламентом, проте 18 січ. 2001 
конституційний процес щодо 
цього законопроекту закінчився 
тим, що парламент не прийняв 
його як конституційний закон. 

1 груд. 2000 на розгляд ВР 
України було подано законопро¬ 
ект за № 6254 про внесення змін 
до ст. 81 Конституції (нар. депу¬ 
тат Б.Беспалий та ін.), який пе¬ 
редбачав дострокове припинення 
повноважень нар. депутата Укра¬ 
їни, обраного за виборчим спи¬ 
ском партії політичної. 22 берез. 
2001 даний проект направлено до 
КС України, висновок суду отри¬ 
мано в лип. 2001. 11 лип. 2001 
зазначений законопроект було 
попередньо схвалено парламен¬ 
том із врахуванням цього вис¬ 
новку. У жовт. 2001 К-т з питань 
правової політики рекомендував 
ВР прийняти даний законопро¬ 
ект як закон, однак це питання 
не було розглянуте до закінчення 
строку повноважень парламенту 
3-го скликання. 20 лют. 2003 ВР 
України повторно попередньо 
схвалила законопроект і включи¬ 
ла його до порядку денного 4-ї 
сесії для прийняття як конститу¬ 
ційного закону (реєстраційний 
№ 0937 від 14 трав. 2002). 

23 лют. 2001 на розгляд ВР 
України внесено законопроект 
№ 7091 на заміну раніше пода¬ 
них законопроектів № 2339 від 
22 груд. 1998 (нар. депутат П.Си- 
моненко та ін.) і № 6349 від 18 
січ. 2001 про внесення змін до 
статей 85, 94, 106, 112, 114 Кон¬ 
ституції України. Проектом 
№ 7091 передбачалося внесення 
значних конституційних змін і 
доповнень з метою чіткого поді¬ 
лу обов’язків між гілками влади, 
посилення взаємного зв’язку і 


_ 71 

КОНСТИТУЦІЙНИ 



72 _ 

КОНСТИТУЦІЙНИ 


взаємної відповідальності між 
парламентом і урядом та визна¬ 
чення ролі Президента України у 
зв’язку з необхідністю уточнення 
питань щодо утворення й функ¬ 
ціонування парламентської біль¬ 
шості. 22 берез. 2001 даний зако¬ 
нопроект за рішенням ВР Украї¬ 
ни направлено до КС України, 
який надав висновок 16 жовт. 
2002. У зв'язку з тим, що повно¬ 
важення парламенту 3-го скли¬ 
кання закінчились, а законопро¬ 
ект за № 7091 так і не був розгля¬ 
нутий, нар. депутати — його ав¬ 
тори, переобрані до нового скла¬ 
ду парламенту, 14 трав. 2002 
внесли на розгляд ВР України 
4-го скликання законопроект за 
№ 0999 ідентичного змісту. 

Подальше осмислення на¬ 
прямів можливого реформування 
системи держ. влади в Україні 
відбувалося під впливом ідей її 
демократизації та необхідності 
наближення організації влади в 
Україні до стандартів демократ, 
країн Європи. Істотне значення 
для розвитку цього процесу мали 
й такі чинники, як необхідність 
налагодження ефективної взає¬ 
модії між парламентом та урядом 
України і наближення прези¬ 
дентських виборів 2004. 

Першим кроком, який за¬ 
свідчив можливість реформуван¬ 
ня системи держ. влади в напря¬ 
мі підвищення не лише відпові¬ 
дальності, а й ролі парламенту 
України у вирішенні питань 
держ. життя, стала ініціатива 
Президента України Л. Кучми 
про необхідність проведення 
конституційної реформи, висло¬ 
влена ним у зверненні з нагоди 
Дня Незалежності України 24 
серп. 2002. Як осн. ідея консти¬ 
туційної реформи, яка, однак, до 
цього вже не раз висловлювалася 
представниками різних політ, 
сил України, був названий пере¬ 
хід до парламентсько-президент¬ 
ської форми держ. правління. 
Проект Закону України «Про 
внесення змін до Конституції 
України» згідно з Указом Прези¬ 
дента України за № 197/2003 від 
6 берез. 2003 був винесений на 
всенар. обговорення. Одночасно 
цей проект був поданий Прези¬ 
дентом України до ВР України. 

Законопроект був зареєстро¬ 
ваний у ВР України 5 берез. 2003 
за № 3207. Після завершення 
всенар. обговорення 20 черв. 


2003 Президент України вніс на 
розгляд ВР України уточнений 
текст цього проекту. Після ініці¬ 
ювання Президентом України 
політ, (конституційної) реформи 
постановою ВР України від 26 
груд. 2002 було створено Тимча¬ 
сову спец, комісію з опрацюван¬ 
ня проектів законів України про 
внесення змін до Конституції 
України. ВР України доручила 
цій комісії доопрацювати проек¬ 
ти законів України (реєстраційні 
номери 0998 та 0999) із урахуван¬ 
ням поданих до ВР України в 
установленому порядку законо¬ 
проектів щодо змін до Конститу¬ 
ції України, відносно текстів 
яких надано висновки КС Украї¬ 
ни, а також з урахуванням заува¬ 
жень та пропозицій суб’єктів 
права законодавчої ініціативи і 
внести на розгляд ВР України. 9 
груд. 2003 (постанова ВР України 
від 9 груд. 2003 за № 1353-ІУ) до 
повноважень цієї комісії був за¬ 
рахований розгляд законопроек¬ 
тів за № 3207-1 (внесений на 
розгляд ВР України 1 лип. 2003 
нар. депутатами А.Матвієнком, 
В.Мусіякою, А.Мартинюком та 
О .Морозом), за № 4105 (внесений 
на розгляд парламенту 4 верес. 
2003 за підписами 232 нар. депу¬ 
татів України, в т. ч. С.Гавриша, 
Р.Богатирьової, К.Ващук) та за 
№ 4180 (внесений на розгляд ВР 
України 19 верес. 2003 нар. депу¬ 
татами України С.Гавришем, 
Р.Богатирьовою, К.Ващук, М.Та¬ 
почкою). Останній законопроект 
за своїми осн. положеннями пов¬ 
ністю відтворював законопроект 
№ 4105, однак передбачав уве¬ 
дення в дію всіх конституційних 
новел, зокрема обрання Прези¬ 
дента України парламентом та 5- 
річного терміну повноважень 
парламенту, через 4 місяці після 
остаточного прийняття змін до 
Конституції ВР України. 

Законопроект за № 3207 пі¬ 
сля його направлення до КС Ук¬ 
раїни був відкликаний Президен¬ 
том України. Під час розгляду 
парламентом 8 квіт. 2004 й оста¬ 
точного голосування по законо¬ 
проекту за № 4105 він не набрав 
необхідної для його прийняття 
кількості голосів. Однак після 
цього виникла ідея про продов¬ 
ження розгляду законопроекту за 
№ 4180. 

Законопроект за № 4180 
(який є Законом України № 


2222-ІУ, що набув чинності 1 січ. 
2006) до його прийняття та під¬ 
писання кілька разів істотно змі¬ 
нювався. Зокрема, під час підго¬ 
товки до першого розгляду в пар¬ 
ламенті (на предмет попередньо¬ 
го схвалення) із проекту були ви¬ 
лучені положення про обрання 
Президента України парламен¬ 
том. На стадії підготовки до ос¬ 
таточного прийняття зазнали ко¬ 
ректив положення проекту про 
статус місц. держ. адміністрацій, 
внаслідок чого ці органи зали¬ 
шилися фактично під контролем 
Президента України. Поступово 
з проекту були вилучені наявні в 
його перших варіантах положен¬ 
ня, спрямовані на зміну статусу 
суддів і порядку формування КС 
України. 

Події в сусп-ві, які відбулися 
під час проведення виборів Пре¬ 
зидента України 2004, стали ка¬ 
талізатором завершення політ, 
(конституційної) реформи, оста¬ 
точного прийняття 8 груд. 2004 
ВР України законопроекту за № 
4180 та підписання його діючим 
на той час Президентом України 
Л.Кучмою, а також прийняття за 
основу проекту за № 3207-1 з на¬ 
правленням його на висновок 
КС України (цим законопроек¬ 
том передбачено зміну системи 
адм.-тер. устрою (на низовому 
рівні) й пов’язаної з нею системи 
місцевого самоврядування, роз¬ 
ширення повноважень органів 
самоврядування районного та 
обласного рівнів і відповідне об¬ 
меження системи місц. держ. ад¬ 
міністрацій). 

1 груд. 2005 у ВР було зареєс¬ 
тровано законопроект за № 8526 
про внесення змін до Конститу¬ 
ції України (нар. депутати М.Оні- 
щук, В.Мусіяка, Ю.Кармазін, 
В.Сіренко, Л .Каденюк, О.Кар- 
пов). 2 груд. 2005 його було пере¬ 
дано на розгляд до комітету, а 6 
груд, цього ж року вручено для 
ознайомлення нар. депутатам 
України. Цей законопроект ВР 
не направляла до КС для пере¬ 
вірки на відповідність вимогам 
статей 157 і 158 Конституції Ук¬ 
раїни, а отже, він не пройшов 
належної процедури, що перед¬ 
бачена ст. 159 Конституції Ук¬ 
раїни. 

У зв’язку з тим, що ВР 4-го 
скликання внесла уточнення до 
редакції проекту Закону України 
про внесення змін до Конститу- 



ції України щодо удосконалення 
системи місц. самоврядування 
(реєстраційний № 3207-1) вже 
після надання КС України свого 
висновку на зазначений законо¬ 
проект, 23 груд. 2005 уточнену 
редакцію Закону знову було на¬ 
правлено до КС для перевірки на 
відповідність вимогам статей 157 
і 158 Конституції України. 

25 трав. 2006 у ВР зареєстро¬ 
вано проект Закону про внесен¬ 
ня змін до Конституції України 
(реєстраційний № 0900; поданий 
народними депутатами А.Марти- 
нюком, А.Матвієнком, О.Моро¬ 
зом, В.Мусіякою та ін.), ним пе¬ 
редбачалось не лише забезпечен¬ 
ня здійснення реформи системи 
місц. самоврядування, адм. та 
адм.-тер. реформ, а й усунення 
негативних наслідків конститу¬ 
ційної реформи 2004; 23 листоп. 
2007 цей законопроект було від¬ 
кликано. 

4 верес. 2007 у ВР 5-го скли¬ 
кання було зареєстровано зако¬ 
нопроект за № 4058 про внесен¬ 
ня змін до Конституції України 
(щодо гарантії недоторканності 
для окремих посадових осіб; по¬ 
даний нар. депутатами І.Боким і 
М.Замковенком та підтриманий 
177 нар. депутатами). Того ж дня 
було прийнято постанову ВР за 
№ 1253-У про направлення цьо¬ 
го законопроекту до КС України 
для одержання висновку. 

27 груд. 2007 Президент Ук¬ 
раїни видав Указ «Про Націо¬ 
нальну конституційну раду» за 
№ 1294/2007, згідно з яким на 
Нац. конституційну раду покла¬ 
дено підготовку концепції си¬ 
стемного оновлення конститу¬ 
ційного регулювання сусп. відно¬ 
син в Україні та проекту нової 
редакції Конституції України. 

15 січ. 2008 КС України у 
своєму висновку за № 1-в/2008 
визнав законопроект про внесен¬ 
ня змін до Конституції України 
(щодо удосконалення системи 
місц. самоврядування; реєстра¬ 
ційний № 3207-1), схвалений по¬ 
становою ВР від 23 груд. 2005 за 
№ 3288-ІУ, таким, що не відпо¬ 
відає вимогам ч. 1-ї ст. 157 Кон¬ 
ституції України щодо пропоно¬ 
ваних змін до ст. 118 Конституції 
України, оскільки «фактично 
скасовується інститут висловлен¬ 
ня недовіри голові обласної дер¬ 
жавної адміністрації депутатами 
обласної ради», що «може приз¬ 


вести до обмеження прав грома¬ 
дян». 

18 січ. 2008 у ВР зареєстрова¬ 
но законопроект за № 1375 про 
внесення змін до Конституції 
України (щодо обмеження депу¬ 
татської недоторканності; пода¬ 
ний нар. депутатами В.Кирилен- 
ком та І.Кириленком і підтрима¬ 
ний 167 нар. депутатами). 25 січ. 
2008 цей законопроект було вру¬ 
чено для ознайомлення нар. де¬ 
путатам України. 

29 січня 2008 КС України 
прийняв ухвалу за № 5-у/2008 
про відмову у відкритті конститу¬ 
ційного провадження у справі за 
зверненням ВР про надання вис¬ 
новку щодо відповідності зако¬ 
нопроекту про внесення змін до 
Конституції України (щодо га¬ 
рантії недоторканності для окре¬ 
мих посадових осіб; реєстрацій¬ 
ний № 4058) вимогам статей 157 
і 158 Конституції України на під¬ 
ставі пункту 1-го ст. 45 Закону 
України «Про Конституційний 
Суд України» у зв’язку з відсутні¬ 
стю встановленого Конституцією 
України і цим Законом права на 
звернення. (Згідно з ч. 6-ю ст. 
139 Регламенту ВР, після отри¬ 
мання ВР ухвали КС України 
про відмову у відкритті прова¬ 
дження щодо законопроекту про 
внесення змін до Конституції 
України цей законопроект вва¬ 
жається знятим з розгляду без 
додаткового голосування з цього 
питання, про що головуючий на 
найближчому пленарному засі¬ 
данні Верховної Ради робить по¬ 
відомлення.) 

8 лют. 2008 у ВР зареєстрова¬ 
но законопроект за № 1375-1 про 
внесення змін до Конституції 
України (щодо гарантії недотор¬ 
канності для окремих посадових 
осіб; поданий нар. депутатами 

B. Януковичем, О.Лавриновичем, 
О.Лукаш, Ю.Мірошниченком і 

C. Льовочкіним та підтриманий 
145 нар. депутатами). 11 лют. 
2008 цей законопроект вручено 
для ознайомлення нар. депутатам 
України. 

18 лют. 2008 Указом Прези¬ 
дента України «Про склад Націо¬ 
нальної конституційної ради» 
(№ 139/2008) затверджено персо¬ 
нальний склад Нац. конституцій¬ 
ної ради. 

В.М. Литвин. 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УК¬ 
РАЇНИ (КС України) — єдиний 


орган конституційної юрисдикції 
в Україні; його завданням є га¬ 
рантування верховенства Кон¬ 
ституції України як Осн. Закону 
д-ви на всій тер. України. КС 
України почав діяти 18 жовт. 

1996, коли судді склали присягу 
на засіданні Верховної Ради Укра¬ 
їни і обрали голову КС України. 
Приймати конституційні подан¬ 
ня й конституційні звернення до 
розгляду КС України почав 1 січ. 

1997. 

Інститут Конституційного 
Суду в Україні було передбачено 
Законом Української РСР «Про 
внесення змін і доповнень до 
Конституції (Осн. Закону) Укра¬ 
їнської РСР», ухваленим 24 жовт. 
1990 у зв'язку з прийняттям 16 
лип. 1990 Декларації про держав¬ 
ний суверенітет України. На його 
основі до тексту Конституції Ук¬ 
раїнської Радянської Соціалістич¬ 
ної Республіки 1978 було внесено 
положення про формування Вер¬ 
ховною Радою УРСР відповідно¬ 
го органу в складі 25 членів стро¬ 
ком на 10 років (ст. 112). У черв. 
1992 до цих положень внесено 
зміни, у т. ч. щодо складу КС 
України. Водночас було ухвалено 
Закон України «Про Конститу¬ 
ційний Суд України» (1992), 
який деталізував організацію і 
порядок діяльності КС України. 
Положення всіх цих актів були в 
заг. вигляді відтворені в Консти¬ 
туційному договорі між Прези¬ 
дентом України і ВР України 
(1995). У лип. 1992 головою КС 
був обраний Л.Юзьков. Однак до 
прийняття Конституції України 
1996 склад КС України так і не 
було сформовано. 

Важливим етапом становлен¬ 
ня конституційної юрисдикції в 
Україні стало прийняття Консти¬ 
туції України 1996. У ній істотно 


_ 73 

КОНСТИТУЦІЙНИ 


Конституційний Суд 
України. Архітектор 
М. Левандовський. 
Фото 2001. 






74 _ 

КОНСТИТУЦІЙНИ 


був змінений порядок формуван¬ 
ня КС України. Зазнав змін і 
зміст компетенції (конституцій¬ 
ної юрисдикції) КС. На основі 
Конституції України в жовт. 1996 
прийнято новий Закон України 
«Про Конституційний Суд Укра¬ 
їни». У берез. 1997 рішенням КС 
України затверджено регламент 
КС, присвячений переважно пи¬ 
танням конституційного судо¬ 
чинства. Ці акти визначили ста¬ 
тус КС України. 

За природою осн. функцій і 
характером діяльності КС Украї¬ 
ни є суд. органом конституційної 
юрисдикції, або органом суд. 
конституційного контролю. КС 
України відокремлений від си¬ 
стеми судів заг. юрисдикції. 

КС України складається з 18 
суддів, яких порівну (по 6) приз¬ 
начають Президент України, ВР 
України та з’їзд суддів України. 
Подібний порядок призначення 
суддів запроваджений у деяких 
ін. країнах (Болгарія, Італія). 
Проте призначення третини 
складу КС України саме найви¬ 
щим органом суддівського само¬ 
врядування є унікальним. 

Конституція України і Закон 
України «Про Конституційний 
Суд України» встановлюють ви¬ 
моги до судді цього суду: ним 
може бути громадянин України, 
який на день призначення досяг 
40 років, має вищу юрид. освіту, 
стаж практичної, наук, або пед. 
роботи за фахом не менше 10 ро¬ 
ків, володіє держ. мовою і живе в 
Україні впродовж останніх 20 ро¬ 
ків. Суддя вступає на посаду від 
дня складення ним присяги на 
засіданні ВР України не пізніше 
як через місяць після його приз¬ 
начення. 

Судді КС України признача¬ 
ються строком на 9 років без 
права повторного призначення. 
Такий строк повноважень суддів 
і відсутність права на їх повторне 
призначення є найпоширеніши¬ 
ми в практиці органів конститу¬ 
ційної юрисдикції. На суддів КС 
України поширюються підстави 
дострокового звільнення з поса¬ 
ди, передбачені Конституцією 
України для суддів заг. судів (ст. 
126). Зокрема, суддя звільняється 
з посади при досягненні 65-річ- 
ного віку, порушенні ним прися¬ 
ги чи вимог щодо несумісності. В 
усіх випадках дострокового звіль¬ 
нення судді КС України з посади 


відповідне рішення приймає ор¬ 
ган, що його призначив. 

Судді КС України не можуть 
належати до партій політичних та 
профспілок, мати представниць¬ 
кий мандат, брати участь у будь- 
якій політ, діяльності, займати 
будь-які ін. оплачувані посади, 
виконувати ін. оплачувану робо¬ 
ту, крім наук., викладацької і 
творчої. 

Голова КС України обираєть¬ 
ся самими суддями з-поміж влас¬ 
ного складу лише на один 3-річ- 
ний строк. Подібне є майже заг. 
правилом у практиці органів 
конституційної юрисдикції. 

Зміст компетенції КС Украї¬ 
ни розкрито в розділі 12 («Кон¬ 
ституційний Суд України») та в 
ін. окремих положеннях Консти¬ 
туції України. 

Традиційними, тобто такими, 
що є загальновизнаними та пев¬ 
ного мірою поширеними у світ, 
практиці, є повноваження КС 
України вирішувати питання про 
конституційність (відповідність 
Конституції України) визначено¬ 
го кола правових актів: законів та 
ін. актів ВР України, актів Пре¬ 
зидента України, актів КМ Укра¬ 
їни й актів ВР АР Крим (ч. 1, ст. 
150). 

Саме оцінка певного кола 
правових актів (чинних і тих, що 
не набули чинності) стосовно їх 
відповідності Конституції є своє¬ 
рідною титульною функцією ор¬ 
ганів конституційної юрисдикції 
за будь-якої її моделі. У різних 
країнах коло відповідних актів 
різне. 

Особливостями компетенції 
КС України порівняно зі змістом 
компетенцій конституційних су¬ 
дів ін. держав є те, що предметом 
контролю КС України може бути 
конституційність не тільки нор¬ 
мативних, а й індивідуальних 
правових актів відповідних ор¬ 
ганів. 

Більш-менш традиційними є 
повноваження КС України вирі¬ 
шувати питання про відповід¬ 
ність Конституції України чин¬ 
них міжнар. договорів України 
або тих міжнар. договорів, що 
вносяться до ВР України для на¬ 
дання згоди на їх обов’язковість 
(ч. 1 ст. 151). Аналогічні дії упов¬ 
новажені вчиняти суд. органи 
конституційної юрисдикції і в 
деяких ін. країнах. Досить зви¬ 
чайним є повноваження КС Ук¬ 


раїни вирішувати питання про 
додержання конституційної про¬ 
цедури розслідування і розгляду 
справи про усунення Президента 
України зі свого поста в порядку 
імпічменту (ч. 2 ст. 151). При 
цьому КС України об’єктивно 
визначає відповідність вказаній 
процедурі дій (або відсутність 
дій) органів і посад, осіб, визна¬ 
чених у ст. 111 Конституції Укра¬ 
їни. В ін. країнах суд. органи 
конституційної юрисдикції зде¬ 
більшого беруть безпосередню 
участь у здійсненні імпічменту, 
ухвалюючи остаточне рішення 
щодо усунення глави д-ви з по¬ 
сади. 

КС України наділений пов¬ 
новаженнями офіційно тлумачи¬ 
ти Конституцію і закони України 
(ч. 1 ст. 150). Аналогічна практи¬ 
ка офіційного тлумачення прита¬ 
манна також конституційним су¬ 
дам в ін. країнах, зокрема в дея¬ 
ких «пострадянських», а також у 
деяких розвинених, хоча в остан¬ 
ніх зазвичай усе зводиться до ка¬ 
зуального тлумачення конститу¬ 
ційних норм, яке здійснюється в 
процесі вирішення питань відпо¬ 
відності Осн. Законові ін. право¬ 
вих актів. 

Повноваженнями КС Украї¬ 
ни, які характерні виключно для 
вітчизн. досвіду, є насамперед 
надання висновку щодо відповід¬ 
ності законопроекту про внесен¬ 
ня змін до Конституції України 
(ст. 159) вимогам її ж (Консти¬ 
туції України) статей 157 і 158. 
Осн. Закон допускає в даному 
разі лише матеріальний кон¬ 
троль, тобто контроль за консти- 
туційністю змісту законопроекту. 
Наведене повноваження прак¬ 
тично не має аналогів у європ. 
практиці конституційної юрис¬ 
дикції. Його наявність значно 
посилює роль суду як своєрідно¬ 
го охоронця Осн. Закону. 

Нарешті, на відміну від орга¬ 
нів конституційної юрисдикції в 
ін. д-вах, у складі яких є терито¬ 
ріальні автономії, КС України 
уповноважений не тільки вирі¬ 
шувати питання конституційно- 
сті правових актів представниць¬ 
кого органу автономії (ВР АР 
Крим), а й визнавати його дії або 
відсутність необхідних дій таки¬ 
ми, що порушують Конституцію 
і закони України (п. 28 ст. 85). 
ВР України на підставі відповід¬ 
ного висновку КС може достро- 



ково припинити повноваження 
представницького органу авто¬ 
номії. 

Літ.: Конституційний Суд Украї¬ 
ни: Рішення. Висновки. 1997—2006, 
кн. 1—6. К., 2001—2006; Конституці¬ 
єю покликані. К., 2001; Правові пози¬ 
ції Конституційного Суду України в 
рішеннях і висновках (1997—2003 ро¬ 
ки). К., 2003. 

В.М. Шаповал. 

КОНСТИТУЦІЙНІ АКТИ ЗА¬ 
ХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОД¬ 
НОЇ РЕСПУБЛІКИ - комплекс 
документів, ухвалених 1918—19 
Українською національною ра¬ 
дою Західноукраїнської Народної 
Республіки (див. Українська націо¬ 
нальна рада ЗУНР). Це, зокрема, 
«Статут Української національ¬ 
ної ради» (18 жовт. 1918), «Про¬ 
кламація Української національ¬ 
ної ради» (19 жовт. 1918), «Тим¬ 
часовий основний закон про дер¬ 
жавну самостійність українських 
земель колишньої Австро-Угор- 
ської монархії» (13 листоп. 1918), 
«Про Виділ Української націо¬ 
нальної ради» (4 січ. 1919) та ін. 

«Статут Української націо¬ 
нальної ради» визначив Укр. нац. 
раду як конституанту (колегіаль¬ 
ний представницький орган з 
розроблення і прийняття консти¬ 
туції) «тієї частини українського 
народу, яка живе в Австро-Угор- 
ській монархії, на цілій етногра¬ 
фічній українській території», а 
також як законодавчий та адм. 
орган. До її складу увійшли чле¬ 
ни Палати панів австрійської 
Державної ради «української на¬ 
родності», від Галичини та Буко¬ 
вини, українські посли крайових 
соймів та по 3 представники від 
політичних партій, що діяли на 
західноукр. землях. Укр. нац. ра¬ 
да «іменем українського народу 
Австро-Угорської монархії» мала 
реалізувати «його право само- 
означення та рішити про держав¬ 
ну долю всіх областей, заселених 
тим народом». Безпосереднє кер- 
во роботою цього органу покла¬ 
далося на Президію (обрана 26 
жовт.) у складі 9 осіб на чолі з 
головою Укр. парламентської ре¬ 
презентації в австро-угорському 
парламенті Є. Петруиіевичем. 

«Прокламація Української на¬ 
ціональної ради» проголосила 
укр. етногр. область Австро-Угор¬ 
щини — «Східну Галичину з гра¬ 
ничною лінією Сяну з влученням 
Лемківщини, північно-західну 


Буковину та українську полосу 
північно-східної Угорщини» — 
«одноцілою українською терито¬ 
рією» і поклала на Укр. нац. раду 
обов’язок розроблення конститу¬ 
ції для новоств. д-ви на основах 
«загального, рівного, таємного і 
безпосереднього голосування з 
пропорціональним заступниц¬ 
твом, з правом національно- 
культурної автономії та з правом 
заступництва в правительстві для 
національних меншин». 

«Тимчасовий основний закон 
про державну самостійність укра¬ 
їнських земель колишньої Австро- 
Угорської монархії» — конститу¬ 
ційний акт, ухвалений Укр. нац. 
радою. Містив 5 статей (артику¬ 
лів), у яких визначалися назва й 
основні засади державності За¬ 
хідноукр. Нар. Республіки. До 
скликання Установчих зборів уся 
повнота законодавчої влади пе¬ 
редавалася Укр. нац. раді, а ви¬ 
конавчої — створюваному нею 9 
листоп. Державному секретаріа¬ 
тові Західноукраїнської Народної 
Республіки. 

Автором проекту конституції 
ЗУНР був один з найближчих 
співробітників митрополита 
А .Шептицького о. Платонід Фі- 
ляс (чин св. Василія Великого). 
Безпосередню участь у розро¬ 
бленні документа брали митро¬ 
полит А.Шептицький, єпископи 
І.Коциловський та Т.Хомишин. 

Закон «Про Виділ Української 
національної ради» встановлював, 
що виділ виконуватиме «функції, 
які звичайно входять в обсяг 
уповноважень президента держа¬ 
ви». До першого складу виділу 
увійшли: Є.Петрушевич (прези¬ 
дент), Л .Бачинський, С.Вітик, 
А.Горбачевський , Г.Дувірняк, 

М .Новаковський, Т. Окуневський, 
О.Попович, А.Шмигельський, о. 
С.Юрик, секретарі: д-р С.Ви- 
твицький, С.Силецький, О.Усти- 
мович. 

Закон про внесення змін до 
Статуту Української національної 
ради покладав поточну роботу 
виділу на Президію Ради у скла¬ 
ді президента Є.Петрушевича, 
чотирьох його заст., двох секре¬ 
тарів та заст. секретаря. Одноча¬ 
сно було ухвалено закон про не¬ 
доторканність членів Укр. нац. 
ради. 

Ще один конституційний до¬ 
кумент — «Передвступний дого¬ 
вір» про злуку двох частин Укра¬ 


їни в «одне державне тіло» (під¬ 
писано 1 груд. 1918, ратифікова¬ 
но Укр. нац. радою 3 січ. 1919) — 
оголошував, що ЗУНР та Укра¬ 
їнська Народна Республіка заяви¬ 
ли про свої наміри створити єди¬ 
ну д-ву; ЗУНР зберігала права 
«територіальної автономії». Фак¬ 
тично «соборна» УНР була кон¬ 
федеративним об’єднанням: 
ЗУНР зберегла свої органи зако¬ 
нодавчої та виконавчої влади, 
сферу й обсяг їх компетенції. 

На сесії, яка тривала 25 бе- 
рез. — 15 квіт. 1919, Укр. нац. ра¬ 
да ухвалила закон про утворення 
повноцінного легітимного законо¬ 
давчого органу для ЗУНР — сей¬ 
му, який мав замінити Укр. нац. 
раду після виборів, призначених 
на черв. 1919. До новообраного 
парламенту мали увійти 226 осіб, 
у т. ч. 160 українців, 33 поляки, 
27 євреїв, 6 німців — відповідно 
до нац. складу нас. Східної Гали¬ 
чини. Вибори до сойму повинні 
були проводитися на засадах заг., 
рівного, безпосереднього, таєм¬ 
ного та пропорційного виборчого 
права, що надавалося: активне 
(право обирати) — з 20-річного, 
пасивне (право бути обраним) — 
з 28-річного віку. Нац. громади 
мали 23 нац. виборчих округи 
виключно для громадян даної 
національності. 14 квіт. 1919 був 
ухвалений відповідний виборчий 
закон. 

15 лют. 1919 ухвалено закон 
«Про державну мову». Він прого¬ 
лошував держ. статус української 
мови, її мали вживати у внутр. і 
зовн. управлінні «всі державні 
власті і уряди, публічні інституції 
та державні підприємства». Вод¬ 
ночас нац. меншини мали «сво¬ 
боду уживати як усно, так і в 
письмі їхню рідну мову в зноси¬ 
нах з державними властями і уря¬ 
дами, публічними інституціями 
та державними підприємствами». 

20 квітня 1919 Українська 
національна рада ухвалила закон 
про громадянство, який визнавав 
усіх громадян Західної області 
Української Народної Республіки 
громадянами Української Народ¬ 
ної Республіки, а всіх громадян 
УНР — громадянами ЗОУНР 
(окремого громадянства ЗОУНР 
не встановлювалося). 

24 трав. Виділ Укр. нац. ради 
та Рада держ. секретарів ухвали¬ 
ли закон про передачу повноти 
влади в ЗОУНР держ. секретарям 


_ 75 

КОНСТИТУЦІЙНІ 



76 _ 

КОНСТИТУЦІЙНІ 


О.Бурачинському, М.Мартинце- 
ву, а також «в разі потреби» — 

A. Артимовичу, М.Казаневичу, 

B. Паненкові, М.М .Лозинському. 
Цим особам надавалося право 
«заступати правительство Захід¬ 
ної Області Української Народ¬ 
ної Республіки, діяти від імені 
цього правительства і справляти 
урядові правні акти». 

9 черв. 1919, за умов військ, 
поразки та держ. розвалу Зх. 
Області, Президія Виділу Укр. 
нац. ради та Держ. секретаріат 
ухвалили рішення «надати право 
виконувати всю військову і ци¬ 
вільну владу, яку виконував досі 
на основі конституції Виділ Ук¬ 
раїнської Національної Ради і 
Державний Секретаріат, уповно- 
власненому Диктаторові Євгену 
Петрушевичу». Для втілення в 
життя покладених на нього 
функцій диктатор ЗОУНР утво¬ 
рив інститут уповноважених, які 
в практичній роботі керували¬ 
ся виключно його вказівками. 
Уповноваженими були призначе¬ 
ні С .Голубович (внутр. справи), 

C. Витвицький (закордонні спра¬ 
ви), ген. В .Курмсінович (оборона 
д-ви), І.Мирон (транспортні 
справи); ген.-поручник О.Греков 
став начальним вождем Українсь¬ 
кої Галицької армії. 

У серед, лип. 1919 залишки 
УГА перейшли р. Збруч (прит. 
Дністра) і з’єдналися з військами 
Директорії УНР. ЗУНР припини¬ 
ла своє існування йе-іасіо. Є.Пе- 
трушевич у супроводі найближ¬ 
чого оточення перебрався на тер. 
Румунії, звідки виїхав до Відня. 
Там він організував новий закор¬ 
донний центр Західноукр. Нар. 
Республіки (назва «Західна Об¬ 
ласть Української Народної Рес¬ 
публіки» була відкинута). 

Літ.: Лозинський М. Галичина в 
1918-1920. Прага, 1922; Костів К. 
Конституційні акти відновленої укра¬ 
їнської держави 1917—1919 років і їх¬ 
ня політично-державна якість. Торон¬ 
то, 1964; Нагаєвський І. Історія Укра¬ 
їнської держави двадцятого століття. 
Рим, 1989; К., 1994; Конституційні 
акти України 1917—1920. Невідомі 
конституції України. К., 1992; Ти- 
щик Б. Західно-Українська Народна 
Республіка (1918—1923). Історія дер¬ 
жави і права. Львів, 2004. 

Д.Б. Яневський. 

КОНСТИТУЦІЙНІ АКТИ НЕ¬ 
ЗАЛЕЖНОЇ КАРПАТСЬКОЇ УК¬ 
РАЇНИ — два ухвалених 15 берез. 
1939 сеймом (соймом) Карпатсь¬ 
кої України конституційних зако¬ 


ни — «Закон число 1» і «Закон 
число 2», що визначали окремі 
основи держ. ладу проголошеної 
на тер. Закарпаття (колиш. Під- 
карпаторуського краю Чехосло- 
ваччини ) незалежної держави. 

«Закон число 1» містив 8 ста¬ 
тей, у них проголошувалися і 
визначалися, відповідно: 1) не¬ 
залежність д-ви; 2) назва д-ви; 3) 
форма правління — республіка 
на чолі з президентом, обраним 
сеймом; 4) статус української мо¬ 
ви як державної; 5) барви держ. 
прапору — синя (горішня) і жов¬ 
та (долішня); 6) держ. герб — ко¬ 
лиш. крайовий герб, доповнений 
двома новими елементами, а са¬ 
ме тризубом і хрестом — «медвідь 
у лівім червонім півполі і чотири 
сині та три жовті смуги у право¬ 
му півполі і тризуб св. Володи¬ 
мира Великого з хрестом на се¬ 
редньому зубі» (ця стаття перед¬ 
бачала також ухвалення окремого 
закону про держ. герб); 7) держ. 
гімном — «Ще не вмерла Україна» 
(без вказівки на авторів слів і ме¬ 
лодії); 8) що закон набуває чин¬ 
ності з моменту його ухвалення. 

«Закон число 2» передбачав 
надання уряду повноваження ви¬ 
давати за згодою президента 
тимчасові розпорядження з си¬ 
лою закону. Ці розпорядження 
не могли містити змін конститу¬ 
ційних законів і мали бути внесе¬ 
ні як законопроекти на найближ¬ 
че засідання сейму, інакше втра¬ 
чали юрид. силу. Закон набував 
чинності з моменту його ухва¬ 
лення. 

Обидва закони лише окре¬ 
слили гол. атрибути державності 
і не містили конституційних 
норм про правовий статус особи 
й громадянина, організацію 
центр, (крім вищих) і місц. орга¬ 
нів влади, здійснення правосуддя 
тощо. У першому законі закріп¬ 
лювалася назва новопроголоше- 
ної д-ви «Карпатська Україна», а 
в другому — натомість вживалася 
назва «Карпато-Українська Рес¬ 
публіка». Подальшого розвитку 
ці конституційні акти не набули 
у зв’язку з окупацією Закарпаття 
угор. військами. 

Літ.: Росоха С. Сойм Карпатської 
України: (в 10-ти ліття проголошення 
самостійності). Львів, 1991; Стерчо П. 
Карпато-Українська держава.: До іс¬ 
торії визвольної боротьби карпатсь¬ 
ких українців у 1918—1939 роках. То¬ 
ронто, 1965; Тисяча років української 


суспільно-політичної думки, т. 7: 
20-ті — 40-ві роки XX ст. К., 2001. 

І. Б. Усенко. 

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗМІНИ в 
СРСР 1944, розширення прав со¬ 
юзних республік СРСР. Внесення 
змін до Конституції СРСР 1936 
було зроблено з метою деклара¬ 
тивного надання союзним респу¬ 
блікам СРСР права створювати 
нац. військ, формування та права 
самостійно спілкуватися з іноз. 
д-вами і міжнар. орг-ціями. Іні¬ 
ційоване головою РНК СРСР, 
ген. секретарем ЦК ВКП(б) 
Й .Сталіним після зустрічі з пре¬ 
зидентом СІНА Ф. Рузвельтом, 
яка відбулася 29 листопада 1943 
під час Тегеранської конференції. 
Президент США інформував тоді 
Й.Сталіна про стан справ з вирі¬ 
шення питання щодо створення 
по закінченні Другої світової вій¬ 
ни світ, орг-ції, заснованої на 
принципах Об’єднаних Націй. 
Виконавчий орган цієї організа¬ 
ції мав складатися з представни¬ 
ків великих д-в — СРСР, США, 
Великої Британії, Китаю та кіль¬ 
кох представників від груп кра¬ 
їн — європ., азіат., південно- 
амер., домініонів Великої Брита¬ 
нії. Ф.Рузвельт повідомив, що 
прем'єр-міністр Великої Британії 
У.-Л. Черчілль незгодний з таким 
принципом формування вико¬ 
навчого органу, тому що він дає 
можливість Великій Британії ма¬ 
ти у виконавчому органі тільки 
два голоси — власне Великої 
Британії і одного з домініонів. 

Через два місяці, 28 січ. 1944, 
газ. «Правда» опублікувала ко¬ 
ротке інформаційне повідомлен¬ 
ня про черговий пленум ЦК 
ВКП(б), який розглянув пропо¬ 
зицію РНК СРСР «Про розши¬ 
рення прав союзних республік у 
галузі оборони та зовнішніх зно¬ 
син» і схвалив її винесення на 
наступну сесію ВР СРСР. «Чер¬ 
говий» пленум ЦК ВКП(б) був 
першим з початку Великої віт¬ 
чизняної війни Радянського Союзу 
1941—1945 (і єдиним за всі роки 
війни). Сесія ВР СРСР почала 
свою роботу в день скликання 
пленуму ЦК ВКП(б) і ухвалила 1 
лют. по доповіді 1-го заст. голо¬ 
ви РНК СРСР, наркома закор¬ 
донних справ СРСР В .Молотова 
два закони, що мали конститу¬ 
ційне значення; «Про утворення 
військових формувань Союзних 
республік та про перетворення у 



зв'язку із цим Народного коміса¬ 
ріату оборони із загальносоюзно¬ 
го у союзно-республіканський» і 
«Про надання Союзним респу¬ 
блікам повноважень у галузі зов¬ 
нішніх зносин та про перетво¬ 
рення у зв’язку із цим Народно¬ 
го комісаріату закордонних справ 
із загальносоюзного в союзно- 
республіканський комісаріат». 
Сесія затвердила також дві додат¬ 
кові статті — 18-а і 18-6 — Кон¬ 
ституції СРСР такого змісту: 
«Кожна союзна республіка має 
право вступати в прямі відноси¬ 
ни з іноземними державами, 
укладати з ними угоди та обмі¬ 
нюватися дипломатичними і 
консульськими представництва¬ 
ми» і «Кожна союзна республіка 
має свої збройні формування». 

4 берез. 1944 у визволеному 
Києві відбулася 6-та сесія ВР 
УРСР 1-го скликання. Вона 
прийняла відповідні до законів 
СРСР норми, які увійшли до 
Конституції Української Радянсь¬ 
кої Соціалістичної Республіки 
1937 як статті 15-а і 15-6. Проте 
зміни в укр. уряді були здійснені 
раніше — на основі загальносо¬ 
юзного законодавства: 5 лют. 
1944 були опубл. постанова ЦК 
КП(б)У і указ Президії ВР УРСР 
про утворення Нар. комісаріату 
закордонних справ (НКЗС) 
УРСР. Головою нового відомства 
був призначений письменник 
О.Корнійчук, який перед цим уже 
рік працював у Москві на посаді 
заст. наркома закордонних справ 
СРСР у справах слов’ян, країн. 

На відміну від зовнішньопо- 
літ. відомства УРСР, яке створю¬ 
валося прискореними темпами, 
ст. 15-6 Конституції УРСР про 
створення власних збройних сил 
залишилася на папері. 23 лют. 
1944 Й.Сталін видав наказ Вер¬ 
ховного головнокомандуючого у 
зв'язку з 26-ю річницею утворен¬ 
ня Червоної армії (див. Радянська 
армія), в якому повідомлялося 
про утворення в найближчому 
майбутньому нових військ, фор¬ 
мувань у союзних республіках. 
Проте в Україні ніхто не збирав¬ 
ся утворювати нац. армію навіть 
у форматі батальйону або роти. У 
берез. 1944 наркомом оборони 
УРСР був призначений коман¬ 
дуючий військами Київського 
військового округу ген.-лейтенант 
В .Герасименко, який, однак, про¬ 
довжував виконувати попередні 


посадові функції, оскільки його 
нова посада була декоративною. 

У НКЗС СРСР не робили та¬ 
ємниці з того, якими мають бути 
найближчі наслідки впроваджен¬ 
ня в дію конституційної рефор¬ 
ми. Як повідомляв Держ. депар¬ 
таменту США амер. посол в 
СРСР А.Гарріман, ЗО січ. 1944 
один з високопоставлених пра¬ 
цівників НКЗС висловив у бесіді 
з ним думку про те, що за своїм 
держ. устроєм СРСР незабаром 
наблизиться до Британської 
Співдружності. Відповідаючи на 
запитання, чи можна налагоджу¬ 
вати дипломатичні відносини з 
союзними республіками, В.Мо- 
лотов на прийомі в честь брит. 
посла А.Керра 6 лют. 1944 вка¬ 
зав, що це мають вирішувати 
уряди союзних республік та іноз. 
д-в. Однак аналітики в Держ. де¬ 
партаменті США не мали жодних 
сумнівів із приводу того, яких 
меж може досягати «розширення 
прав союзних республік». Керів¬ 
ник східноєвроп. відділу в Держ¬ 
департаменті США К.Болен за¬ 
значав, що «центральний кон¬ 
троль Москви ніколи не здій¬ 
снювався через уряд, а тільки че¬ 
рез партію, і безумовно, так буде 
і надалі». А.Гарріман з ним со¬ 
лідаризувався, підкресливши й 
ту обставину, що в СРСР іс¬ 
нує жорстка ієрархічна підпо¬ 
рядкованість установ по партій¬ 
ній лінії. 

Новопризначений нарком за¬ 
кордонних справ УРСР О.Кор¬ 
нійчук 9 лют. 1944 представив го¬ 
лові РНК УРСР, 1-му секретарю 
ЦК КП(б)У М .Хрущову проект 
структури наркомату і записку 
про осн. напрями його діяльно¬ 
сті. У складі НКЗС УРСР О.Кор- 
нійчук вважав потрібним утвори¬ 
ти відділи за країнами: 1-й 
(Польща, Чехословаччина, Руму¬ 
нія), 2-й (Велика Британія і 
США), 3-й (Болгарія, Югославія, 
Угорщина, Греція, Туреччина), 
4-й (Німеччина). Останній відділ 
мав передусім готувати матеріали 
для мирної конференції, яка по¬ 
винна була встановити характер 
відносин з Німеччиною після її 
беззастережної капітуляції. Од¬ 
нак у НКЗС УРСР були створені 
лише допоміжні структурні під¬ 
розділи (протокольно-консульсь¬ 
кий, таємно-шифрувальний, по¬ 
літ.). У лип. 1944 О. Корнійчук 
був звільнений з посади. Нарко¬ 


мом закордонних справ і одноча¬ 
сно членом політбюро ЦК 
КП(б)У був призначений Д.Ма- 
нуїльський. Реальний вихід на 
міжнар. арену був пов’язаний для 
України тільки з утворенням Ор¬ 
ганізації Об 'єднаних Націй. 

У серп. 1944 в передмісті Ва¬ 
шингтона (столиця США) Дум- 
бартон-Оксі почала працювати 
міжнар. конференція, на якій 
розглядалися питання, пов’язані 
з утворенням ООН. Голова рад. 
делегації посол СРСР у США 
А .Громико оприлюднив на ній 
позицію уряду СРСР про член¬ 
ство в міжнар. орг-ції 16 союзних 
республік, оскільки всі вони ма¬ 
ли статус країн і зробили най¬ 
більший внесок у спільні зусилля 
союзників під час війни. Союз¬ 
ники не підтримали цієї вимоги, 
а Ф.-Д.Рузвельт після конферен¬ 
ції звернувся до Й.Сталіна з по¬ 
сланням, в якому просив не по¬ 
рушувати питання про членство 
рад. республік в ООН до остаточ¬ 
ного створення міжнар. орг-ції. 
У відповідь Й.Сталін заявив: «За¬ 
яві радянської делегації з цього 
питання я надаю виключно ва¬ 
жливого значення. Після відомих 
конституційних перетворень у 
нашій країні на початку року 
уряди союзних республік насто¬ 
рожено стежать за тим, як поста¬ 
вляться союзні держави до гаран¬ 
тованого в радянській Конститу¬ 
ції розширення їхніх прав у сфе¬ 
рі міжнародних відносин». Разом 
з тим у цьому ж посланні місти¬ 
лася замаскована поступка: з-по¬ 
між ін. республік виділялися 
дві — Україна і Білорусь, що за 
кількістю населення і політ, ва¬ 
гою перевищували, як підкре¬ 
слював Й.Сталін, ряд країн з чи¬ 
сла майбутніх ініціаторів утво¬ 
рення ООН. 

На Кримській конференції 1945 
вдалося досягти єдності стосовно 
права вето для постійних членів 
Ради Безпеки Організації Об’єдна¬ 
них Націй. У зв’язку з цим питан¬ 
ня про членство всіх союзних 
республік в ООН втратило для 
СРСР попередню політ, вагу. 
Конференція прийняла компро¬ 
місне рішення про те, що УРСР і 
Білорус. РСР мають бути члена- 
ми-засновниками ООН. 26 черв. 
1945 СРСР, УРСР і Білорус. РСР 
були запрошені для підписання 
Статуту ООН. 24 жовт. цього ж 
року на конференції в Сан- 


_ 77 

КОНСТИТУЦІЙНІ 



78 _ 

КОНСТИТУЦІЙНІ 


Франциско (США) Статут ООН 
був ратифікований. 

Літ.: Нариси з історії дипломатії 
України. К., 2001: Політична історія 
України. XX століття, т. 4. К., 2003; 
Литвин В. Україна в Другій світовій 
війні (1939-1945). К„ 2004. 

С.В. Кульчицький. 

КОНСТИТУЦІЙНІ ПРОЕКТИ 
ГАЛИЦЬКОЇ,ДЕРЖАВИ ТА ЗА¬ 
ХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОД¬ 
НОЇ РЕСПУБЛІКИ, Конститу¬ 
ційні проекти С.Дністрянського — 
пам’ятки укр. політично-право¬ 
вої думки поч. 20 ст. Свого часу 
ці проекти справили значний 
вплив на практичну діяльність 
органів держ. влади ЗУНР, 
сприяли розвиткові укр. консти¬ 
туціоналізму. Складені С.Дні¬ 
стрянським. 

Проект Конституції Галицької 
Держави. Обрана в жовт. 1918 як 
політ, представництво укр. наро¬ 
ду в Австро-Угорщині Укр. нац. 
рада (УНРада; див. Українська 
національна рада ЗУНР) проголо¬ 
сила Галичину, Буковину Північну 
та Закарпатську Україну складо¬ 
вими цілісної укр. держави і по¬ 
становила розробити її конститу¬ 
цію. На пропозицію УНРади 
визначити заг. засади новопоста¬ 
лої д-ви та її устрій С.Дні- 
стрянський підготував документ 
«Устрій Галицької Держави. Пер¬ 
ший проект тимчасових основ¬ 
них законів, виготовлений у ві¬ 
денському парламенті проф. 
С.Дністрянським 1918 р. для по¬ 
кликання у життя Галицької 
Держави». Проект містить 2 роз¬ 
діли: Осн. закони (з підрозділа¬ 
ми: «Галицька Держава», «Само- 
означення народів», «Свобода», 
«Рівність», «Народна влада»); 
Нар. устрій (з підрозділами: «А. 
Народна рада», «Б. Старшина 
Народної ради», «В. Народна 
управа»). У проекті вказувалося, 
що «Галицька Держава обіймає 
усі злучені землі, поселені спо¬ 
конвіку українським народом у 
межах дотеперішньої Австро- 
Угорської монархії». В основу 
державності закладалося право 
укр. народу на самовизначення. 
Польс., єврейс. та нім. населен¬ 
ню гарантувалася «народна само¬ 
управа». Держ. мовами пропону¬ 
валося визнати укр., польс. та 
нім., а укр. водночас визнати 
«внутрішньою урядовою мовою». 
У проекті передбачалося широке 
коло конституційних прав і сво¬ 


бод, першим з яких було названо 
«право плекати свою народність і 
мову». Декларувалися свобода ві¬ 
ри, науки, думки, преси, свобода 
зібрань і організації товариств, 
безпечних для д-ви, свобода змі¬ 
ни місця проживання, право 
внесення прохань або скарг, а та¬ 
кож поштова і телеграфна таєм¬ 
ниця. 

На чолі д-ви мала стояти 
Нар. рада, тобто обрана у жовт. 
1918 Укр. нац. рада під трохи 
зміненою назвою. Передбачало¬ 
ся, що вона розширить свій 
склад за рахунок представників 
Угор. (Закарп.) України та деле¬ 
гатів від нац. меншин Галицької 
Д-ви. Нар. рада мала обрати про¬ 
відника, двох його заступників та 
держ. секретаря, а також старши¬ 
ну (президію) з 9 осіб і виконав¬ 
чий орган з урядовими функція¬ 
ми — Нар. управу. Зазначалося, 
що провідник ради є водночас 
провідником Галицької Д-ви. На 
Нар. раду покладалося здійснен¬ 
ня законодавчої влади, а її стар¬ 
шина розглядалась як орган для 
«верховних постанов та верхов¬ 
ного нагляду». Нар. управа як 
«начальний виконуючий орган 
держави» мала складатися з 
окремих управ: внутр., «загра- 
ничної», військ., культ., «оборо- 
тової», суд. на чолі з начальника¬ 
ми, які призначалися Нар. ра¬ 
дою. Громадам надавалася повна 
автономія у вирішенні місц. 
справ. Водночас скасовувалася 
«різниця між самостійним та від- 
порученим кругом ділання гро¬ 
мади». Вибори громад, рад по¬ 
винні були проводитися на осно¬ 
ві заг., рівного, прямого і таєм¬ 
ного голосування. 

У конституційному проекті 
передбачалося видання окремих 
законів про відповідальність по¬ 
садових осіб, про скасування об¬ 
межень у праві на полювання та 
риболовлю, про тимчасове збере¬ 
ження чинності австрійс. законів 
та ін. 

Ідея мирного конституційно¬ 
го переходу Галичини, Пн. Буко¬ 
вини та Закарпаття від Австро- 
Угорщини до Галицької Д-ви, 
отримання «законної свободи» 
виявилася нездійсненною. Тому 
1 листоп. 1918 владу Укр. нац. 
ради було встановлено збройним 
шляхом (див. Листопадова націо¬ 
нально-демократична революція в 
Галичині 1918), а 9 листоп. 1918 


новоутворена д-ва отримала наз¬ 
ву Західноукраїнська Народна Рес¬ 
публіка. Роль «малої конституції» 
у ній виконував «Тимчасовий ос¬ 
новний закон про державну са¬ 
мостійність українських земель 
бувшої Австро-Угорської монар¬ 
хії» від 13 листоп. 1918 (див. Кон¬ 
ституція Західноукраїнської На¬ 
родної Республіки). 

Проект Конституції Захід¬ 
ноукраїнської Народної Республі¬ 
ки. Наприкінці 1920 на замо¬ 
влення уряду ЗУНР в еміграції 
С.Дністрянський підготував про¬ 
ект Конституції ЗУНР. На відмі¬ 
ну від проекту Конституції Га¬ 
лицької Д-ви в новому проекті 
передбачалося об’єднання ЗУНР 
з Великою Україною на основі 
права народів на самовизначен¬ 
ня. Проект складався з 3-х ча¬ 
стин: 1. Д-ва та право (зі вступом 
і розділами: «Людські та грома¬ 
дянські права», «Народні пра¬ 
ва»); 2. Держ. влада (з розділами: 
«Основи державної влади», «Ор¬ 
ганізація народної волі», «Вико¬ 
нування народної волі»); 3. Са¬ 
мовизначення народів. 

Майбутню західноукр. д-ву 
вчений уявляв як самостійну і 
правову унітарну напівпрези- 
дентську демократ, республіку. 
Громадянам гарантувалася «нату¬ 
ральна, особиста, політична та 
економічна свобода». Усі свобо¬ 
ди визнавалися необмеженими, 
за винятком екон., «яка не може 
перешкодити державній власті у 
переведенні справедливого розді¬ 
лу дібр». Д-ва мала опікуватись 
«економічно слабшими», обме¬ 
жуючи з цією метою в разі 
необхідності індивідуальну ділову 
свободу. Заг. екон. порядок д-ви 
повинен грунтуватися на приват¬ 
ній власності, яка водночас мала 
«підчинятися суспільним обме¬ 
женням з огляду на добро загалу, 
бо в’яжуться з кожного власні¬ 
стю суспільні обов’язки». Вчений 
вважав за можливе збереження 
родових, станових, шляхетських 
привілеїв за умови, що їх не бра¬ 
тимуть до уваги при розподілі 
держ. посад. Усі громадяни виз¬ 
навалися рівними щодо суду. 
Проголошувалося рівне право 
кожної людини на держ. охо¬ 
рону. 

На першому етапі держ. бу¬ 
дівництва передбачалося скли¬ 
кання Установчих зборів, які ма¬ 
ли узаконити остаточний текст 



конституції (затвердити консти¬ 
туційну грамоту), здійснити адм.- 
тер. поділ (на громади, повіти, 
округи), прийняти виборчі зако¬ 
ни та ін. акти, зокрема про по¬ 
датки й аграрну реформу. Вибо¬ 
ри до Установчих зборів повинні 
були проходити на основі заг., 
прямого, рівного і таємного го¬ 
лосування за трьома най. курія¬ 
ми — укр., польс. та представни¬ 
ків ін. національностей. 

Після завершення роботи 
Установчих зборів найвищим за¬ 
конодавчим органом влади ЗУНР 
мала стати Нар. палата, обрана 
на 4 роки шляхом заг., прямого, 
рівного і таємного голосування. 
Обрані до неї посли (депутати) 
поділялися на 3 нац. курії: укр., 
польс. та ін. національностей. 
Кожна з курій наділялася правом 
вето щодо винесеного на ухва¬ 
лення Нар. палати закону, якщо 
він порушував нац. права народ¬ 
ності. Такий закон мав передава¬ 
тися на розгляд держ. суд. трибу¬ 
налу або на «народний збор» (ре¬ 
ферендум). До компетенції пала¬ 
ти належало прийняття рішень з 
найважливіших питань д-ви (вій¬ 
ни та миру, верховного нагляду 
за адміністрацією, судочинства). 

Проект передбачав утворення 
у складі палати кількох спец, ко¬ 
місій, у т. ч. «легіслативної комі¬ 
сії» для підготовки законопроек¬ 
тів. Палата мала також право ви¬ 
сувати політ, звинувачення проти 
президента республіки, вищих 
держ. функціонерів. 

Безпосередня демократія реа¬ 
лізовувалася через заг. або ло¬ 
кальні нар. збори (референдуми). 
Дорадчим органом мали бути 
нар. комори — виборні орг-ції, 
які могли вимагати від держ. вла¬ 
ди врахування їхніх рішень. 

Функції надзвичайного орга¬ 
ну покладалися на Заг. нар. раду, 
яка мала скликатися у винятко¬ 
вих випадках для прийняття най¬ 
важливіших державних рішень 
(внесення змін до конституції, 
встановлення обмежень консти¬ 
туційних прав на період війни 
тощо). Половину складу цього 
органу делегувала Нар. рада, а 
решту — окружні заступництва, 
нар. комори і заг. нар. збір (ре¬ 
ферендум). 

Виконавчу владу представля¬ 
ли держ. органи на чолі з прези¬ 
дентом республіки, обраним без¬ 
посередньо населенням на 4 ро¬ 


ки. Перші вибори президента ма¬ 
ли відбутися одночасно з вибора¬ 
ми до Установчих зборів, наступ¬ 
ні — з виборами до Нар. палати. 
Президентом міг бути кожний 
громадянин, українець за похо¬ 
дженням, не молодший 35 років і 
не позбавлений цивільних та по¬ 
літ. прав, без обмежень щодо ві¬ 
росповідання. Президент респу¬ 
бліки водночас проголошувався 
верховним головнокоманд., мав 
право призначати і звільняти 
членів Ради д-ви, вищих урядов¬ 
ців, а також право впродовж 10 
днів після ухвалення закону Нар. 
палатою публічно опротестувати 
цей закон і направити його на 
розгляд заг. нар. зборів. 

У виконанні покладених на 
президента функцій (насамперед 
у питаннях нац., зовнішньополіт. 
та військ.) йому мала допомагати 
Прибічна рада з 6 членів: 4 укра¬ 
їнців, 1 поляка та 1 представника 
ін. народностей. Трьох її членів 
повинні були делегувати нац. ку¬ 
рії, інших добирав президент. У 
структурі держ. виконавчої влади 
передбачався такий орган, як 
Держ. канцелярія, очолювана 
канцлером. 

Пропонувалося утворення 
Ради д-ви як вищого виконавчо¬ 
го органу з функціями уряду. В її 
складі мали бути 6 осіб, яких 
призначав президент: 4 українці, 
1 поляк і 1 представник ін. на¬ 
родностей. Рада формувала 6 де¬ 
партаментів (або міністерств) для 
ведення справ д-ви. При кожно¬ 
му з них передбачалося утворити 
«радні колегії» з 6-ти осіб — по З 
від уряду та Нар. палати. 

С.Дністрянський наполягав 
на відокремленні юстиції від ад¬ 
міністрації. Держ. юстицію мав 
очолювати голова, якого призна¬ 
чав та звільняв президент. Само¬ 
стійною структурою був Держ. 
суд. трибунал. 

Важливе місце в проекті кон¬ 
ституції приділялося організації 
органів місц. влади в округах, по¬ 
вітах і громадах. У них передба¬ 
чалися свої виборні представ¬ 
ницькі органи (заступництва) та 
«локальна самоуправа». Компе¬ 
тенція окружного заступництва 
мала охоплювати всі справи, які 
потребували однакового й спіль¬ 
ного впорядкування в межах 
округу та не були охоплені зако¬ 
нами д-ви. Заступництва повітів і 
громад наділялися власного «пи¬ 


томою легіслативою». Окрему 
складову проекту становили нор¬ 
ми про самовизначення народів у 
д-ві. Встановлення принципу 
«національного ключа», тобто 
співвідношення 4:1:1 (4 українці, 
1 поляк та 1 представник ін. на¬ 
родностей), на думку вченого, 
повинно було сприяти утвер¬ 
дженню права укр. народу як 
природного власника нац. тер. на 
повне самовизначення на своїй 
землі і водночас забезпеченню 
прав ін. народностей. Крім утво¬ 
рення 3 нац. курій, встановлюва¬ 
лася культ, автономія нац. мен¬ 
шин, що виявилося, зокрема, у 
поділі шкільної ради на нац. сек¬ 
ції, вживанні рідної мови в уря¬ 
дових установах, судах, громад, 
житті. 

Дж.: Дністрянський С. Нові про¬ 
екти української конституції. «Воля» 
(Відень), 1920, т. 6, ч. 5—8. 

Літ.: Дністрянський С. Загальна 
наука права і політики, т. 1. Прага, 
1923; Устрій Галицької Держави. В 
кн.: Правова держава, вип. 7. К., 1996. 

І. Б. Усенко, В. І. Возьний. 

КОНСТИТУЦІЙНІ ПРОТЕСТИ 
УСРР - акти опротестування 
Президією ВУЦВК на підставі 
Конституції СРСР 1924 (ст. 42, 
49) та Положення про ЦВК 
СРСР від 12 жовт. 1923 (ст. 53) 
нормативних документів, які 
приймалися загальносоюзними 
органами (Президією ЦВК 
СРСР, РНК СРСР та окремими 
наркоматами), у разі їх невідпо¬ 
відності законодавству СРСР або 
законодавству союзної республі¬ 
ки. До прийняття Конституції 
СРСР упродовж 1923—24 було 
направлено 4 К.п. УСРР від іме¬ 
ні РНК УСРР, але згодом Прези¬ 
дія ВУЦВК стала єдиним у рес¬ 
публіці суб’єктом конституцій¬ 
ного опротестування загальносо¬ 
юзних актів. Акти Президії ЦВК 
СРСР і РНК СРСР опротестову¬ 
валися без зупинення їх вико¬ 
нання, а виконання рішень окре¬ 
мих наркоматів могло бути зупи¬ 
нене на тер. республіки безпосе¬ 
редньо Президією ВУЦВК. На¬ 
явність такого права випливала 
з конституційного визначення 
СРСР як федерації суверенних 
союзних республік, це мало бути 
однією з гарантій суверенних 
прав УСРР й сприяти встано¬ 
вленню єдиної конституційної 
законності для всієї рад. федера¬ 
ції. Президія ВУЦВК направляла 


_ 79 

КОНСТИТУЦІЙНІ 



80 _ 

КОНСТИТУЦІЙНО 



С.А. Муромцев. 



Ф.О. Головін. 



П.М. Мілюков. 



А. І. Шингарьов. 


протести або подання (іноді вони 
називалися клопотаннями) від 
імені ВУЦВК до Президії ЦВК 
СРСР, аргументуючи їх тим, що 
опротестовані акти не відповіда¬ 
ють Конституції СРСР або мі¬ 
стять наміри до централізації чи 
втручання в компетенцію союз¬ 
них республік або спробу регла¬ 
ментації дрібних питань поточ¬ 
ного управління. Прийняттю по¬ 
станови Президії ВУЦВК про 
направлення К.п. УСРР переду¬ 
вало одержання від РНК УСРР 
або Конституційної комісії 
ВУЦВК і насамперед від Проку¬ 
ратури УСРР відповідних аргу¬ 
ментованих пропозицій (подань, 
протестів, висновків тощо). 

Згідно з постановою Президії 
ЦВК СРСР від 14 серп. 1925, для 
подання протесту встановлював¬ 
ся місячний строк від дня прий¬ 
няття опротестованого акта. Зго¬ 
дом за клопотанням Президії 
ВУЦВК цей строк постановою 
Президії ЦВК СРСР від 6 ли- 
стоп. 1926 було збільшено до 2-х 
місяців. За підрахунками дослід¬ 
ників, Президія ЦВК СРСР за¬ 
довольняла щороку від третини 
до половини К.п. УСРР; решта 
відхилялася або верталася Прези¬ 
дії ВУЦВК для перегляду. 

Практика направлення К.п. 
УСРР тривала від 1923 до поч. 
1930-х рр., коли вона була при¬ 
пинена у зв’язку з курсом на 
централізацію і звуженням суве¬ 
ренних прав союзних республік. 
Перший відомий К.п. УСРР за¬ 
явлено Президією ВУЦВК 20 
груд. 1923 з пропозицією припи¬ 
нити чинність низки положень 
постанови РНК СРСР «Про то¬ 
варні знаки». Останні (з виявле¬ 
них в архівах) К.п. УСРР дату¬ 
ються 1930. Точного обліку всіх 
поданих К.п. УСРР не велося і 
щодо їх заг. кількості в офіц. до¬ 
кументах є певні розбіжності. За 
даними Президії ВУЦВК, було 
опротестовано: у 1923 — 2 акти, у 
1924 - 22, у 1925 - 17, у 1926— 
27 — 52 акти. За документами 
Прокуратури УСРР, направлено; 
у 1923 — 1 протест, у 1924 — 18, 
у 1925 - 19, у 1926 - 37, у 
1927 — 49 протестів. 

Літ.: Протестьі административно- 
го надзора Прокуратури УССР по по¬ 
воду постановлений и распоряжений 
органов власти, вьіп. 1—2. X., 1924— 
25; Практика Президиума ЦИК Сою- 
за ССР в области конституционного 
(общего и судебного) надзора. М., 


1931; Яковенко Д.Т. Вьісшие органьї 
государственной власти Украинской 
ССР в условиях строительства социа- 
лизма (1917-1937). К., 1975. 

І. Б. Усенко. 

КОНСТИТУЦЇЙНО-ДЕМОКРА- 
ТЙЧНА ПАРТІЯ (кадети) - 
рос. ліволіберальна партія полі¬ 
тична, найбільш авторитетна і 
впливова в Росії на поч. 20 ст. 
Заснована лівим крилом рос. лі¬ 
берального руху, яке складали 
члени орг-цій «Союз визволен¬ 
ня» та «Союз земців-конститу- 
ціоналістів», на установчому з’їз¬ 
ді, що відбувся 25—31 (12—18) 
жовт. 1905 в Москві. Програма 
була остаточно ухвалена на 2-му 
з’їзді, що відбувся 17—24 (4—11) 
січ. 1906 в Санкт-Петербурзі. 
Вона орієнтувалася на зх. зразки 
парламентаризму, була спрямо¬ 
вана на радикальне реформуван¬ 
ня громад.-політ, ладу в Російсь¬ 
кій імперії, створення демократ, 
правової д-ви, впровадження 
принципу поділу законодавчої, 
виконавчої та суд. влади. Перед¬ 
бачалося перетворення Рос. ім¬ 
перії на конституційну монархію 
з двопалатним парламентом, об¬ 
раним за демократ, виборчою си¬ 
стемою. Декларувалися заг. де¬ 
мократ. свободи, 8-годинний ро¬ 
бочий день, свобода профспілок. 
В аграрному питанні — розподіл 
серед селян удільних, монастир¬ 
ських, кабінетських земель, а та¬ 
кож частини примусово відчуже¬ 
них поміщицьких земель за 
«справедливою (неринковою) ці¬ 
ною». В нац. питанні кадети ви¬ 
ступали прихильниками єдиної 
Росії, противниками федералізму, 
обмежували нац. права нерос. 
народів національно-культ. само¬ 
визначенням. Як виняток, визна¬ 
вали за Польщею та Фінляндією 
право на автономію «в межах ім¬ 
перії». Вони підкреслювали поза- 
класовий характер своєї партії, 
заявляли, що відстоюють потре¬ 
би розвитку країни в цілому, а не 
інтереси окремих соціальних 
груп. У зв’язку з цим прагнули до 
створення осередків партії серед 
різних верств населення. Полег¬ 
шені правила вступу, а також 
привабливість помірковано-лібе¬ 
ральної програми сприяли бур¬ 
хливому росту партії 1905—06, то¬ 
ді її чисельність зросла до 70-ти 
тис. членів, об’єднаних у 360 орг- 
цій. За соціальним складом це 
була переважно інтелігенція, лі¬ 


беральне дворянство, середня 
міська буржуазія, студентство. 
Партія існувала гол. чин. на при¬ 
ватні пожертви. До керівної лан¬ 
ки входила інтелектуальна еліта 
Росії — діячі культури, професу¬ 
ра, члени Російської АН тощо. 
Після революції 1905—1907 партія 
перебувала в опозиції до самодер¬ 
жавства, зосередивши гол. увагу 
на парламентській діяльності. 
Члени її ЦК очолювали 1-шу 
(С.Муромцев) та 2-гу (Ф.Голо¬ 
він) Держ. думи (див. Державна 
дума Російської імперії), в них ка¬ 
дети мали численні активні 
фракції — відповідно 179 та 98 
депутатських місць, у 3-й Держ. 
думі — 52 місця. Партія перетво¬ 
рила Думу на центр легальної де¬ 
мократ. опозиції, кадети висту¬ 
пали проти політ, й адм. свавілля 
влади, вимагали від уряду втілен¬ 
ня в життя принципів Маніфесту 
ЗО (17) жовт. 1905, критикували 
порушення прав нац. меншин 
тощо. У відповідь влада посилила 
репресивну політику: партії було 
остаточно відмовлено в легаліза¬ 
ції (1908), закрито низку парт, 
видань. Кадети зазнавали особи¬ 
стих переслідувань, оскільки для 
членів нелегальних партій існу¬ 
вала заборона займати держ. та 
громад, посади. Це призвело до 
значного скорочення чисельності 
чл. партії (1908 — до 30 тис.), 
зменшення кількості осередків, 
особливо в провінції; а також до 
спаду її громад, активності. Парт, 
діяльність пожвавилася 1912 під 
час виборів до 4-ї Держ. думи, в 
якій кадети посіли 59 місць. Пі¬ 
сля початку Першої світової війни 
кадети відмовилися від опозиції 
до уряду та спрямували діяль¬ 
ність на підсилення обороно¬ 
здатності Рос. імперії. Вони про¬ 
голосували в Думі за воєнні кре¬ 
дити, взяли участь в організації 
воєнно-промислових комітетів, 
посіли керівні посади в союзах 
земств і міст. У серп. 1915 за іні¬ 
ціативою кадетів у 4-й Держ. ду¬ 
мі був створений «Прогресивний 
блок» на чолі з П .Мілюковим, він 
відстоював необхідність демо¬ 
крат. реформ у країні. 

Після Лютневої революції 
1917 партія відмовилася від про¬ 
грамної вимоги конституційної 
монархії та підтримала демократ, 
бурж. республіку. На деякий час 
кадети знову стали найбільш 
впливовою політ, партією: 1917 в 




ній перебувало до 100 тис. чле¬ 
нів. Лідери: П.Мілюков (голова), 
В.Набоков, П.Струве, В .Вер- 
надський. Друковані органи — га¬ 
зети «Речь» і «День». Кадети віді¬ 
грали провідну роль в утворенні 
й діяльності Тимчасового уряду 
(міністри П.Мілюков, А.Шинга- 
рьов, М.Некрасов, С .Ольденбург, 
кн. Д.Шаховськой та ін.), обій¬ 
мали керівні держ. посади. Про¬ 
те вступ до партії представників 
усунутої революцією від влади 
верхівки рос. сусп-ва (великих 
землевласників і промисловців, 
колиш. урядовців, октябристів 
тощо) спричинив корекцію її по¬ 
літ. курсу, він змістився впра¬ 
во — від лівоцентристських до 
центристських позицій. Протя¬ 
гом 1917 кадети поступово втра¬ 
тили свої провідні позиції, по¬ 
ступились впливом соціаліст, 
партіям — есерам (див. Партія 
соціалістів-революціонерів) та мен¬ 
шовикам. Вони не визнали Жов¬ 
тневого перевороту в Петрограді 
1917, 9 листоп. (27 жовт.) 1917 
ЦК партії звернувся до нас. із за¬ 
кликом не виконувати розпоря¬ 
дження більшовицької РНК. Ка¬ 
дети стали організаторами сабо¬ 
тажу держ. службовців у захоп¬ 
лених більшовиками установах. 
ЦК ухвалив рішення про непри¬ 
пустимість для членів партії пе¬ 
ребування на службі в рад. орга¬ 
нах влади та ін. рад. установах, за 
винятком професури. 11 груд. (28 
листоп.) 1917 РНК заборонила 
діяльність кадетської партії, ого¬ 
лосила її членів «ворогами наро¬ 
ду» та заарештувала кер-во. Пі¬ 
сля цього частина партії діяла 
напівлегально, деякі її члени пе¬ 
рейшли в підпілля, стали актив¬ 
ними організаторами боротьби 
проти рад. влади, зокрема у скла¬ 
ді антибільшовицьких орг-цій 
«Правий центр» та «Союз відро¬ 
дження Росії». Кадети активно 
підтримували Білий рух, входили 
до урядових та адм. органів різ¬ 
них білогвард. режимів, хоча й не 
грали там провідної ролі. 

В Україні серед членів кадет¬ 
ської партії були представники 
укр. ліберальної буржуазії та ін¬ 
телігенції, в т. ч. члени Старої 
громади (див. Громади), Товари¬ 
ства українських поступовців 
(ТУП), які відігравали помітну 
роль у нац. русі: М .Василенко, 
Д.Григорович-Барський, Ї.Лу- 
чицький, В.Науменко, Ф.Штейн- 
гель, І.Шраг та ін. Вони підтри¬ 


мували нац.-культ, вимоги укра¬ 
їнства. Кадети рішуче засудили 
русифікаторську політику царату 
в Галичині в часи І світ, війни 
(див. Галицьке генерал-губерна¬ 
торство). Голова партії П.Мілю¬ 
ков з трибуни 4-ї Держ. думи 
назвав її «європейським сканда¬ 
лом». Член ЦК, академік В.Вер- 
надський написав статтю «“Ук¬ 
раїнське питання” і російське 
суспільство» (1915) на підтримку 
нац.-культ, домагань українців. 

1917 в Україні було до 10 тис. 
членів К.-д.п., переважно пред¬ 
ставників інтелігенції, в Києві 
вони видавали газ. «Свобода и 
право». Кадети входили до скла¬ 
ду Української Центральної Ради 
та Малої Ради (С.Крупнов; див. 
Комітет Української Центральної 
Ради), Генерального секретаріату 
Української Центральної Ради 
(М.Туган-Барановський). Вийшли 
з УЦР в жовт. 1917 після ухвали 
рішення про скликання Українсь¬ 
ких Установчих зборів. Після 
гетьманського перевороту 1918 та 
утворення Української Держави 
кадети отримали міністерські по¬ 
сади в Раді міністрів Української 
Держави, яку з 3 трав, до серед, 
трав. 1918 тимчасово очолював 
М.Василенко (йому було доруче¬ 
но добрати її склад). 11 трав. 

1918 відбувся з’їзд кадетських 
орг-цій в Укр. Д-ві, в ньому взя¬ 
ли участь делегати від Київщини, 
Поділля, Херсонщини, Катерино- 
славщини, Харківщини, Полтав¬ 
щини та Чернігівщини. З’їзд виз¬ 
нав укр. державність такою, що 
врятувала країну від хаосу та 
анархії й схвалив участь партії в 
держ. роботі. Проте кадети не 
зрікалися відновлення в майбут¬ 
ньому єдності колиш. Росії. З’їзд 
ухвалив рішення про утворення 
крайової парт, орг-ції та утворив 
Гол. управу, незалежну від за- 
гальнорос. ЦК партії. Кадети 
підтримували політику гетьмана 
П .Скоропадського, складали знач¬ 
ну частину гетьман, міністрів та 
урядовців. З падінням Укр. Д-ви 
партія назавжди зникла з політ, 
життя України. 

Після остаточного встано¬ 
влення рад. влади в Росії біль¬ 
шість кадетів перебралися за 
кордон. 26 трав. — 2 черв. 1921 в 
Парижі (Франція) відбулася на¬ 
рада членів ЦК, вона закінчила¬ 
ся розколом партії. Із серед. 
1920-х рр. партія фактично при¬ 
пинила існування. 


Літ.: Дорошенко Д. Історія Украї¬ 
ни. 1917—1923 рр., т. 2. Ужгород, 
1930; К., 2002; Шелохаев В.В. Идеоло- 
гия и политическая организация рос- 
сийской либеральной буржуазии 
1907—1914 гг. М., 1991; Политические 
партии России. Коней XIX — первая 
треть XX века. Знциклопедия. М., 
1996. 

ОД. Бойко. 

КОНСТИТУЦІЯ (від лат. сопМІ- 
Іиііо — лад, установлення) — 1) 
інституції, звичаї та принципи, 
що разом утворюють таку систе¬ 
му правління в країні, яка обме¬ 
жує владу певними рамками; 2) 
письмовий документ, що запро¬ 
ваджує або узаконює певну си¬ 
стему правління. Сьогодні кожна 
держава має К. в першому сенсі 
і майже кожна — за винятком 
Великої Британії, Нової Зеландії 
та Ізраїлю — також письмову К. 
Механізми конституційного об¬ 
меження влади можуть бути різ¬ 
ними: це і регулятивні норми, 
що стримують дії урядовців до 
управління д-вою, і спец, поло¬ 
ження (напр., про поділ влади), 
що не можуть бути змінені зви¬ 
чайними законодавчими актами. 
Проте К. не лише обмежує, а й 
розвиває держ. владу. Тому ви¬ 
няткова увага до К. як до спосо¬ 
бу обмеження владних повнова¬ 
жень є певного мірою оманли¬ 
вою: історично конституції ство¬ 
рювалися саме для посилення 
держ. влади. 

Писана К. визначає держ. 
устрій шляхом: обмеження його 
дієвості окремою тер., окремим 
народом та/або окремими про¬ 
блемами; окреслення повнова¬ 
жень інституцій, з яких склада¬ 
ється д-ва; прописування, при¬ 
наймні часткове, того, що можна 
вимагати, і того, що можна роби¬ 
ти в політ, сфері. 

Перші конституційні системи 
правління розвинулися в США 
та Франції. їх утвердження там 
було пов’язане, відповідно, з бо¬ 
ротьбою амер. колоній Великої 
Британії за незалежність 1775— 
83 та Французькою революцією 
кінця 18 століття. У ході тих по¬ 
дій було перебудовано структури 
держ. інституцій і утверджено 
нові політичні принципи. І у 
США, і у Франції в підгрунтя пи¬ 
саних К. закладалася ідея встано¬ 
влення влади на основі взаємо- 
порозуміння громадян та поваги 
до прав окремої людини. 


_81 

КОНСТИТУЦІЯ 



Д.І. Шаховськой. 





82 _ 

КОНСТИТУЦІЯ 


Конституція 
Автономної 
Молдавської 
Соціалістичної 
Радянської Республіки 
(Основний Закон). 
Харків, 1928. 
Обкладинка. 


Досвід упровадження консти¬ 
туцій у США та Франції визна¬ 
чив «жанр конституції» загалом: 
створення конституційних форм 
правління стало невід’ємною 
складовою усіх нац. і бурж. рево¬ 
люцій 19 ст., а силові та інтелек¬ 
туальні традиції жанру перейшли 
у 20 ст. Після Другої світової вій¬ 
ни колоніальні й окупаційні вла¬ 
сті інколи відмовлялися залиша¬ 
ти підвладні їм країни до затвер¬ 
дження там «прийнятних» кон¬ 
ституцій. Нині наявність у ново¬ 
створюваної д-ви писаної К. є 
майже необхідною передумовою 
її (цієї д-ви) міжнар. визнання, а 
проголошення нової К. в тій чи 
ін. країні є засобом зміни в цій 
країні правлячого режиму. 

Літ.: Заііогі О. Соп8ІіІиІіопа1І8т: А 
Ргеїітіпагу ОІ8си88Іоп. «Атегісап Роїі- 
Іісаі Зсіепсе Кеуіе»», 1962; уоі. 56; ЕІ- 
зіег ■!., З/ауМаїІ К. Соп8ІіІи1іопа1І8т апсі 
Петосгасу. СатЬгід§е, ІЇ.К., 1988; ЕІ- 
кіп 8.Е., 8оІІап К.Е. А №\у Сопзіііиііо- 
па1і§т: Пєуіупіп^ Роїііісаі Іп8Іітііоп8 
Гог а Сіоосі Зосіеіу. С1ііса@о, 1993; 
НаП V., Еіітлоп 81і С. \УгіІіп§ а №ііо- 
паї Иепіііу: Роїііісаі, Есопотіс апсі 
Сиііигаї Регзресііуез оп ІЇіе \¥гШеп 
Сопзіііиііоп. Мапсіїезіег, ІІ.К., 1993. 
За: Сюзетт Гембергер (8щ.еПе Нет- 
Ьегуег) СотШиїіоп. (ТИе Ох/опІ Сот- 
рапіоп 1о Роіііісз о/ іНе ЖогШ. Ох/опІ, 
2001). Пер. з англ. О. В. Юркової. 

КОНСТИТУЦІЯ АВТОНОМНОЇ 
МОЛДАВСЬКОЇ СОЦІАЛІС- 
ТЙЧНОЇ РАДЯНСЬКОЇ РЕС¬ 
ПУБЛІКИ 1925 - Осн. Закон 
Автономної Молдав. Соціаліст. 
Рад. Республіки (АМСРР, утво¬ 
реної в складі УСРР 12 жовт. 
1924; див. Молдавська Автономна 
Радянська Соціалістична Респу- 



КОНСТИТУЦ1Я АМСРР 

(ОСНОВНИЙ ЗАКОН) 


Оголошено в 36. Узак. УСРР 1925 р., № 51. 


КОНСТИТУЦІЯ 

Автономної Молдавської Соціялістичної Радянської 
Республіки 


1. Загальні засади 


1. Автономна Молдавська Саціялістичіна Ращян, 
ська Республіка (АМОРР), увіходячи до складу Укра¬ 
їнської Соціялістичної. Радянської Республіки,, 
здійснює на своїй території державну владу трудя¬ 
щих Молдавії на підставах, цією Конституцією ви¬ 
значених. 


2 . Влада трудящих Молдавії зідійсшоється на те¬ 
риторії Автономної Матдаївсшюї Соціялі'сти'шої Ра¬ 
дянської Республіки через Ради Робітничих, Селяп- 
ських а Черваноаірімійських Депутатів, їхлгі З'їзди й 
органи, що їх воли утворюють. 

3. Автономна Молдавська Соціялістична Радян¬ 
ська Республіка бере участь в утворений верховних 
органів влади УСРР, через своїх делегатів на З’їздах 
іад УСРР. а також в Раді Націоінаїльноетей Нейт¬ 
рального Впшіаівчого Комітету Союзу РСР черев 
своїх предотавпиіків. 

4. Законодавчі акти й постанови цеінтрашьяшх ор- 
ганів влади Союзу РОР і Української Соціялістич- 
,?! 1 адянської Республіки: З’їздів РаД, Централь- 
іїї!!? 3 ’® 'Комітетів Гїхагіх Президій), Рад На- 

?ЖглЬ‘?у В СРСР 1 У0РР - а також Рада Праці 

пюють^ ня Й^ июько ' Бкономічиої Наради попги- 
Мол иавсьіку Соціялістичну 
аТя^.г, ^° У<5л,ку ’ винятком випадків: 
ються на |0 . ьааівк а. шо вони яе поширю- 

лістичноТ СотІЯ ' 

У 7ш “ оим Сіш '. іяМо ' гй - 

чеиуолжи, якщо верховні органи 


Конституція Автономної 
Молдавської Соціалістичної 
Радянської Республіки (Основний 
Закон). Харків, 1928. Перша 
сторінка. 

бліка). Ухвалена 23 квіт. 1925 1-м 
Всемолдав. з’їздом рад у столиці 
новоств. автономії м. Балта (від 
1929 столицею автономії стало м. 
Тирасполь). Затверджена 5-м Все- 
укр. з’їздом рад 10 трав, цього ж 
року. Складалась із 7 глав та 48 
статей. У них відображені осн. 
принципи побудови автономної 
республіки, визначені політбюро 
ЦК КП(б)У в постанові від 28 
листоп. 1924. Передусім це наяв¬ 
ність в автономії повної системи 
центр, органів рад. влади: з’їзду 
рад, ЦВК, РНК і наркоматів. 
Поділ наркоматів на необ’єднані 
(їх було 6) та об’єднані (7) був та¬ 
ким самим, як і в УСРР на той 
час, а уповноважені загальносо¬ 
юзних наркоматів в УСРР мали 
своїх представників в автономії. 
АМСРР мала свого представника 
при уряді УСРР, який мав дорад¬ 
чий голос в усіх центр, органах 
УСРР. 

На тер. АМСРР поширюва¬ 
лися закони й ін. нормативні ак¬ 
ти СРСР і УСРР, за винятком 
тих випадків, коли з тих же пи¬ 
тань вищі органи автономії само¬ 
стійно видавали відповідні зако¬ 
ни й нормативні акти. Проте 
сфера самостійної законотворчо¬ 
сті вищих органів автономії об¬ 
межувалася утворенням необ’єд¬ 
наних наркоматів, місц. викон¬ 
комів та їхніх відділів, встано¬ 
вленням їхніх штатів і мережі, а 
також мовними та освіт, справа¬ 


ми. До того ж, самостійна зако¬ 
нотворчість не повинна була 
жодним чином суперечити за¬ 
конодавству УСРР. У Конститу¬ 
ції підкреслювалося, що «най- 
розповсюдженішими мовами в 
А.М.С.Р.Р. визнаються мови: 
молдавська, українська, російсь¬ 
ка» (ст. 9). Мови всіх національ¬ 
ностей, які населяли республіку, 
вважалися рівноправними. 

У царині місц. управління та 
місц. фінансів повноваження 
центр, органів влади АМСРР 
фактично дорівнювали повнова¬ 
женням губернських (згодом 
окружних) з’їздів рад і їхніх ви¬ 
конкомів. 

ЦВК автономії або його Пре¬ 
зидія формально мали право 
призупиняти дію на тер. АМСРР 
обіжників, постанов і розпоря¬ 
джень, що видавалися об’єдна¬ 
ними та необ’єднаними нарко¬ 
матами УСРР, у разі їх явної не¬ 
відповідності законам СРСР і 
УСРР. 

АМСРР мала свій герб і пра¬ 
пор, які встановлювалися ЦВК 
республіки та затверджувалися 
ВУЦВК. 

У Конституції не було, однак, 
виписано кількох основополож¬ 
них для будь-якої конституції 
питань. Насамперед не були вка¬ 
зані територіальні межі республі¬ 
ки (це було пов’язано з незавер¬ 
шеністю визначення кордонів 
автономії; див. Кордони державні 
України). Не були також встано¬ 
влені принципи виборів до місц. 
органів влади. Вони були визна¬ 
чені в трав. 1926, коли 2-й Все¬ 
молдав. з’їзд рад законодавчо 
встановив нерівність у виборах 
депутатів до районних з’їздів рад: 
від селян обирався 1 депутат від 
500 виборців, а від селищних і 
міськ. виборців, а також від чер- 
воноармійців — 1 депутат від 180 
виборців. Крім того, значна ча¬ 
стина громадян була позбавлена 
виборчих прав. 

Конституція АМСРР мала 
передусім пропагандистський ха¬ 
рактер. Парт, та рад. керівники 
автономії постійно зазначали, що 
мають на меті утворити союзну 
рад. Молдавію чи навіть рад. Ру¬ 
мунію. За АМСРР фактично виз¬ 
навалося право виходу автономії 
зі складу УСРР. Про це свідчили 
зміни, внесені до Конституції 
Української Соціалістичної Ра¬ 
дянської Республіки 1919 (ст. 4) і 





закріплені в Конституції Укра¬ 
їнської Соціалістичної Радянської 
Республіки 1929 (ст. 18). У них 
говорилося, що «об’єднання» 
АМСРР з УСРР відбувається на 
основі «права на самовизначення 
аж до відокремлення». У Раді на¬ 
ціональностей СРСР АМСРР, як 
і УСРР, мала 5 представників. 

Після ухвалення Конституції 
СРСР 1936 та Конституції Укра¬ 
їнської Радянської Соціалістичної 
Республіки 1937 Конституція 
АМСРР 1925 була замінена на 
Конституцію Молдавської Авто¬ 
номної Радянської Соціалістичної 
Республіки 1938. 

Дж.: Конституція УСРР та 

АМСРР. X., 1928. 

Літ.: Сьездьі советов Союза ССР, 
Союзних и Автономних Советских 
Социалистических Республик: Сбор- 
ник документе® 1923—1937, т. 5. М., 
1964; Иванов В.М., Костаки Г.И. Кон- 
ституционное развитие Молдавской 
ССР. Кишинев, 1979. 

Г.Г. Єфіменко, О.М. Мироненко. 

КОНСТИТУЦІЯ АВТОНОМНОЇ 
РЕСПУБЛІКИ КРИМ 1998 - 

законодавчий акт, ухвалений ВР 
Автономної Республіки Крим 21 
жовт. 1998 і затверджений Вер¬ 
ховною Радою України 23 груд. 

1998. Набула чинності 12 січ. 

1999. Її ухваленню передував 
тривалий період конфронтацій¬ 
ної кризи між кер-вом України та 
АР Крим. Протистояння було 
спричинене, зокрема, нечіткою 
позицією парламенту РФ в пи¬ 
танні про кордони між РФ і Ук¬ 
раїною. 1992 парламент РФ ухва¬ 
лив постанову, що не визнавала 
законним акт передачі Криму до 
складу України 1954 (див. Закон 
СРСР «Про передачу Кримської 
області зі складу РРФСР у склад 
Української РСР» 1954), а це оз¬ 
начало, що РФ може підтримува¬ 
ти процес відокремлення Криму 
від України. 

Перший конституційний акт 
ВР АР Крим ухвалила 6 трав. 
1992. Цим актом Крим проголо¬ 
шувався суверенною державою в 
складі України, при цьому під¬ 
креслювалося, що взаємовідно¬ 
сини Криму з Україною мають 
базуватися на договірній основі 
між двома суб’єктами права. Та¬ 
кий акт, однак, не відповідав 
чинним нормам укр. законодав¬ 
ства і тому був скасований ВР 
України і Президентом України 
Л .Кравчуком. ВР України і Пре¬ 


зидент України скасували ще 
кілька законодавчих актів, ухва¬ 
лених ВР АР Крим щодо держ. 
устрою автономії. Лише після 
ухвалення 1996 Конституції Ук¬ 
раїни та підписання 31 трав. 1997 
Договору про дружбу, співробіт¬ 
ництво і партнерство між Украї¬ 
ною і Російською Федерацією 1997 
протистояння між кер-вом Укра¬ 
їни та АР Крим ослабло. Це й да¬ 
ло змогу 1998 ухвалити Консти¬ 
туцію (Осн. Закон) АР Крим. 

Конституція АР Крим мі¬ 
стить преамбулу, 5 розділів, 9 
глав, 48 статей. У преамбулі заз¬ 
начено, що Осн. Закон АР Крим 
ухвалено відповідно до Консти¬ 
туції України 1996 та Закону Ук¬ 
раїни «Про Верховну Раду Авто¬ 
номної Республіки Крим» (1998). 
У розділі 1 проголошуються кон¬ 
ституційні основи статусу та пов¬ 
новажень АР Крим, а також 
принципи і гарантії автономії. 
Вказується, зокрема, що АР 
Крим є невід’ємною складовою 
України і в межах повноважень, 
визначених Конституцією Украї¬ 
ни, вирішує питання, які є в її ві¬ 
данні. Представницьким органом 
АР Крим є її ВР, виконавчим — 
РМ. Нормативно-правові акти 
ВР і РМ АР Крим або їхні поло¬ 
ження, які суперечать Конститу¬ 
ції республіки, не мають юрид. 
сили. Такі акти можуть бути ос¬ 
каржені в суді особами, права та 
інтереси яких порушено. Питан¬ 
ня про відповідність норматив¬ 
но-правових актів Осн. Законові 
АР Крим вирішуються згідно з 
Конституцією України, Консти¬ 
туційним Судом України. ВР АР 
Крим здійснює своє право на 
звернення до КС України щодо 
питань, передбачених Конститу¬ 
цією і законами України. Норми 
Конституції АР Крим є нормами 
прямої дії. Конституція АР Крим 
не може обмежувати права й сво¬ 
боди громадян, встановлені Кон¬ 
ституцією України. Розділ 2 Кон¬ 
ституції визначає осн. повнова¬ 
ження АР Крим у галузях політ., 
екон., культ, та сусп. життя. У 
розділі 3 визначаються статус і 
повноваження ВР та РМ АР 
Крим, прокуратури й органів 
правосуддя в республіці. В ньому 
закріплено статус депутата ВР АР 
Крим, повноваження вищих по¬ 
садових осіб. Окремо визнача¬ 
ються функції Президії ВР АР 
Крим. Розділ 4 регламентує орга¬ 


ни місц. самоврядування в авто¬ 
номії, їх взаємодію з держ. орга¬ 
нами влади. В розділі 5 вказуєть¬ 
ся, що статус і повноваження ав¬ 
тономії гарантуються Укр. д-вою 
й забезпечуються демократ, ін¬ 
ститутами сусп-ва, діяльністю 
органів держ. влади АР Крим, 
органів місц. самоврядування, 
громадян та їхніх об’єднань. 
Конституція може бути змінена 
тільки ВР АР Крим. 

У конституції декларується, 
що держ. мовою в АР Крим є 
укр. мова, а всі правові акти в ав¬ 
тономії друкуються, окрім укр., 
також рос. та кримськотатар. мо¬ 
вами. 

Конституція не передбачає 
інституту президента АР Крим. 

Дж.: Конституція Автономної 
Республіки Крим. Сімферополь, 1998. 

Літ.: Семак В.И. и др. Конститу- 
ция Автономной Республики Крим: 
Учебное пособие. Симферополь, 
1999. 

Г.Г. Єфіменко, Г.О. Мураіиин. 

КОНСТИТУЦІЯ МОЛДАВСЬ¬ 
КОЇ АВТОНОМНОЇ РАДЯНСЬ¬ 
КОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕС¬ 
ПУБЛІКИ 1938 - Осн. Закон 
Молдавської Автономної Радян¬ 
ської Соціалістичної Республіки 
(МАРСР). Ухвалена Надзвичай¬ 
ним 7-м з’їздом рад МАРСР у 
січ. 1938 в м. Тирасполь у зв’язку 
з тим, що набула чинності Кон¬ 
ституція Української Радянської 
Соціалістичної Республіки 1937 і, 
отже, чинна на той час Консти¬ 
туція Автономної Молдавської 
Соціалістичної Радянської Респу¬ 
бліки 1925 мала бути узгоджена з 
новою Конституцією УРСР, у 
якій МАРСР було присвячено 
5-й та 6-й розділи. 

К. МАРСР складалася з 11 
розділів та 114 статей. У ній 
МАРСР проголошувалася соціа¬ 
ліст. д-вою робітників і селян, 
що входить до складу Української 
Радянської Соціалістичної Респу¬ 
бліки «на правах Автономної Рес¬ 
публіки». У Конституції визнача¬ 
лися тер. республіки та її адм.- 
тер. поділ (14 районів і м. Тирас¬ 
поль). Зазначалося, що тер. 
МАРСР не може бути змінена 
без згоди самої республіки. 

Конституція декларувала гро¬ 
мадян. права й свободи. На від¬ 
міну від Конституції АМСРР 
1925, в новій конституції встано¬ 
влювалися однакові виборчі пра¬ 
ва для сільс. та міськ. населення. 


_ 83 

КОНСТИТУЦІЯ 



84 _ 

КОНСТИТУЦІЯ 


Ухвалення 
Конституції Речі 
Посполитої З травня 
1791. Картина роботи 
художника 
К. Войнаковського. 
1806. 


Вибори стали прямими і таємни¬ 
ми. Система з’їздів рад була замі¬ 
нена на ВР МАРСР, яка прого¬ 
лошувалася найвищим органом 
влади в республіці. Вона обира¬ 
лася раз на 4 роки за нормою 1 
депутат від 6 тис. нас. У період 
між сесіями ВР вищим органом 
влади вважалася Президія ВР 
МАРСР. До місц. органів влади 
вибори здійснювалися кожні 2 
роки. Норми представництва 
залежали від кількості нас. і від¬ 
повідали затвердженим у Кон¬ 
ституції УРСР 1937 принципам: 1 
депутат до районної ради від 500 
до 1500 жителів р-ну, міськ. і 
міськ. районної ради — 1 від 100 
до 1000, до сільс. ради — 1 від 
100 до 250. 

Найвищим виконавчим і роз¬ 
порядчим органом держ. влади 
визначалася РНК МАРСР. До її 
складу входили голова РНК, два 
його заступники, голова Держ. 
планової комісії МАРСР, 11 нар¬ 
комів (поділу на об’єднані й 
необ’єднані наркомати не перед¬ 
бачалося), нач. держ. управління, 
уповноважений К-ту заготівель 
СРСР і нач. управління у справах 
мистецтв. 

Республіка мала свій герб і 
прапор. У Конституції зазначало¬ 
ся, що написи на гербі та прапо¬ 
рі МАРСР, а також публікація 
законів і ведення судочинства 
здійснюються укр. та молдов. мо¬ 
вами. Згідно з Конституцією 
СРСР 1936, квота представниц¬ 
тва МАРСР у Раді національно¬ 
стей СРСР встановлювалася з 11 
осіб (аналогічна квота від 
УРСР — 32 особи). Усі символи 
державності мали насамперед 
пропагандистський характер і 



слугували засобом впливу на 
молдов. нас. Бессарабії. 

Після утворення Молдав. 
РСР конституція автономії втра¬ 
тила чинність. 

Дж.: Конституция (Основной 
Закон) Молдавской Автономной Со- 
ветской Социалистической Республи- 
ки. Тирасполь, 1938. 

Літ.: Иванов В.М., Костаки Г.И. 
Конституционное развитие Молдав¬ 
ской ССР. Кишинев, 1979. 

Г.Г. Єфіменко. 

КОНСТИТУЦІЯ РЕЧІ ПОСПО¬ 
ЛИТОЇ ТРЕТЬОГО ТРАВНЯ 
1791 (офіц. назва — Еізіачуа 
гг^сіохуа — Урядовий закон) — 
Осн. Закон Речі Посполитої , ух¬ 
валений 3 трав. 1791 Чотириріч¬ 
ним або Великим (\Уіе1кі) сей¬ 
мом (1788—92). Перша в Європі 
та друга у світі після США 
ухвалена парламентом конститу¬ 
ція ; регулювала діяльність держ. 
влади, а також визначала права 
та обов’язки громадян. Ввела до 
вжитку поняття «громадянин» 
(«оЬутаїеІ»), під яким треба було 
розуміти кожного мешканця Речі 
Посполитої, який не був підда¬ 
ним володаря ін. країни, а також 
поняття «народ», що об’єднувало 
в одне ціле шляхту, міщан і селян 
(раніше це поняття вживалося 
лише стосовно шляхти). 

Ухваленню конституції пере¬ 
дувала низка важливих для життя 
д-ви подій. Після 1-го поділу 
країни 1772 (див. Поділи Польщі 
1772, 1793, 1795) стало очевид¬ 
ним, що д-ва потребує здійснен¬ 
ня реформ політ, та сусп. ладу. 
Перші зміни були проведені в га¬ 
лузі освіти (див. Едукаційна комі¬ 
сія 1773 — 1794), замість єзуїтсь¬ 
ких шкіл були організовані світ¬ 
ські, заснований кадетський кор¬ 
пус. Король Станіслав-Август 
Понятовський підтримував ре¬ 
форми, спираючись на досить 
численну партію патріотів (обох 
геїогт), що ставила за мету вря¬ 
тувати незалежність держави. 
Опозицію королю й партії па¬ 
тріотів складали магнати і части¬ 
на шляхти, які закликали до по¬ 
вернення «золотої вольності» і 
шукали підтримки в сусідніх д-в. 
Намагаючись позбутися втручан¬ 
ня Російської імперії в польс. 
справи, Станіслав-Август Поня¬ 
товський і патріоти шукали 
слушного моменту. Такий мо¬ 
мент, як вони вважали, настав, 
коли Османська імперія 1787 ого- 


ІШПУЕВ8АІ, 

ДО. Магйаїкоху $еуто\уус!і \У 2 §І£с 1 ет Огсео- 
Огуспсаіпе§о і СуІГудепео'у хуугплпіа тіе- 
Ггкапсозу г 9/011 р К. Мсі і Рггеь': 5копГесіего- 
шпусії $іапо\9 хуусіапу. 


уЗтлніи.А'аг Клт.і;с 2 Млі.лсноч 75 кі, КгГегепіЬге XV. Ког: 
5еугіючуу, і КопГегісгасуі Когоппеу, Ї4гс 5 ток КлитмікП 2 ХДі::е 
8 леіенл ОечегаІ АпуІІвгуі, і КопГеіегасуі XV. X. Ьіс: Маїїіні- 
Ьогсіе, 2 ч*о!і і гогкаги і. К. Мсі, і Рггеі: КяерНсу ЯкопҐегіего- 
«апусЬ Кіапачу, ТІтигегШот па іЬіи 13 . Кжіеспіа Коки Ьіеімезо 
Ч 7 <Іяпуіп, (ІопіеШту Рои-ГассНпоісі N ,1 ГОГІО'Л'еу, ге сіісеї. К. ЛШ, 
і Рг 2 еі»:«спа $копПМего\Уапе Кгеріїеу Зсапу, яку чуГгуГсу Кгаіо 
РоІІкісдо ті«СікаЛсу рогі гаїіош) Кг^очуеу оріокі, Рга» ГфоїсЬ, 
Грпксутс иіучілчіі, аіа сЬсс Кгиріи, іеЬу Ргачу» і РггучЛІеіе. 
«ГгуГсу 2 а Іву ’<1оЬіо :гіоуЛ^о гпоіі, піс чіогчупіаіас, аЬу кюкоі- 
чгіек а піа, п«(і іоу рпДЗапсті чуїзог? ІиЬ оріек{ (Іхісііі. 2 гпапі» 
»еу ргатойу, ліреу/пііііту я ЧУОІІ І. К. Мсі, і Ргг'ічуівспусії 8 коп- 
Гс4егочгяпусН 8 «ппо». ОуПусігпіоччг і чуугпопіз Сгссо-Огуспьаіпе- 
ВОІцЗосусЬ. о Грокоупут игучуапіи ЗчуоЬоД і Рга», яаїЛцсепіи <Ь 
гяеипкп »ГроІпеу Оусхугпу, і іе иїчуогаепіа ро«по£о Кг^гіи 
БисІїау/пеЕо, ОГ.іЬу я іусії чуугпяй ( сіїп кОгусЬ ргаїуМІя Гц ро- 
« 2 «Ьпе ) сі о иіоіюіо гЬіоги Гггоікочу гсіоІпуеЬ иргчупіі Роггасіок. 
і 2\»І!12ЄІС ХУІяіігу Зчуіескіеу 2 СисЬочуп:;, •яьт'Яіі пат І. К. Міс 
і Рггезчуіечпв Кгеріїеу ЗкопГесіего^апе Зсапу го'/каяаіу. Оореі- 
пізЦс чуіес рорггейпісге оічуіаЛегепія, итуііііііту 2 оЬочуіця'ш па 
N ‘.3 чуїоіопедо ро/ояитіеиіа (іе за їусії оЬіексасЬ оҐоЬу я вчут¬ 
ая, епосу, і ОЬучУассІІЬуа япапо 2 еггеск РгочУІпсуі чу гочупеу 
ІісаЬіе чулячупс , і па сеп копіес Ряієїї рісглТяу МісПаса СЇПКІГ'ІІ 
Коки ЬіеІ£сек п " г ХРягГїочуіє чуугпасазіяу. і 1Р\УММ. Рипочу 
оЬІіциіету, а’оуісіе сіісіеіі па- Огіен роті^піопу гіесЬаб, і гіо 
«Гроіпево сіоЬга Оусгуяпу, і ОЬучузсеІочу Г-уедо чуугпата рггуїо- 
іуі Й§. Ьпіа ОяіечуЦсецо РаяНяіегпіка, Туїіас ЗіссІпчГсь Огіачучі* 
йгіейасеао Коки V ХУагГгаугіе. 


Бтльііьлчч’ Млглспочч'зкі ^ Ка2іч:і-:іг,: Хц/е ЗлатАїсл 

Ж. ІУ. К. 5г ум; і /Геп/; /Гсг; | О А. Лаг/ цій, /Гоп/: 1Г. У. 
ІЩ місі. СТ-8-) § Б&. СЬ4>.) 

А 


Універсал про права та свободи 
громадян греко-східного 
православного визнання та 
дисидентів (протестантів), 
виданий 9 жовтня 1790 і 
підтверджений Конституцією 
З травня 1791. 

лосила Рос. імперії війну (див. 
Російсько-турецька війна 1787— 
1791), а ще раніше — на поч. 
1788 це зробила і Швеція. 

У Польщі було ініційовано 
перебудову всієї політ, структури. 
У жовт. 1788 зібрався сейм. Щоб 
противники реформ не зашкоди¬ 
ли їм, опрацювання тексту К. 
відбувалося в таємниці, з проек¬ 
том була ознайомлена невелика 
група людей. Усупереч сеймовій 
процедурі проект не був навіть 
погоджений з палатою послів 
(депутатів). Розгляд проекту і йо¬ 
го ухвалення відбулося 3 трав. 
1791. Тоді у Варшаві перебувало 
182 з 359 послів, причому біль¬ 
шість присутніх були прибічни¬ 
ками реформи. 

Згідно з текстом закону, 
шляхта і надалі залишалася при¬ 
вілейованим станом. Селяни от¬ 
римували «опіку права й уряду», 
хоча без гарантій. Міщанам нада¬ 
валося право обирати на сейм 
своїх представників. Скасовував¬ 
ся принцип виборності королів: 
після смерті Станіслава-Августа 
Понятовського престол Речі По¬ 
сполитої (див. Корона Польська) 
мав стати спадкоємним у дина¬ 
стії саксонського курфюрста 
Фрідріха-Августа III (онук польс. 







короля Августа III Саксонсько¬ 
го). Законодавча влада мала здій¬ 
снюватися сеймом, складеним із 
двох палат: сенаторської й по¬ 
сольської; всі справи вирішу¬ 
ються більшістю голосів, право 
вето (див. «Ліберум вето») скасо¬ 
вувалося. Заборонялося створен¬ 
ня конфедерацій (див. Конфеде¬ 
рації шляхетські). Виконавча вла¬ 
да передавалася королеві та раді 
при ньому, остання називалася 
стражем законів (§ігаг Рга\у) і 
складалася з примаса як голови 
едукаційної комісії та 5 призна¬ 
чуваних королем міністрів — по¬ 
ліції, друку, війни, фінансів і за¬ 
кордонних справ. За королем 
закріплювалися права: помилу¬ 
вання, розпоряджання військ, 
силами під час війни, призначен¬ 
ня біскупів , світських чиновників 
та офіцерів. Однак він не мав 
права видавати розпорядження 
без згоди ради. Низка положень 
закону стосувалася реліг. політи¬ 
ки. Пануючою релігією залишив¬ 
ся католицизм (належним до цієї 
конфесії було заборонено її по¬ 
кидати), ін. релігіям гарантували¬ 
ся свобода культу й захист уряду. 
(Ще 13 квіт, та 9 жовт. 1790 сейм 
видав універсали сеймових мар¬ 
шалів (С.Малаховського та К.Са- 
пєги) про громадян греко-схід- 
ного визнання (українців і біло¬ 
русів) та дисидентів (див. Проте¬ 
стантизм). У них православні й 
дисиденти заохочувались «до по¬ 
рятунку спільної Вітчизни», їм 
гарантувалося вільне вживання 
їхньої віри й давалась обіцянка 
створити Духовний уряд, який 
мав утвердити «порядок і зв’язок 
влади духовної та світської»). 
Конституція підтвердила реліг. 
свободи, визначені цими універ¬ 
салами і ще раз гарантувала пра¬ 
вославним та дисидентам повно¬ 
ту громадян, прав, а також право 
бути послами (депутатами) на 
сеймах і сеймиках та брати 
участь у суд. трибуналах тощо. 
Єдине, що їм заборонялось, — це 
посади міністрів, які могли зай¬ 
мати лише католики. 

Конституція була підтримана 
польс. сусп-вом. Більшість шлях¬ 
ти висловила свою прихильність 
до неї на шляхетських сеймиках, 
скликаних у лют. 1792, лише 4 
повіти не присягнули їй. Багато 
закордонних політиків теж схва¬ 
лили її, рим. папа Пій VI наді¬ 
слав королю Станіславу-Августу 
Понятовському поздоровлення й 


особливим розпорядженням пе¬ 
реніс на 3 трав, день пошануван¬ 
ня пам’яті св. Станіслава. Прус- 
ський король Фрідріх-Вільгельм 
II й герм. імп. Леопольд II Габс- 
бург зустрілися в замку Пільниці 
(Саксонія) й домовилися не 
втручатись у внутр. справи Поль¬ 
щі і не порушувати її цілісності. 
Росія спочатку зберігала мовчан¬ 
ня, але вже в трав. 1792 її 100- 
тис. військо вступило на польс. 
тер. Тим часом частина шляхти 
на чолі з польс. магнатами про- 
рос. орієнтації С.-Щ.Потоцьким, 
С.Ржевуським і К.Браницьким 
скликала конфедерацію (див. 
Торговицька конфедерація 1792). 
Справа реформаторів була про¬ 
грана. Невдовзі в 1793 відбувся 
2-й поділ Польщі. Незважаючи 
на поразку, польс. патріоти ще 
довго з сумом і разом з тим з гор¬ 
дістю згадували про втрачений 
шанс на відродження Речі По¬ 
сполитої, про Конституцію своєї 
д-ви 1791. На її честь був складе¬ 
ний полонез, свої враження від 
цієї піднесеної музики не менш 
піднесено передав А.Міцкевич у 
поемі «Пан Тадеуш» (пер. М. Риль¬ 
ського): «1 мая Третього б’є поло¬ 
нез гарячий / В повітря стишине. 
Молодших нетерпляче / У танець 
кинутись музика порива, / А в 
старших в пам’яті далеке ожива: 
/ Той час, коли сенат ознаймував 
народу / У згоді з королем даро¬ 
вану свободу, / Коли, трактуючи 
свойого короля, / Гукали: “Поль¬ 
ська хай повік цвіте земля, / Не¬ 
хай живе король, нехай живуть 
всі стани!” / 1 в танці хвилями 
кипіли громадяни». 

Літ.: Соловьев С.М. История пале¬ 
ння Польши. М., 1863; Костомаров Н. 
Последние годьі Речи Посполитой. 
СПб., 1870; Кгазіеткі І. Рокка V/ сга- 
зіе ІГ 2 ЄСІ 1 гохЬіогб» 1772—1797, І. 1—3. 
Рогпап, 1874—75; Копоп Т. \Уе\упеЦ- 
2 пе сі/іеіс Роккі га 8іапк1а\уа Аіщизіа 
(1764—1794), І. 3. ХУеші^Іггпе. Кга- 
ко\¥. 1884; Ваііег О. Кеіогту зроіесгпе 
і роїііусгпе копзіііисуі Іггссісуо таіа. 
Кгакода, 1891; Каііпка IV. 8еіт сгіего- 
Іеіпі, (. 1, С 2 . 1—2; 1. 2, С 2 . 1—2. Кга- 
к('н\\ 1895; Любавский М.И. История 
западньїх славян. М., 1918; ТаїЬіг І. 
Пгісіс роккіеі юіегапсіі. \Уагя/а\яа. 
1973; КопдуТіїсіа 3 таіа. \Уаг 82 а\¥а, 
1983; Ьо]ек І Оепега V/ оЬаІепіе Коп- 
зіуіисіі 3 таіа. Роїііука /аугапіс/па 
Кгесгурозроіііеі 1787—1792. І_иЬ1іп, 
1986; Міцкевич А. Пан Тадеуш або 
останній поїзд на Литві. X., 2004; 
Брикнер А.Г. История Екатериньї Вто- 
рой. М., 2005. 

П.В. Голобуцький, О.О. Михайлов. 


КОНСТИТУЦІЯ РОСІЙСЬКОЇ 
СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ФЕДЕРА¬ 
ТИВНОЇ РАДЯНСЬКОЇ РЕС¬ 
ПУБЛІКИ 1918 — перша рад. 
конституція, Осн. Закон Рос. Со¬ 
ціаліст. Федеративної Рад. Респу¬ 
бліки. Ухвалена 5-м Всерос. з’їз¬ 
дом рад 10 черв. 1918. Відіграла 
важливу роль у становленні укр. 
рад. конституціонізму, оскільки 
більшість її норм було відтворено 
у Конституції УСРР 1919. У 1-му 
розділі Конституції, яким стала 
Декларація прав трудящого та ек¬ 
сплуатованого народу 1918 (гл. 
1—4, ст. 1—8), Росія проголошу¬ 
валася республікою рад, федера¬ 
цією рад. нац. республік, яка ста¬ 
вить за мету знищення експлуа¬ 
тації, придушення експлуататорів 
і перемогу соціалізму в усьому 



РАЗДЕ Л ПЕРВЬІЙ 

Декларацій прав трудящєгося ц зксплоа- 
таруедеого народа- 

ГЗЛВД ПЕРБЗЯ. 

і . Россия об’ьяв.іяется Республикой Советов Рабо- 
чих, Солдатских и КрестЬянскпх Депутатов. Вся властЬ 
в центре и на местах принадле/кит 9тим Советам. 

і. Советская Российская Республика учреЖдается 
иа основе свободного союза свободнЬїх наций, как 
федерация Советских националЬнЬїх республик. 

г.ідва вторяя 

З- Ставя своей основний задачей уничтоткение вся- 
кой зксплоатации человека человеком, полное устра- 
нение деления обцхества на классЬі, беспоцуадное по- 
Давление яксплоататоров, установление социалистиче- 


_ 85 

КОНСТИТУЦІЯ 



Герб Російської 

Соціалістичної 

Федеративної 

Радянської Республіки, 

затверджений 

Конституцією 

РСФРР 1918. 


«Конституция 

Российской 

Социалистической 

Федеративной 

Советской 

Республики». М., 

1918. Обкладинка. 


«Конституция 
Российской 
Социалистической 
Федеративной 
Советской 
Республики». М., 
1918. Перша 
сторінка. 



86 _ 

КОНСТИТУЦІЯ 


світі. Приватна власність на зем¬ 
лю скасовувалася. Ліси, надра, 
води та осн. засоби вир-ва прого¬ 
лошувалися нац. надбанням, 
пром. і транспортні підпр-ва пе¬ 
редавалися під робітн. контроль, 
позики царського уряду анульо- 
вувалися, банки націоналізовува- 
лися, вводилася заг. трудова по¬ 
винність, декретувалося озброєн¬ 
ня трудящих, скасовувалися всі 
таємні міжнар. угоди. 

Другий розділ (гл. 5, ст. 9— 
23) встановлював у країні дикта¬ 
туру міськ. і сільс. пролетаріату 
(див. Диктатура пролетаріату), 
декларував свободи віроспові¬ 
дання, антиреліг. пропаганди, 
друку, зборів, союзів, право на 
безплатну освіту, встановлював 
обов’язки працювати та відбува¬ 
ти заг. військ, повинність, а та¬ 
кож права іноземців. (Цей розділ 
майже повністю був відтворений 
у ст. 1—5, 22—31 Конституції 
УСРР 1919.) 

Третій розділ (гл. 6—12, ст. 
24—63) регулював питання рад. 
влади в Росії. Вищою владою 
проголошувався Всерос. з’їзд 
рад, який мав скликатися двічі 
на рік із представників міських 
(1 депутат на 26 тис. виборців) та 
губернських (1 депутат на 25 
тис.) рад. З’їзд обирав Всерос. 
ЦВК у кількості до 200 осіб, 
який між з’їздами вважався ви¬ 
щою владою і вищим законодав¬ 
чим, розпорядчим та контроль¬ 
ним органом РСФРР. До ви¬ 
ключної компетенції з’їзду кон¬ 
ституція зараховувала лише 
«встановлення, доповнення і змі¬ 
ни головних начал радянської 
конституції», ратифікацію мир¬ 
них договорів та зносини з іноз. 
д-вами, оголошення війни й ух¬ 
валення миру. Всі ін. питання 
держ. життя (заг. кер-во внутр. і 
зовн. політикою, кордони, роз¬ 
межування компетенції рад, адм. 
поділ, грошова система, позички, 
податки, призначення нар. комі¬ 
сарів, громадянство, амністія то¬ 
що) належали до спільної компе¬ 
тенції Всерос. з’їздів рад та Все¬ 
рос. ЦВК. РНК із 17 осіб визна¬ 
чалася як орган заг. управління 
справами РСФРР. 

Конституція РСФРР 1918 пе¬ 
рестала відповідати реальним по¬ 
літичним умовам з підписанням 
у груд. 1922 Договору про утво¬ 
рення СРСР, а формально втра¬ 
тила чинність після ухвалення в 


трав. 1925 12-м Всерос. з’їздом 
рад нової конституції РСФРР. 

Літ.: История государства и права 
Украинской ССР, т. 2. К.. 1987; Істо¬ 
рія держави і права України, ч. 2. К., 
1996. 

О.М. Мироненко. 

КОНСТИТУЦІЯ СРСР 1924 - 

перша конституція СРСР. Оста¬ 
точно затверджена 2-м з’їздом 
рад СРСР 31 січ. 1924, однак бу¬ 
ла введена в дію відразу після по¬ 
переднього затвердження 2-ю се¬ 
сією ЦВК СРСР 1-го скликання 
6 лип. 1923. У 1920-х рр. назива¬ 
лася Конституцією СРСР 1923, а 
день Конституції святкувався 6 
лип., і лише згодом, враховуючи 
різний формальний статус тих 
вищих органів влади СРСР, які її 
затверджували, в літературі її ста¬ 
ли називати юридично правиль¬ 
но — Конституцією СРСР 1924. 

Її текст розроблявся згідно з 
відповідною постановою 1-го 
з’їзду рад СРСР на основі двох 
прийнятих цим з’їздом ЗО груд. 
1922 актів — декларації й догово¬ 
ру про утворення СРСР. 

10 січ. 1923 Президія ЦВК 
СРСР створила 6 комісій для 
розроблення актів конституцій¬ 
ного значення — про РНК, Раду 
праці та оборони СРСР і союзні 
наркомати; про бюджет; про 
Верховний Суд і ОДПУ; про пра¬ 
пор і герб СРСР; про ЦВК СРСР 
і його членів; про організацію 
наркоматів СРСР. 13 січ. 1923 з 
першої комісії була виділена під¬ 
комісія з попередньої підготовки 
Конституції СРСР і проектів 
окремих положень, яка поступо¬ 
во перетворилась у центр з роз¬ 
гляду всіх конституційних пи¬ 
тань. У рад. літературі її називали 
(іноді разом з ін. комісіями) пер¬ 
шою Конституційною комісією 
ЦВК СРСР або просто комісією 
ЦВК СРСР. 

Паралельно в союзних респу¬ 
бліках були створені конститу¬ 
ційні комісії для розгляду і уточ¬ 
нення текстів декларації та дого¬ 
вору про утворення СРСР. 

В основу роботи комісії ЦВК 
СРСР, яка складалася тільки з 
представників РСФРР, був по¬ 
кладений проект Конституції 
СРСР, розроблений Всерос. 
ЦВК. Його обговорення завер¬ 
шили, як і планувалося, в серед, 
лют. 1923. 

Наприкінці лют. 1923 Пле¬ 
нум ЦК РКП(б) прийняв рішен¬ 


ня про двопалатну структуру 
ЦВК СРСР. Для внесення відпо¬ 
відних змін у проект Конституції 
СРСР було подовжено діяльність 
комісії ЦВК СРСР і перенесено 
на липень 1923 скликання черго¬ 
вої сесії ЦВК СРСР, що мала 
затвердити текст Конституції 
СРСР. Пленум ЦК РКП(б) ство¬ 
рив також комісію ЦК РКП(б) 
на чолі з Й .Сталіним, яка мала 
керувати всією роботою з підго¬ 
товки Конституції СРСР. 

Певні корективи в роботу над 
проектом Конституції СРСР бу¬ 
ли внесені після XII з’їзду 
РКП(б), який відбувся у квіт¬ 
ні 1923. Тоді ж Президія ЦВК 
СРСР створила нову розширену 
комісію для опрацювання проек¬ 
ту конституції у складі 25 осіб під 
головуванням М .Калініна. На по¬ 
чатку черв. 1923 до неї надійшли 
проекти Конституції СРСР, роз¬ 
роблені ЦВК Білорус. СРР і 
Конституційною комісією УСРР 
(одним з авторів останнього про¬ 
екту був голова РНК УСРР Х.Ра- 
ковськиїґ, див. Конституційний 
проект договору про утворення 
СРСР у редакції від УСРР). ЦВК 
Закавказької СФРР свого проек¬ 
ту не розробляв, він приєднався 
до проекту комісії ЦВК СРСР 
(фактично це був проект, розро¬ 
блений Всерос. ЦВК), запропо¬ 
нувавши до нього лише кілька 
уточнень, змін і доповнень. 

Однак на перше засідання 
розширеної комісії ЦВК СРСР 8 
черв. 1923 було винесено лише 
два проекти конституції: від ко¬ 
місії ЦВК СРСР і від УСРР. За 
основу при обговоренні Консти¬ 
туції СРСР було взято перший з 
них, оскільки він був 5—6 черв. 
1923 попередньо схвалений комі¬ 
сією ЦК РКП(б). Укр. проект бу¬ 
ло визнано неприйнятним, а піз¬ 
ніше на 4-й нараді ЦК РКП(б) 
піддано критиці за його т. зв. 
конфедералізм. 

Проект конституції, прийня¬ 
тий 16 черв. 1923 розширеною 
комісією ЦВК СРСР, 25 черв. 
1923 розглянула комісія ЦК 
РКП(б), вона внесла до нього іс¬ 
тотні зміни, спрямовані на поси¬ 
лення ролі загальносоюзного 
центру. 26—27 черв. 1923 пленум 
ЦК РКП(б) розглянув проект 
конституції, а потім його обгово¬ 
рили на спец, сесіях ЦВК союз¬ 
них республік. Після цього 6 лип. 
1923 2-га сесія ЦВК СРСР 1-го 



скликання прийняла постанову 
«Про введення в дію Конституції 
СРСР», якою передбачила вне¬ 
сти текст конституції на остаточ¬ 
не затвердження 2-го з’їзду рад 
СРСР. Другий з’їзд рад СРСР за¬ 
твердив конституцію постановою 
від 31 січ. 1924. 

Конституція складалася зі 
вступної частини і 2 розділів — 
Декларації про утворення Союзу 
РСР і Договору про утворення 
Союзу РСР. Договір містив 11 
глав: 1) про предмет відання вер¬ 
ховних органів влади Союзу 
РСР; 2) про суверенні права со¬ 
юзних республік і про союзне 
громадянство; 3) про з’їзд рад 
Союзу РСР; 4) про ЦВК Союзу 
РСР; 5) про Президію ЦВК Сою¬ 
зу РСР; 6) про РНК Союзу РСР; 

7) про Верховний Суд Союзу 
РСР; 8) про нар. комісаріати Со¬ 
юзу РСР; 9) про Об’єднане держ. 
політ, управління; 10) про союзні 
республіки; 11) про герб, прапор 
і столицю Союзу РСР. 

У вступній частині коротко 
йшлося про політико-правові пе¬ 
редумови прийняття конституції 
та її структуру. Ця частина була 
ухвалена спец, голосуванням на 
2-й сесії ЦВК СРСР 1-го скли¬ 
кання 6 лип. 1923 і лише згодом 
внесена до тексту Осн. Закону. 

1 -й розділ конституції тексту¬ 
ально відтворив Декларацію про 
утворення СРСР, що розглядала¬ 
ся на 1-му з’їзді рад СРСР ЗО 
груд. 1922. У ній проголошувало¬ 
ся, що на відміну від капіталіст, 
д-в лише рад. владі в умовах дик¬ 
татури пролетаріату вдалося 
ліквідувати нац. пригноблення і 
налагодити братське співробіт¬ 
ництво народів, яке забезпечило 
перемогу над внутр. і зовн. воро¬ 
гами, що в країні припинено 
громадян, війну і здійснено пере¬ 
хід до мирного госп. буд-ва. Виз¬ 
начались причини утворення 
СРСР: необхідність організації 
зовн. безпеки рад. республік, по¬ 
треби у відновленні їхнього нар. 
госп-ва та інтенсифікації їхнього 
екон. поступу, а також розвитку 
т. зв. інтернаціональної природи 
рад. влади, яка спонукає трудящі 
маси всіх країн до об’єднання і 
створення в майбутньому світ, 
соціаліст, рад. республіки. Декла¬ 
рувалося право кожної республі¬ 
ки на вільний вихід із Союзу 
РСР. 


У 2-му розділі, який був 
прийнятий на основі видозміне¬ 
ного Договору про утворення 
СРСР 1922, розмежовувалися 
компетенції СРСР і союзних рес¬ 
публік. 

До відання СРСР в особі йо¬ 
го верховних органів належало: 
1) представництво Союзу в між- 
нар. зносинах, ведення всіх ди¬ 
пломатичних зносин, укладання 
політ, та ін. договорів з ін. д-ва- 
ми; зміна зовн. кордонів Союзу, 
а також регулювання питань про 
зміну кордонів між союзними 
республіками; 2) укладання дого¬ 
ворів про прийняття до складу 
Союзу нових республік; 3) оголо¬ 
шення війни і укладення миру; 
4) укладання зовн. і внутр. позик 
СРСР і надання дозволу союз¬ 
ним республікам на зовн. і внутр. 
позики; 5) ратифікація міжнар. 
договорів; 6) кер-во зовн. торгів¬ 
лею і визначення системи внутр. 
торгівлі; 7) встановлення основ і 
заг. плану всього нар. господар¬ 
ства Союзу, визначення галузей 
пром-сті та окремих пром. підпр-в, 
що мають загальносоюзне зна¬ 
чення, укладання концесійних 
договорів — як загальносоюзних, 
так і від імені союзних республік; 

8) кер-во транспортною та по¬ 
штово-телеграфною справою; 

9) організація й кер-во ЗС СРСР; 

10) затвердження єдиного держ. 
бюджету СРСР — до його складу 
входили бюджети союзних рес¬ 
публік; 11) встановлення загаль¬ 
носоюзних податків і доходів, а 
також відрахувань від них та над¬ 
бавок до них, що йдуть на фор¬ 
мування бюджетів союзних рес¬ 
публік; 12) надання дозволу на 
додаткові податки і збори на 
формування бюджетів союзних 
республік; 13) встановлення єди¬ 
ної грошової та кредитної систе¬ 
ми; 14) визначення заг. начал зе¬ 
млеустрою і землекористування, 
а також користування надрами, 
лісами та водами по всій тер. 
СРСР; 15) формування загально¬ 
союзного законодавства про між- 
респ. переселення і встановлення 
переселенського фонду; 16) вста¬ 
новлення основ судоустрою і су¬ 
дочинства, а також цивільного і 
кримінального законодавства 
Союзу; 17) розроблення осн. за¬ 
конів про працю; 18) встано¬ 
влення заг. начал у галузі нар. 
освіти; 19) визначення заг. захо¬ 
дів у галузі охорони народного 


здоров’я; 20) встановлення си¬ 
стеми мір та ваги; 21) організа¬ 
ція загальносоюзної статистики; 

22) розроблення осн. законодав¬ 
ства в галузі союзного грома¬ 
дянства щодо прав іноземців; 

23) право амністії, яке поширю¬ 
ється на всю тер. Союзу; 24) ска¬ 
сування постанов з’їздів рад і 
центр, виконавчих к-тів союзних 
республік, що порушують Кон¬ 
ституцію СРСР; 25) вирішення 
спірних питань, які виникають 
між союзними республіками; 
26) затвердження й зміна осн. 
начал Конституції СРСР. 

Згідно з 2-ю главою 2-го роз¬ 
ділу, суверенітет союзних респу¬ 
блік був формально обмежений 
лише тими предметами, що нале¬ 
жали до відання СРСР, а самі 
республіки мали право вільного 
виходу з СРСР. Однак фактично 
ці норми мали декларативний ха¬ 
рактер. 

Порівняно з Договором про 
утворення СРСР 1922 в консти¬ 
туції були звужені права респу¬ 
блік на врегулювання питань про 
кордони між собою, дипломатич¬ 
ні відносини, укладення догово¬ 
рів із ін. д-вами, встановлення 
внутр. позик тощо, відповідно 
розширена компетенція центру. 

У главах 3—9 2-го розділу 
визначалася система органів вла¬ 
ди СРСР. Верховним органом 
влади був з’їзд рад, він складався 
з представників міськ. рад (рад 
міськ. поселень) з розрахунку 1 
депутат на 25 тис. виборців і 
представників губернських (з 
1925 — окружних) з’їздів рад з 
розрахунку 1 депутат на 125 тис. 
виборців (при виборах делегатів 
на з’їзд рад діяв принцип, згідно 
з яким надавалася перевага ро- 
бітн. класові порівняно з селян¬ 
ством та ін. категоріями нас.; до 
виборів не допускалися пред¬ 
ставники т. зв. експлуататор¬ 
ських класів, однак ці норми за¬ 
кріплювалися безпосередньо в за¬ 
конодавстві союзних республік). 

З’їзд рад скликався ЦВК 
СРСР один раз на рік (з 1927 — 
раз на два роки). За рішенням 
ЦВК СРСР або на вимогу палат 
ЦВК СРСР могли скликатися 
позачергові з’їзди. 

У період між з’їздами рад 
верховним органом влади був 
ЦВК СРСР, він складався з 2-х 
палат — Союзної ради і Ради на¬ 
ціональностей. ЦВК обирався 


_ 87 

КОНСТИТУЦІЯ 



88 _ 

КОНСТИТУЦІЯ 


з’їздом рад: Союзна рада — з 
представників тільки союзних 
республік пропорційно до кіль¬ 
кості нас. кожної з них, а Рада 
національностей — із представ¬ 
ників союзних республік, авто¬ 
номних республік і автономних 
областей. Така система представ¬ 
ництва забезпечувала чисельну 
більшість у ЦВК представників 
РСФРР. 

ЦВК СРСР мав широкі пов¬ 
новаження у сфері нормотворчої 
діяльності. Він міг: самостійно 
видавати кодекси, декрети, по¬ 
станови, розпорядження, що бу¬ 
ли обов'язковими до виконання 
на всій тер. СРСР; затверджува¬ 
ти, за умови прийняття обома 
палатами, законопроекти, які по¬ 
давалися на його розгляд, надаю¬ 
чи їм силу закону, а також при¬ 
зупиняти чи скасовувати акти 
Президії ЦВК СРСР, з’їздів рад 
союзних республік, ЦВК союз¬ 
них республік та ін. органів вла¬ 
ди на тер. СРСР. 

Найбільш важливі норматив¬ 
но-правові акти, що визначали 
заг. норми політ, та екон. життя 
СРСР або вносили корінні зміни 
в існуючу практику держ. органів 
СРСР, мали обов’язково розгля¬ 
датись і затверджуватися ЦВК 
СРСР. Крім цього, ЦВК СРСР 
об’єднував роботу щодо законо¬ 
давства й управління СРСР, виз¬ 
начав коло діяльності Президії 
ЦВК СРСР. 

ЦВК СРСР, відповідно до 
кількості союзних республік, 
обирав зі свого складу голів ЦВК 
СРСР і був відповідальним перед 
з’їздом рад. 

ЦВК СРСР працював сесій¬ 
но. Чергові сесії скликались Пре¬ 
зидією ЦВК СРСР тричі на рік. 
Позачергові могли бути склика¬ 
ними за постановою ЦВК СРСР, 
на вимогу Президії Союзної ради 
або Ради національностей чи 
ЦВК однієї з союзних республік. 
Засідання палат відбувались 
спільно або окремо. 

У період між сесіями ЦВК 
СРСР вищим законодавчим, ви¬ 
конавчим і розпорядчим органом 
влади була Президія ЦВК СРСР. 
До неї входили в повному складі 
президії Союзної ради і Ради на¬ 
ціональностей, ін. члени обира¬ 
лися на спільному засіданні па¬ 
лат ЦВК СРСР. 

Президії ЦВК СРСР надава¬ 
лися широкі права щодо консти¬ 


туційного контролю: нагляд за 
втіленням у життя Конституції 
СРСР та постанов з’їздів рад і 
ЦВК СРСР; призупинення чи 
скасування постанов РНК СРСР 
й окремих наркоматів СРСР, а 
також ЦВК і РНК союзних рес¬ 
публік; призупинення постанов 
з’їздів рад союзних республік з 
наступним винесенням цих по¬ 
станов на розгляд ЦВК СРСР; 
вирішення питань про взаємовід¬ 
носини між РНК СРСР і нарко¬ 
матами СРСР та ЦВК союзних 
республік і їхніми президіями. 

Президія ЦВК СРСР також 
мала право видавати декрети, по¬ 
станови й розпорядження; роз¬ 
глядати і затверджувати проекти 
декретів та постанов, які вносили 
РНК СРСР, окремі відомства 
СРСР, ЦВК союзних республік, 
їхні президії, ін. органи влади. 
Президія ЦВК СРСР була відпо¬ 
відальною перед ЦВК СРСР. 

У главі 6-й 2-го розділу кон¬ 
ституції закріплювалося правове 
становище уряду СРСР. РНК 
СРСР була виконавчим і розпо¬ 
рядчим органом ЦВК СРСР і 
ним же (ЦВК СРСР) утворюва¬ 
лась. Для обрання РНК СРСР 
проводилося спільне засідання 
ЦВК СРСР з окремим голосу¬ 
ванням палат. 

РНК СРСР мала право, в ме¬ 
жах наданих їй ЦВК СРСР пов¬ 
новажень і на основі Положення 
про РНК СРСР, видавати декре¬ 
ти й постанови, що були обов’яз¬ 
кові до виконання на всій тер. 
СРСР. Проте вказані акти могли, 
без призупинення їх виконання, 
бути опротестовані ЦВК союз¬ 
них республік і їхніми президія¬ 
ми, при цьому відповідні проте¬ 
сти повинні були направлятися 
до Президії ЦВК СРСР. Лише 
Президія ЦВК або сам ЦВК 
СРСР мали право призупинити і 
скасувати постанови та розпоря¬ 
дження РНК СРСР. 

Урядові СРСР надавалося 
право розглядати декрети і по¬ 
станови, які вносились окреми¬ 
ми наркоматами СРСР, ЦВК со¬ 
юзних республік та їхніми прези¬ 
діями. 

РНК СРСР складалася з го¬ 
лови, його заступників і 10 нар. 
комісарів, які очолювали загаль¬ 
носоюзні та об’єднані (союзно- 
респ.) наркомати. РНК СРСР бу¬ 
ла відповідальною перед ЦВК 
СРСР і його Президією. 


У 8-й главі 2-го розділу кон¬ 
ституції йшлося про систему ор¬ 
ганів держ. управління СРСР. Ця 
система складалася з нар. коміса¬ 
ріатів двох категорій — загально¬ 
союзних і об’єднаних. До загаль¬ 
носоюзних належали комісаріа¬ 
ти — закордонних справ, воєн, і 
мор. справ, зовн. торгівлі, шляхів 
сполучення, пошт і телеграфів. 
До категорії об’єднаних — вищої 
ради нар. госп-ва, продоволь¬ 
ства, праці, фінансів, робітн.-сел. 
інспекції. 

Загальносоюзні наркомати 
мали в союзних республіках без¬ 
посередньо підпорядкованих їм 
уповноважених. Органами об’єд¬ 
наних наркоматів у союзних рес¬ 
публіках були відповідні нарко¬ 
мати цих республік. 

Кер-во наркоматами СРСР 
здійснювали наркоми, під їх го¬ 
ловуванням перебували колегії 
відповідних наркоматів. Рішення 
наркомів СРСР могли бути ос¬ 
каржені членами останніх. Роз¬ 
порядження наркомів, у разі їх 
явної невідповідності конститу¬ 
ції, союзному законодавству або 
законодавству союзної республі¬ 
ки, мали право призупинити 
ЦВК союзних республік або їхні 
президії з негайним повідомлен¬ 
ням про це РНК СРСР чи відпо¬ 
відного наркома СРСР. Скасува¬ 
ти розпорядження окремих нар¬ 
комів СРСР могли тільки Прези¬ 
дія ЦВК СРСР і РНК СРСР. 
Наркоми СРСР були відпові¬ 
дальні перед РНК СРСР, ЦВК 
СРСР і його Президією. 

Окрема 7-ма глава 2-го розді¬ 
лу конституції регламентувала 
правове становище суд. органів, 
зокрема Верховного Суду СРСР. 
До його компетенції належало: 
надання верховним судам союз¬ 
них республік керівних роз’яс¬ 
нень у питаннях загальносоюз¬ 
ного законодавства; розгляд і 
опротестування перед ЦВК 
СРСР за поданням прокурора 
Верховного Суду СРСР поста¬ 
нов, рішень і вироків верховних 
судів союзних республік у випад¬ 
ку їх невідповідності загальносо¬ 
юзному законодавству або якщо 
вони посягали на інтереси ін. 
республік; надання висновків на 
вимогу ЦВК СРСР про закон¬ 
ність (відповідність Конституції 
СРСР) постанов союзних респу¬ 
блік; вирішення суд. спорів між 
союзними республіками; розгляд 



справ щодо звинувачення вищих 
посадових осіб Союзу у злочинах 
за посадою. 

Структурно Верховний Суд 
СРСР складався з цивільно-суд., 
кримінально-суд., воєн, та воєн¬ 
но-транспортної колегій. Функ¬ 
ціонувало також пленарне засі¬ 
дання Верховного Суду СРСР у 
складі 11 членів Верховного Суду 
СРСР, у т. ч. голови і його за¬ 
ступника, 4 голів пленарних засі¬ 
дань верховних судів союзних 
республік і одного представника 
Об’єднаного держ. політ, упра¬ 
вління (ОДПУ). Пленарні засі¬ 
дання формували суд. присут- 
ствія (склади) для розгляду кри¬ 
мінальних і цивільних справ ви¬ 
няткової важливості та справ 
персональної підсудності членів 
ЦВК СРСР і РНК СРСР. 

Глава 7-ма визначала також 
правове становище прокурора 
Верховного Суду СРСР. Він і йо¬ 
го заступник призначалися Пре¬ 
зидією ЦВК СРСР. Прокурор 
був зобов’язаний: давати виснов¬ 
ки з питань, що підлягали роз¬ 
глядові Верховного Суду СРСР; 
підтримувати обвинувачення в 
засіданнях Верховного Суду; 
опротестовувати, у разі незгоди, 
рішення пленарного засідання 
Верховного Суду СРСР до Пре¬ 
зидії ЦВК СРСР. 

Право направляти справи на 
розгляд Верховного Суду СРСР 
надавалося ЦВК СРСР, його 
Президії, прокуророві Верховно¬ 
го Суду СРСР, прокурорам союз¬ 
них республік і ОДПУ. 

У 9-й главі 2-го розділу закріп¬ 
лювався (вперше на конституцій¬ 
ному рівні) статус центр, відом¬ 
ства держ. безпеки — ОДПУ. Во¬ 
но створювалося для об’єднання 
революц. зусиль союзних респу¬ 
блік у боротьбі з політ, та екон. 
контрреволюцією, шпигунством і 
бандитизмом. Мало діяти при 
РНК СРСР, а його голова входив 
до складу уряду СРСР з правом 
дорадчого голосу. 

ОДПУ через спеціально приз¬ 
начених уповноважених при РНК 
союзних республік керувало ро¬ 
ботою місц. органів ДПУ. Нагляд 
за діяльністю ОДПУ мав здій¬ 
снювати прокурор Верховного 
Суду СРСР. 

У 10-й главі 2-го розділу 
встановлювалася система верхов¬ 
них органів влади і управління 
союзних республік. Вона загалом 


була такою самою, як і союзна 
структура: з’їзд рад, ЦВК, Прези¬ 
дія ЦВК і РНК союзної республі¬ 
ки. У складі уряду союзної рес¬ 
публіки мали діяти 6 респ. нар¬ 
коматів — землеробства, внутр. 
справ, юстиції, освіти, охорони 
здоров’я і соціального забезпе¬ 
чення. 

В останній 11-й главі 2-го 
розділу визначалися держ. сим¬ 
воли (герб і прапор) і столиця 
СРСР — Москва. 

Прийняття Конституції зумо¬ 
вило внесення змін до чинних 
конституцій союзних республік, 
зокрема до Конституції Українсь¬ 
кої Соціалістичної Радянської Рес¬ 
публіки 1919, активізувало розви¬ 
ток загальносоюзного законодав¬ 
ства, стало однією з причин 2-ї 
хвилі кодифікації законодавства 
у союзних республіках, у тому 
числі УСРР (див. Кодифікаційні 
роботи в УСРР). 

За час дії Конституції 1924 до 
неї вносилися численні зміни. 
Вони стосувалися питань вхо¬ 
дження до складу СРСР нових 
республік (Туркменської, Уз¬ 
бецької та Таджицької РСР), 
змін адм.-тер. поділу (перехід 
спочатку на три-, а потім на дво¬ 
ступеневу систему управління), 
режиму роботи окремих органів 
влади, структури держ. апарату 
СРСР тощо. Загалом ці зміни за¬ 
свідчили тенденцію до розши¬ 
рення прав загальносоюзного 
центру і звуження прав союзних 
республік, а також до централіза¬ 
ції та бюрократизації органів 
держ. управління. Від 1927 строк 
скликання з’їзду рад СРСР змі¬ 
нився з одного разу на рік до од¬ 
ного разу на два роки. Відбулося 
створення нових загальносоюз¬ 
них і об’єднаних наркоматів за 
рахунок відповідного зменшення 
кількості респ. наркоматів. До 
поч. 1935, внаслідок реорганізації 
існуючих органів держ. управлін¬ 
ня, були створені: загальносоюз¬ 
ні наркомати — зовн. торгівлі 
(груд. 1930), зернових і тварин¬ 
ницьких радгоспів (жовт. 1932), 
важкої, лісової (обидва — січ. 
1932) та харчової (1934) пром-сті, 
внутр. справ (1934); та об’єднані 
наркомати — землеробства (1929), 
постачання (1930), легкої пром- 
сті (1932 — 4 верес. 1934), внутр. 
торгівлі (1934). 


Конституція СРСР 1924 при¬ 
пинила чинність після прийняття 
Конституції СРСР 1936. 

Літ.: Игнатьев В.И. Советский 
строй, вьіп. 1: Возникновение и ра- 
звитие конституции Союза ССР. М,— 
Л., 1928; Малицкий А. Советская Кон- 
ституция. X., 1928; Генкина З.Б. Обра- 
зование СССР. М., 1947; Первая 
Конституция Союза ССР. Сборник 
документе®. М., 1948; Ронин С.Л. К 
истории Конституции СССР 1924 г. 
М,—Л., 1949; Якубовская С.М. Строи- 
тельство Союзного Советского Со- 
циалистического государства. 1922— 
1925. М., 1960; Портнов В.П., Сла¬ 
вив М.М. Зтапьі развития Советской 
Конституции (историко-правовое ис- 
следование). М., 1982; Кукуш- 

кин Ю.С., Чистяков О.И. Очерк исто¬ 
рии Советской Конституции. М., 
1987; Чехович В.А. Проблеми націо¬ 
нально-державного будівництва Укра¬ 
їни в роки непу. X., 1995. 

В.Т. Окіпнюк. 

КОНСТИТУЦІЯ СРСР 1936 - 

Осн. Закон СРСР. В офіц. док¬ 
трині пропагувалася як «консти¬ 
туція соціалізму, що переміг» та 
«сталінська конституція». Теза 
про необхідність прийняття но¬ 
вої (другої) конституції СРСР бу¬ 
ла висловлена в лют. 1935 на 
пленумі ЦК ВКП(б) і закріплена 
в рішеннях 7-го Всесоюзного 
з’їзду Рад. У трав. 1935 — квіт. 
1936 тривала робота конститу¬ 
ційної комісії на чолі з Й. Сталі¬ 
ним. Основними творцями тексту 
проекту конституції були М.Бу- 
харін і К.Радек. Певний час про¬ 
ект доопрацьовувався в апараті 
ЦК ВКП(б) і в черв. 1936 обгово¬ 
рювався на пленумі ЦК ВКП(б). 
12 черв. 1936 проект опублікува¬ 
ли й ініціювали його всенародне 
обговорення. За офіц. даними, в 



_ 89 

КОНСТИТУЦІЯ 


«Конституція 
(Основний Закон) 
Союзу Радянських 
Соціалістичних 
Республік». К., 1936. 
Обкладинка. 




90 _ 

КОНСТИТУЦІЯ 


«Конституція 
(Основний Закон) 
Союзу Радянських 
Соціалістичних 
Республік>>. К., 1936. 
Перша сторінка. 


РОЗДІЛ І 

СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ 

Стаття 1. Союз Радянських Соціалістичних 
Республік є соціалістична держава робітників і 
селян. 

Стаття 2. Політичну основу СРСР становлять 
Ради депутатів трудящих, що виросли і зміцніли 
в наслідок повалення влади поміщиків та капіта¬ 
лістів і завоювання диктатури пролетаріату. 

Стаття 3. Вся влада в СРСР належить трудя¬ 
щим міста й села в особі Рад депутатів трудящих. 

Стаття 4. Економічну основу СРСР становлять 
соціалістична система господарства і соціалістична 
власність на знаряддя та засоби виробництва, що 
утвердилися в наслідок ліквідації капіталістичної 
системи господарства, скасування приватної влас¬ 
ності на знаряддя та засоби виробництва і зни¬ 
щення експлуатації людини людиною. 

Стаття 5. Соціалістична власність в СРСР мав 
або форму державної власності (всенародне добро), 
або форму кооперативно-колгоспної власності (влас¬ 
ність окремих колгоспів, власність кооперативних 
об'єднань). 


обговоренні взяло участь 75 млн 
осіб (55 % дорослого нас. країни) 
і було внесено понад 2 млн про¬ 
позицій. 5 груд. 1936 Надзвичай¬ 
ний 8-й з’їзд рад СРСР остаточ¬ 
но затвердив конституцію. Відто¬ 
ді 5 груд, було проголошене 
держ. святом і вихідним днем. 

Містила норми та принципи 
сусп. і держ. ладу СРСР, вищих 
органів держ. влади й держ. упра¬ 
вління союзних республік, місц. 
органів держ. влади, суду і про¬ 
куратури, осн. прав та обов’язків 
громадян, виборчої системи то¬ 
що. Ці норми з незначними змі¬ 
нами були перенесені до тексту 
Конституції Української Радянсь¬ 
кої Соціалістичної Республіки 
1937. 

Уперше на конституційному 
рівні СРСР було визначено як 
соціаліст, д-ву робітників і селян. 
Інші конституційні положення 
констатували повалення влади 
поміщиків і капіталістів та вста¬ 
новлення диктатури пролетаріа¬ 
ту, знищення капіталістичної 
системи госп-ва і приватної 
власності на знаряддя й засоби 
вир-ва з утвердженням соціаліст, 
системи госп-ва та соціаліст, 
власності; знищення експлуатації 
людини людиною. Все це разом 
давало для ідеологів рад. влади 
підстави для політичного вис¬ 
новку, що соціалізм в СРСР пе¬ 
реміг і в основному вже побудо¬ 
ваний. 

Для організації держ. влади 
принципове значення мала ст. 
14, вона закріплювала за СРСР в 
особі його вищих органів влади 
та органів держ. управління такі 
повноваження: 1) представниц¬ 


тво Союзу в міжнар. відносинах, 
укладання, ратифікацію чи де¬ 
нонсацію договорів з ін. д-вами; 
2) вирішення питань війни і ми¬ 
ру; прийняття до складу СРСР 
нових республік; контроль за ви¬ 
конанням Конституції СРСР і 
забезпеченням відповідності їй 
конституцій союзних республік; 
затвердження змін кордонів між 
союзними республіками та ново¬ 
утворених країв і областей, а та¬ 
кож нових автономних республік 
і областей у складі союзних рес¬ 
публік; 3) організацію оборони 
СРСР і кер-во всіма ЗС країни; 
4) ведення зовн. торгівлі на заса¬ 
дах держ. монополії; 5) охорону 
держ. безпеки; 6) прийняття на- 
родногосп. планів СРСР; 7) за¬ 
твердження єдиного держ. бю¬ 
джету, а також податків і доходів, 
що надходять на формування со¬ 
юзного, респ. та місц. бюджетів; 

8) управління банками, пром., 
с-г. і торг, установами і підпр-ва- 
ми загальносоюзного значення; 

9) управління транспортом і 
зв’язком; 10) кер-во грошовою й 
кредитною системами; 11) орга¬ 
нізацію держ. страхування, на¬ 
дання позик; 12) встановлення 
осн. засад користування землею, 
надрами, лісами і водами; 13) ор¬ 
ганізацію освіти та охорони здо¬ 
ров’я; 14) організацію єдиної 
системи народногосп. обліку; 
15) встановлення засад законо¬ 
давства про працю, про судо¬ 
устрій та судочинство, криміналь¬ 
них і цивільних кодексів, законів 
про союзне громадянство, зако¬ 
нів про права іноземців, встано¬ 
влення основ законодавства про 
шлюб і сім’ю, видання загально¬ 
союзних актів про амністію. 

Порівняно з Конституцією 
СРСР 1924, з компетенції Союзу 
були вилучені функції здійснен¬ 
ня всіх дипломатичних стосун¬ 
ків, встановлення системи внутр. 
торгівлі, укладання концесійних 
договорів (див. Концесії), ухва¬ 
лення загальносоюзного законо¬ 
давства про міжресп. переселен¬ 
ня, встановлення переселенсько¬ 
го фонду та ін. Водночас Союзу 
РСР були надані повноваження в 
питаннях затвердження нових 
країв та областей, автономних 
утворень у складі союзних респу¬ 
блік, охорони держ. безпеки, 
управління банками і підпр-вами 
загальносоюзного значення (у 
попередній конституції йшлося 


лише про визначення таких 
підпр-в) та організації держ. 
страхування. 

Найвищим органом держ. 
влади Союзу проголошувалася 
Верховна Рада СРСР, яка обира¬ 
лася на 4 роки і складалася з 
двох палат: Ради Союзу (обира¬ 
лася по виборчих округах за нор¬ 
мою 1 депутат від 300 тис. нас.) і 
Ради національностей (обирала¬ 
ся від союзних республік — по 25 
депутатів, від автономних — по 
11, від автономних областей — 
по 5, від автономних округів — 
по 1 депутату). Обидві палати 
вважалися рівноправними при 
вирішенні всіх питань і ухвален¬ 
ні законів, які приймалися про¬ 
стою більшістю голосів. Чергові 
сесії Верховної Ради скликалися 
двічі на рік, позачергові — за іні¬ 
ціативою Президії ВР СРСР чи 
на вимогу однієї або більше со¬ 
юзних республік. Президія ВР 
СРСР обиралася на спільному 
засіданні обох палат у складі го¬ 
лови, 11 його заступників (за 
кількістю союзних республік), 
секретаря і 24 членів. До повно¬ 
важень Президії належали: скли¬ 
кання сесій, розпуск Верховної 
Ради у випадку її неспроможно¬ 
сті ліквідувати розбіжності між 
палатами та призначення нових 
виборів, проведення референду¬ 
мів за власного ініціативою чи 
вимогою однієї або більше союз¬ 
них республік, призначення й 
звільнення окремих наркомів 
СРСР, нагородження орденами і 
присвоєння почесних звань, по¬ 
милування, призначення й зміна 
вищого командування ЗС, прого¬ 
лошення заг. і часткової мобілі¬ 
зації, ратифікація міжнар. дого¬ 
ворів, призначення та відкликан¬ 
ня повноважних представників 
СРСР в іноз. д-вах тощо. 

Найвищим виконавчим і роз¬ 
порядчим органом держ. влади 
країни була РНК СРСР, підзвіт¬ 
на Верховній Раді, а в період між 
сесіями — її Президії. До РНК 
входили: голова уряду, його за¬ 
ступники, голова Держплану 
СРСР, голова Комісії рад. кон¬ 
тролю, наркоми, голови к-тів за¬ 
готівель, у справах мист-в та ви¬ 
щої школи. Наркомати поділяли¬ 
ся на загальносоюзні, які здій¬ 
снювали керівництво дорученою 
їм галуззю на всій тер. СРСР без¬ 
посередньо або через призначені 
ними органи, та союзно-респ., 




що виконували свої повноважен¬ 
ня через однойменні наркомати 
союзних республік. До перших 
належали як уже існуючі (оборо¬ 
ни, закордонних справ, зовн. 
торгівлі, шляхів сполучення, 
зв’язку), так і нові (водного 
транспорту, важкої пром-сті, 
оборонної пром-сті). Зі списку 
союзно-респ. органів були вилу¬ 
чені Вища рада народного госпо¬ 
дарства, Центр, стат. управління, 
Робітничо-селянська інспекція, 
наркомат праці. Натомість до 
нього додавалися наркомати лег¬ 
кої пром-сті, лісової пром-сті, 
зернових і тваринницьких рад¬ 
госпів. Набували статусу союзно- 
респ. (тобто вилучалися з безпо¬ 
середнього підпорядкування со¬ 
юзним республікам) наркомати 
внутр. справ, юстиції, охорони 
здоров’я, внутр. торгівлі, земле¬ 
робства; зберігали цей статус 
наркомати харчової пром-сті та 
фінансів. У респ. підпорядкуван¬ 
ні залишалися наркомати освіти, 
місц. промисловості, комуналь¬ 
ного госп-ва і соціального забез¬ 
печення. 

Конституція СРСР 1936 збе¬ 
рігала систему неподільної держ. 
влади в СРСР. Контроль за вико¬ 
нанням конституції і функції за¬ 
безпечення відповідності їй кон¬ 
ституцій союзних республік пов¬ 
ністю віддавалися до компетенції 
Союзу. Водночас з переліку пов¬ 
новажень СРСР, визначених 
Конституцією СРСР 1924, було 
вилучено норму щодо скасуван¬ 
ня постанов вищих органів влади 
союзних республік у разі пору¬ 
шення ними союзної конститу¬ 
ції. Проте оскільки конституцій¬ 
ний контроль не виключав, а пе¬ 
редбачав право на скасування 
конституційних актів, то консти- 
туцієдавець ніяк не обмежував 
вищі органи держ. влади СРСР 
щодо можливості припинення 
чинності законів та ін. актів ви¬ 
щих органів влади союзних рес¬ 
публік під приводом їх невідпо¬ 
відності загальносоюзному Осн. 
Закону. 

У ст. 16 зазначалося, що кож¬ 
на союзна республіка має свою 
конституцію, яка враховує осо¬ 
бливості республіки і будується у 
повній відповідності до Консти¬ 
туції СРСР. 

Важлива норма містилася у 
ст. 126. Вона закріплювала статус 
Всесоюзної комуністичної партії 


(більшовиків; див. Комуністична 
партія Радянського Союзу), що на 
той час була єдиною в д-ві пар¬ 
тією, як «керівного ядра всіх ор¬ 
ганізацій трудящих, як громадсь¬ 
ких, так і державних». 

Конституція закріпила рівно¬ 
правність громадян та конститу¬ 
ційний перелік їхніх прав і сво¬ 
бод. Проте більшість проголоше¬ 
них політичних і особистих прав 
виявилася лише формальною де¬ 
кларацією й була сплюндрована 
в ході подальших протиправних 
репресій. 

Окремими елементами кон¬ 
ституційного контролю і засоба¬ 
ми забезпечення охорони Осн. 
Закону були: обов’язок громадян 
дотримуватися конституції (ст. 
130), зарахування права на її змі¬ 
ну до виключних повноважень 
ВР СРСР і тільки кваліфікова¬ 
ною більшістю у 2/3 голосів у 
кожній з палат (ст. 146), закрі¬ 
плення у повноваженнях Прези¬ 
дії ВР СРСР її права на скасу¬ 
вання постанов і розпоряджень 
РНК СРСР і РНК союзних рес¬ 
публік у випадку їх невідповідно¬ 
сті конституції (ст. 48), встано¬ 
влення права РНК СРСР призу¬ 
пиняти постанови й розпоря¬ 
дження РНК союзних республік і 
скасовувати накази та інструкції 
наркомів СРСР (ст. 69), права 
РНК союзних республік призу¬ 
пиняти постанови і розпоря¬ 
дження РНК автономних респу¬ 
блік і скасовувати рішення та 
розпорядження виконкомів місц. 
рад (ст. 82). 

Офіц. тлумачення чинних со¬ 
юзних законів закріплювалося за 
Президією ВР СРСР. 

Упродовж наступних 40 років 
до Конституції СРСР 1936 вно¬ 
силися зміни та доповнення. Во¬ 
на втратила чинність 7 жовт. 
1977 — в день ухвалення Консти¬ 
туції СРСР 1977. 

Дж.: Конституция (Основной 
Закон) Союза Советских Социалисти- 
ческих Республик. М., 1937. 

Літ.: Кукуіикин Ю.С., Чистя- 
ков О.И. Очерк истории Советской 
Конституції!!. М., 1987. 

О.М. Мироненко, І. Б. Усенко. 

КОНСТИТУЦІЯ СРСР 1977 — 

Осн. Закон СРСР. Третя і остан¬ 
ня союзна конституція. Ухвалена 
позачерговою 7-ю сесією ВР 
СРСР 9-го скликання 7 жовт. 
1977. У рад. час визначалася як 
«конституція розвиненого соціа¬ 


лізму» або «конституція загаль¬ 
нонародної держави». Складала¬ 
ся з преамбули і розділів: про по- 



КОНСТИТУЦИЯ 

(ОСНОВНОЙ ЗАКОН) 

СОЮЗА СОВЕТСКИХ 
СОЦИАЛИСТИЧЕСКИХ 
РЕСПУБЛИК 

★ 


Великая Октябрьская социалистическая революция, 
совершенная рабочнми н крестьянами России под руко- 
водством Коммуннстнческой партик во главе с В. И. Ле- 
ииньїм, свергла вдасть капиталистов и помещиков, раз- 
била оковьі угнетения, установила диктатуру пролета- 
рната и создала Советское государство — государство 
нового типа, основное орудне защитьі революционньїх за- 
восваннн, строительства сошіализма н коммуннзма. На- 
чался всемирно-исторический поворот человечества от 
капнталнзма к социализму. 

Одержав победу в гражданской войне, отразив импе- 
риалнстическую интервенцию, Советская власть осущест- 
внла глубочайшке социально-зкономические преобразо- 
вания, навсегда покончила с зксплуатацией человека че- 
ловеком, с классовьіми антагонизмами н нацнональной 
враждой. Обьедннснне советских республик в Союз ССР 
преумножило сильї н возможности народов страньї в 
стронтельстве социализма. Утвердились обіцественная 
собственность на средства производства, подлинная де¬ 
мократка для трудящихся масс. Впервие в истории че- 
лоЕечества било создано соцналнстическое сбщество. 

Ярким проявленнем сили соцналнзма стал немеркну- 
ЩИЙ подвиг советского иарода, его Вооруженних Сил, 
одержавших историческую победу в Великой Отечест- 
еенкон войне. Зта победа укрепила авторитет н между- 
народние позниии СССР. открила новие благоприятнне 
возможности для роста сил социализма, национального 
освобождения, демократни и мира во всем мире. 

Продолжая свою созидательную деятельность, трудя- 
щиеся Советского Союза обеспечнли бистрое н всесто- 


_ 91 

КОНСТИТУЦІЯ 


«Конституция 
СССР». Плакат. 
Художник О. Волкова. 
1978. 


«Конституция 
(Основной Закон) 
Союза Советских 
Социалистических 
Республик». М., 1977. 
Обкладинка. 


«Конституция 
(Основной Закон) 
Союза Советских 
Социалистических 
Республик». М., 1977. 
Преамбула. 





92 _ 

КОНСТИТУЦІЯ 


літ. та екон. системи, соціальний 
розвиток і к-ру, громадянство, 
права, свободи й обов’язки гро¬ 
мадян, осн. засади союзної д-ви, 
союзну республіку, систему і 
принципи діяльності рад нар. де¬ 
путатів, виборчу систему, статус 
нар. депутата, найвищі органи 
держ. влади й управління союз¬ 
ної республіки, місц. органи 
держ. влади і управління, право¬ 
суддя, арбітраж та прокурор¬ 
ський нагляд тощо. Покладена в 
основу Конституції Української 
Радянської Соціалістичної Респу¬ 
бліки 1978. 

У преамбулі містився корот¬ 
кий істор. огляд розвитку рад. 
державності, висновок про побу¬ 
дову в СРСР розвиненого соціа¬ 
ліст. сусп-ва і його характеристи¬ 
ка, проголошувалася вища мета 
рад. д-ви — побудова безкласово¬ 
го комуніст, сусп-ва. У ст. 1 Рад. 
Союз визначався як соціаліст, за- 
гальнонар. д-ва, що виражає во¬ 
лю й інтереси робітників, селян 
та інтелігенції, трудящих усіх на¬ 
цій і народностей країни. У на¬ 
ступних статтях закріплювалися 
принципи народовладдя (ст. 2), 
демократ, централізму (ст. 3), со¬ 
ціаліст. законності (ст. 4), статус 
Комуністичної партії Радянського 
Союзу як керівної і спрямовуючої 
сили рад. сусп-ва, ядра його по¬ 
літ. системи, держ. і громад, орг- 
цій (ст. 6). Основою екон. систе¬ 
ми була проголошена соціаліст, 
власність на засоби вир-ва у 
формі держ. (загальнонар.) і кол- 
госпно-кооп. власності (ст. 10). 
Соціальною основою СРСР було 
названо непорушний союз робіт¬ 
ників, селян та інтелігенції (ст. 
19). Істотно розширився перелік 
конституційних прав і свобод. До 
їх числа, зокрема, було включено 
право на житло (ст. 44), право 
брати участь в управлінні держ. і 
громад, справами (ст. 48), право 
на критику (ст. 49), право на ос¬ 
карження дій посадових осіб, 
держ. і громад, органів (ст. 58). У 
ст. 70 зазначалося, що СРСР — 
це союзна багатонац. д-ва, утво¬ 
рена в результаті вільного само¬ 
визначення націй і добровільно¬ 
го об’єднання рівноправних рад. 
соціаліст, республік на основі 
принципу соціаліст, федералізму. 
За кожною республікою зберіга¬ 
лося право вільного виходу з 
СРСР (ст. 72). 



ППЯВШТГІ НТП ЯРПГТ ЙТРМіЯ ПРПТИВ іМітигтгиі» РПДРПТ1ППІ 


«Конституция СССР — моральная 
помощь и реальнеє подспорье...» 
Плакат. Художник В. Корецький. 
1978. 

Ст. 73 визначала повнова¬ 
ження СРСР в особі його найви¬ 
щих органів держ. влади та упра¬ 
вління. До цих повноважень були 
зараховані: 1) прийняття до скла¬ 
ду СРСР нових республік; 2) виз¬ 
начення держ. кордону Союзу і 
затвердження змін кордонів між 
союзними республіками; 3) вста¬ 
новлення заг. засад організації та 
діяльності респ. і місц. органів 
держ. влади й управління; 4) за¬ 
безпечення єдності законодавчо¬ 
го регулювання на всій тер. 
СРСР; 5) встановлення основ за¬ 
конодавства Союзу РСР і союз¬ 
них республік; 6) проведення 
єдиної соціально-екон. політики; 

7) кер-во економікою країни; 

8) визначення осн. напрямів 
наук.-тех. прогресу і заг. заходів 
щодо раціонального використан¬ 
ня та охорони природних ресур¬ 
сів; 9) розроблення й затвер¬ 
дження держ. планів екон. і со¬ 
ціального розвитку СРСР, за¬ 
твердження звітів про їх вико¬ 
нання; 10) розроблення й затвер¬ 
дження єдиного держ. бюджету 
СРСР, затвердження звіту про 
його виконання; 11) кер-во єди¬ 
ною грошовою і кредитною си¬ 
стемою; 12) встановлення подат¬ 
ків та доходів, що надходять на 
утворення держ. бюджету СРСР; 
13) визначення політики в галузі 
цін і оплати праці; 14) кер-во га¬ 
лузями нар. госп-ва, об-нями й 
підпр-вами союзного підпоряд¬ 
кування; 15) заг. кер-во галузями 


союзно-респ. підпорядкування; 
16) питання війни і миру, захисту 
суверенітету, охорони державних 
кордонів і тер. СРСР; 17) органі¬ 
зація оборони, кер-во ЗС СРСР; 

18) гарантування держ. безпеки; 

19) представництво СРСР у між- 
нар. відносинах, зв’язки СРСР з 
іноз. д-вами і міжнар. орг-ціями; 

20) встановлення заг. порядку й 
координація відносин союзних 
республік з іноз. д-вами і міжнар. 
орг-ціями; 21) зовн. торгівля та 
ін. види зовнішньоекон. діяльно¬ 
сті на основі держ. монополії; 
22) контроль за додержанням 
Конституції СРСР і забезпечення 
відповідності їй конституцій со¬ 
юзних республік; 23) вирішення 
питань загальносоюзного зна¬ 
чення. У разі розбіжності законів 
союзних республік із загальносо¬ 
юзним законодавством мали дія¬ 
ти закони СРСР. Цей перелік 
повноважень фактично урівню- 
вав повноваження союзних рес¬ 
публік з повноваженнями авто¬ 
номних республік, автономних 
областей чи автономних округів. 

Найвищим органом держ. 
влади СРСР проголошувалася 
Верховна Рада СРСР. 

Найвищим виконавчим і роз¬ 
порядчим органом держ. влади 
СРСР визначалася РМ СРСР; 
вона складалася з голови уряду, 
перших заступників і заступників 
голови, міністрів СРСР, голів 
держ. к-тів СРСР, голів урядів 
союзних республік. 

Найвищим суд. органом кра¬ 
їни проголошувався Верховний 
Суд СРСР; він здійснював нагляд 
за суд. діяльністю судів СРСР і 
союзних республік. Конститую¬ 
валися спец, суди — військ, три¬ 
бунали у ЗС (їхні судді обирали¬ 
ся Президією ВР СРСР строком 
на 5 років, а нар. засідателі — 
зборами військовослужбовців 
строком на 2,5 року). Уперше в 
конституційній практиці СРСР 
Осн. Закон містив спец, розділ, 
який надавав конституції найви¬ 
щої юрид. сили і визначав, що 
всі закони та ін. акти держ. орга¬ 
нів видаються на основі й у від¬ 
повідності до конституції (ст. 173). 

Конституція закріплювала як 
союзне повноваження контроль 
за додержанням Осн. Закону 
країни і забезпечення відповід¬ 
ності йому конституцій союзних 
республік (п. 11, ст. 73). 




Низка положень стосувалася 
питань охорони конституції. 
В Осн. Законі проголошувалося, 
зокрема, що додержування норм 
конституції та рад. законів є 
обов’язком держ. і громад, орг- 
цій (ст. 4), що парт, орг-ції діють 
у рамках Осн. Закону (ст. 6), що 
обов’язком громадян СРСР, іно¬ 
земців та осіб без громадянства є 
поважання конституції і дотри¬ 
мування рад. законів (ст. 37, 59). 
В Осн. Законі містилася також 
вимога відповідності конституцій 
союзних республік Конституції 
СРСР, а конституцій автономних 
республік — Осн. Законові СРСР 
і конституціям союзних респу¬ 
блік (ст. 76, 82). ВР СРСР нада¬ 
валося виключне право ухвалю¬ 
вати конституцію і вносити до 
неї зміни (ст. 108). Ішлося про 
право попереднього конститу¬ 
ційного нагляду, що було закрі¬ 
плене за комісіями ВР СРСР (ст. 
114), про можливість скасування 
чи призупинення дії неконститу¬ 
ційних чи незаконних рішень, 
постанов, розпоряджень держ. 
органів (п. 7 ст. 122, ст. 126, 130) 
тощо. Правом офіц. тлумачення 
законів СРСР конституція наді¬ 
ляла Президію ВР СРСР. 

Конституція втратила чин¬ 
ність у груд. 1991 після розпаду 
СРСР. 

Дж.: Конституція (Основний За¬ 
кон) Союзу Радянських Соціалістич¬ 
них Республік. К., 1977. 

Літ.: Бутко І.П. Основний закон 
СРСР. К., 1978; Конституция разви- 
того социализма: исторические пред- 
посьілки и значение. М., 1981; Кон¬ 
ституция СССР: политико-правовой 
комментарий. М., 1982. 

О.М. Мироненко, І.Б. Усенко. 

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ 1996. 

Ухвалена і введена в дію Верхов¬ 
ною Радою України 28 черв. 1996 
(див. Конституційний процес в 
Україні 1990—1996). Складається 
з преамбули та 15 розділів: «За¬ 
гальні засади»; «Права, свободи 
та обов’язки людини і громадя¬ 
нина»; «Вибори. Референдум»; 
«Верховна Рада України»; «Пре¬ 
зидент України»; «Кабінет Міні¬ 
стрів України. Ін. органи вико¬ 
навчої влади»; «Прокуратура»; 
«Правосуддя»; «Територіальний 
устрій України»; «Автономна 
Республіка Крим»; «Місцеве са¬ 
моврядування»; «Конституцій¬ 
ний Суд України»; «Внесення 
змін до Конституції України»; 


«Прикінцеві положення»; «Пере¬ 
хідні положення». У преамбулі 
підкреслюється, що ВР України 
ухвалює цю Конституцію — Осн. 
Закон України від імені укр. на¬ 
роду — громадян України всіх 
національностей. 

До осн. положень К.У. 1996 
належать норми, що визначають 
заг. засади держ. ладу України. 
Згідно зі ст. 1, Україна є суверен¬ 
ною і незалежною, демократ., со¬ 
ціальною, правовою д-вою. Де¬ 
мократ. суть д-ви конкретизує ст. 
5, проголошуючи Україну респу¬ 
блікою за формою правління, а 
також закріплюючи в укр. д-ві 
принцип народовладдя (див. Де¬ 
мократія). Народ визнається но¬ 
сієм суверенітету і єдиним дже¬ 
релом влади. 

Демократизм форм правління 
в Україні визначається й тим, що 
держ. влада здійснюється на за¬ 
садах її поділу на законодавчу, 
виконавчу та судову. Відповідні 
органи здійснюють свої повнова¬ 
ження у встановлених конститу¬ 
цією межах і відповідно до зако¬ 
нів України. 

Україна є соціальною д-вою. 
У ст. З конституції сформульова¬ 
но принцип, за яким: «Людина, 
її життя і здоров’я, честь і гі¬ 
дність, недоторканність і безпека 
визнаються в Україні найвищою 
соціальною цінністю... Держава 
відповідає перед людиною за 
свою діяльність». 

У «Загальних засадах» закрі¬ 
плено характеристику України як 
правової д-ви. Ст. 8 проголошує: 
«В Україні визнається і діє прин¬ 
цип верховенства права». 

До основних положень, що 
містяться в «Загальних засадах», 
належить також визначення Ук¬ 
раїни як унітарної д-ви, тер. якої 
є цілісною і недоторканною. 

У «Загальних засадах» є нор¬ 
ми щодо мовної політики. У ст. 
10 проголошується: «Державною 
мовою в Україні є українська мо¬ 
ва». Поряд з цим гарантується 
вільний розвиток, використання 
і захист рос. та ін. мов нац. мен¬ 
шин. 

К.У. 1996 визначає й осн. на¬ 
прями етнічної та культ, політи¬ 
ки д-ви. 

Важливими і послідовно де¬ 
мократ. настановами «Загальних 
засад» є ті, що визначають укр. 
народ як суб’єкт права власності 
на землю, її надра, повітря, вод¬ 


ні та ін. природні ресурси, які 
знаходяться в межах тер. Украї¬ 
ни. Право користуватися при¬ 
родними об’єктами, що є влас¬ 
ністю народу відповідно до зако¬ 
ну, має кожний громадянин Ук¬ 
раїни. 

К.У. 1996 визначає правовий 
статус власності: «Власність зо¬ 
бов’язує. Власність не повинна 
використовуватися на шкоду лю¬ 
дині і суспільству». 

У конституції підкреслюєть¬ 
ся, що осн. нац. багатством Ук¬ 
раїни є земля, яка перебуває під 
особливою охороною д-ви, а та¬ 
кож гарантується право власності 
на землю, яке набувається і реа¬ 
лізується тільки відповідно до за¬ 
кону. 

У «Загальних засадах» вста¬ 
новлюються також основи націо¬ 
нальної безпеки та зовнішньопо- 
літ. діяльності України. 

На тер. України забороняєть¬ 
ся створення і функціонування 
будь-яких збройних формувань, 
не передбачених законом, а та¬ 
кож не допускається розташуван¬ 
ня іноз. військ, баз. 

Визначаючи спрямованість 
зовнішньополіт. діяльності д-ви, 
К.У. 1996 робить наголос на за¬ 
безпеченні нац. інтересів та без¬ 
пеки України шляхом підтри¬ 
мання мирного і взаємовигідного 
співробітництва з членами між- 
нар. співтовариства за загально¬ 
визнаними принципами й нор¬ 
мами міжнар. права. 

Розділ «Загальні засади» за¬ 
вершується описом держ. симво¬ 
лів України — держ. прапора, 
держ. герба і держ. гімну. 

У розділі «Права, свободи та 
обов’язки людини і громадяни¬ 
на» закріплено широкий спектр 
прав і свобод людини й громадя¬ 
нина, що охоплює всі без винят¬ 
ку права і свободи, які демократ, 
світ, спільнотою прийнято вва¬ 
жати за відповідні гуманістичні 
стандарти в цій сфері сусп. і 
держ. життя. Так, до особистих 
прав людини у К.У. 1996 зарахо¬ 
вано: право на вільний розвиток 
своєї особистості (ст. 23), не¬ 
від’ємне право на життя (ст. 27), 
право на повагу до людської гі¬ 
дності (ст. 28), право на свободу 
й особисту недоторканність (ст. 
29), право на недоторканність 
житла (ст. ЗО), право на таєм¬ 
ницю листування, телефонних 
розмов, телеграфної та ін. корес- 


_ 93 

КОНСТИТУЦІЯ 



94 _ 

КОНСТИТУЦІЯ 


понденції (ст. 31), право на не¬ 
втручання в особисте й сімейне 
життя (ст. 32), право на свободу 
пересування і вільний вибір міс¬ 
ця проживання (ст. 33), право на 
свободу думки й слова (ст. 34), 
право на свободу світогляду і ві¬ 
росповідання (ст. 35). 

До політ, прав зараховано 
право на об’єднання в партії по¬ 
літичні та громад, орг-ції (ст. 36), 
право брати участь в управлінні 
держ. справами, у всеукр. та 
місц. референдумах, вільно оби¬ 
рати й бути обраним до органів 
держ. влади та органів місц. 
самоврядування (ст. 38), право 
на мирні збори, мітинги (ст. 39), 
право на звернення до органів 
держ. влади, органів місц. само¬ 
врядування та їхніх посадових і 
службових осіб (ст. 40). 

У контексті екон., соціальних 
та культ, прав людини і громадя¬ 
нина К.У. 1996 передбачає право 
кожного володіти, користуватися 
й розпоряджатися своєю власні¬ 
стю, результатами своєї інтелек¬ 
туальної, творчої діяльності (ст. 
41), право на підприємницьку 
діяльність (ст. 42), право на 
працю (ст. 43), право на страйк 
для захисту своїх екон. і соціаль¬ 
них інтересів (ст. 47), право на 
відпочинок (ст. 45), право на со¬ 
ціальний захист (ст. 46), право на 
житло (ст. 47), право на достат¬ 
ній життєвий рівень для себе і 
своєї сім’ї (ст. 48), право на охо¬ 
рону здоров’я (ст. 49), право на 
безпечне для життя й здоров’я 
довкілля (ст. 50), право, зумовле¬ 
не гарантуванням вільної згоди 
на шлюб, а також охороною ма¬ 
теринства, батьківства, дитин¬ 
ства і сім’ї (ст. 51, 52), право на 
освіту (ст. 53), право на свободу 
творчості та на результати своєї 
інтелектуальної, творчої діяльно¬ 
сті (ст. 54). 

К.У. 1996 встановлює юрид. 
гарантії прав людини і громадя¬ 
нина. До них належить, зокрема, 
право на суд. захист громадяни¬ 
ном своїх прав та свобод, а також 
право звертатися стосовно захи¬ 
сту своїх прав до Уповноважено¬ 
го Верховної Ради України з прав 
людини, а «після використання 
всіх національних засобів право¬ 
вого захисту звертатися за захи¬ 
стом своїх прав і свобод до відпо¬ 
відних міжнародних судових 
установ чи до відповідних орга¬ 
нів міжнародних організацій, 


членом або учасником яких є 
Україна» (ст. 55). 

У К.У. 1996 визначено кон¬ 
ституційні органи України, їхній 
статус і повноваження. 

ВР України, яка складається 
з 450 нар. депутатів, є єдиним 
органом законодавчої влади в 
Україні, парламентом д-ви. 

Президент України визнача¬ 
ється конституцією як глава 
д-ви, який виступає від її імені. 
Він є гарантом держ. сувереніте¬ 
ту, територіальної цілісності Ук¬ 
раїни, додержання конституції, 
прав та свобод людини й грома¬ 
дянина. 

Вищим органом у системі ор¬ 
ганів виконавчої влади є Кабінет 
Міністрів України. До центр, ор¬ 
ганів виконавчої влади належать 
мін-ва, держ. к-ти та ін. відом¬ 
ства загальнодерж. рівня. 

Органами держ. виконавчої 
влади на місцях є обласні, а та¬ 
кож ств. у містах Київ та Сева¬ 
стополь відповідні держ. адміні¬ 
страції. 

Місцеві державні адміністра¬ 
ції зобов’язані постійно коорди¬ 
нувати свою діяльність з відпо¬ 
відними органами місц. самовря¬ 
дування, допомагати їм у задово¬ 
ленні потреб територіальних гро¬ 
мад, вирішенні актуальних пи¬ 
тань життя. 

Єдиним органом конститу¬ 
ційної юрисдикції в Україні К.У. 
1996 визначила Конституційний 
Суд України, який «вирішує пи¬ 
тання про відповідність законів 
та тих чи інших правових актів 
Конституції України і дає офі¬ 
ційне тлумачення Конституції 
України та законів України» (ст. 
147). 

Конституція визначила тери¬ 
торіальний устрій та органи місц. 
самоврядування України. Відпо¬ 
відно до ст. 133 розділу «Терито¬ 
ріальний устрій України» систе¬ 
му адм.-тер. устрою України 
складають: АР Крим, області, 
р-ни, міста, р-ни в містах, с-ща і 
села. До складу України входять: 
Автономна Республіка Крим, Він¬ 
ницька область, Волинська об¬ 
ласть, Дніпропетровська область, 
Донецька область, Житомирська 
область, Закарпатська область, 
Запорізька область, Івано-Фран¬ 
ківська область, Київська область, 
Кіровоградська область, Лугансь¬ 
ка область. Львівська область, 
Миколаївська область. Одеська 


область, Полтавська область. 
Рівненська область, Сумська об¬ 
ласть, Тернопільська область. 
Харківська область, Херсонська 
область, Хмельницька область. 
Черкаська область, Чернівецька 
область. Чернігівська область, мі¬ 
ста Київ та Севастополь. Міста 
Київ та Севастополь мають спец, 
статус (держ. підпорядкування), 
визначений відповідними зако¬ 
нами України. 

На розвиток і зміцнення де¬ 
мократ., соціальної, правової 
д-ви спрямований закріплений у 
К.У. 1996 принцип, яким в Укра¬ 
їні визнається і гарантується 
місц. самоврядування. 

Конституційні положення 
мають важливе значення для 
удосконалення та зміцнення си¬ 
стеми правопорядку. Згідно з 
конституцією, правосуддя в Ук¬ 
раїні здійснюється тільки судами. 

Судочинство провадиться 
Конституційним Судом України 
та судами заг. юрисдикції, остан¬ 
ні організовуються за принципа¬ 
ми територіальності й спеціаліза¬ 
ції. Найвищим суд. органом у си¬ 
стемі судів заг. юрисдикції є Вер¬ 
ховний Суд України. Вищими 
суд. органами спеціалізованих 
судів є відповідні вищі суди. 

У К.У. 1996 передбачена до¬ 
сить жорстка процедура внесен¬ 
ня до неї змін та доповнень. Для 
схвалення відповідних змін до 
різних її розділів вимагається від 
2/3 до 3/4 голосів від конститу¬ 
ційного складу ВР України. Як¬ 
що ж зміни скасовують чи обме¬ 
жують права й свободи людини і 
громадянина або спрямовані на 
ліквідацію незалежності чи за¬ 
грожують територіальній цілісно¬ 
сті д-ви, то Конституція України 
взагалі не може бути змінена (ст. 
157). 

З прийняттям К.У. 1996 втра¬ 
тили чинність Конституція 1978 
(див. Конституція Української 
Радянської Соціалістичної Респу¬ 
бліки 1978) і Конституційний до¬ 
говір між ВР України та Прези¬ 
дентом України від 8 черв. 1995. 

Дж.: Конституція України. К., 
1996. 

Літ.: Конституція України — ос¬ 
нова подальшого розвитку законодав¬ 
ства. К., 1997; Конституційне право 
України. К., 1999; Шаповал В.М. Су¬ 
часний конституціоналізм. К., 2005; 
Конституції і конституційні акти Ук¬ 
раїни. К., 2006. 

В.М. Литвин. 



КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ 
П.ОРЛИКА 1710 — див. «Пакти 
і Конституція прав і вольностей 
Війська Запорозького» 1710. 

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ 
ДЕРЖАВИ 1918 — комплекс до¬ 
кументів, які визначали правові 
основи функціонування Україн¬ 
ської Держави. 

У «Грамоті до всього укра¬ 
їнського народу» (29 квіт.) П.Ско¬ 
ропадський проголосив себе 
гетьманом всієї України (див. 
Гетьманські грамоти П. Скоро¬ 
падського). «Грамота» декларува¬ 
ла, що управління країною про¬ 
вадитиме призначений ним КМ 
на основі «нижчедолучених до 
цього законів про тимчасовий 
державний устрій України» і ого¬ 
лошувала про розпуск Українсь¬ 
кої Центральної Ради та всіх ство¬ 
рених нею інституцій, а також 
земельних комітетів. Гетьман 
обіцяв видання нового закону 
про скликання Укр. сойму; заяв¬ 
ляв про відновлення «в повній 
мірі» права приватної власності 
як «фундаменту культури і циві¬ 
лізації»; обіцяв «твердо забезпе¬ 
чити права робітничого класу». 

«Закони про тимчасовий дер¬ 
жавний устрій України» (29 квіт.) 
зосереджували всю повноту ци¬ 
вільної виконавчої, законодавчої 
та військ, влади в руках гетьмана, 
запроваджували становий поділ 
нас. на рівних у правах «козаків» 
та «громадян», визначали їх осн. 
сусп., політ, й екон. права. Вищу 
суд. владу мав здійснювати приз¬ 
начуваний гетьманом Ген. суд. 
Справи «кредиту і фінансової по¬ 
літики» належали до компетенції 
«вищої народної інституції» — 
призначуваної ним же Фінансо¬ 
вої ради. 

«Тимчасовий Закон про вер¬ 
ховне управління державою на 
випадок смерти, тяжкої хвороби і 
перебування поза межами Украї¬ 
ни Ясновельможного Пана Геть¬ 
мана Всієї України» (1 серп.) 
визначав порядок передачі вер¬ 
ховної влади в перелічених у йо¬ 
го назві випадках Колегії верхов¬ 
них правителів д-ви в складі 
трьох осіб, обраних відповідно 
самим П.Скоропадським, Дер¬ 
жавним сенатом Української Дер¬ 
жави та Радою міністрів Укра¬ 
їнської Держави. Головою коле¬ 
гії призначався Верховний пра¬ 
витель, обраний персонально 


ЗАКОНК ПРО ТИМЧАСОВИМ ДЕР¬ 
ЖАВНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ. 





України і в зразок хеоузоілія основуйте 


ск 'іа сльотячих законах: 



мана України з зсі$І Унраіиеахої Держави. 

2) Гетьман стаерлчгї .піші: і без ііоро еанк- 

8) Гоуь.йн призначай Отакана Ради .'іініот- 
рів Отаман УІ:':Іо?оіа окяада^ Кабіно* і ярздстав- 
його у ловкому складі. на затао?д.іОкня Гата- 
’лна. '.'етанам оатав?діг/{ і скасовуй Кабінет у 
повному Рото складі. Готанаї^ярпйшй і звільни^, 
ннотх урядових осів а пе-з^/Я Г оотаиніх на об¬ 
ґрунтовано законом іншого порядку ггаиакачіння і 

4) Готаман /Дівичий керовничкй всіх зно¬ 
син Української Держави з закордоннями державами. 

5) Гагьман я Всрховккй Воєвода Української 
Армії і '-льоти. 

6) Гетьман оголопу{ областя на військовому, 
осад коцу аіо зісомчкоцу. полоненні. 

7) Гетьманові; налетіть помилування засудсе?- 
ннх, нояегчеикя кари, і загально процекня зроо- 
доппк злошп:::нх подій з скасованая» проти них пе¬ 
реслідування і знсзозодхенкя їх від суду і карк, а 

отк в особистих випадках, коли цим не порува- 
нтг^я нічні охоронені законом інтереси і громадян- 


«Закони про тимчасовий державний 
устрій України». 29 квітня 1918. 
Перша сторінка. Оригінал. 

П.Скоропадським. 2 верес. П.Ско¬ 
ропадський призначив Верхов¬ 
ним правителем голову Ради 
міністрів Ф.Лизогуба. Верховни¬ 
ми правителями були обрані 
військовий міністр О.Рогоза (від 
уряду) та Д.Носенко (від сенату). 

Проект першого зі згаданих 
документів — «Грамоти» — напи¬ 
сав 25 квіт. київ, юрист О.Пал- 
тов. Він підготував також проект 
«Законів про тимчасовий дер¬ 
жавний устрій» за зразком «Ос¬ 
новних государственньїх законов 
Российской империи» в редакції 
23 квіт. 1906. П.Скоропадський 
вніс до проекту три принципові 
зміни: виступив проти проголо¬ 
шення України конституційною 
монархією на користь визначення 
держ. устрою соймом (парламен¬ 
том) України; з метою збережен¬ 
ня укр. традицій проголосив себе 
гетьманом, а не королем; наголо¬ 
сив на «тимчасовому» характері 
влади гетьмана. П.Скоропадсь¬ 
кий сформулював й ін. ключову 
ідею «Законів»: «Погодитися на 
роль президента вважаю згубним 
для всієї країни, краще було не 
починати всієї справи. Країна 
може бути врятована тільки дик¬ 
таторською владою, тільки волею 
однієї особи можна повернути у 
нас порядок, вирішити аграрне 
питання і провести ті демокра¬ 
тичні реформи, які так необхідні 
країні». 

Твердження про те, що ав¬ 
торство «Законів про тимчасовий 


державний устрій» належить мі- 

ністру юстиції К.В’язлову, якому _ 

асистували члени гетьман, кабі- КОНСТИТУЦІЯ 
нету М .Василенко, Д. Дорошенко , 

О .Ейхельман, В.Зіньківський, І. Кі- 
стяківський, Ф.Лизогуб та ген. 

О. Рогоза, треба вважати недо¬ 
статньо обгрунтованим. 

Упродовж трав,—лип. кер-во 
Української Держави розробило, 
ухвалило та оприлюднило понад 
250 законів, у т. ч. «органічних»: 
про громадянство, вибори до 
міськ. і сільс. громад, про сенат, 
низку законів щодо адм. проблем 
тощо. Восени було підготовлено 
новий виборчий закон про вибо¬ 
ри до сойму, який грунтувався на 
засаді заг. виборчого права. Ви¬ 
бори планувалося провести 
15лют. 1919, у зв’язку з чим бу¬ 
ло підготовлено проект поділу 
країни на 251 виборчий округ. 

Літ.: Костів К. Конституційні ак¬ 
ти відновленої української держави 
1917—1919 років і їхня політично-дер¬ 
жавна якість. Торонто, 1964; Нагаєв- 
ський І. Історія Української держави 
двадцятого століття. Рим, 1989; К., 

1994; Конституційні акти України 
1917—1920 рр. Невідомі конституції 
України. К., 1992; Проданюк Ф. До 
питання про внутрішню політику дер¬ 
жави Павла Скоропадського. В кн.: 

Останній гетьман. Ювілейний збірник 
пам’яті Павла Скоропадського. 1873— 

1945. К., 1993; Скоропадський П. Спо¬ 
гади: Кінець 1917— грудень 1918. 

К,—Філадельфія, 1995. 

Д.Б. Яневський. 


КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ 
НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ 1918 

— Осн. Закон Української Народ¬ 
ної Республіки, затверджений в 
останній день існування Укра¬ 
їнської Центральної Ради (29 квіт. 

1918). 

К. УНР наголошувала, що «Грамота до Всього 
вся влада в УНР «походить від Українського Народу». 
народу» (ст. 22), а її верховним 29 квітня 1918. 


Грамота до Всього Українського Народу. 


Громадяне України! 











96 _ 

КОНСТИТУЦІЯ 


органом мають стати Всенар. 
збори (збори), обрані рівним, 
прямим, таємним і пропорцій¬ 
ним голосуванням на 3 роки з 
розрахунку 1 депутат від 100 тис. 
громадян. Особа депутата мала 
бути недоторканною. Результати 
виборів мав перевіряти Ген. суд, 
свої висновки він мусив переда¬ 
ти до Всенар. зборів, лише їм на¬ 
давалося право визнавати манда¬ 
ти недійсними, скасовувати ре¬ 
зультати виборів і визначати міс¬ 
це й час проведення нових ви¬ 
борів. 

Передбачався і достроковий 
розпуск Всенар. зборів за пись¬ 
мовою вимогою 3 млн виборців, 
дійсність підписів яких встано¬ 
влювалася судами. Постанову 
про нові вибори ухвалювали збо¬ 
ри; проведення їх у 3-місячний 
строк покладалося на виконавчу 
владу. 

Всенар. збори обирали голову 
та його товаришів у кількості, 
встановленій самими зборами. 
Один з них ставав заст. голови. 
Сесії зборів передбачалося про¬ 
водити не рідше, як двічі на рік, 
а перерва між ними не повинна 
була перевищувати 3-х місяців. 
За вимогою 1/5 депутатів мали 
скликатися позачергові сесії у мі¬ 
сячний термін. Збори вважалися 
повноважними при наявності 
понад 1/2 депутатів, а питання 
вирішеними — за підтримки їх 
звичайною більшістю голосів від 
кількості присутніх. Внесення 
змін до конституції вимагало 
кваліфікованої більшості в 3/5 
голосів присутніх. Будь-яка зміна 
до конституції набувала чинності 
після ухвали її новим складом 
Всенар. зборів простою більші¬ 
стю голосів. Відокремлення ж те¬ 
риторій, проголошення війни та 
віддання під слідство і до суду 
міністрів мало вирішуватися 2/3 
голосів присутніх. 

Право законодавчої ініціати¬ 
ви та внесення законопроектів 
конституція надавала Президії 
зборів при погодженні їх з Радою 
старшин зборів, окремим фрак¬ 
ціям, групам депутатів кількістю 
не менше ЗО осіб, Раді нар. міні¬ 
стрів, органам самоврядування, 
що об’єднували 100 тис. і більше 
виборців, і таким же за кількістю 
групам громадян, підписи яких 
підтверджувалися судами. Про¬ 
екти повинні були обговорюва¬ 
тися відповідною комісією, дово¬ 


дитися до відома уряду й розгля¬ 
датися зборами після доповіді 
комісії. Якщо законопроекти від¬ 
хилялися, то вони могли бути 
внесені на наступну сесію. Ухва¬ 
лені закони й постанови мали 
друкуватися у вигляді витягів із 
протоколів засідань зборів за під¬ 
писом голови або його товариша 
та одного із секретарів зборів і 
набувати чинності після доведен¬ 
ня їх до місц. установ. 

Заборонялося без ухвали збо¬ 
рів встановлювати будь-які по¬ 
датки, позики, обмеження держ. 
майна, правила обов’язкової 
військ, або міліцейської служби, 
опубліковувати від імені УНР по¬ 
літ. і екон. трактати, визначати 
одиниці мір та ваг, а також монет 
України. 

Найвищою виконавчою вла¬ 
дою УНР конституція проголо¬ 
шувала Раду нар. міністрів, вона 
мала вести справи, які стосува¬ 
лися всієї України, координувати 
та контролювати діяльність місц. 
установ, не втручаючись при 
цьому в їхню компетенцію. Уряд 
отримував свої повноваження від 
зборів і звітував лише перед ни¬ 
ми. Формування Ради нар. міні¬ 
стрів покладалося на голову збо¬ 
рів за погодженням з Радою 
старшин. Збори могли висловити 
недовір’я Раді нар. міністрів у ці¬ 
лому та окремим членам уряду. У 
такому випадку останні мали 
скласти свої повноваження, а че¬ 
рез добу збори вже могли при¬ 
ступити до їх заміщення. Членам 
уряду надавалося право брати 
участь у дебатах на сесіях з до¬ 
радчим голосом. Депутати, які 
входили до складу уряду, мандат 
свій зберігали, проте позбавляли¬ 
ся права вирішального голосу на 
сесіях зборів. 

Судова влада в рамках ци¬ 
вільного, кримінального і адм. 
законодавства повинна була 
здійснюватись іменем УНР тіль¬ 
ки суд. установами, їхні рішення 
не могли змінювати ні законо¬ 
давча влада, ні адм. органи вла¬ 
ди. Розгляд справ мав бути при¬ 
людним і усним. 

Конституція утверджувала 
принцип верховенства парламен¬ 
ту, тобто парламентську респу¬ 
бліку, проте не розкривала пи¬ 
тань власності, кордонів, мови, 
держ. символіки тощо. 

Літ.: Устрій Української Держави. 
Конституція УНР. Львів, 1920; Шелу- 
хін С. Історико-правничі підстави укр. 


державності. Вінніпег, 1929; Яко- 
влів А. Основи Конституції УНР. Па¬ 
риж, 1935; Конституція Української 
Народної Республіки. В кн.: Консти¬ 
туційні акти України 1917—1920. К., 
1992; Мироненко О.М. Проблеми на¬ 
ціонального державотворення в Кон¬ 
ституції УНР. В кн.: Історико-полі- 
тичні уроки української державності. 
К,—Дніпропетровськ, 1998. 

О.М. Мироненко. 

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ 
НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ 1920, 
Основний державний закон Укра¬ 
їнської Народної Республіки — 

проект, ухвалений комісією у 
складі: А .Ніковський (голова), 
С. Баран, ІЛ.Безпалко, М.Билинсь- 
кий, Ю.Біліц, О .Ейхельман, В.За- 
вадський, І.Золотницький, І.Коб¬ 
за, О.Ковалевський, М.Корчин- 
ський, П.Красний, 1 .Липа, М.Ли- 
твицький, С.Мішко, П .Пилипчук, 
Ф.Хижняк. Комісія була створе¬ 
на на підставі «Декларації Пра- 
вительства Української Народної 
Республіки» від 2 черв. 1920 з ме¬ 
тою вироблення проекту Осн. 
Закону д-ви для розгляду май¬ 
бутнім парламентом Української 
Народної Республіки. Працювала 
від 2 верес, до 1 жовт. у м. Тар- 
нов (нині м. Тарнув, Польща). 
Підготовчу роботу провів юрист і 
держ. діяч Західноукраїнської На¬ 
родної Республіки С.Баран. 

158 статей, об’єднаних у 10 
розділів, пропонували конститу¬ 
ювати УНР як президентсько- 
парламентську республіку, вся 
влада в якій належить «загалу її 
громадян» і здійснюється через 
голову д-ви, однопалатну Держ. 
раду (парламент) і РМ. Вищою 
суд. владою визначався Найви¬ 
щий касаційний суд. Гарантува¬ 
лися осн. цивільні права та сво¬ 
боди громадян, їх рівність перед 
законом. Органам місц. влади 
надавалося право автономії, в 
т. ч. у сфері визначення обсягів 
оподаткування для місц. потреб. 
До проведення виборів на підста¬ 
ві рівного, прямого, таємного ви¬ 
борчого права головою Держ. ра¬ 
ди призначався С .Петлюра. За¬ 
конодавча влада передавалася 
урядові. 

Проект Осн. держ. закону 
УНР фактичним головою д-ви 
С.Петлюрою не підписувався, не 
був оголошений і в дію не всту¬ 
пив. 

Літ.: Устрій Української Держави. 
Львів, 1920; Конституційні акти Укра¬ 
їни 1917—1920 рр. Невідомі конститу- 



ції України. К., 1992; Трембіцький В. 
Дванадцять українських Конституцій. 
В кн.: Альманах Українського Народ¬ 
ного Союзу. 1997. Річник 87-й. Джер¬ 
зі Сіті — Нью-Йорк, 1997. 

Д.Б. Яневський. 

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ 
РАДЯНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТЙЧ- 
НОЇ РЕСПУБЛІКИ 1937 - Осн. 

Закон Української Радянської Со¬ 
ціалістичної Республіки , затвер¬ 
джений 14-м надзвичайним Укр. 
з’їздом рад ЗО січ. 1937. Базувала¬ 
ся на Конституції СРСР 1936. 
Складалася з 13 розділів. У 1-му 
розділі УРСР проголошувалася 
соціаліст, д-вою робітників і се¬ 
лян, закріплювалися її політ, (ра¬ 
ди депутатів трудящих) і екон. 
(соціаліст, система госп-ва і со¬ 
ціаліст. власність на знаряддя та 
засоби вир-ва) основи. Деклару¬ 
валася перемога диктатури про¬ 
летаріату, торжество гасел «Вся 
влада радам!», «Хто не працює, 
той не їсть» та «Від кожного за 
його здібністю, кожному — за 
його працею». Соціаліст, влас¬ 
ність фіксувалася у двох фор¬ 
мах — держ. (всенар. добро) та 
кооп.-колгоспній (громад., соціа¬ 
ліст. власність колгоспів і кооп. 
орг-цій). Законом захищалося 
право особистої власності грома¬ 
дян на їхні трудові доходи та за¬ 
ощадження, на житловий буди¬ 
нок і підсобне хатнє госп-во то¬ 
що, право спадкування особистої 
власності громадян, а також осо¬ 
биста власність членів колг. дво¬ 
ру. Земля закріплювалася за кол¬ 
госпами у безплатне і безстроко¬ 
ве користування. Кожний колг. 
двір міг мати в особистому кори¬ 
стуванні невелику присадибну 
ділянку землі. Допускалося існу¬ 
вання дрібного приватного госп- 
ва одноосібних селян і кустарів, 
яке Грунтувалося на особистій 
праці й виключало експлуатацію 
людини людиною. 

2-й розділ конституції декла¬ 
рував добровільне об’єднання 
УРСР з ін. рад. республіками в 
союзну д-ву — СРСР, а також 
респ. суверенітет УРСР, недотор¬ 
канність її кордонів і право вихо¬ 
ду із Союзу. Установлювався 
принцип подвійного громадян¬ 
ства, адм. поділ України на 7 
областей ( Вінницьку область, Дні¬ 
пропетровську область, Донецьку 
область, Київську область, Одесь¬ 
ку область, Харківську область і 
Чернігівську область ) та Молдав¬ 


ську Автономну Радянську Соціа¬ 
лістичну Республіку. 

Декларації про суверенні 
права республіки різко обмежу¬ 
вались як обов’язковістю законів 
СРСР на тер. УРСР, так і викла¬ 
деними у ст. 19 повноваженнями 
найвищих органів влади й орга¬ 
нів держ. управління УРСР в 
особі ВР УРСР, її Президії, РНК 
і комісаріатів УРСР, порядок 
створення, функціонування й 
компетенція яких формулюва¬ 
лись у наступних розділах. 

Найвищий і єдиний законо¬ 
давчий орган держ. влади в Укра¬ 
їні — Верховна Рада УРСР — оби¬ 
рався на 4 роки за нормою; 1 де¬ 
путат від 100 тис. нас. Чергові се¬ 
сії ВР скликалися двічі на рік, 
позачергові — за рішенням пре¬ 
зидії чи на вимогу не менше тре¬ 
тини депутатів. Закони ухвалю¬ 
валися простою більшістю і пу¬ 
блікувалися за підписом голови 
та секретаря президії. Президія 
ВР обиралась у складі голови, 
двох заступників, секретаря і 
15-ти членів та була підзвітною 
ВР. Депутати мали право недо¬ 
торканності. На їхні запити чле¬ 
ни уряду або окремі наркоми 
були зобов’язані відповідати у 
3-денний строк. 

Рада нар. комісарів як уряд 
УРСР і найвищий виконавчий та 
розпорядчий орган держ. влади 
республіки утворювалася ВР, бу¬ 
ла відповідальною перед нею і 
підзвітною їй та Президії ВР. 
Компетенція РНК визначалась у 
ст. 43 і обмежувалась не лише ст. 
14 Конституції СРСР 1936 та за¬ 
конами УРСР, а й законами 
СРСР та постановами й розпоря¬ 
дженнями союзної РНК. Галузя¬ 
ми держ. управління керували 
союзно-респ. (харчової, легкої, 


лісової пром-сті, земельних 
справ, зернових і тваринницьких 
радгоспів, фінансів, внутр. тор¬ 
гівлі, внутр. справ, юстиції та 
охорони здоров’я) і респ. (освіти, 
місц. пром-сті, комунального 
госп-ва, соціального забезпечен¬ 
ня) нар. комісаріати. До уряду 
УРСР, окрім голови, його за¬ 
ступників та нар. комісарів, вхо¬ 
дили голова Держплану УРСР, 
нач. управління у справах мист-в 
й уповноважені загальносоюзних 
наркоматів і К-ту заготівель 
СРСР. 

Окремі розділи Осн. Закону 
визначали найвищі органи держ. 
влади і органи держ. управління 
Молдав. АРСР. ВР Молдав. 
АРСР, її президія та раднарком 
будувалися, функціонували і на¬ 
ділялися повноваженнями анало¬ 
гічних центр, органів УРСР, але 
в межах компетенції автономії. 

Органами держ. влади в обла¬ 
стях, округах, районах, містах, 
селищах, станицях і селах УРСР 
були відповідні ради депутатів 
трудящих, які обиралися насе¬ 
ленням відповідних округів, ра¬ 
йонів, міст, селищ, станиць і сіл 
на 2 роки. Виконавчими та роз¬ 
порядчими органами місц. рад 
вважалися виконкоми. Безпосе¬ 
редні управлінські функції на 
місцях здійснювали управління 
чи відділи виконкомів — земель¬ 
ні, фінансові, внутр. торгівлі, 
місц. пром-сті, нар. освіти, охо¬ 
рони здоров’я, соціального за¬ 
безпечення, комунального госп- 
ва, шляховий та ін. Загальносо¬ 
юзні наркомати і НКВС СРСР 
утворювали при обласних, а 
НКВС УРСР і при районних ра¬ 
дах — власні управління; К-т за¬ 
готівель СРСР призначав своїх 
уповноважених. Відділи й упра- 



_ 97 

КОНСТИТУЦІЯ 


Надзвичайний 
14-й з їзд рад УРСР. 
Делегати голосують 
за нову Конституцію 
УРСР. Київ, ЗО січня 
1937. 



98 _ 

КОНСТИТУЦІЯ 


Київ. Засідання комісії 
з підготовки проекту 
Конституції УРСР. 
1978. 


вління виконкомів перебували в 
підпорядкуванні відповідної ради 
виконкому, відділу вищестоящо¬ 
го виконкому, наркомату. 

Конституція закріпила осн. 
соціально-екон. права громадян: 
на працю, відпочинок, мате¬ 
ріальне забезпечення в старості, 
у разі хвороби чи втрати праце¬ 
здатності, на освіту, рівноправ¬ 
ність жінки і чоловіка, рівно¬ 
правність громадян незалежно 
від їх національності та раси, 
держ. охорону інтересів матері й 
дитини тощо. Демократ, свободи 
(слова, друку, зібрань, мітингів, 
походів, демонстрацій, совісті, 
об’єднання у громад, орг-ції) де¬ 
кларувалися, але фактично не за¬ 
безпечувалися. Вперше на кон¬ 
ституційному рівні КП(б)У нада¬ 
вався статус «керівного ядра» 
всіх орг-цій трудящих — як гро¬ 
мад., так і державних. Закріплю¬ 
валися також недоторканність 
особи, житла та ін. особисті пра¬ 
ва. Громадяни зобов’язувалися 
дотримуватися конституції, ви¬ 
конувати закони, додержуватися 
дисципліни праці, чесно стави¬ 
тися до громад, обов’язків, пова¬ 
жати правила соціаліст, співжит¬ 
тя, берегти й зміцнювати сусп., 
соціаліст, власність, захищати 
батьківщину, виконувати заг. 
військ, обов’язок. 

Конституція містила спец, 
розділ про виборчу систему. Тут 
закріплювалися принципи заг., 
рівного і прямого виборчого пра¬ 
ва при таємному голосуванні. 

Здійснення правосуддя в 
УРСР покладалося на Найвищий 
Суд УРСР, Найвищий Суд Мол- 
дав. АРСР, обласні, окружні нар. 
суди, а також на спец, суди 
СРСР. Усі суди, крім народних, 
обиралися відповідними радами 
на 5 років. Нар. суди обиралися 
за районами громадянами на ос¬ 
нові заг., прямого і рівного ви¬ 



борчого права при таємному го¬ 
лосуванні на 3 роки. Декларува¬ 
лися незалежність суддів, підле¬ 
глість їх виключно законові, від¬ 
критість розгляду справ, право 
обвинуваченого на захист, на 
вживання рідної мови, участь 
нар. засідателів. 

Вищий нагляд за точним ви¬ 
конанням законів покладався на 
прокуратуру. Прокурор УРСР 
здійснював цей нагляд через си¬ 
стему органів прокуратури: 
окружні, районні та міські про¬ 
курори призначалися ним на 5 
років з наступним затверджен¬ 
ням їх Прокурором СРСР і здій¬ 
снювали свої функції незалежно 
від будь-яких місц. органів, під¬ 
порядковуючись лише Прокуро¬ 
рові СРСР. 

1н. розділи конституції регу¬ 
лювали питання держ. бюджету, 
визначали герб, прапор і сто¬ 
лицю республіки, встановлювали 
порядок внесення змін до Осн. 
Закону. 

Конституція 1937 була чин¬ 
ною впродовж більш як 40 ро¬ 
ків — і наприкінці 1930-х, коли 
влада ігнорувала будь-які особи¬ 
сті права громадян, і в період Ве¬ 
ликої вітчизняної війни Радянсько¬ 
го Союзу 1941—1945, коли ціла 
низка норм конституції не діяла 
з об’єктивних причин, і в по¬ 
воєнні роки, коли влада, нехтую¬ 
чи всіма писаними законами, бо¬ 
ролася з укр. націоналізмом у зх. 
областях республіки, і в роки 
хрущовської «відлиги» (тоді до 
складу УРСР було введено нову 
тер. — Крим), і в період бреж- 
нєвського застою. Лише напри¬ 
кінці 1970-х рр. Конституція 1937 
була замінена Конституцією Ук¬ 
раїнської Радянської Соціалістич¬ 
ної Республіки 1978. 

Дж.: Конституція (Основний 
Закон) Української Радянської Соціа¬ 
лістичної Республіки. К.. 1937. 

Літ.: Таранов А.П. Історія Консти¬ 
туції Української Радянської Соціалі¬ 
стичної Республіки. К., 1957; Миро- 
ненко О.М. Історія Конституції Украї¬ 
ни. К„ 1997. 

О.М. Мироненко. 

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ 
РАДЯНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТЙЧ- 
НОЇ РЕСПУБЛІКИ 1978 (після 
внесених 1991 до тексту Консти¬ 
туції змін — Конституція Украї¬ 
ни). Конституція УРСР 1978 — 
Осн. Закон Української Радянсь¬ 
кої Соціалістичної Республіки, че- 



КОНСТИТУЦІЯ 

(ОСНОВНИЙ ЗАКОН) 

УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ 
СОЦІАЛІСТИЧНОЇ 
РЕСПУБЛІКИ 

★ 


ПОЛІТВИДАВ УКРАЇНИ 


«Конституція (Основний Закон) 
Української Радянської 
Соціалістичної Республіки». К, 

1978. Обкладинка. 

тверта й остання з Конституцій 
УРСР. Базувалася на Конститу¬ 
ції СРСР 1977. Прийнята поза¬ 
черговою 7-ю сесією ВР УРСР 
9-го скликання 20 квіт. 1978. У 
преамбулі конституції вказувало¬ 
ся на наступність конституційно¬ 
го розвитку України, ідеї й прин¬ 
ципи якого були закріплені в 
конституціях 1919, 1929 та 1937 рр. 
(див. Конституція Української 
Соціалістичної Радянської Респу¬ 
бліки 1919', Конституція Укра¬ 
їнської Соціалістичної Радянської 
Республіки 1929', Конституція Ук¬ 
раїнської Радянської Соціалістич¬ 
ної Республіки 1937). Мала 10 роз¬ 
ділів, які об’єднували 19 глав, що 
містили 171 статтю. У них визна¬ 
чалися основи сусп. ладу й полі¬ 
тики УРСР, конституційний ста¬ 
тус громадян, нац.-держ. та адм.- 
тер. устрій, конституційний ста¬ 
тус рад нар. депутатів, а також 
найвищих органів держ. влади і 
управління тощо. УРСР визнача¬ 
лася як соціаліст, загальнонар. 
д-ва, що виражає волю й інтере¬ 
си робітників, селян та інтеліген¬ 
ції, трудящих республіки всіх на¬ 
ціональностей. Носієм влади 
проголошувався народ. Закрі¬ 
плювалося всевладдя рад нар. де¬ 
путатів, демократ, централізм 
(див. Демократичного централіз¬ 
му принцип ), соціаліст, демокра¬ 
тія, соціаліст, законність; Комуні¬ 
стична партія Радянського Союзу 
визначалась як «керівна і спря- 






І. ОСНОВИ СУСШЛЬНОГО ЛАДУ 
І ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКО! РСР 


Глава 1 
Політична система 

Стаття І. Українська Радянська Соціалістична Рес¬ 
публіка є соціалістична загальнонародна держава, яка 
виражає волю й інтересп робітників, селян та інтелігенції, 
трудящих республіко всіх національностей. 

Стаття 2. Вся влада в Українській РСР належить на¬ 
родові. 

Народ здійснює державву владу через Ради народних 
депутатів, які становлять політичну основу Української 
РСР. 

Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні 
Радам вароднпх депутатів. 

Стаття 3. Організація і діяльність Радянської держави 
будуються відповідно до прпвцппу демократичного цент¬ 
ралізму: виборності всіх органів державної влади знпзу 
доверху, підзвітності їх народові, обов'язковості рішень 
вищестоящих органів дія нпжчестоящнх. Демократичний 
цептралізм поєднує єдпне керівництво з ініціативою 
і творчою активністю на місцях, з відповідальністю кож¬ 
ного державного органу і службової особи за доручену 
справу. 

Стаття 4. Радянська держава, всі її органп діють на 
основі соціалістичної законності, забезпечують охорону 
правопорядку, інтересів суспільства, прав і свобод гро- 

Державпі і громадські організації, службові особи зо¬ 
бов'язані додержувати Конституції СРСР. Конституції 
Української РСР і радянських заковів. 

Стаття 5. Найважливіші остання державного життя 
виносяться на всенародне обговорення, а також ставля¬ 
ться на всенародне голосування (референдум). 


«Конституція (Основний Закон) 
Української Радянської 
Соціалістичної Республіки». К., 

1978. Перша сторінка. 

мовуюча сила радянського сус¬ 
пільства, ядро його політичної 
системи, державних і громадсь¬ 
ких організацій». Конституція 
декларувала суверенітет УРСР та 
її право вільного виходу з СРСР. 

Система органів держ. влади 
республіки порівняно з Консти¬ 
туцією УРСР 1937 зазнала деяких 
змін. Ради депутатів трудящих 
були перейменовані на ради нар. 
депутатів. Строк повноважень ВР 
збільшувався до 5 років, ін. 
рад — до 2,5 року. Певного нова¬ 
цією стала окрема глава про нар. 
депутатів, що закріплювала їхній 
статус як повноважних представ¬ 
ників народу, котрі керуються 
загальнодерж. інтересами. Депу¬ 
тат визнавався особою недотор¬ 
канною, мав право запиту і міг 
бути в будь-який час відклика¬ 
ний за рішенням більшості ви¬ 
борців у встановленому законом 
порядку. 

Згідно з Конституцією УРСР 
1978, найвищий орган державної 
влади — Верховна Рада УРСР — 
складався із 650 депутатів і скли¬ 
кався на чергові сесії двічі на рік. 
До виключної компетенції ВР 
належали питання внесення змін 
до Осн. Закону; затвердження 
держ. планів екон. і соціального 
розвитку УРСР, держ. бюджету 
та звітів про їх виконання; утво¬ 
рення підзвітних органів. Право 
законодавчої ініціативи надава¬ 
лося президії і постійним комі¬ 


сіям ВР УРСР, депутатам, РМ 
УРСР, Верховному Суду УРСР, 
Прокуророві УРСР та громад, 
орг-ціям в особі їхніх респ. орга¬ 
нів. Президія ВР визначалася по¬ 
стійно діючим органом Верхов¬ 
ної Ради, їй підзвітним, і в період 
між сесіями виконувала функції 
найвищого органу держ. влади. 

Найвищим виконавчим і роз¬ 
порядчим органом держ. влади 
визначався уряд — РМ УРСР. 
Для вирішення питань, пов’яза¬ 
них з кер-вом нар. госп-вом, 
держ. управлінням, як постійний 
орган РМ діяла її президія. Респ. 
мін-ва і відомства підпорядкову¬ 
валися РМ безпосередньо, союз- 
но-респ. перебували в подвійно¬ 
му підпорядкуванні. Обласні, 
міські, районні в містах, селищні 
й сільс. ради нар. депутатів виз¬ 
начались органами держ. влади 
на відповідних територіях і мали 
вирішувати всі питання місц. 
значення, виходячи з інтересів 
громадян. Сесії рад скликалися 
не менш як 4 рази на рік. їхніми 
виконавчими і розпорядчими ор¬ 
ганами були виконкоми. Право¬ 
суддя покладалося на Верховний 
Суд УРСР, обласні й Київ, місь¬ 
кий суди, районні (міські) нар. 
суди, організація і порядок діяль¬ 
ності яких визначалися законами 
УРСР та СРСР. Вищий нагляд за 
точним й однаковим виконанням 
законів з боку держ. органів, 
юрид. і фізичних осіб мав здій¬ 
снювати Ген. прокурор СРСР че¬ 
рез призначуваних ним і підле¬ 
глих йому Прокурора УРСР та 
обласних прокурорів. 

Після набуття Конституцією 
1978 чинності до неї вносилися 
зміни й доповнення, особливо 
впродовж 1989—91. Після ухва¬ 
лення 24 серп. 1991 ВР УРСР Ак¬ 
та проголошення незалежності 
України Конституцію УРСР 1978 
було перейменовано на Консти¬ 
туцію України та вилучено з неї 
преамбулу й низку статей, дода¬ 
но дві глави — «Автономна Рес¬ 
публіка Крим» та «Президент 
України». У черв. 1995 Конститу¬ 
ція 1978 фактично була замінена 
Конституційним договором між 
Президентом України та ВР Ук¬ 
раїни (див. Конституційний про¬ 
цес в Україні 1990—1996). Фор¬ 
мально вона втратила чинність 
28 черв. 1996 з прийняттям Кон¬ 
ституції України 1996. 


Дж.: Конституція (Основний 
Закон) Української Радянської Соціа¬ 
лістичної Республіки. К., 1978. 

Літ.: Мироненко О.М. Історія Кон¬ 
ституції України. К.. 1997. 

О.М. Мироненко. 

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ 
СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РАДЯНСЬ¬ 
КОЇ РЕСПУБЛІКИ 1919 - нор¬ 
мативний акт, що закріпляв вста¬ 
новлення рад. форми влади в Ук¬ 
раїні, перший Осн. Закон УСРР. 
Розроблена ВУЦВК та РНК 
УСРР відповідно до директив 
3-го з’їзду КП(б)У. Ухвалена на 
Третьому Всеукраїнському з їзді 
рад 10 берез. 1919, а в остаточній 
редакції — на засіданні ВУЦВК 
14 берез. 1919. В її основу покла¬ 
дено Конституцію Російської Со¬ 
ціалістичної Федеративної Ра- 



КОНСТИТУЦІЯ УСРР 


(ОСНОВНИЙ ЗАКОН) 


Оголошено осн. текст в 36. Узак. УСРР 1919 р„ № 1” 
зміни в 36. Уз. УСРР 1925 р., № 47. 


КОНСТИТУЦІЯ 

Українсько! Соціялістично! Радянсько! Республіки 
Засади 

1. Українська Соціалістична Радянська Респу¬ 
бліка є організація диктатури працюючих і ексллоа- 
товаїних мас пролетарілту та на «біднішого селян¬ 
ства над їхніми віковічними гнобителями й екеплоа- 
татораіми й калгіталістами та дідичами. 

2. Затишшям цієї 'диктатури є здійсмєшня пере¬ 
ходу від буржуазного ладу до соціялізму шляхом 
переведення соціалістичних реформ та оитематич- 
ного придушення веіх^контр-ре'волюційішх замірів 

завдань диктатура вникне, а слідом в нею, після 
остаточного сформування майбутнього комуністич¬ 
ного ладу, зникне й держава, днівши міюце вільним 
формам співжиття, збудованого на основах загаль¬ 
ної праці на загальну користь і братерської солідар¬ 
ності! людей. 

3. З метою здійснення свого основного завдання. 
Українська Соціалістична Радянська Республіка: 

а) переводить у життя заходи, • безпосередньо 
скеровані на знищення існуючого економічного ладу, 

па всі ичппі засоби продукції; 

б) в галузі будівництва державного окиття закрі- 
н.'мої: чілнду за робітничою «ласою, усталюючи право 
участи в здійсненні 'Державної влади виключно для 
трудових мас і 'Ціпком усуваючи пануючі класи від 
Цієї участи; 

п) утворює для працюючих мас виключну мож¬ 
ливість користуватися політичними правами (волею 
усного й друкованого слова, зборів і спілок), усу¬ 
ваючи під користування цими правами пануючі 
класи та прихильні до .них, після своєї політичної 
позиції, громадські групи; 


_ 99 

КОНСТИТУЦІЯ 


«Конституція 
Української 
Соціалістичної 
Радянської Республіки 
(Основний Закон)». X., 
1928. Обкладинка. 


«Конституція 
Української 
Соціалістичної 
Радянської Республіки 
(Основний Закон)». X., 
1928. Перша 
сторінка. 





|00 дянської Республіки 1918. Склада- 

_ лася з 4-х розділів, що містили 35 

КОНСТИТУЦІЯ статей. УСРР визнавалася в ній 

як держава диктатури трудящих 
та експлуатованих мас пролета¬ 
ріату і найбіднішого селянства 
над їх віковими гнобителями й 
експлуататорами — капіталістами 
та поміщиками. Завданням дик¬ 
татури було забезпечення «пере¬ 
ходу від буржуазного ладу до со¬ 
ціалізму шляхом проведення со¬ 
ціалістичних перетворень та си¬ 
стематичного придушення всіх 
контрреволюційних проявів з бо¬ 
ку заможних класів». У конститу¬ 
ції проголошувалося скасування 
приватної власності на всі засоби 
вир-ва, у т. ч. на землю, закрі¬ 
плення влади тільки за трудящи¬ 
ми масами: лише за ними визна¬ 
валися політичні права, на них 
покладався збройний захист за¬ 
воювань революції. Нас. країни, 
яке використовувало найману 
працю та жило на нетрудові до¬ 
ходи (зокрема, приватні торгівці, 
комерційні посередники, ченці й 
служителі реліг. культів, колишні 
поліцейські та жандарми), а та¬ 
кож засуджені, душевнохворі й 
божевільні позбавлялися політ, 
прав. Заявлялося про тверду рі¬ 
шучість УСРР увійти до складу 
єдиної соціаліст, рад. республіки, 
як тільки створяться умови для 
побудови останньої, а також про 
намір увійти у найтісніший союз 
з існуючими рад. республіками. 
Влада в республіці мала здійсню¬ 
ватися радами робітн., сел. і чер- 
воноармійських депутатів. Ого¬ 
лошувалася їх боротьба за пере¬ 
могу світ, комуніст, революції. 

Конституція визначала орга¬ 
нізацію держ. влади в центрі та 
на місцях, розмежування компе¬ 
тенції між різними її органами. 
До центр, органів влади було за¬ 
раховано: Всеукр. з’їзд рад ро¬ 
бітн., сел. і червоноармійських 
депутатів, ВУЦВК, РНК. Вищою 
владою оголошувався Всеукр. 
з’їзд Рад, який скликався не рід¬ 
ше, ніж два рази на рік, а в пе¬ 
ріод між з’їздами — ВУЦВК. До 
виключної компетенції ВУЦВК 
належало, зокрема, формування 
РНК, питання про кордони, 
зовн. відносини, ЗС, визначення 
напрямів розвитку нар. г-ва. Усі 
центр, органи наділялися зако¬ 
нодавчими правами. До органів 
рад. влади на місцях було зарахо¬ 
вано ради робітн., сел. і червоно- 


армійських депутатів, губернські, 
повітові й волосні з’їзди рад та 
обрані ними виконавчі к-ти. 
Строки й порядок виборів, нор¬ 
ми представництва, внутр. орга¬ 
нізація цих органів, розмежуван¬ 
ня компетенції влади між ними, 
а також з центр, органами вста¬ 
новлювалися ВУЦВК. 

До конституції входив при¬ 
стосований до УСРР текст Де¬ 
кларації прав трудящого та ек¬ 
сплуатованого народу, затвер¬ 
джений 3-м Всерос. з’їздом рад 
18 січ. 1918. Останній розділ кон¬ 
ституції встановлював герб та 
прапор УСРР. З часом до Кон¬ 
ституції 1919 було внесено зміни, 
найбільш істотні — після утво¬ 
рення СРСР. Із цими змінами 
конституція була чинною до 15 
трав. 1929 (див. Конституція Ук¬ 
раїнської Соціалістичної Радянсь¬ 
кої Республіки 1929). 

Дж.: Конституція Української Со¬ 
ціалістичної Радянської Республіки. 
К„ 1919. 

Літ.: Таранов А.П. Історія Консти¬ 
туції Української РСР. К., 1957; Ра¬ 
дянське будівництво на Україні в ро¬ 
ки громадянської війни (листопад 
1918 — серпень 1919): Збірник доку¬ 
ментів і матеріалів. К., 1962. 

В.М. Бойко. 

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ 
СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РАДЯНСЬ¬ 
КОЇ РЕСПУБЛІКИ 1929 - Осн. 
Закон УСРР, затверджений 11-м 
Всеукр. з’їздом рад робітн., сел. і 
червоноармійських депутатів 15 
трав. 1929. Складалася з 5 розді¬ 
лів, що містили 82 статті. Безпо¬ 
середньою підставою для прий¬ 
няття нової конституції стали ра¬ 
дикальні зміни в держ. буд-ві пі¬ 
сля 1919: утворення СРСР , про¬ 
голошення Автономної Молдав. 
СРР, адм.-тер. реформа (перехід 
до округ ) тощо. Конституція де¬ 
кларувала мету д-ви — «остаточ¬ 
но подолати буржуазію, знищити 
експлуатацію людини людиною 
та здійснити комунізм, коли не 
буде ні поділу на класи, ні дер¬ 
жавної влади». 

Укр. республіка проголошу¬ 
валася соціаліст, державою робіт¬ 
ників і селян, де вся влада нале¬ 
жить радам робітн., сел. і черво¬ 
ноармійських депутатів. Конста¬ 
тувалися цілковита солідарність з 
усіма рад. республіками, добро¬ 
вільність входження до СРСР. 
Акцентувалося, що УСРР вхо¬ 
дить до складу Союзу як суве- 



«Конституція Української 
Соціалістичної Радянської 
Республіки. Видання офіційне». К., 
1929. Обкладинка. 

ренна д-ва та зберігає за собою 
право вільного виходу із нього. 
Ко